Історія Польщі. до кардинальних змін у вітчизняному господарстві ("Польща - шпихлір Заходу"); (2) впевненість у тому

до кардинальних змін у вітчизняному господарстві ("Польща - шпихлір Заходу"); (2) впевненість у тому, що Польща має ідеальний державно-політичний устрій, відбитий в "золотих вольностях", і що його потрібно постійно захищати від "псування" будь-якими змінами; (3) переконаність у винятковій місії Польщі як бастіону, "підмурівку" християнства (ортодоксального католицизму), найбільш заглибленого на Схід. Сукупність догм мислення шляхти підкреслювала вигадані нею вищість, перевагу шляхетської Польщі, її законів і звичаїв над рештою світу, приписувала Польщі особливу над нею Божу опіку. Цю систему шляхетського способу мислення діячі польського Просвітництва другої половини XVIII ст. назвали, з позиції її розвінчання, сарматизмом. Слід мати на увазі, що в ширшому розумінні сарматизм- це спосіб життя шляхти, система її життєвих установок, котрі виникли на фунті її виняткового становища в Речі Посполитій.

Вихідним ідейним пунктом сарматизму була характерна для епохи Відродження XV-XVI ст. і пов'язана з розвитком історичного мислення загальноєвропейська тенденція, що виявлялася в пошукові родоводу держав і народів. Починаючи від Я. Длугоша, польські історики-хроністи джерелом родоводу Польщі вважали давніх сарматів, приписуючи їм ряд особливих рис, насамперед, виняткову мужність. Причому сарматів від того часу, коли вони начебто підкорили слов'ян, ототожнювали з ними. Згодом сарматами почали вважати тільки поляків. А в XVII ст. виняткова приналежність до сарматів стала приписуватися польській шляхті. Таким чином, еволюція сарматського міфу породила й вкорінила уявлення про шляхту як польський народ (націю). Ідеологія шляхетського сарматизму логічно включала в себе й нехіть до чужоземців та їхнього впливу на Польщу, інакше кажучи, ксенофобію. Остання мала головним чином антиза-хідний характер. Шляхта вороже ставилася до проникнення в Польщу західної культури. Це поглиблювало недоброзичливе ставлення до королівського і магнатських дворів, які жили на західний манер.

Сарматська міфологія посилювала, поряд зі становою, й родинно-родову самосвідомість польської шляхти. У XV-XVII ст. значно зріс інтерес до генеалогії. Шляхтич був надзвичайно гордий, якщо знаходив згадку про свій герб або рід в Історії славного Польського королівства Я. Длугоша. Але й той шляхтич, хто не міг цим похизуватися, тим не переймався. З'являлося чимало фальшивих і фантастичних генеалогій. Шляхта замикалася в собі, її кругозір обмежувався двором, в якому вона мешкала, фільварком, де вона господарювала, визискуючи своїх підданих. То був прояв самоутвердження шляхти, який зводився до солодких спогадів про минуле, коли шляхта перебувала на поверхні політичного життя країни, задавала йому тон і навіть робила спроби диктувати свою волю.

Як тип широко взятої культури сарматизм знайшов своє відлуння в Литві, Білорусі, українських землях. Щодо останніх, то тут під час національного відродження, яке на повну силу розвивалося з 20-х років XVII ст., сарматська ідея в її українському варіанті набула дещо несподіваної модифікації. "Узагальнено це можна окреслити як проекцію сарматського міфу на власне - руське - минуле, а звідси ототожнення метафори Сарматія з поняттям конкретно-історичним Русь" (Н. Яковенко). До сказаного слід додати, що, підкресливши правову рівність всіх членів шляхетського стану, сейм 1641 р. оголосив недійсними здобуті (очевидно магнатами) з-за кордону (головним чином даровані імператором Священної Римської імперії") князівські титули.

