На початку XX століття. який обіцяв покласти край революції

який обіцяв покласти край революції. Водночас було оголошено вибори до II Державної думи.

У 1906 р. революційний рух в імперії розвивався, хоча й з меншим накалом через репресії з боку самодержавства. Провідною силою страйків і демонстрацій були робітники. Вони виступали під економічними та політичними гаслами. Революційна агітація та організація принесли результати: впродовж 1906 р. до лав ППС прийшло 55 тис. членів, СДКПіЛ - до 40 тис, Бунду - 8 тис. Серед політичних керівників робітничого руху поглиблювались ідейні суперечності. У центрі спорів стояло питання перспектив російської революції. Ліве крило ППС все більше критикувало "старих" за змовницьку тактику, нехтування співробітництва з російським пролетаріатом. На черговому (VIII) з'їзді ППС у Львові (лютий 1906 р.) "молоді" здобули більшість і обрали новий склад ЦКР. Однак у руках групи Ю. Пілсудського залишалася Бойова організація, створена за військовим зразком. Улітку 1906 р. вона проводила активну терористичну діяльність, організовуючи замахи на царських чиновників, акти "експропріації" коштів для підпільної роботи. У квітні 1906 р. бойовики ППС організували втечу з варшавської в'язниці десяти робітників, засуджених до страти. 15 серпня 1906 р., у т.зв. "криваву середу", вони провели одночасно кілька замахів на представників царської адміністрації та армії в різних місцях королівства. їх жертвами стали 77 осіб. У листопаді того ж року бойовики здійснили вдалий напад на поштовий потяг під Роговим. У 1906 р. Бойова організація здійснила 678 замахів на представників царської адміністрації, в результаті яких було вбито 68 військових і 268 поліцаїв, експропрійовано 300 тис. карбованців. Не вдався замах на генерал-губернатора Г. Скалона. Однак викликати загальне повстання не вдалося.

У листопаді 1906 р. на черговому (IX) з'їзді ППС у Відні змовницько-терористична тактика Бойової організації зазнала нищівної критики з боку "молодих". Більшістю голосів з'їзд виключив з партії членів Бойової організації на чолі з Ю. Пілсудським. Партійна більшість висловилась за вірність соціалістичним цілям робітничого руху і солідарність з російськими соціалістами. Лідери більшості (Ю. Цішевський, М. Горвітц-Валєцький, М. Кошутська, Я. Стружецький) у ідеології та політиці наблизилися до СДКПШ і шукали шляхів об'єднання. Однак на перешкоді стояло нігілістичне ставлення керівників соціал-демократії до національного питання. Незабаром більшість почала йменувати себе ППС-Лівіщею; до її лав приєдналося близько 40 тис. членів. Виключена меншість утворила партію ППС-Революційна фракція (або скорочено ППС-фракція), до якої приєдналися 19 тис. членів.

СДКПіЛ віддала перевагу справі соціального визволення робітництва, пішла на зближення з РСДРП. У квітні 1906 р. її представники взяли участь у роботі IV з'їзду РСДРП. На ньому СДКПіЛ була прийнята до складу РСДРП на правах автономної організації, а її представники увійшли до ЦК РСДРП. У дискусіях між російськими більшовиками і меншовиками польські соціал-демократи схилялися на бік більшовиків. Розходження між більшовиками й польськими соціал-демократами торкалися національного питання. Польські соціал-демократи заперечували право націй на самовизначення як таке, що порушує єдність дій пролетаріату і поширює в робітничому русі буржуазно-націоналістичні ідеї.

У 1906 р. страйковий рух заторкнув польське село. Під час весняних польових робіт у Королівстві Польському відбулося понад 300 страйків сільськогосподарських робітників. У період літніх жнив було зафіксовано 400 страйків, які охопили 60 повітів з 85. У більшості випадків страйки закінчувалися задоволенням економічних вимог страйкарів.

