Історія Польщі. Юзефом Анджеєм, VIOI-MIA4) першоі в Речі Посполитій публічної бібліотеки.У той час бібліотека мала до Ш тис

Юзефом Анджеєм, VIOI-MIA⁴) першоі в Речі Посполитій публічної бібліотеки.У той час бібліотека мала до Ш тис. книг, \0 тис. рукописів, копекщі гравюр, мап тощо. Основу цих фондів склало зібрання А.Х. Залуського, дядька братів, решту останні придбали на свої кошти. У 1773 p., коли ця бібліотека стала державною, у ній налічувалося до 400 тис. книг, 20 тис. рукописів, 40 тис. гравюр. Вона була однією з найбільших збірень в Європі.

З січня 1661 р. у Кракові почав виходити друком перший польський часописMerkuriusz Polski. Ініціатива його видання виходила з королівського двору, який мав намір пропагувати у ньому свою програму реформ. Після того як на сеймі 1661 р. план запровадження засади vivente rege зазнав невдачі, Ян Казимир втратив інтерес до часопису. У результаті 22 липня того ж року вийшов його останній 41-й номер. У 1729 р. піяри у Варшаві стали видавати часопис Nowiny Polskie (Польські новини), який з часом став зватися Kuryer Polski. У середині XVIII ст. виходець із Саксонії Лаврентій Мітцлер де Колофф (1711-1778) видавав науково-популярні часописи Warschauer Bibliothek (Варшавська бібліотека, 1753-1755), Acta Litteraria (Літературні справи, 1755-1756), Nowe Wiadomosci Ekonomiczne і Uczone (Нові економічні й наукові відомості, 1758-1761).

Спроби порятунку Речі Посполитої

Розділ 7. СПРОБИ ПОРЯТУНКУ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ТА її ПАДІННЯСоціально-економічний розвиток

Перед першим поділом Речі Посполитої (1772) її територія становила понад 730 тис. кв.км, а населення понад 11,5 млн. осіб. У Сілезії та Західному Помор'ї, якими володіло Прусське королівство, проживало понад 2 млн., в основному поляки, за ними йшли німці, серед яких було чимало онімечених нащадків поляків і західнопоморських слов'ян. Більше 70 % населення складали селяни, до 20 % - міщани, 6-7 % - шляхта, решту - духовенство.

Виробничо-технологічний характер господарства зазнав певних якісних змін, декотрі з яких свідчили про розвиток держави по капіталістичному шляху. Щодо сільського господарства, то ширше застосовували залізні частини в знаряддях виробництва, почали вирощувати картоплю (в Сілезії і Західному Помор'ї порівняно широко, в Речі Посполитій - тільки як городню культуру), тютюн, у фільварках магнатів використовували завезену із Заходу техніку і продуктивнішу худобу, переходили до чотирипілля, навіть ліквідовували пар, більшу увагу приділяли угноюванню посівних площ.

Ці та деякі інші зміни переважно відбувалися в Сілезії, Західному і Східному Помор'ї, Великопольщі. Загалом же рівень землеробства залишався традиційно низьким. Найкраще це засвідчує факт, що врожайність зернових до кінця XVIII ст. не досягла рівня, який вона мала в XVI ст.: стосовно жита, пшениці, вівса, ячменю її середньорічний показник не перевищував сам 3,5.

Тривав процес змін у співвідношенні структурних груп селянства. Зростав відсоток у ньому бідноти (загродників, халупників, комірників), зменшувалася частка кметів, що мали півлана і більше надільної землі; натомість зростала чисельно заможна частина селян (млинарів, корчмарів тощо). Посилювався соціальний визиск селян. Панщина, котра загалом залишалася панівною формою феодальної ренти, й далі ретельно регламентувалася феодалом та його адміністрацією. Точно вказувалися норма виробітку і знаряддя праці, з якими повинен був виходити на роботу селянин. У скаргах селян цього часу вказувалось, що пани "два дні за один працювати примушують". Окрім нормативної панщини, феодали зобов'язували селян, як і раніше, виконувати дорожні роботи, виходити на ґвалти, шарварки тощо.

