Основи адміністративного права України
Державне управління; державна служба, статус державного службовця; предмет і метод адміністративного права України; система джерел адміністративного права України; адміністративні норми і правовідносини; адміністративне деліктне право; адміністративна відповідальність; види адміністративних стягнень; порядок адміністративного провадження у справах; органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення
§ 1. Поняття державного управління та співвідношення його з виконавчою владою
Термін «управління» має багато значень. У загальному розумінні це будь-який цілеспрямований, організуючий вплив на різноманітні процеси, що здійснюються в природі, техніці, суспільстві тощо. Термін «управління» в перекладі на англійську мову — administration, тобто адміністрування, керування, управління, що яскраво показує зв'язок адміністративного права з управлінням. Адміністративне право — це управлінське право. Отже, управління тісно пов'язане з адміністративним правом. Але ми вже визначили, що управління — набагато ширше поняття, ніж адміністративне право. Основними ознаками управління є управлінська система, суб'єкт і об'єкт управління, керуючий вплив суб'єкта на об'єкт і зворотний зв'язок. Управлінська система — це єдність управлінських елементів, що взаємодіють як єдине ціле, породжуючи нові якості, не притаманні окремим її компонентам. Суб'єктом управління називають сторону управлінського процесу, що являє собою джерело керую-
574
Глава 16
Основи адміністративного права України
575
чого впливу. Об'єкт управління — сторона управлінського процесу, що функціонує під керуючим впливом суб'єкта, набуває певних нових якостей та змінюється. Керуючий вплив визначають як комплекс заходів, прийомів, форм, методів і організуючих команд, спрямованих на об'єкт управління, за допомогою яких реально змінюється об'єкт управління. Зворотний зв'язок можна охарактеризувати як певну інформацію для суб'єкта управління стосовно змін, що відбулися в об'єкті управління завдяки керуючому впливу.
Управлінській процес як багатоманітне явище здійснюється у природі, техніці та суспільстві. Звідси автори-кібернетисти виділяють три різновиди управління, а саме:
—біологічне, що реалізується в процесі управління в рослин
ному і тваринному світі живими організмами;
—технократичне, що характеризує управління різноманіт
ними машинами, механізмами, технічними засобами з допомо
гою математичних формул і символів;
—соціальне, тобто управління окремими людьми та їхніми
об'єднаннями, що складають суспільство.
Отже, соціальне управління може бути охарактеризоване як управління суспільством. Суспільством вважають найвищий тип соціальної самоорганізації людей. Воно може існувати тільки тоді, коли функціонуватиме як складна цілісна система, а це означає, що без управлінського впливу функціонування суспільства неможливе.
Одним з видів соціального управління є державне управління. У широкому значенні слова під ним розуміють діяльність усіх видів органів держави: законодавчих, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного життя. Кожна з названих гілок єдиної державної влади, зберігаючи загальні ознаки соціального й державного управління, має свої специфічні керівні структури, форми та методи, прийоми, способи й засоби керівного впливу на об'єкт управління. Звідси можна виділити такі види державного управління:
—законодавче(законотворче);
—виконавчо-розпорядче (власне управлінське);
—судове (правосудне);
—контрольно-наглядове.
Причому в кожному із зазначених видів державного управління існує внутрішня та зовнішня сторони. Внутрішня сторона характеризується управлінською діяльністю всередині системи, а зовнішня — спрямована на структурні елементи громадянського суспільства. У вузькому значенні державне управління розглядається як діяльність тільки виконавчо-розпорядчих органів держави: Кабінету Міністрів, міністерств, державних комітетів (служб), інших органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевих державних адміністрацій.
Державному управлінню властиві такі риси:
а) діяльність з реалізації завдань і функцій держави;
б) воно здійснюється спеціально створеними для цього дер
жавними органами й посадовими особами;
в) останні діють за дорученням держави, від її імені і мають
державно-владні повноваження;
г) форми та методи роботи управлінських органів регламен
туються правом.
Таким чином, державне управління (у вузькому розумінні) — це підзаконна виконавча й розпорядна діяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного й безпосереднього керівниц тва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Звідси, державне управління (у вузькому розумінні) співвідноситься з виконавчо-розпорядчою владою та її органами через призму загального й особливого, в якому виявляються загальні риси правотворчої і правореалізаційної діяльності держави та виконавчо-розпорядчої діяльності однієї з гілок єдиної державної влади.
