ФІЛОСОФІЯ БУТТЯ

1. Поняття буття. Становлення проблеми буття в історії філософії. Філософське вчення про буття, матерію і дух виконує в сучасних умовах важливу методологічну евристичну функцію. Майбутнім інженерам необхідно не тільки засвоювати його основні положення, але разом з тим виробляти вміння користуватися ними як методологічними регулятивними принципами дослідження при вирішенні конкретних наукових проблем. У наш час у зв'язку з загостренням глобальних проблем, з погрозами і ризиками, що постають перед сучасними цивілізаціями, проблема буття набуває особливої актуальності.

Буття – центральна філософська категорія, яка фіксує загальність існування реальності в її єдності і багатоманітті, конечності і безконечності, вічності і тимчасовості.

У повсякденній мовній практиці поняття буття співвідноситься з дієсловами «бути», «не бути», «мати буттєвість», «бути в наявності», «існувати». Зв'язка «є», що вказує на буття, (англ. is, нім. ist, франц. est) присутня практично у всіх мовах, але іноді опускається, та значення приписування суб'єкту якості буттєвості завжди мається на увазі.

Розділ філософії, що вивчає буття, називається онтологією. Для опису буття онтологія не обмежується тільки однією цією категорією, незважаючи на її виняткову важливість, і вводить цілий ряд інших: «реальність», «світ», «субстанція», «матерія», «дух», «свідомість», «рух», «розвиток», «простір», «час», «природа», «суспільство», «життя», «людина». Їх зміст і методологічне навантаження розкриваються в наступних питаннях і темах курсу, що вивчається.

Постановка проблеми буття і специфічне її вирішення виявляється вже в античній філософії. Вперше зробив спробу визначити поняття буття Парменід. На його думку, буття підрозділяється на два світи. Буття – це те, що сприймається розумом і те, що вічно є і не може осягатися органами почуттів. Буття подібне величезній кулі, що заповнює собою все, і тому воно нерухоме. Світ речей, об'єктів, що чуттєво сприймаються, за Парменідом, є мінливим, тимчасовим, минущим. Це, скоріше, світ небуття. Однак у філософії Парменіда ще не прослідковується взаємозв'язок цих світів, тобто буття і небуття.

Наступний крок у цьому напрямку зроблено Гераклітом. Він розглядає світ у вічному становленні і підкреслює єдність буття і небуття, «одна і та ж річ і існує, і не існує», «єдина природа – буття і небуття». Кожна річ, зникаючи, не переходить в ніщо, а переходить в інший стан. Звідси випливає світоглядний висновок про безпочатковість і безконечність світу. Цей світ не був створений ніким – ні богами, ні людьми і вічно буде живим вогнем, що часом спалахує і часом згасає.

Ще один варіант вирішення проблеми буття ми виявляємо в атомістів. Демокріт ототожнює буття з речовиною, з мінімальною, неподільною, фізичною часткою – атомом. Під небуттям Демокріт розумів порожнечу, яка непізнавана. Пізнати можна лише буття.

Родоначальник об'єктивно-ідеалістичної філософії Платон подвоює буття на світ ідей (світ духовних суттєвостей) і світ речей. При цьому світ ідей, за Платоном, є первинним, вічним, справжнім буттям, а світ речей – несправжнім і тільки тінню вічного світу ідей.

Учень Платона Арістотель відкидає його вчення про ідеї як надприродні умоосяжні сутності, відділені від речей. Вчення ж самого Арістотеля відзначається суперечливістю. По-перше, буття він розуміє як принцип (форма) організації речі, але існуючий реально в єдності з її матеріальним субстратом. По-друге, під буттям він розумів існування першодвигуна (чи першопричини) всіх речей, форму усіх форм, що існують у матеріальному світі. При цьому він трактував матерію як пасивну, податливу, сприймаючу вплив ідеального, організуючого принципу (форми). Арістотель зробив спробу визначити специфіку руху конкретних речей через просторово-часові координати. По-третє, заслугою Арістотеля є і постановка питання про онтологічний статус одиничного і загального, що одержав подальший розвиток у середньовічній філософії.

