Основні напрями та інструменти державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки реалізується в різних формах. Залежно від строкової розмірності розрізняють довгострокове й корот­кострокове регулювання.

Довгострокове регулювання обумовлене не­обхідністю досягнення стратегічних цілей. В його системі головне місце займає цілеспрямований вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень в економіці. Головне завдання довгострокового регулю­вання полягає в проведенні структурних зрушень в економіці, розвитку наукоємних виробництв, піднятті відсталих в економічному відношенні районів.

Короткострокове регулювання — це передусім антициклічне регу­лювання, основою якого є вплив на сукупний попит (величину спожив­чих та інвестиційних витрат). У межах цієї форми застосовується антиінфляційне регулювання, яке реалізується переважно через політику доходів (контроль над заробітною платою та цінами, обмеження темпів зростання грошової маси).

За характером впливу на господарські суб'єкти державне регулю­вання економіки поділяється на дві форми: пряме та непряме (опосе­редковане).

Пряме регулювання — це вплив держави на економічні процеси за допомогою безпосереднього використання відповідних регуляторів Воно реалізується через бюджетне інвестування державою відповідних програм — фінансування розвитку державних підприємств, інфраструктури, науки, культури, освіти, соціального захисту населення тощо, а також через регламентацію цін, заробітної плати та інших інструментів ринкового механізму. Прямий вплив може здійснюватися і через використання адміністративних важелів, які регламентують конкретні завдання та обмеження господарської діяльності.

Непряме регулювання економіки — це вплив держави на господарську діяльність через внесення відповідних змін в умови функціонування ринкового механізму. Воно досягається за допомогою правових та економічних інструментів. Застосовуючи ці інструменти, держава безпосередньо нічого не змінює в ринковому механізмі, а створює лише передумови для цих змін.

Державне регулювання економіки спирається на систему державних інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі державні інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні.

До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні норми й правила економічної діяльності господарських суб'єктів та окремих громадян. Вони визначають як загальні умови цієї діяльності, так і допустимі винятки із цих умов, установлюють права та обов'язки юридичних і фізичних осіб, а також можливі санкції за їх порушення. Серед правових інструментів найбільший вплив на економіку справляють закони про власність, підприємництво, підприємство, інвестиційну та зовнішньоекономічну діяпьність банківську й страхову справу, податки й ціни, про соціальний захист населення та ін. Правові регулятори визначають загальну межу державного втручання в економіку.

Адміністративні інструменти — це постанови та розпорядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад, встановлення квот, ембарго, видання ліцензій, затвердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо.

Найважливішу роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні інструменти. До головних із них належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата.

1. Регулюючий вплив держави на економіку забезпечуєть­ся передусім через макроекономічне планування, основною формою якого в умовах ринку є індикативне планування. Воно принципово відрі­зняється від директивного планування засобів досягнення цілей, поста­влених у плані. Його показники не є обов'язковими для окремих госпо­дарських суб'єктів, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер.

Індикативний план є вихідним організаційно-економічним інстру­ментом державного регулювання економіки. Цю роль він виконує за­вдяки таким своїм властивостям.

По-перше, він є інструментом, в якому визначаються цілі, пріоритети та головні параметри передбачуваного розвитку економіки;

по-друге, його показники виходять із необхідності досягнень узгодженого розвитку окремих галузей та регіонів;

по-третє, він визначає доцільність і характер тих змін, які необхідно впровадити в систему державних регуляторів з метою створення передумов, необ­хідних для досягнення цілей, поставлених у плані.

2. Важливим інструментом державного регулювання економіки та засобом реалізації завдань, поставлених у плані, є державний бюджет. З одного боку, він — індикатор економічного здоров'я країни, з іншого — ефективний засіб державного впливу на економіку. Роль регулятора економіки державний бюджет виконує по-різному.

По-перше, він акуму­лює та перерозподіляє значну частку створеного в країні національного продукту.

По-друге, бюджетний вплив на економіку здійснюється через фіскальну політику, тобто на основі оптимального поєднання держав­них доходів і витрат.