§ 2. Державна служба:
поняття, правовий статус державних службовців
Організація і діяльність державних органів здійснюється державними службовцями, а це передбачає необхідність з'ясування питань про розуміння державної служби. В Україні склалася і зміцнюється єдина державна служба. її єдність характери-
576
Глава 16
Основи адміністративного права України
577
зується єдиними організаційними, правовими, кадровими та інформаційними засадами. Отже, державну службу необхідно розглядати як систему організаційно-правових, кадрових та інформаційних суспільних зв'язків і відносин, а не як суму службовців і державних установ. В основі такої системи лежить потреба визначити загальні засади, мету та функції державної служби, а також правове становище державного службовця. Загальні положення діяльності й статус державного службовця передбачені Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.
Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання завдань і функцій держави, заробітну плату вони одержують за рахунок державних коштів.
Ці особи є державними службовцями, мають відповідні службові повноваження та обіймають певні посади.
Посада — це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.
Посадовими особами, відповідно до цього Закону вважаються керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.
До основних принципів державної служби закон відносить:
а) служіння народу України;
б) демократизм і законність;
в) гуманізм і соціальна справедливість;
г) пріоритет прав людини і громадянина;
г) професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність,
відданість справі;
д) персональну відповідальність за виконання службових
обов'язків і дисципліни;
є) дотримання прав і законних інтересів органів місцевого й регіонального самоврядування;
є) дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.
Мета державної служби включає два основні напрями
а) формування суспільно-політичних і державно-правових
умов її зв'язку з життям народу на тлі її соціальної природи
б) створення об'єктивної системи виявлення та добору тю
дей для служби в державному апараті
Функції державної служби — це напрями її діяльності, що ві дображають її роль і призначення в суспільстві. До них належать: а) забезпечення ефективного функціонування всіх гілок державної влади; б) забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів та обов'язків людини й громадянина.
Призначення державної служби полягає в тому, що через неї повинна реалізуватися демократична сутність держави, підтримуватися вільна життєдіяльність суспільства та забезпечуватися лідерство державного апарату в суспільному розвитку Іншими словами, вона є головним засобом реалізації функцій соціальної держави. Державна служба повинна стати повсякденним каналом зв'язку держави з народом.
Основні завдання державної служби.
а) охорона інтересів суспільства, прав і свобод людини й гро
мадянина;
б) досягнення і зміцнення цілісності держави;
в) забезпечення ефективної діяльності державних органів,
г) демократизація шляхів формування та діяльності держав
ного апарату тощо.
Державний службовець повинен:
а) сумлінно виконувати свої службові обов'язки,
б) шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробіт
ників, дотримуватися високої культури спілкування;
в) не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтере
сам державної служби чи негативно вплинути на репутацію дер
жавного службовця.
Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Вер ховної Ради України та їх заступників, народних депутатів > к раїни, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів > к раїни, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України
По
578
Глава 16
Основи адміністративного права України
579
та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України.
Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.
Основними обов'язками державних службовців є:
а) додержання Конституції України та інших актів законо
давства України,
б) забезпечення ефективної роботи та виконання завдань дер
жавних органів відповідно до їх компетенції;
в) недопущення порушень прав і свобод людини та громадя
нина,
г) безпосереднє виконання покладених на них службових
обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних орга
нів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;
ґ) збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню;
д) постійне вдосконалення організації своєї роботи і підви
щення професійної кваліфікації;
є) сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива та творчість у роботі.
Державні службовці мають право:
а) користуватися правами та свободами, що гарантуються
громадянам України Конституцією й законами України;
б) брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх
повноважень рішень,
в) одержувати від державних органів, підприємств, установ і
організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування
необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;
г) на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе став
лення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;
ґ) вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;
д) на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, ран-
г}. який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;
є) безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;
є) на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії,
ж) вимагати службового розслідування з метою зняття без
підставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;
з) на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної
роботи умови праці;
и) на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;
і) захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та в судовому порядку.
Конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.
Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які.
а) визнані у встановленому порядку недієздатними;
б) мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади,
в) у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпо
рядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи
свояками;
г) в інших випадках, встановлених законами України.
Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного
службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних із проходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.
До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися ще такі заходи дисциплінарного впливу, як:
- попередження про неповну службову відповідність,
— затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу чи
у призначенні на вищу посаду.
19*
580
Глава 16
Основи адміністративного права України
581
Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України (Головдержслужба) є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Вона забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та функціональне управління державною службою.
У своїй діяльності Головдержслужба керується статтями Конституції України та законами України, постановами Верховної Ради України, указами й розпорядженнями Президента України, декретами, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також своїм Положенням. У межах своїх повноважень Головдержслужба організовує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний контроль за їх виконанням:
а) узагальнює практику застосування законодавства з питань,
що належать до її компетенції;
б) розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та вносить
їх на розгляд Кабінету Міністрів України.
Основні завдання Головдержслужби:
—забезпечення разом з іншими державними органами реа
лізації загальних напрямів державної політики у сфері держав
ної служби в центральних і місцевих органах державної вико
навчої влади, в місцевих радах і їхніх органах;
—забезпечення функціонального управління державною
службою;
—розроблення поточних, довготермінових прогнозів і пла
нів потреби центральних та місцевих органів державної вико
навчої влади, місцевих рад і їхніх органів у кадрах;
—розроблення заходів щодо підвищення ефективності та дер
жавної служби в центральних і місцевих органах державної ви
конавчої влади, місцевих радах і їхніх органах;
—координація і контроль за їх виконанням;
—здійснення методичного керівництва проведенням кон
курсного добору державних службовців у центральних і місце
вих органах державної виконавчої влади, місцевих радах та їх
ніх органах;
—організація навчання та професійної підготовки держав
них службовців тощо.
Головдержслужба відповідно до покладених на неї завдань:
а) розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів Украї
ни проекти нормативних актів з питань державної служби;
б) провадить аналіз фактичного складу державних службов
ців і готує пропозиції державним органам щодо підвищення
ефективності їх роботи;
в) веде комп'ютерний облік даних про державних службовців;
г) готує за поданням міністерств та інших органів централь
ної виконавчої влади проекти рішень про заохочення і нагоро
дження державних службовців першої і другої категорій, вно
сить пропозиції відносно застосування дисциплінарних стягнень
до державних службовців цих категорій;
ґ) погоджує пропозиції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади щодо призначення осіб на посади державних службовців першої і другої категорій з присвоєнням їм рангів з метою визначення відповідності їх вимогам Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 p.;
д) визначає напрями спеціалізації державних службовців для
навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації, контр
олює проведення цієї роботи;
є) погоджує державне замовлення на підготовку спеціалістів для державної служби;
є) здійснює контроль за навчанням, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації державних службовців, у тому числі за межами України, готує відповідні пропозиції;
ж) надає організаційно-методичну допомогу центральним і
місцевим органам державної виконавчої влади та місцевим ра
дам та їхнім органам у розробленні нормативних актів щодо про
фесійно-кваліфікаційних вимог до державних службовців;
з) бере участь у підготовці для розгляду Кабінетом Мініст
рів України пропозицій про віднесення існуючих посад держав
них службовців, не перерахованих у ст. 25 Закону України «Про
державну службу», а також нових посад державних службовців
до відповідних категорій;
и) дає роз'яснення з питань, що входять до її компетенції;
і) у разі потреби бере участь у перевірці фактів порушення етики поведінки державними службовцями тощо.
Під час виконання покладених на Головдержслужбу функцій вона взаємодіє з іншими центральними та місцевими орга-
582
Глава 16
Основи адміністративного права України
583
нами державної виконавчої влади України, органами Автономної Республіки Крим, місцевими радами та їхніми органами, а також з відповідними органами інших країн. Головдержслужба має право:
—здійснювати контроль за виконанням Закону України
«Про державну службу», інших актів законодавства з питань
державної служби, вносити в установленому порядку пропози
ції відносно скасування прийнятих центральними та місцеви
ми органами державної виконавчої влади, місцевими радами та
їхніми органами рішень з питань державної служби, якщо вони
суперечать чинному законодавству;
—одержувати у разі потреби безплатно передбачені держав
ною статистичною звітністю дані й інші необхідні матеріали від
центральних та місцевих органів державної виконавчої влади,
місцевих рад та їх органів;
—створювати (за погодженням з відповідними керівниками)
групи з учених, працівників центральних і місцевих органів для
підготовки нормативних та інших матеріалів з питань держав
ної служби.