Одним з видів прихованої панщини був примусовий найм. До найманої праці переважно притягувалися мало- і безземельні селяни, котрі не могли існувати на доходи від свого господарства. Платню за цю працю зазвичай призначав пан, вона була порівняно невелика, причому значну частину заробітку селяни отримували продуктами. Понад панщину та інші відробітки піддані традиційно давали панові натуральні данини: зерно, полотно, кури, яйця, хміль, гриби, ягоди тощо, а також грошовий оброк. Діяли надалі й непрямі форми феодального визиску. Так, користуючися правом пропінації (монополією на виготовлення спиртних напоїв), пани примушували селян купувати їх у себе. Примусове споювання селян набрало величезного розмаху.Там, де природні умови не сприяли розвиткові фільварків (на Підгаллі, на пісках і болотах Мазовії), продовжували існувати не панщинні, а чиншові села. Чимало таких сіл було також в західній і північній Великопольщі, Східному Помор'ї, але тут їх наявність пояснювалася дією соціально-історичних чинників, з яких особливе значення мало збереження результатів колонізації на німецькому праві, в якій не останню роль відігравали німці.

Дехто з феодалів (переважно магнати), щоб збільшити доходи зі своїх маєтків, переводили селян з панщини на грошовий чинш, у зв'язку з чим зменшували площу

Історія Польщі

фільваркової землі і навіть ліквідовували фільваркове господарство. Однак здебільшого очиншування не приносило панам бажаних доходів, і вони повертали селян до виконання панщини. Недоотримання феодалами бажаних доходів зумовлювалося в основному тим, що сплата грошової ренти була не під силу багатьом підданим. Інколи очиншування призводило навіть до селянських заворушень. У цілому ж чиншова система, порівняно з панщинною, мала безсумнівно прогресивний характер. Вона сприяла більшому проникненню товарно-грошових відносин у селянське господарство, розвиткові внутрішнього ринку, прискорювала диференціацію селянства, готуючи, тим самим, умови для розвитку капіталізму.

У деяких землеволодіннях підданим дозволявся вільний вихід, але він обставлявся такими умовами, які мало кому давали можливість стати особисто вільним. Зростало, хоч і повільно, число селянських господарств, що мали "ліпше право" на землю, тобто право дідичного користування нею. Воно засновувалось на умовах, укладених між паном і селянином, наданих селянам панами привілеях. У напружених соціальних відносинах на селі виділявся чинник, який раніше, окрім як у королівщинах, був відсутній. Ідеться про апеляцію селян до державної влади - короля, сейму - з проханням захистити їх від панської сваволі.

Отже, назагал соціально-економічне становище селянства залишалося тяжким. Поземельна (економічна) й особиста (позаекономічна) його залежність від феодалів фактично була непорушною. Картину бідності польських селян наприкінці XVIII ст. так змалював, щоправда надто темними фарбами, суспільний діяч Станіслав Сташіц, про якого йтиметься далі: "Я бачу мільйони істот, з яких одні ходять напівголі, інші покриваються шкурою або грубою серм'ягою; всі вони висохлі, озлиднілі, оброслі волоссям, закоптілі (...) Зовнішність їх з першого погляду видається більш подібною до звіра, ніж до людини. Вони носять ганебне ім'я хлопа. їжа їх - хліб з непросіяної муки, а впродовж чверті року - одна м'якина. їхній напій - вода й спалююча нутрощі горілка. Житлами [їм] служать ями або припідняті над землею шалаші. Сонце не має тут доступу. Вони наповнені тільки смородом (...) У цій сморідній і димній темниці хазяїн, втомлений денною працею, відпочиває на гнилій підстилці. Поруч з ним сплять голі малі діти на тому ж ліжку, на якому стоїть корова з телятами й лежить свиня з поросятами". У відозві, поширюваній 1767 р. у Речі Посполитій польською й українською мовами і вперше виявленій у волинському містечку Торчині (тому її називають "Торчинським маніфестом") містилися вимоги скасувати особисту залежність селян як насильство над природною рівністю людей, надати їм спадкове право на землю, що на ній вони сидять, права користуватися лісом, відходу від панів за наявності заступника замість себе, ліквідувати обов'язкові служби в панській садибі, обмежити підводну повинність і сторожу, зменшити панщину до трьох днів на тиждень. "Маніфест" наполягав також на необхідності допустити селян до участі в органах самоврядування, до військової служби. У разі невиконання вимог він погрожував смертельною боротьбою з визискувачами й нагадував про часи Богдана Хмельницького і Костки Напєрського. "Торчинський маніфест" адресувався правлячим колам, панам-землевласникам, як останнє попередження, і до селянства, як заклик до рішучої боротьби за покращення своєї долі.