В останній чверті XVI - першій половині XVII ст. важливе місце у внутрішньополітичному житті Речі Посполитої займало українське козацтво.До цього періоду, в основному в другій і третій чвертях XVI ст., воно сформувалося в районі Середнього і Нижнього Подніпров'я. Відповідно, козацтво складалося з низового, яке перебувало за

Відродження і шляхетська демократія

дніпровськими порогами і мало своїм центром Запорозьку Січ, та тієї частини, що заселяла південні терени Київського воєводства, її королівські маєтки. Це формування було наслідком колонізаційних процесів у Подніпров'ї, в яких головною силою виступали селяни і міщани, що тікали від феодальної експлуатації з інших регіонів України. Воно посилено відбувалося й в останній чверті XVI - першій половині XVII ст.

Завдяки тому, що козаки були звільнені від тих феодальних повинностей, які виконувалися селянами і міщанами (повинністю козаків було служити військово Речі Посполитій і старостам, які згаданими королівщинами володіли пожиттєво), вони були великою соціально притягальною силою для багатьох з тих, хто прагнув звільнитися від феодальної експлуатації; тож лави козаків постійно поповнювалися такою людністю. Поступово козацтво перетворилося на захисника соціально-національних інтересів українського народу.

Козацтво було й серйозним чинником дипломатичних відносин Речі Посполитої з Кримським ханством та Османською імперією, оскільки козаки здійснювали Дніпром і Чорним морем напади на володіння цих держав, що ускладнювало ці відносини. У 1577 р. при допомозі козацького загону господарський престол у Молдавському князівстві здобув Іван Підкова, за походженням молдаванин, до цього козак (видавав себе за брата убитого перед тим господаря Івоні). У результаті натиску на нього об'єднаних сил турків і молдавських бояр він відступив на територію Речі Посполитої. По-зрадницькому схоплений наступного року в Брацлавському воєводстві тамтешнім воєводою князем Янушем Збаразьким, він на вимогу турецького султана і за наказом Стефана Баторія був того ж року страчений у Львові.

Польський уряд, забороняючи козакам чинити напади, був водночас зацікавлений у їх використанні для захисту південно-східних кордонів Речі Посполитої від татарських вторгнень. З цією метою Стефан Баторій у 1578 р. сформував реєстрове військо з 500 козаків, які мали служити державі за відповідну платню. Окрім реєстрових були й козаки нереєстрові, причому останніх - набагато більше, ніж перших. Реєстрове військо мало свого начальника - виборного гетьмана. Військово-політичним центром всього козацтва була Запорозька Січ. Чисельність реєстрового козацтва повільно зростала. Реєстри сприяли утвердженню серед козаччини почуття своєї відокремленості від інших станів суспільства.

Спроби Стефана Баторія зробити козаччину слухняним знаряддям Речі Посполитої виявилися малорезультативними. Козацькі походи на Крим і проти Туреччини продовжувалися. Реагуючи на погрозу турецького султана провести похід проти Польщі, сейм 1590 р., у відповідь на козацькі розбої, прийняв ухвалу, що мала служити гарантією взятих Річчю Посполитою перед Портою зобов'язань вивести всіх козаків з Низу, звідки згадані козацькі походи здійснювались. За ухвалою, козаки передавалися під ще суворіший нагляд держави. Внесених до реєстру 1000 козаків зобов'язали складати присягу, що вони самовільно не порушуватимуть кордонів Речі Посполитої з Кримським ханством й Османською імперією.

Козаки знехтували цією сеймовою постановою. Один із старших тисячного реєстру Криштоф Косинський, шляхтич родом з Підляшшя, підняв у 1591 р. повстання проти королівської адміністрації на Подніпров'ї і тамтешніх українських та польських панів. Повстання тривало до 1593 p., але зазнало поразки; К. Косинський загинув у заключній його стадії. Поразкою закінчилося і козацьке повстання 1594-1596 pp., очолюване Северином Наливайком, вихідцем з простолюду, нереєстровим козаком. С. Наливайко від певного часу діяв спільно з реєстровими козаками, якими керував гетьман Григорій Лобода. Проти загонів С Наливайка Річ Посполита вперше застосувала регулярну коронну армію. Козацька старшина видала полякам С. Наливайка й кількох інших

Історія Польщі

ватажків повстання. їх спіткала жорстока розправа, зокрема, С. Наливайка І597 р. було четвертовано у Варшаві. Щодо Г. Лободи, то ще під час повстання він був звинувачений козаками у зраді й убитий.