Головдержслужба у межах своїх повноважень видає на основі й на виконання чинного законодавства накази, організовує та контролює їх виконання. У разі потреби видає разом з іншими органами державної виконавчої влади, місцевими радами та їхніми органами спільні рішення. її рішення з питань державної служби, видані у межах її повноважень, є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, місцевими радами та їхніми органами.
Начальник і заступники Головдержслужби призначаються на посади та звільняються з посад у порядку, передбаченому чинним законодавством. Начальник розподіляє обов'язки між своїми заступниками, несе персональну відповідальність за виконання покладених на Головдержслужбу завдань і здійснення нею функцій, встановлює ступінь відповідальності своїх заступників і керівників підрозділів.
Для погодженого вирішення питань, що входять до компетенції Головдержслужби, обговорення найважливіших напрямів її поточної та перспективної діяльності в Головному управлінні Кабінетом Міністрів України офіційно затверджується колегія у складі начальника (голова колегії), заступників начальника
за посадою, а також інших керівних працівників Головного управління. Рішення колегії запроваджуються у життя, як правило, наказами Головного управління.
Начальник Головдержслужби, його заступники, а також інші відповідальні працівники за дорученням керівництва Головдержслужби, мають право брати участь у засіданнях колегій, інших засіданнях центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, місцевих рад і їхніх органів, вивчати їхні звіти, статистичні та інші матеріали з питань, що входять до компетенції Головного управління.
Гранична чисельність і фонд оплати праці працівників центрального апарату Головдержслужби затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Головдержслужба є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку і бланки із зображенням Державного герба України і своїм найменуванням.
Таким чином, діяльність кожного окремо взятого державного органу проявляється в реальному житті через діяльність його повноважних представників, що іменуються державними службовцями. Підвищення ефективності роботи державних службовців сприяє підвищенню ефективності всієї державної служби і кожного державного органу зокрема.
§ 3. Поняття, предмет і метод
адміністративного права України
Адміністративне право, подібно до інших складових національної правової системи України, слід розглядати як: а) галузь права; б) галузь законодавства; в) юридичну науку; г) навчальну дисципліну.
Як галузь українського права (законодавства) адміністративне право України являє собою систему адміністративних правових норм, інститутів та нормативно-правових актів, що регулюють і охороняють особливе коло суспільних відносин у сфері державного управління. Як галузь права воно може бути розглянуто в об'єктивному й суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні адміністративне право України характеризується сукупністю адміністративних правових норм, інститу-
584
Глава 16
Основи адміністративного права України
585
тів і нормативно-правових актів, що утворюють його внутрішню та зовнішню форми. Внутрішня форма адміністративного права включає внутрішню побудову — систему адміністративного права. Зовнішня форма характеризується джерелами, що являють собою спосіб зовнішнього виразу змісту адміністративно-правових норм та інститутів.
За суб'єктивним розумінням адміністративне право України — це сукупність закріплених нормами об'єктивного права можливостей людини і громадянина, що реалізуються у сфері державного управління.
Адміністративне право України має свій предмет і метод правового регулювання.
Предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права, є такі:
—виникають у результаті державної владно-управлінської
діяльності;
—суб'єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;
—їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідо
мої, вольової, цілеспрямованої діяльності.
Методи адміністративного права — це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права. Аналізуючи засоби, з допомогою яких законодавець здійснює правовий вплив на предмет адміністративного права, слід сказати, що переважно це — зобов'язання, заборони та адміністративно-правовий примус. У ряді випадків застосовуються і певні дозволи. Наприклад, дозвіл одержувати певну інформацію для здійснення покладених на орган чи посадову особу завдань.
Серед способів як складового елемента адміністративно-правового методу слід виділити авторитарний (наказовий, щоб не сказати владний чи диктаторський) та субординаційний. Авторитарний спосіб виправданий «нерівністю» сторін адміністративних правовідносин, а саме: наявністю владного суб'єкта управління та підвладністю об'єкта управління. Наприклад, відносини податкової адміністрації з будь-яким платником податків. Субординаційний спосіб передбачає одержання обов'язкової згоди на дії об'єкта управління від суб'єкта управління.
