Зовнішня політика

Зовнішня політика Польського королівства у XVI ст. до Люблінської унії 1569 р. визначалася головним чином спільністю його й Великого князівства Литовського інтересів, яка була зумовлена характером відносин між цими державами з кінця XIV ст., відколи у них правила Ягеллонська династія, геополітичним розташуванням Королівства і Князівства, зближенням їх в економічній й суспільно-політичній площинах. Зовнішня політика створеної за Люблінською унією Речі Посполитої була єдиною для Корони і Литви, її засади і напрями розроблялися в польській столиці, що водночас була й

Історія Польщі

політичним центром двоєдиної держави. її характер був успадкований від "долюблін-ської" доби, з тим, однак, що включивши до свого складу у 1569 р. три українські воєводства, Корона повністю перейняла на себе їх захист і пов'язані з цим відносини з державами, з котрими два з них (Брацлавське і Київське) межували. Зваживши на незрівняно більший, порівняно з Князівством, економічний і політичний потенціал Корони в складі Речі Посполитої, є підстави твердити, що зовнішня політика останньої була переважно польською.

Загальне керівництвозовнішньою політикою здійснював король, безпосередньо відав нею великий коронний канцлер. За Генриковими артикулами 1573 p., вона погоджувалася із сенатом. До компетенції сейму належало затвердження укладених договорів з іншими державами, а з 1613 р. - й оголошення війни. У XVI ст. склалася добре налагоджена й підконтрольна сенатові дипломатична служба, до якої в основному залучали працівників королівських канцелярій, згодом королівських секретарів.

Пріоритетне місце в зовнішній політиці Польського королівства, як і Великого князівства Литовського, впродовж XVI - першої половини XVII ст. займали відносиниз Московською державою.На першому їх етапі йшлося про боротьбу з нею Князівства, підтримуваного Польщею, за володіння великоруськими землями (головним чином Смоленською землею), розташованими на схід від Князівства, й українськими землями над Десною (Чернігово-Сіверщиною). У 1500 р. московський великий князь Іван III оголосив Польщі і Литві війну. Воювала переважно Литва, тому що Польща мусила відбивати татарські напади на Подільське і Руське воєводства. За шестирічним перемир'ям 1503 p., польсько-литовська сторона погодилася на відхід до Москви Чернігівсько-Сіверської землі (нею Литва володіла з другої половини XIV ст.), натомість Смоленська земля, яка Литві належала від 1404 p., залишалася за нею, окрім східної частини, що відійшла до Московщини. У 1507 р. перемир'я було зірване Москвою з причини її занепокоєння встановленням польсько-литовською дипломатією дружніх відносин з Кримським і Казанським ханствами, з якими вона ворогувала. Хоча московські війська й просунулися далеко вглиб Великого князівства Литовського, у 1508 р. Москва була змушена піти на підписання з ним і Польщею "вічного" миру на умовах status quo.

У 1512 р. Москва зірвала цей мир, спустошила Полоцьку і Вітебську землі Князівства, а наступного року взяла в облогу Смоленськ. Коли обидві сторони були готові піти на мирні переговори, несподівано для них до Москви прибуло посольство від німецького імператора Максиміліана І Габсбурга (1493-1519) і уклало з нею антиполь-ський союз (1514). Москва відновила воєнні дії і у 1514 р. захопила Смоленськ. Війна тривала з перервами до 1522 р., коли було підписано п'ятирічне перемир'я, за яким Смоленська земля відійшла до Москви.

Від 1515 р. Максиміліан І не підтримував Москви, бо цього року у Відні дійшло до порозуміння між ним і Сигізмундом І. У 1534 р. війна відновилася. Через три роки сторони уклали перемир'я, знову п'ятирічне, на тих самих, що й за попереднім перемир'ям умовах, за винятком того, що Литва отримала Гомель. Відтоді до вибуху Лівонської війни наприкінці 1550-х років Польща і Литва з Москвою не воювали. У 1542 р. перемир'я було продовжене на сім років, але після закінчення строку воно не відновлювалось і мир укладено не було.