Поступово зростало значення міщанв економічному, а згодом й у політичному житті Речі Посполитої. У Короні на 1775 р. з 900 міських поселень великих (понад 10 тис. мешканців) було 6, середніх (пересічно по 3 тис.) - 75. В економічному й правовому відношеннях порівняно кращим було становище королівських міст (1775 р. їх у Короні налічувалось 214). Варшава мала близько 30 тис. жителів; найлюднішим був Ґданськ -до 50 тис. За двадцять наступних років картина заселеності більших міст різко змінилася. Так, Варшаву населяло вже понад 100 тис. мешканців, Краків і Познань -

Спроби порятунку Речі Посполитої

близько 20 тис, Торунь - до 10 тис. Натомість населення Ґданська зросло незначно. Причому більшість міських поселень зберігала напіваграрний характер, а за демографічно-виробничими показниками так і не досягла рівня середини XVII ст.

У промисловості помітним ставало значення мануфактурного виробництва, перші зразки якого припадають ще на 1740-і роки. За організацією діяльності мануфактури поділялися на розсіяні і централізовані, а за соціальною приналежністю - магнатські, магнатсько-купецькі (міщанські), державно-купецькі і купецькі. Магнатські мануфактури засновувалися майже повністю, а магнатсько-купецькі і державно-купецькі переважно на примусовій праці підневільного селянства і міських низів. Тому вони випускали продукцію, особливо предмети розкоші, яка не могла успішно конкурувати з імпортованими із Заходу товарами ні за якістю, ні за цінами. Тож такі мануфактури проіснували тільки по кілька років. Краще складалася доля купецьких мануфактур, які базувалися на більш кваліфікованій найманій праці. Але й їхня продукція за якістю і цінами поступалася імпортованій, у результаті лише деяким з них вдалося перетривати до XIX ст. У Речі Посполитій мануфактурне виробництво було порівняно краще розвинуте у Великопольщі, Середньому Помор'ї, Краківському воєводстві, Варшаві. Тут мануфактури діяли в основному в легкій промисловості, зокрема у виготовленні полотна і сукна.

1766 р. у Варшаві була органзована акціонерна спілка Компанія вовняних мануфактур із засновницьким капіталом 777 тис. злотих, поділених на 120 акцій. Нею керував орган з 12 осіб на чолі з Анджеєм Замойським. "Компанія" отримала від уряду пільги: право на створення підприємств у королівщинах, безоплатне придбання будівельних матеріалів, звільнення від податків майстрів, запрошений з-за кордону, а також від митних зборів з імпортованих сировини, устаткування строком на 12 років тощо. "Компанія" розпочала діяльність 1767 р., але щороку вона була збитковою: підприємства, що входили до "Компанії"", не виконували покладених на них завдань. Урешті 1771 р. вона повністю збанкрутувала. її сумна історія була наслідком невмілої організації, добору адміністративного апарату, іноземних майстрів, низька продуктивність праці селян і маргінальних елементів. Акціонерним було й Товариство полотняного виробництва країни із засновницьким капіталом 900 тис. злотих. Воно існувало у 1787-1794 pp.. але припинило діяти з тих самих причин, що й "Компанія".

З 1782 р. у Варшаві діяла Гірнича комісія, яка опікувалася видобуванням міді, кам'яного вугілля, проводила геологічні пошуки, особливо покладів солі. Певну підтримку промисловості надавали сейми Речі Посполитої 70-х і 80-х років. Так, одна з сеймових постанов вимагала, щоб спорядження піхоти і кінноти та одяг слуг виготовлялися з вітчизняних матеріалів. Вона ж заборонила усім без винятку користуватися виробами з імпортної шкіри, імпортними кафтанами, каретами, столовим склом, фарфором, а шляхту зобов'язала носити мундури, виготовлені тільки з польського сукна, колір яких мав затвердити сеймик кожного воєводства.