Отже, наявність власного предмета й методу правового регулювання дає змогу відокремлювати адміністративне право від інших галузей українського права.
Як юридична наука адміністративне право являє собою систему знань, теорій, гіпотез, висновків і рекомендацій стосовно історії виникнення та розвитку, поняття, предмета й методу правового регулювання, системи та джерел галузі адміністративного права (законодавства), науки та навчальної дисципліни. Наука має свій предмет і методи дослідження, свою систему і джерела.
Як навчальна дисципліна адміністративне право вивчається в юридичних навчальних закладах. її предметом є вивчення адміністративного права як галузі права і законодавства, а також як юридичної науки.
§ 4. Система і джерела адміністративного права. Характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення
Система адміністративного права — це його внутрішня форма, як вже було зазначено, що характеризує його внутрішню побудову. Структура системи адміністративного права включає в себе адміністративно-правові норми та адміністративно-правові інститути.
Адмістративно-правові норми можна охарактеризувати як загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки людини в суспільстві, що встановлюються (санкціонуються) і забезпечуються державою з метою закріплення, регулювання й охорони суспільних відносин у сфері державного управління.
Адміністративно-правовим нормам притаманні як загальні ознаки, що характеризують будь-яку правову норму, так і певні особливості, характерні тільки для цього виду правових норм. До особливих ознак адміністративно-правових норм можна віднести такі:
—закріплюють владні (керівні) та внутрішньоорганізаційні
відносини;
—метод впливу на суспільні відносини є державно-владним
(імперативним);
—гарантування державного переконання та примусу при їх
реалізації;
586
Глава 16
Основи адміністративного права України
587
— органічне об'єднання їх у межах галузі адміністративного права (законодавства) і неможливість існування окремо.
Адміністративно-правові норми мають логічну структуру (гіпотеза, диспозиція, санкція) і можуть за різними критеріями групуватися за певними видами. Вони можуть об'єднуватися за різними критеріями і створювати адміністративно-правові інститути (наприклад, загальні, особливі та спеціальні).
Адміністративно-правовий інститут — це об'єднання двох і більше адміністративно-правових норм в єдину початкову, видову чи родову групу для регулювання відповідних суспільних відносин.
Об'єднуючись, норми й інститути утворюють загальну, особливу та спеціальну частини адміністративного права України.
Загальна частина об'єднує адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що закріплюють і регулюють основні принципи управління, правовий статус суб'єктів управління, форми та методи їхньої діяльності, функціонування адміністративного процесу та гарантії і способи забезпечення законності в державному управлінні.
Особлива частина включає в себе адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що закріплюють і регулюють управління в різних сферах суспільного життя, а саме: в економічній, адміністративно-політичній, соціально-культурній, державно-правовій тощо.
Спеціальна частина охоплює адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що регулюють адміністративно-правову діяльність конкретних органів (наприклад, внутрішніх справ, митної служби, податкової адміністрації тощо).
Названі три види інститутів слід розглядати як загальні. Своєю чергою, вони поділяються на головні та початкові.
Зовнішню форму адміністративного права складають його джерела. Джерелами адміністративного права називають правові звичаї, нормативні договори та нормативно-правові акти, правові акти державного управління, що вміщують адміністративно-правові норми.
Основним видом джерел адміністративного права є нормативно-правові акти — письмові документи державних органів та інших компетентних суб'єктів, що приймаються ними в установленому порядку і вміщують адміністративно-правові норми. Існують
різні критерії для класифікації нормативно-правових актів, що являють собою джерела адміністративного права. За юридичною силою їх можна поділити на конституційні, законні та підзаконні. Наприклад, Конституція України закріплює, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38).
Серед законів, що є джерелами адміністративного права, можна виділити кодифіковані й інкорпоровані. До кодифікованих законів відносять, наприклад, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Земельний кодекс України, Митний кодекс України та деякі інші. Інкорпоровані закони, у свою чергу, можуть бути органічними та звичайними. До органічних законів як джерел адміністративного права можна віднести закони України «Про міліцію», «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 p., «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р., «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р., «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 р., «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 p., «Про органи та служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р., «Про державну податкову службу» від 4 грудня 1990 р., «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. тощо. До звичайних законів як джерел адміністративного права відносять закони України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р., «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р., «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 р., «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» від 1 грудня 1994 р., «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. тощо.