Західноєвропейська середньовічна філософія, ґрунтуючись на античній онтології, запропонувала нове трактування буття, приписуючи істинне буття Абсолюту, що вже розуміється не космологічно, а теологічно, а неістинне буття – створеному цим Абсолютом світу. У християнському світорозумінні, що прийшло на зміну античному, Бог є найдосконаліше суще, безмежна всемогутність, а всяке обмеження, невизначеність сприймається як ознака конечності та недосконалості. За Аврелієм Августином, Бог – найдосконаліша сутність, тобто той, хто має абсолютне і незмінне буття, осередок всякого буття взагалі. Бог дав буття всім створеним речам, «але буття не найвище, а одним дав більше, іншим менше і, таким чином, розподілив природи істот по ступенях. Бо як від мудрування одержала назву мудрість, так від буття (esse) названа сутність (essentia)». Тим самим була сформульована важлива онтологічна проблема сутності та існування.

Нові концепції буття формуються в XVII-XVIII ст.ст., де буття розглядається з позицій матеріалізму як фізична реальність, що ототожнюється з природою. Буття розглядається як реальність (об'єкт), що протистоїть людині (суб'єкту), яка опановує ним. Характерним для метафізичних вчень цього періоду є визнання субстанції як самототожної, незмінної, стійкої першооснови. Істотний внесок у розвиток уявлень про неї зробив Р.Декарт. З позицій раціоналізму він визнавав рівноправне і незалежне одна від одної існування двох субстанцій – матеріальної з її атрибутом протяжності та духовної – з атрибутом мислення. Сполучною ланкою між цими субстанціями, за Р.Декартом, виступає вища – божественна – субстанція як причина самої себе (causа sui), що породжує і протяжну, і мислячу субстанції. Визнаючи реальність цих субстанцій, Р.Декарт, разом з тим, вважає, що лише одна субстанція відкрита нашій свідомості: вона сама. Центр ваги зміщений на знання, а не на буття як у концепції Аврелія Августина. Перевага віддається мислячій субстанції, звідси – картезіанська теза «мислю – отже, існую».

Послідовником Р.Декарта був Г.-В.Лейбніц, який розвив вчення про протяжну субстанцію. Він ввів поняття монади («духовного атома») для з'ясування структури світу і складових його частин. Реальність мають тільки прості (нематеріальні, непротяжні) монади, «що ж стосується тіл, що завжди протяжні і такі, що поділяються, то вони не субстанція, а агрегати монад».

Представники німецької класичної філософії І.Кант і Г.-В.-Ф.Гегель стали розглядати буття переважно в духовно-ідеальному аспекті, акцентуючи увагу на проблемі ідеального начала (абсолютного духу), основних ступенях його саморозвитку, об'єктивації цього начала у всесвітній історії і конкретних областях культури. Примітно, що в Г.-В.-Ф.Гегеля буття розумілося як безпосередня дійсність, яка ще не роздвоєна на явище і сутність: з неї починається процес пізнання. Адже сутність споконвічно не дана, тому відсутня і її кореляція – явище. Головними визначеностями буття, за Г.-В.-Ф.Гегелем, виступають якість, кількість і міра.

У марксистській філософії XIX ст. поняття субстанції було витіснене категорією «матерія», евристичний потенціал якої у силу її визначеності був, безсумнівно, вище. Практично, у марксизмі відбувається максимальне зближення змістів понять «буття» і «матерія». З одного боку, під буттям розуміється філософська категорія, що служить для позначення всього того, що існує реально: це – і природні явища, і соціальні процеси, і творчі акти, що відбуваються у свідомості людини. З іншого боку, «у світі немає нічого крім матерії, що рухається».

Категорія буття була збагачена за рахунок введення К.Марксом і Ф.Енгельсом у загальне уявлення про реальність поняття «суспільне буття». Під суспільним буттям розумівся реальний процес життєдіяльності людей, і, в першу чергу, сукупність матеріальних умов їх життя, а також практика перетворення цих умов з метою оптимізації.

