Історія Польщі. ків Віленщини, Гродненщини і Ковенщини належали полякам

ків Віленщини, Гродненщини і Ковенщини належали полякам. У міру національного пробудження білорусів і литовців зростала напруженість їхніх стосунків з поляками.

На початку ХХ-ет. Російська імперія переживала глибоку суспільно-політичну кризу. Абсолютистські порядки, безправність більшості населення, господарське відставання від передових країн диктували необхідність проведення реформ. Однак оточення Миколи II боялося реформ, передбачаючи можливість розпаду імперії. Ці кола шукали виходу з кризи в розширенні російських володінь на Далекому Сході. Однак там інтереси Росії зіткнулися з імперіалістичними прагненнями Японії. На початку 1904 р. вибухнула російсько-японська війна, яка, за прогнозами військових, повинна була закінчитися перемогою Росії. Між тим російські армія та флот зазнали нищівних поразок біля Порт-Артуру і в Манджурії. З середини 1904 р. політична ситуація в країні стала неухильно загострюватись. Виявом цього став замах і вбивство російськими соціалістам и-революціонерам и в липні 1904 р. міністра внутрішніх справ П. Плеве - речника правління "твердої руки". На хвилі невдоволення активізувались усі політичні сили, сподіваючися неминучих поступок з боку самодержавства.

Революційна криза 1904-1907pp. Господарство Королівства Польського зазнало серйозних збитків: промислова продукція у 1904 р. скоротилася на третину, без роботи залишилося понад 100 тис. фабричних робітників. Невдоволення населення вселяло надії у політиків. Найпершими проявили свої стремління польські консерватори. Вони скерували до міністра внутрішніх справ меморіал, в якому вимагали скасування правових обмежень для поляків, відновлення польської мови в адміністрації і шкільництві, рівноправності католицької церкви. Не чекаючи дозволу, лоялісти у березні 1904 р. утворили Партію реальної політики (Стронніцтво політики реальної, СПР), яка висловилася за співпрацю з царатом в обмін на поступки.

Іншою була реакція ендеків. ЛН та її керівники боялися радикальних революційних вибухів, які могли зруйнувати національну єдність. Вони вважали, що в даний час актуальним є здобути поступки від царату на користь польської автономії. Р. Дмовський вибрався до Токіо, щоб переконати японців не підтримувати революційних настроїв у Польщі. Такі побоювання були не даремними. Керівники ППС вважали, що прийшов сприятливий час для піднесення повстання і здобуття незалежності. Вузьке керівництво ППС запропонувало Японії свої послуги щодо послаблення Росії через піднесення повстання в Королівстві Польському і постачання розвідувальної інформації, вимагаючи взамін коштів, озброєння та організації в Японії польського легіону. У липні 1904 р. Ю. Пілсудський прибув до Токіо, де вже перебував Р. Дмовський. Аргументи лідера ендеків були більш переконливими для японців, які вирішили не втручатися в польські справи. Ю. Пілсудський отримав лише невеликі кошти взамін за розвідувальну інформацію про Росію. Восени 1904 р. ППС почала створення Бойової організації ППС (Відділ змовницько-бойовий). 13 листопада цього ж року ППС організувала демонстрацію протесту проти мобілізації поляків до армії. Під час демонстрації відбулися сутички з поліцією та військами, в яких взяли участь озброєні бойовики ППС. У результаті сутичок загинуло 6 чоловік, було поранено 27, заарештовано 413. Варшавські події справили враження на поляків, які позбулися страху перед поліцією та армією. У листопаді-грудні відбулися демонстрації та сутички в Радомі, Каліші, Лодзі та інших містах. Здебільшого вони проходили під гаслами боротьби з царатом. СДКПіЛ також проводила агітацію серед робітників і міських жителів, переконуючи, що нагальною потребою є ліквідація самодержавства, яка відкриває шлях до демократичних порядків і справедливого устрою.

9 (22) січня 1905 р. царські війська розстріляли перед Зимовим палацом у Петербурзі 150-тисячну мирну демонстрацію робітників, які йшли до царя, щоб вручити петицію зі