Фіскальна політика може бути спрямована як на зведення доходної та витратної частин бюджету з надлишком (щоб пе­решкодити надвиробництву), так і на створення дефіциту (щоб стиму­лювати економічні зростання).

3. У тісному поєднанні з бюджетом велику регулюючу роль в еконо­міці виконують податки. Але їх регулююча роль не зводиться до фіска­льної функції. Поряд з цим податки використовуються державою для вирішення проблем, пов'язаних із стимулюванням чи обмеженням пев­них видів господарської діяльності.

Так, у період спаду і наступної депресії держава істотно знижує прибутковий податок і податок на прибуток корпорацій. В результаті чистий прибуток комерційних фірм зростає і з'являється стимул до розширення виробництва. Отже, в цьому випадку низькі податки відіграють
роль "акселераторів" економічного зростання

Навпаки, в кінці фази піднесення виробництво виходить за рамки платоспроможного попиту, що загрожує кризою, і держава підвищує податкові ставки з метою загальмувати зростання виробництва, не допустити або, в крайньому разі, послабити силу спаду, впорядкувати процес відновлення рівноваги між пропозицією і попитом на товарних ринках. У цьому випадку високі податки відіграють роль "вбудованих стабілізаторів" економічного зростання.

Поряд із загальним регулюванням податкових ставок, яке має циклічний характер, держава широко використовує їх диференціацію. Так порівняно низки податки на підприємства (фірми) нових, перспективним галузей промисловості стимулюють їх зростання; навпаки, підвищене податки на підприємства застарілих галузей обмежують зростання і стимулюють згортання неефективного виробництва.

4. Регулювання процентних ставок по кредитах комерційних банків. Зниження цих ставок у період спаду і депресії веде до збільшення під­приємницького доходу і в кінцевому рахунку - чистого прибутку корпо­рацій, а тому стимулює зростання виробництва. Навпаки, підвищення процентних ставок за умов "перегрівання" економіки зменшує підпри­ємницький доход, а тому обмежує, гальмує надмірне зростання вироб­ництва.

Необхідно наголосити, що регулювання процентних ставок коме­рційних банків здійснюється не урядом, а Центральним банком. Про­цент становить своєрідну ціну грошового капіталу, яка (як і будь-яка ці­на) залежить від співвідношення попиту і пропозиції. Зниження процен­тних ставок досягається шляхом "помірної інфляції"", тобто шляхом ви­пуску в обіг зайвої маси грошей. В результаті пропозиція грошей пере­вищує попит на грошовий капітал, процент знижується, чистий прибуток зростає, з'являється, отже, стимул до інвестицій і розширення виробництва. "Помірна інфляція", однак, не перевищує 6 % на рік.

5. Інвестиції у виробничу та соціальну інфраструктуру, державне за­мовлення (закупівлі). Маючи значні бюджетні кошти держава вкладає гроші у будівництво доріг, портів, аеродромів продуктопроводів, ліній зв'язку, в тому числі комп'ютерних мереж, що забезпечує нормальні умови функціонування виробничих галузей і банківської системи. Будівництво зазначених об'єктів здійснюється як правило приватними фірмами, які, проте фінансуються державою. Разом з тим держава фінан­сує більшу частину фундаментальних (безприбуткових) наукових досліджень і науково-технічних розробок, здатних дати прибуток тільки у пе­рспективі. Держава також викладає значні кошти у фінансування венчурних (ризикових) підприємств. Слід підкреслити, що плодами інвестицій у галузі виробничої інфраструктури широко користуються приватні фірми, в тому числі й багато великих корпорацій.

6. Іншим напрямом державних вкладень є інвестиції в соціальну сферу. Завдяки системі трансфертних платежів держава має можливість сплачувати допомоги по безробіттю, одиноким матерям, багатоді­тним сім'ям, пенсії по старості (правда, держава здійснює тільки части­
ну цих витрат, друга - фінансується пенсійними і страховими фондами),
будувати дешеве муніципальне житло, а в ряді країн – компенсувати значну частину витрат на лікування та освіту, що істотно знижує рівень соціальної напруженості в суспільстві.