У ХХ ст. у філософії екзистенціалізму проблема буття сфокусована на суперечностях людського існування. В екзистенціалістській традиції одержує нове звучання проблема сутності й існування людини. На думку М.Хайдеггера, буття природи і суспільства характеризується як несправжнє, чуже, абсурдне стосовно людини. На відміну від класичної філософії тут проблема буття без вирішення питання про сенс існування людини втрачає всяку значимість. Таким чином, екзистенціалісти спробували виявити характерні риси справжнього людського буття і привернути увагу до унікальності, самоцінності, крихкості кожного людського життя.

Закінчуючи розгляд першого питання, підкреслимо, що у вченні про буття інтегруються основні ідеї, вичленовані в процесі послідовного осмислення питання про існування світу і людини у ньому:

1) світ є; існує як безмежна і неминуща цінність;

2) природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоча й у різних формах;

3) у силу об'єктивної логіки існування і розвитку світ утворює сукупну реальність, дійсність, наперед задану свідомості і дії конкретних індивідів і поколінь людей.

2. Філософське розуміння структури буття. Короткий огляд трактувань категорії буття в історії філософії показує, що в різні історичні епохи актуалізується той чи інший аспект даної проблеми. Осмислення цілісності буття, у свою чергу, вимагає уявлення про будову (організацію) буття, що припускає аналіз його структури. Онтологія, розглядаючи структуру буття, виділяє і досліджує ряд його стійких форм, що не зводяться одна до одної і у той же час взаємозалежні між собою. Основними формами буття є:

– буття речей, процесів і станів. Воно підрозділяється на стани природи, що виникли, існували до людини – «перша природа», і на «другу природу» – зроблені людиною речі, процеси, стани;

– буття людини, що підрозділяється на буття людини у світі речей і специфічно людське буття. Як би не було буття людини унікальним, воно має загальні сторони з будь-якою минущою річчю природи. У свою чергу, специфічно людське буття постає як взаємозв'язок трьох його складових: природно-тілесної, психологічної і соціально-історичної. Взяті в єдності ці виміри людського існування є вихідними характеристиками його буття;

– буття духовного (ідеального), що поділяється на індивідуалізоване духовне й об'єктивоване (надіндивідуальне) духовне. Видом індивідуалізованого буття духовного є свідомість. Специфіка існування свідомості полягає у тому, що вона невіддільна від природно-біологічних процесів, але до них принципово не зводиться, оскільки ідеальна за своєю суттю. Специфіка буття об'єктивованого духовного полягає у тому, що його елементи і фрагменти, ідеї, ідеали, норми, цінності, природні і штучні мови здатні зберігатися і переміщуватися у соціальному просторі і часі.

– буття соціального, котре поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

Вичленовування форм буття дає уявлення про буття у статичному аспекті. Але для того, щоб зрозуміти повноту буття, треба вказати на основні моменти його динаміки, що пов'язано з поняттям «стан (спосіб) буття».

Так, природа має буттєвість як сукупна і в той же час – розчленована реальність. Для цілісного сприйняття природи важливо розуміти, що стан природи – це стан зв'язків усіх її видів, підвидів, усіх її специфічних проявів. Врахування глибини і складності цих природних зв'язків і взаємодій – необхідна умова для адекватного існування людини в природі. «Друга природа» – або культура – постає як єдність діяльності людини по перетворенню «першої природи» і результатів такої діяльності, головним з яких є сфера цінностей і значень, що забезпечують зв'язок між людьми, розділеними простором і часом.

Специфіка способу буття людини полягає в поєднанні, перетинанні, взаємодії трьох щодо різних буттєвісних вимірів. Серед форм буття людини виділимо, насамперед, її предметно-практичну діяльність. Тут вона – мисляча річ серед інших речей. Друга форма буття людини – практика соціального творення. Люди прикладають систематичні і значні зусилля для їхнього соціального устрою. Третя форма буття людини – це її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, конструюючи і переживаючи деяку ієрархію моральних цінностей і естетичних уподобань; по-друге, людина прагне одержати максимально адекватні уявлення про світ; по-третє, вона постійно конструює проекти перетворення світу.

Спосіб буття соціального – діяльність і комунікація. Чим діяльність і спілкування людей багатіше і різноманітніше, тим повноцінніше і їх власне, і суспільне буття.