У Лівонській війні (1558-1583) Польща і Литва, з одного боку, і Москва - з другого, були силами, що протистояли одна одній і визначали її хід. То була війна за панування в східній частині південної Прибалтики, точніше - в Інфлянтах (Ліфляндії), регіоні, важливому для цих країн (як і для Швеції та Данії, які у війну втягнулися) в економічному та геополітичному відношеннях. До 1561 р. Інфлянти належали

Відродження і шляхетська демократія

Лівонському орденові та конфедераційно з ним зв'язаному Ризькому архієпископству, Курляндському, Дерптському й Езель-Вікському єпископствам. У 1554 р. Москва примусила керівництво Лівонського ордену укласти з нею договір, за яким орден відмовився мати політичні зв'язки з Польщею і Литвою впродовж 15 років. Договір осудило сильне пропольське угруповання в Інфлянтах. У ході внутрішньої боротьби, яка тут розгорнулася, прихильниками Москви 1556 р. був ув'язнений голова пропольської партії ризький архієпископ Вільгельм, брат союзника Польщі правителя Прусського князівства (герцогства) Альбрехта І Гогенцоллерна (про останнього, як і про князівство, див. далі). У відповідь на це та інші прояви антипольської політики керівництва Лівонського ордену Сиґізмунд Август у 1557 р. сконцентрував у Литві, поблизу її кордону з Інфлянтами, польсько-литовське військо, демонструючи таким чином намір у разі потреби перетнути кордон. Збройна демонстрація, в якій на польсько-литовському боці взяло участь і військо Альбрехта І Гогенцоллерна, схилила великого магістра ордену до укладення в Позволі (Пасвалісі, у Литві) у вересні 1557 р. союзницького з Польщею і Литвою договору, згідно з яким орден мав спільно з ними діяти проти Москви.

Договір суперечив згаданому договорові 1554 р. Тому він став одним із приводів для розв'язання царем Іваном IV Грозним (1533-1584) війни, якій судилося називатися Лівонською. Московське військо у 1558 р. вдерлося до Інфлянт й окупувало значну їх частину з містами Нарвою і Дерптом (нині Тарту), що відкрило Москві вихід до Балтійського моря. Правлячі кола Інфлянт звернулися із закликом про допомогу до Сиґізмунда Августа, а також до імператора Фердинанда І (1556-1564), Швеції та Данії. З рішенням надати допомогу Сиґізмунд Август зволікав до того часу, коли 1559 р. у Вільні нозообраний великий магістр Лівонського ордену Ґоттгард Кеттлер дав згоду на передачу під його протекторат Інфлянт. Ґ. Кеттлер зобов'язався спільно з Польщею і Литвою діяти проти Москви, а Сиґізмунд Август - захищати Інфлянти від Москви і шанувати їхній політично-державний устрій.

Виконуючи взяті на себе зобов'язання, Польща і Литва 1560 р. вступили у війну на боці Інфлянт. Відповідаючи на заклик Інфлянт, у війну втягнулися Швеція і Данія, маючи на меті поживитися за рахунок їхніх земель; перша у 1561 р. захопила частину Естонії з містом Ревелем (нині Таллінн), а друга у 1559 р. - Езель-Вікське єпископство. Дії польсько-литовського війська в Інфлянтах у 1560-1561 pp. були малоуспішними, царське військо поволі, але неухильно просувалося вглиб Інфлянт. У цій ситуації Ґ. Кеттлер зважився на важливий крок. Згідно з Віденським договором, який він у листопаді 1561 р. уклав із Сиґізмундом Августом, у 1562 р. орден був ліквідований, а його володіння оголошені секуляризованими, тобто світськими; з них Ґ. Кеттлерові у дідичне володіння була відведена територія, розташована на південь від Двіни (Даугави), а саме: Курляндія і Земгалія (Семиґаллія) як Курляндське (Курляндсько-Земгальське) герцогство (князівство), ленно залежне від Польщі і Литви (з 1569 р. воно було в такій самій залежності від Речі Посполитої до 1795 р.; у 1562-1737 pp. ним володіли Ґ. Кеттлер та його потомки, у 1737-1795 pp. - Ернст Йоганн Бірон та його потомки); решта Інфлянт (відтоді звана власне Інфлянтами), розташована по обидва боки Двіни (йдеться, як і щодо Курляндського герцогства, про територію Латвії, а також про південну Естонію) стала польсько-литовським володінням, остаточний політичний статус якого визначився у 1598 р., коли сейм Речі Посполитої наблизив устрій цих Інфлянт до польсько-литовського устрою. Зокрема, представників їх трьох воєводств, створених за правління Стефана Баторія, було включено до сенату і посольської ізби сейму (до 1598 р. Інфлянти мали свій сейм).