Революція змінила становище поляків в Україні, Білорусі та Литві.Найвпли-вовіша частина поляків була представлена тут великими землевласниками. Вони

П

Історія Польщі

намагалися піднести рівень культурно-освітньої роботи серед селян, відкриваючи польські школи, відновлюючи костели, засновуючи нові польські видання. На Правобережній Україні вони створили товариство Основа, яке засновувало невеликі початкові школи. Однак дуже швидко польські землевласники зіткнулися зі стихійним виявом ненависті і насильства з боку українського, білоруського та литовського селянства, яке сприйняло події революції як сигнал до поділу поміщицьких земель. Особливо гострі конфлікти мали місце у Київському генерал-губернаторстві. Тут у 1905-1907 pp. сталося 3924 випадки страйків та нападів селян на поміщицькі маєтки. Польські магнати були змушені шукати захисту в царських властей. Український, білоруський і литовський національні рухи, які робили на початку XX ст. перші політичні кроки, мали за собою величезний людський потенціал на селі, який ставив під запитання подальшу долю польської власності на цих землях.

Царат у 1906 р. вжив більш рішучих заходів проти робітників і селянства. У серпні було запроваджено військово-польові суди, які виносили вироки протягом 24 годин. За рік вони видали майже тисячу вироків смерті. Чимало активних діячів опинились у в'язницях. Власті спровокували низку єврейських погромів у Білостоці й Сєдльцах, які були засуджені польською громадськістю. Підприємці вдавалися до локаутів, позбавля-ючи тисячі робітників роботи. Особливо гострих форм набирало протистояння в Лодзі, де робітничі страйки не припинялися. У грудні 1906 р. підприємці Лодзі оголосили звільнення з роботи понад 30 тис. активних робітників. Упродовж чотирьох місяців профспілки підтримували звільнених робітників, але врешті-решт ті змушені були прийняти умови підприємців. Революція йшла на спад.

У січні 1907 р. пройшли вибори до II Державної думи. СДКПіЛ закликала взяти участь у виборах, в той час як обидві фракції ППС підтримали гасло бойкоту. Ендеки зблокувались з реалістами. Від Королівства Польського було обрано 32 посли, які представляли СДН або його прихильників. Депутатом став лідер СДН Р. Дмовський. До Польського кола II Державної думи ввійшли також 14 депутатів-поляків з України, Білорусі та Литви. У думі поляки блокувалися з російськими консерваторами ("октябристами", членами "Союзу 17 жовтня"), прагнучи здобути їхню підтримку для реалізації проекту автономії Королівства Польського. Проте уряд зробив усе можливе, щоб не допустити цей проект до голосування. З червня 1907 р. цар достроково розпустив II Державну думу, посилаючися на антидержавну пропаганду в ній депутатів від РСДРП (65 депутатів); вони були заарештовані. Водночас було оголошено новий виборчий закон до Державної думи, який ускладнював систему виборів таким чином, що представництво від національних окраїн, робітників і селян різко скорочувалося, а депутати від поміщиків займали половину місць.

Події 3 червня 1907 р. стали віхою, яка знаменувала кінець революції. Царський уряд відновив контроль над ситуацією. Більшість демократичних завоювань були скасовані, організації й товариства закриті, в'язниці та сибірське заслання поповнилося новими засудженими. Революційні події 1905-1907 pp. вчинили політичний вплив на суспільну свідомість поляків і народів Російської імперії. Вони засвідчили формування нової соціальної структури суспільства, в якій все більш значущу роль відігравали демократичні верстви міста і села. Ці верстви не бажали миритися із застарілими порядками, які позбавляли їх основних політичних, громадянських та соціальних прав. Для поляків революція стала періодом відродження національних традицій, їх узгоджеення з новими суспільно-політичними ідеями часу. Національна свідомість ставала додатковим чинником активізації суспільної активності мас.