Розглядаючи форми і способи буття неможливо залишити без уваги спроби сучасних авторів виділити нову форму і відповідний їй спосіб буття, а саме – віртуальне буття. Відзначаючи дискусійність даної проблеми, наголосимо, що надання статусу самостійної форми буття віртуальній реальності залежить від того, як трактується дане поняття.

Під віртуальним (англ. virtual – фактичний і virtue – чеснота, достоїнство; лат. virtus – потенційний, можливий, доблесть, енергія, сила, а також мнимий, уявлюваний) розуміється об’єкт чи стан, що існують у модусі можливості. Категорія віртуальності вводиться через опозицію субстанціональності і потенційності: віртуальний об’єкт існує, хоча і не субстанціонально, але реально, а в той же час не потенційно, а актуально.

Найчастіше віртуальний світ асоціюється із синтетичним середовищем, породженим взаємодією техніки та інформаційних технологій, людини з її діяльністю і свідомістю. Так, Ж.Бодрийар показав, що точність і досконалість технічного відтворення об'єкта, його знакова репрезентація конструює інший об'єкт – симулякр, у якому реальності більше, ніж у власне «реальному», який надлишковий у своїй детальності. Симулякри як компоненти віртуальної реальності, за Ж.Бодрийаром, занадто видимі, занадто близькі й доступні. Віртуальна реальність як би абсорбує, поглинає, скасовує реальність.[9] Однак слід враховувати, що такі «віртуальні реальності» мають місце не тільки в інтерактивному середовищі, створеному інформаційно-комп'ютерними технологіями, але й у кібернетиці, психології, естетиці, духовній культурі у цілому. Існує точка зору, відповідно до якої категорія «віртуальне» може бути також ефективно використана при описі явищ і процесів, що відносяться безпосередньо до природи («віртуальні частки» у фізичному світі).

Таким чином, «віртуальне» доцільно розглядати не стільки як окрему форму буття, а як момент, як аспект у становленні всіх інших форм буття.

Сказане змушує звернути увагу на тезу про те, що аналітичне структурування буття не означає реальної ізоляції форм і способів буття. На жаль, в умовах панування сцієнтистської настанови сьогодні усе ще спостерігається розчленовування і поглиблення міждисциплінарної диференціації, а значить – відокремлення і гіпертрофію «часткових онтологій». Так, онтологія, вироблювана комплексом наук інформаційно-технічного профілю, редукує статус інших онтологій до залежного, підлеглого положення аж до повного їхнього заперечення. Втрата цілісності в розумінні буття ставить під сумнів перспективи існування людської культури, а значить – і долю самого Буття.

3. Проблема субстанції. Матерія і дух, їх атрибутивні характеристики. Проблема єдності світу. Цілісне розуміння буття залежить від того, що лежить в основі усіх форм буття, тобто від того, що одержало у філософії назву субстанції.

Субстанція (від лат. substantsa – сутність, те, що лежить в основі) – гранична основа, що дозволяє звести багатоманіття і мінливість властивостей буття до чогось постійного, відносно стійкого і самостійно існуючого; певна реальність, взята в аспекті її внутрішньої єдності.

Субстанція є те, що існує саме по собі, на відміну від акциденції (від лат. accidens – випадковість), чи властивостей, що існують в іншому, а саме – в субстанції, і через інше. Як відзначалося в першому питанні, в історії філософії існують різні варіанти вирішення проблеми субстанції. В онтологічному аспекті в залежності від загальної світоглядної спрямованості виділяються одна (монізм), дві (дуалізм) і множинність (плюралізм) субстанцій.

Монізм, у свою чергу, підрозділяється на матеріалістичний та ідеалістичний, у залежності від того, що саме – матерія чи дух – розглядається як субстанція.

Відповідно до матеріалістичної філософії субстанція означає першооснову всього сущого, внутрішню єдність багатоманіття конкретних речей, подій, явищ і процесів, за допомогою яких і через які вони існують. При цьому як першооснова всіх конкретних явищ дійсності розглядається матерія.