Перший же після розгрому повстання С.Наливайка сейм 1597р. оголосив козаків "військовими злочинцями" й закликав польське військове командування "винищувати їх до останку". Але уряд у військовій скруті час від часу змушений був спиратися на козацтво, використовувати його збройні можливості. Так було під час трьох війн Речі Посполитої з Швецією, Росією і Туреччиною, в котрі вона була втягнута впродовж першої чверті XVII ст. Тож слідом за репресивними ухвалами щодо козацтва йшли чергові набори до реєстрового війська, через що чисельність його зростала. Найпереконливіше козаки довели свою потрібність Речі Посполитій у Хотинській війні 1621 p., про яку йтиметься далі.

Після смерті у 1622 р. козацького гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного польсько-козацька ворожнеча почала відновлюватися. Приводом до першого після цієї смерті польсько-козацького конфлікту було втручання запорожців у міжусобну боротьбу членів кримської правлячої династії Ґіреїв. У боротьбі переміг і став ханом Мегмед-Ґірей (1623). Стамбул, якому він був неугодний, зробив спробу позбавити його влади. Тоді хан звернувся по допомогу на Січ. Козаки здійснили напад на місто Кафу (Феодосію), яка належала Туреччині, і, оскільки турецький флот ходив на Крим, щоб розгромити Мегмед-Ґірея, запорожці тричі у 1624 р. і тричі у 1625 р., палячи й грабуючи, висаджувалися в околицях Стамбула. Вимогу польського уряду утриматися від морських походів у Туреччину козаки зігнорували.

У 1625 р. коронне військо під командуванням гетьмана польного коронного Станіслава Конєцпольського рушило на козаків, очолюваних у той час гетьманом Марком Жмаішом. Наприкінці цієї польсько-козацької війни помірковане крило козаків передало гетьманську булаву Михайлові Дорошенку й уклало угоду з С. Конєцпольським біля Курукового озера в урочищі Медвежі Лози (навпроти сучасного міста Кременчуга). Козаків було примушено скласти присягу на вірність королю, козацький реєстр встановлено у 6 тис. осіб, вони зобов'язалися відмовитися від морських походів, не підтри-мувати стосунків з іноземними державами.

Відновлення польсько-шведської війни за землі на узбережжі Балтії, яка проходила у 1626-1629 pp., спричинило значне збільшення козацького реєстру, оскільки уряд Речі Посполитої широко використовував у ній козацьке військо. У 1630 р. козаки на чолі з гетьманом Тарасом Федоровичем (Трясилом) піднялися проти коронного війська, яке після війни розташувалося на постій у Подніпров'ї. Згодом, у ході повстання, Т. Федорович, незгідний з тактикою компромісу, якої дотримувалася поміркована частина козацької старшини, залишив козацький табір і відступив на Запоріжжя, а ця старшина уклала з С Конєцпольським. який і цього разу керував діями коронного війська проти козаків, угоду в місті Переяславі. Козаки погодилися виконувати Куруківську угоду, а С. Конєцпольський оголосив амністію учасникам повстання. Вкотре запорожці пообіцяли не чинити морських походів. Реєстр був збільшений до 8 тис. Він був значно перевищений під час т.зв. Смоленської війни Речі Посполитої з Росією, яка відбувалася у 1632-1634 pp.: і знову правлячі кола Речі Посполитої не змогли обійтися без використання козаків. Після неї соціально-політична ситуація на Подніпров'ї знову загострилася. Дії дислокованого тут коронного війська викликали незадоволення місцевої людності, козаків. Незадоволення було спричинене й тим, що 1635 р., за постановою сейму, ініційованою С Конєцпольським, тоді уже гетьманом великим коронним, під керівництвом французького інженера Ґійома Левассера де Боплана над першим дніпровським Кодацьким порогом була споруджена фортеця Кодак, яка