7. Важливу роль у стимулюванні економічного зростання відігріють державні закупівлі військової техніки, рухомого складу залізниць, надлишків сільгоспродуктів. Державні закупівлі є важливою складовою; суку­пного попиту, яка в певних умовах відіграє дуже важливу роль, стимулюючи зростання зайнятості і збільшення попиту з боку виробничих фірм і домашніх господарств. Що ж до прямих державних інвестицій у сфері виробництва, то вони мають місце у виняткових випадках, коли йдеться про створення особливо великих об'єктів, необхідних з народногосподарської точки зору, але зовсім не привабливих для приватних компаній, оскільки потребують величезних початкових вкладень з над­ мірно тривалим строком окупності.

8. Регулювання грошової маси. Поряд з урядом дуже важливим органом регулювання економіки є Центральний банк, незалежний від президента, парламенту та уряду. Головною функцією Центрального банку є регулювання грошової маси, забезпечення її відповідальності масі товарів і підтримання тим самим твердої купівельної спроможності папе­рових грошей, що є дуже важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму.

Фінансова політика Центрального банку має циклічний характер. У період, коли в народному господарстві відчувається нестача грошей, що гальмує зростання виробництва, Центральний банк знижує резерв­ну норму. Зменшує процентну ставку по кредитах, які надаються комер­ційним банкам (дисконтну ставку), в масовому масштабі купує у них об­лігації державних позик. Тим самим збільшуються реальні фінансові ресурси комерційних банків, їх можливість створювати нові безготівкові гроші, отже, і можливість комерційних банків надавати дешеві кредити. Така політика отримала назву політики "дешевих грошей".

Навпаки, у період загострення інфляції Центральний банк підвищує резервну норму, проценти по кредитах комерційним банкам, продає облігації державних позик. Тим самим звужуються можливості комерційних банків створювати нові гроші, обмежуються ту можливості надати кредити, підвищуються процентні ставки, що веде до уповільнення зростання платоспроможного попиту, обмеження зростання виробництва, але разом з тим знижує рівень інфляції. Така політика отримала назву політики "дорогих грошей". Обираючи між зазначеними варіанти, Центральний банк прагне забезпечити відповідність між зростанням грошової маси і маси товарів.

9. Проблема регулювання цін. В умовах гострого дефіциту споживчих та інвестиційних товарів широко використовувалося регулювання цін у поєднанні з нормованим розподілом продуктів першої необхідності. Однак західні країні практично повністю відмовилися від державного регулювання цін, оскільки воно грубо порушує діяння ринкового механізму, позбавляє ціни ролі індикаторів суспільного попиту, надсилає виробникам помилкові сигнали, що призводить до різко виражених негативних наслідків. Окремі спроби регулювати ціни, як правило, були пов'язані з екстремальними ситуаціями.

Разом з тим, держава встановлює верхню межу цін (тарифів) на продукцію (послуги) природних монополій, забезпечуючи їм нормальний (середній) прибуток і захищаючи кінцевих споживачів води, електроенергії, послуг зв'язку і міського транспорту від пограбування підприємствами-монополістами.

10. Економічне програмування - це найрозвинутіша синтетична форма державного регулювання економіки. Основними формами програмування є: розробка і реалізація національних програм та цільових комплексних програм. Державна національна програма, розроблена на і основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції і має інформаційно-орієнтований характер, дозволяючи конкретним фірмам (корпораціям) нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, і технічному розвитку, структурній перебудові господарства, зовнішньоекономічної діяльності. Формально така програма має індикативний характер (характер побажання): конкретна фірма сама вирішує питання про те, брати їй участь у державній програмі чи діяти на свій страх і ризик. У дійсності, однак, держава використовує всю систему економічних інструментів, що є в її розпорядженні, з тим, щоб забезпечити зростання обсягів реального ВВП.