Названі джерела адміністративного права — це джерела вищої юридичної сили. Норми Конституції України, що закріплюють права людини й громадянина, мають пряму дію.
Певна частина адміністративно-правових норм може бути закріплена у постановах Верховної Ради України. Наприклад, Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затверджене Постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 p., або Положення про
588
Глава 16
Основи адміністративного права України
589
загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затверджене Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р.
Джерелами адміністративного права є ряд підзаконних нормативних актів Президента України та Кабінету Міністрів України, зокрема: Національна програма боротьби з корупцією, затверджена Указом Президента України від 10 квітня 1997 р.
Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти керівників підприємств, установ і організацій, акти територіальних громад, представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування та органів місцевої самоорганізації населення, якщо в них вміщено адміністративно-правові норми.
Підзаконні нормативно-правові акти, що деталізують окремі норми чи інститути законів, розглядаються деякими авторами як правові акти державного управління. На думку В. К. Кол-пакова, акти управління характеризуються за двома особливостями — як правові і як управлінські джерела. Вони мають між собою діалектичний зв'язок. їх визначають з трьох найпоширеніших позицій: а) як форми управлінської діяльності держави; б) як документи, що походять від компетентних органів; в) як владні дії державних виконавчо-розпорядчих органів1.
Одним із кодифікованих джерел адміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП), який було прийнято 7 грудня 1984 р. (почав діяти з 1 червня 1985 р.). У ньому вміщуються норми, що регулюють і охороняють матеріальні і процесуальні суспільні відносини у сфері адміністративних правопорушень і адміністративної відповідальності. У загальних положеннях закріплюються завдання та система законодавства про адміністративні правопорушення, компетенція і повноваження державних органів і органів місцевого самоврядування щодо вирішення питань про адміністративні правопорушення, запобігання їм, виявлення та усунення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, чинність законодавства та забезпечення режиму законності при провадженні у справах про адміністративні правопорушення.
Матеріальне право про адміністративні правопорушення і адміністративну відповідальність складається із загальної та особ-
ливої частин. У загальній частині закріплюються поняття адміністративного правопорушення, окремі елементи об'єктивних і суб'єктивних ознак складу адміністративного проступку, поняття і види адміністративних стягнень і загальні правила їх накладання.
В особливій частині закріплюються види адміністративних проступків у різних галузях, а саме:
а) охорони праці та здоров'я населення;
б) ті, що посягають на власність;
в) охорони природи, використання природних ресурсів, охо
рони пам'яток історії та культури;
г) в промисловості, будівництві та в галузі використання
електричної і теплової енергії; у сільському господарстві;
ґ) при порушенні ветеринарно-санітарних правил;
д) на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку;
є) у сільському господарстві;
є) житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою;
ж) торгівлі, фінансів і кустарно-ремісничих промислів;
з) стандартизації, якості продукції та метрології;
и) ті, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку;
і) ті, що посягають на встановлений порядок управління1.
У процесуальному праві закріплюється система органів, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, справи, що підвідомчі їм, а також їхня компетенція щодо розгляду цих справ.
Окремий розділ присвячений регулюванню порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. У ньому закріплені завдання і принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення, порядок складання протоколів, затримання правопорушників, їх особистий огляд, огляд речей і вилучення речей і документів. Визначається коло осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення, порядок винесення на розгляд справ, оскарження і опротестування постанов відносно справи про адміністративне правопорушення.
Окремим розділом регулюється порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. У ньому за-
1 Див.: Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник, — К., І999. - С 227
1 Див.. Хрестоматія з правознавства. - С. 697—727
590
Глава 16
Основи адміністративного права України
591
кріплюються основні положення та порядок провадження з виконання постанови про:
а) винесення попередження;
б) накладення штрафу;
в) оплатне вилучення предмета;
г) конфіскацію предмета, грошей;
ґ) позбавлення спеціального права;
д) застосування виправних робіт;
є) застосування адміністративного арешту;
є) відшкодування майнової шкоди.
Отже, чинний кодекс України про адміністративні правопорушення врегульовує матеріально-правові та процесуальні адміністративні деліктні правовідносини.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 810;