Відбувався швидкий розвиток промисловості у Верхній Сілезії. За його показниками цей регіон зайняв чільне місце серед польських земель. Передусім тут розвивалася чорна металургія: у 1780-х роках тут діяли 43 великих домни. Прусські власті охоче засновували залізоробні й цинкоробні підприємства. Повільніше збільшувався видобуток кам'яного вугілля: під кінець XVIII ст. у Верхній Сілезії діяли 17 копалень. У сілезькій промисловості все більше використовували вільнонайману працю, головно польських робітників. 1788 р. тут вперше на європейському континенті було застосовано паровий двигун для відкачування води з копалень. Це дало змогу видобувати вугілля не тільки кар'єрним способом і в неглибоких штольнях, а й розробляти багаті пласти глибокого залягання. Нижня Сілезія була регіоном високо розвинутого полотняного

Історія Польщі

виробництва. Тут виготовлялося до 40 гатунків полотна. Полотняна промисловість представляла собою типову розсіяну мануфактуру.

Розвиток мануфактурної й позамануфактурної промисловості в Речі Посполитій і на польських землях, що до неї не входили, відбувався на тлі поступового розкладу в містах цехового ремесла, яке не витримувало конкуренції з промисловим виробництвом. Число цехів скоротилося. Занепад цехів дав промисловості кваліфікованих робітників.

Спостерігалося піднесення внутрішньої і зовнішньої торгівлі, чому сприяли широка мережа торгів і ярмарків, зокрема у Познані й українському місті Дубні, на які з'їжджалися купці з різних кінців Речі Посполитої й з поза неї, відновлення 1765 р. державного монетного двору, скасування локальних мит й запровадження єдиного (генерального) мита, уніфікація мір і вагів. Піднесення спричинилося до концентрації купецького капіталу. Велике значення для розвитку торгівлі мала державна політика, яка зривала з давніми торговими привілеями шляхти, її намаганнями вилучити вітчизняне купецтво із зовнішньої торгівлі Речі Посполитої. Піднесення торгівлі було також пов'язане з поліпшенням комунікації. На сплавних ріках усувалися язи, млини та інші перешкоди. Споруджено канали - Оґінського, Королівський і Бидгощський; перший і другий з'єднали відповідно Дніпро і Німан та Дніпро і Буг, отже, Балтійське і Чорне моря, третій - Одру з Віслою. Ремонтувалися старі і будувалися нові биті шляхи.

Неабике значення для розвитку торгівлі мали міщанські кредитні банки. Якщо раніше головні банки містилися у Ґданську, де залагоджувалися найважливіші кредитні операції, то тепер на чільне місце вийшла Варшава, де діяло багато банків. Найза-можнішим банкіром (й водночас купцем та промисловим підприємцем) був Пйотр Теппер; 1783 р. він володів рухомим майном вартістю 7,5 млн. злотих, а капітал, вкладений ним у банківські справи й земельні маєтки, становив 4 млн. злотих.

Основними статтями польського експорту залишалися зерно, ліс і лісові вироби. В останній третині XVIII ст. середньорічний вивіз зерна через Ґданськ здійснювався на рівні другої чверті XVII ст. і перевищував його. Експортувала Річ Посполита також полотно і пряжу. Імпорт включав у себе предмети розкоші, метали, бавовну, рибу тощо. Баланс зовнішньої торгівлі Речі Посполитої постійно був від'ємний, особливо після того, як через високе прусське мито впав вивіз зерна через Ґданськ і Щецін. У 1776 р. від'ємне сальдо становило 26 млн. злотих. Лише наприкінці XVIII ст. вдалося змінити його на краще і зробити додатнім.

Відбувався початковий етап формування загальнонаціонального польського ринку. Підраховано, що на польських землях у XVIII ст. національний продукт зріс на 30-40 %; у західних європейських країнах подібний показник був принаймні вдвічі вищий. Річ Посполита поступово долала перешкоди на шляху свого економічного розвитку.