Категорія матерії є наріжним каменем науково-матеріалістичного погляду на світ. У кожну історичну епоху зміст цього поняття визначався рівнем розвитку наукового знання. У залежності від цього в історії філософії виділяють такі етапи розуміння матерії:

Перший етап – етап наочно-чуттєвого уявлення про матерію.У ранніх давньогрецьких філософських вченнях Фалеса, Анаксімена, Геракліта в основу світу покладалися ті чи інші природні стихії: вода, повітря, вогонь. Все існуюче вважалося модифікацією цих стихій.

Другий етап – етап речовинно-субстратного уявлення. Матерія ототожнювалась з речовиною, атомами, комплексом їхніх властивостей, у тому числі – із властивістю неподільності. Найбільшого розвитку таке сцієнтистське розуміння матерії досягло в працях французьких матеріалістів XVIII ст. Ж.-О. де Ламетрі, К.-А.Гельвеція, П.-А.Гольбаха.

Третій етап – філософсько-гносеологічне уявлення про матерію сформувалося на початку ХХ ст. в умовах кризи речовинно-субстратного розуміння матерії і розвивалося далі марксистською філософією.

Четвертий етап – етап філософського субстанціонально-аксіологічного уявлення про матерію. Зародившись у середині минулого століття як реакція на зведення поняття матерії лише до одної, хоча й істотної, її властивості – об'єктивності, це трактування вбачало в матерії систему багатьох атрибутів. Витоки такої концепції можна знайти ще у філософії Б.Спінози, і тому її можна було б кваліфікувати як неоспінозизм.

У роботі В.И.Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм» міститься класичне визначення матерії: «Матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що дана людині у відчуттях її, що копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них».

Сьогодні деякі автори[10] вважають дане визначення трохи обмеженим, аргументуючи це твердження тим, що увага в дефініції зосереджена лише на гносеологічних аспектах матерії при зневазі власне до онтологічного змісту. Якщо розглядати матерію у цілому, то, з урахуванням досягнень сучасної науки, необхідно виділяти онтологічні (рух і його форми, простір, час, детермінація) і гносеологічні характеристики (пізнаванність, об'єктивність, реальність). З урахуванням сказаного пропонується скорегувати визначення матерії.

Матерія – об’єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.

Таким чином, матерії як субстанції притаманні такі властивості, як об'єктивність, всезагальність, нестворюваність і незнищуваність, безконечність у просторі і в часі, здатність у силу своєї внутрішньої суперечливості до саморозвитку.

В основі сучасних наукових уявлень про матерію лежить ідея її складної системної організації. У структурі матерії можна виділити:

– рівні (мікросвіт, макросвіт, мегасвіт);

– види (речовина, поле з їх особливими станами у виді фізичного вакууму і плазми);

– стани (нежива, жива, соціально-організована).

Усі названі структурні компоненти матерії знаходяться між собою у взаємодії і взаємозв'язку. І тому в міру переходу пізнання на нові структурні рівні будуть неминуче відкриватися якісно нові, невідомі раніше стани і властивості матерії, її зв'язки і взаємодії, форми структурної організації та інші ознаки.

Невід'ємним атрибутом матерії є рух.

Рух означає спосіб існування матерії, що охоплює собою всякі зміни, які відбуваються у Всесвіті, починаючи від простого механічного переміщення тіл і закінчуючи мисленням.

Слід розрізняти поняття «рух» і «розвиток». Рух у самому загальному значенні слова означає зміну взагалі. Розвиток – це спрямована, необоротна зміна, що приводить до виникнення нової якості. У цьому випадку розвиток є сутністю руху. Рух і матерія нерозривно пов'язані між собою. Матерія також немислима без руху, як і рух без матерії. Тому руху притаманні ті ж властивості, що й матерії: об'єктивність і реальність, нестворюваність і незнищуваність, всезагальність.

Важливими характеристиками руху є його абсолютність і відносність. Абсолютність руху полягає у тому, що він є всезагальним способом існування матерії. Рух разом з тим і відносний, тому що в природі він існує не як рух «взагалі», а як зміна конкретних матеріальних явищ чи систем.