Придушення революції і скасування її здобутків викликали розчарування і депресію у свідомості багатьох поляків. Люди шукали точки опори, яка б давала надію на

На початку XX століття

сповнення очікувань. Вибори до III Державної думи відбулися восени 1907 р. Королівству Польському призначалося 12 мандатів. Ендеки здобули 11 місць. Але вплив Польського кола, що складалося з 18 депутатів (7 депутатів з України), не мав значення в думі. Лідер ендеків Р. Дмовський зробив спробу здобути прихильність імператорського уряду, приєднавшися до "неославістичної" течії російської суспільно-політичної думки. "Неославізм" зродився на грунті протиставлення "пангерманізму" і робив наголос на об'єднанні слов'янських народів під егідою Росії. У 1908 р. з'явилася книга Р. Дмовського Німеччина, Росія і польська справа. Автор намагався довести, що справжня небезпека для поляків походить від німців, тому їм треба об'єднатися з Росією у протистоянні німецькій експансії. Росія, в свою чергу, теж повинна усвідомити німецьку небезпеку й піти на певні поступки полякам, щоб створити "слов'янську єдність". Водночас Р. Дмовський робив далекосяжні прогнози стосовно майбутньої війни в Європі, в результаті якої Росія мала здобути всі польські землі і об'єднати їх в рамках автономного Королівства Польського. Однак спроба підтримки неославізму зазнала фіаско: російський уряд не відреагував на ці пропозиції. Р. Дмовський незабаром склав свої повноваження депутата Державної думи.

У 1909 р. імператорський уряд на вимогу російських націоналістів вніс до Державної думи проект створення нової Холмської губернії шляхом відокремлення 11 східних повітів Люблінської і Сєдлєцької губерній з наступним їх підпорядкуванням Київському генерал-губернаторству. Хоча ці повіти були населені переважно українцями та білорусами, сам факт обмеження теренів Варшавського генерал-губернаторства (тобто колишнього Королівства Польського) серед патріотично налаштованих поляків сприймався як акт дроблення "польських земель". Ендецьке Польське коло обмежилося формальним протестом, і у 1912 р. Холмська губернія стала реальністю. Царський уряд сподівався на те, що серед українців і білорусів процеси русифікації проходитимуть успішніше, якщо ці терени будуть відірвані від польського впливу. Російський наступ на поляків продовжувався. Закривалися приватні польські школи. Тривалі дискусії у Державній думі та уряді навколо проектів міського і земського самоврядування для теренів королівства не принесли конкретного результату.

Після революційного періоду 1905-1907 pp. ендеки і реалісти були чи не єдиною політичною силою, яка намагалася представляти польське суспільство на загально-російській політичній арені. Невдачі у проведенні політики угоди з самодержавством посіяли паростки опозиції курсу Р. Дмовського. У 1907 р. молодіжна ендецька організація Союз польської молоді (Зет) розірвав стосунки з ЛН. У наступні роки так вчинив НЗР. Група діячів ЛН виступила з критикою "диктатури" Р. Дмовського в партії, засудивши його прагнення до політичної угоди з Росією за будь-яку ціну. Група "фрондис-тів" теж залишила партію, створивши незабаром Національний селянський союз (Народови звьонзек хлопський, НЗХ), який видавав часопис Польска (ред. А. Завад-ський). Розкол серед ендеків не збив її керівництва з обраного курсу. Для нейтралізації критики воно зробило ставку на антисемітизм, який з 1912 р. став одним з гасел партії. Це відштовхнуло від ендеків інтелігентські та молодіжні кола.

Значні зміни стались у робітничому русі, який зазнав значних втрат від репресій. Націоналістичний НЗР після розриву з ендеками не проявляв помітної активності. Внутрішня криза торкнулася лав ППС-фракції. Невдача з піднесенням повстання різко обмежила впливи групи Ю. Пілсудського. У 1908 р. Бойова організація здійснила останній напад на потяг Вільно-Петербурґ, захопивши 200 тис. карбованців для партійної роботи. Ю. Пілсудський вирішив готуватися до можливої війни між Росією та Австро-Угорщиною, сподіваючися на перемогу останньої. Центр роботи партії і підготовки майбутнього повстання він вирішив перенести до Галичини. З цим рішенням не

Історія Польщі

погодились інші діячі партії, У 1912 р. група опонентів Ю. Пілсудського залишила лави ППС-фракції і утворила нову партію - ППС-опозщію (Ф. Перль, Т. Арцішевський), лідери якої заперечили підпорядкування діяльності партії виключно національно-визвольним цілям і нехтування соціальними завданнями.