Рух внутрішньо суперечливий. Моментом усякого руху виступає спокій. Взаємозв'язок руху і спокою відбиває стійкість і мінливість матеріальних процесів. Спокій виражає динамічну рівновагу, що характеризує матеріальний об'єкт із погляду його стійкості. Спокій минущий, тимчасовий, відносний, а рух постійний, вічний, абсолютний.

Основним видам матерії, що якісно розрізняються повинні відповідати свої якісно відмінні форми руху. Під формою руху матерії розуміється рух, пов'язаний з певним матеріальним носієм. Традиційно виділяються п'ять основних форм руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна і соціальна.

Розглядаючи взаємозв'язок форм руху матерії, слід виходити з того, що, по-перше, порядок розташування основних форм руху визначається ступенем зростання їх складності. По-друге, кожна форма руху пов'язана з певним матеріальним носієм. По-третє, вища форма руху генетично і структурно обумовлена нижчими, при цьому зберігаючи їх у собі в знятому вигляді. По-четверте, кожна вища форма руху матерії має свою якісно специфічну визначеність стосовно нижчих.

Найважливішими формами існування матерії, що рухається, є простір і час. Питання про статус цих категорій вирішувався в історії філософії по-різному. Одні філософи вважали простір і час об'єктивними характеристиками буття, інші – чисто суб'єктивними поняттями, що характеризують спосіб сприйняття світу. Були і філософи, які, визнаючи об'єктивність простору, приписували суб'єктивний статус категорії часу, і навпаки. Але простір і час є настільки ж об'єктивними характеристиками буття як його матеріальність і рух. В історії філософії існували дві точки зору про відношення простору і часу до матерії. Першу з них можна умовно назвати субстанціональною концепцією. У ній простір і час трактували як самостійні сутності, що існують поряд з матерією і незалежно від неї (Демокріт, І.Ньютон). Другу концепцію можна назвати релятивістською. Її прихильники розуміли простір і час не як самостійні сутності, а як системи відношень, утворених взаємодіючими матеріальними об'єктами (Арістотель, Г.-В.Лейбніц).

Матеріалістична філософія розглядає простір і час як форми, що виражають певні способи координації матеріальних об'єктів і їх станів. Змістом цих форм виступає матерія, що рухається.

Простір –це форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах.

Час – це форма буття матерії, що виражає тривалість існування будь-яких об’єктів, послідовність зміни їх станів.

Оскільки простір і час є формами існування матерії, то вони мають усі характеристики матерії: об'єктивність, загальність тощо. Крім того, до властивостей простору відносяться протяжність, тривимірність, зв'язаність і безперервність і, разом з тим, відносна перервність, що виявляється у роздільному існуванні матеріальних об'єктів і систем, а також однорідність та ізотропність. Час характеризується такими властивостями, як тривалість, одномірність, необоротність, спрямованість від минулого до майбутнього, асиметричність.

Конкретні властивості простору і часу залежать від особливостей матеріальних об'єктів, їх руху і розвитку. Це положення підтверджується спеціальною і загальною теорією відносності А.Ейнштейна. Спеціальна теорія відносності установила, що просторово-часові властивості тіл змінюються зі зміною швидкості їх руху. Так, при наближенні швидкості руху тіла до швидкості світла його лінійні розміри скорочуються у напрямку руху, хід часу сповільнюється.

Відповідно до загальної теорії відносності, простір у різних частинах Всесвіту має різну кривизну й описується неевклідовою геометрією. Кривизна простору обумовлена дією гравітаційних полів, створюваних масами тіл. Ці поля викликають уповільнення ходу протікання матеріальних процесів. Тим самим підкреслюється не просто єдність простору, часу і матерії, що рухається, але й залежність властивостей простору і часу від матерії, що рухається, і один від одного.

Повертаючись до існуючих в історії філософії варіантів вирішення проблеми субстанції, відзначимо, що в ідеалістичному монізмі під субстанцією розуміється не матерія, а дух.

Дух (грець. υόύς, πυεύμα, лат. spiritus, mens, нім. Geist, англ. mind, spirit) – ідеальна, правляча світом сила, до якої людина може бути активно і пасивно причетна.

З погляду ідеалістів, дух (нус в Анаксагора, світ ідей у Платона, Абсолютний дух у Г.-В.-Ф.Гегеля, світова воля в А.Шопенгауера, elan vital в А.Бергсона, Ungrund у М.О.Бердяєва) не тільки передує існуванню матеріальних речей і процесів, але й творить сценарій їх розгортання. У цих поглядах абсолютизується креативна роль духу, а об'єктивні закони розвитку Універсуму ототожнюються зі світовим розумом.

У той же час слід зазначити, що вказаний об'єктивістськи-трансцендентний аспект категорії «Дух» помітно поступається по своїй евристичності її антропологічному виміру. Для нас важливо підкреслити, що під «Духом» можна мати на увазі і «вищу здатність людини, що дозволяє їй стати джерелом смислопокладання, особистісного самовизначення, осмисленого перетворення дійсності; можливість, що відкривається, доповнити природну основу індивідуального і суспільного буття світом моральних, культурних і релігійних цінностей; граючу роль керівного і зосереджуючого принципу для інших здібностей душі».[11]

У рамках онтології питання про співвідношення духу і матерії було і залишається дуже дискусійним. Більшість філософів і сьогодні дотримується протиставлення матерії і духу, що стало традиційним і, отже, релятивізації одного з начал світобудови. Найчастіше дух ототожнюється зі свідомістю як функцією, властивістю високоорганізованої матерії відбивати світ.

Одночасно намітилася тенденція зближення матеріальної і духовної субстанцій, зняття «межі протилежностей» у новому синтезі. Так, незмінне, вічне, інваріативне (матерія) і мінливе, відносне і таке, що саме творить нову реальність (дух) не виключають, а доповнюють, взаємообумовлюють одне одного. У сучасних онтологічних концепціях у єдиному бутті Універсуму поряд з фізичною визнається наявність інформаційної, семантичної складової, деякого об'єктивного розуму, невіддільного від речовинно-матеріального субстрату. Слід підкреслити, що різні і засоби осягнення цих двох паралельних «Всесвітів»: фізичний осягається наукою, а семантичний – філософією, мистецтвом, релігією.

Подібний синтез набуває особливої значимості у контексті проблеми єдності світу, методологічна принциповість якої визнається як ученими, так і філософами, як матеріалістами, так і ідеалістами. Усвідомлення багатоманіття форм буття з необхідністю привело до постановки проблеми єдності світу і створенню декількох варіантів її вирішення. Спроби виявити єдність світу передбачають виявлення в різних формах буття єдиної логіки, виведення універсальних законів (зв'язків), на основі яких забезпечується цілісність всього існуючого.

З матеріалістичної точки зору єдність світу може бути пізнана через осмислення:

– абсолютності й вічності матерії, її нестворюваності і незнищуваності;

– взаємного зв'язку й обумовленості всіх матеріальних систем і структурних рівнів;

– багатоманіття взаємних перетворень форм матерії, що рухається;

– історичного розвитку матерії, виникнення живих і соціально організованих систем на основі менш складних форм;

– наявності у всіх форм руху певних загальних властивостей і підпорядкуванні їх універсальним діалектичним закономірностям.

Власні варіанти рішення проблеми єдності світу передбачає й ідеалістична філософія, у якій постулюється єдність через духовну (мислячу) субстанцію, через універсалії культури (Істина, Добро, Краса), через метафізику свободи і творчості, через прагнення до абсолютної мети буття («вічний світ»).

Істотними моментами проблеми єдності світу є:

– у світоглядному відношенні – створення універсальної картини світу;

– у пізнавальному плані – проблема міждисциплінарного синтезу науки і ненаукових форм знання;

– в антропологічному ракурсі – проблема єдності людини і природи;

– в історіософському аспекті – проблема єдності Людства.

У будь-якому випадку, конкретизація проблеми єдності світу і спроби її вирішення впираються у проблему мінливості, становлення або розвитку. Остання має самостійну «історію» і в найбільш загальному вигляді представлена в діалектиці як філософській теорії розвитку.

ТЕМА v