ППС-Лівиця зазнала значних людських втрат. Арешти і переслідування її діячів продовжувалися після 1907 р. Незважаючи на це, до 1910 р. партії вдалося відновити свій вплив у головних робітничих центрах Королівства. ППС-Лівиця діяла нелегально, її керівний орган ЦКР перебував у Кракові або Відні. На з'їзді партії у 1908 р. з програми було вилучене гасло незалежності Польщі і замінене вимогою автономії королівства в рамках демократичної Росії. Це призвело до виходу з партії групи незгідних діячів (А. Струг, Н. Барліцький, С. Познер). Зміни в програмі не допровадили до об'єднання з СДКПіЛ, керівники якої звинувачували лівих соціалістів у непослідовності та хитаннях в національному питанні.

Криза не оминула і СДКПіЛ. її керівний склад взяв участь у внутрішньопартійній боротьбі в РСДРП між більшовиками і меншовиками з питань стратегії й тактики робітничого руху. Всередині СДКПіЛ виник конфлікт між закордонним Головним правлінням, яке очолював Л. Йогіхес-Тишка, і крайовим керівництвом. Варшавський комітет (Ю. Уншліхт, Я. Ганецький) відмовився виконувати вказівки Головного правління.

У 1912 р. спостерігалося нове піднесення робітничого руху, що проявилось у хвилі страйків з економічними вимогами. 1913 р. в Королівстві Польському страйкувало 111 тис. робітників, явочним порядком відновлювалася діяльність профспілок. Політичні партії намагалися вплинути на розвиток подій в Королівстві Польському. У 1912 р. відбулися вибори до IV Державної думи, на них ендеки несподівано зазнали поразки у Варшаві, де під впливом ППС-Лівиці і Бунду було обрано робітника. У робітничій Лодзі депутатом став єврей. Ендеки провели 9 депутатів. У відповідь на це вони розпочали гостру антиєврейську кампанію, закликаючи бойкотувати єврейські магазини. Ендецькі газети друкували гасла: "Свій до свого по своє! Купуйте тільки у християн!" Соціалістичні партії засудили антиєврейську агітацію ендеків, але в єврейському середовищі залишився осад недовіри до перспективи відбудови Польської держави.

Помітні зміни відбулись у селянському русі. Ще під час революції робилися спроби селянських діячів звільнитися від опіки ендеків, свідченням чого було утворення ПЗЛ (Польського народного союзу). 1906 р. група селянських діячів почала видавати часопис для селян Сєвба (Сівба), який редагував селянський самоук Ян Кєляк. Часопис писав про окрему місію "селянського стану", піднесення освіти і розвиток кооперації на селі. За ініціативою редакції почали створюватися селянські гуртки ("кулка"). У 1908 р. почав виходити селянський тижневик Заране (Світання), редагований колишнім ендеком Максиміліаном Молдовським. Гаслом тижневика стало "Самі собі"; пропагувалася самостійна господарська і громадсько-політична активність селянства, позбавлення селян залежності від поміщицького двору й опіки костелу. Часопис швидко згуртував селянський актив, підтримував селянські гуртки, створював сільські школи, кооперативи. Уряд не чинив перешкод діяльності "Зараня", сподіваючися, що це обмежить вплив ендеків. Швидко розвивалася сільська споживча кооперація, біля джерел якої стояли колишні діячі ППС Едвард Абрамовський (1868-1918) і Станіслав Войцєховський. Вони вважали, що за допомогою кооперації можна розв'язати соціальні проблеми. У 1908 р. кооперативні організації налічували майже 100 тис. членів і володіли понад 750 магазинами. Усе це свідчило, що польське село в умовах післявоєнної реакції вчилося жити самостійним життям, дотримуючися національних традицій і засвоюючи здобутки нового часу.

На початкуXX століття