Тема 13. Операції банків з цінними паперами

1. Поняття операцій банків із цінними паперами.

2. Сутність і види інвестицій у цінні папери.

3. Основи управління інвестиціями банків у цінні папери.

4. Формування портфеля цінних паперів банку.

1. У залежності від національного законодавства тієї чи іншої країни, історичних традицій і особливостей формування національних фондових ринків банки можуть відігравати на них різноманітну роль.

Світова практика знає два підходи до проблеми сполучення звичайної банківської діяльності з діяльністю на ринку цінних паперів.

Згідно з першим — банкам забороняється займатись деякими видами професійної діяльності на ринку цінних паперів (брокерською, дилерською, організатора ринку), а також повинні бути суттєво обмежені окремі види непрофесійної діяльності як інвесторів (вкладення в недержавні цінні папери крім дочірніх банківських і фінансових компаній).

Розподіл банків на комерційні та інвестиційні означає заборону комерційним банкам (які приймають вклади та депозити) здійснювати деякі непрофесійні операції з цінними паперами (інвестувати в недержавні цінні папери), які є основним джерелом ризику, а також заборона на деякі види професійної діяльності, що несуть високий ризик (наприклад, дилерську).

Другий підхід становить собою дозвіл банкам поєднувати звичайні банківські операції з більшістю операцій на ринку цінних паперів (як професійних, так і непрофесійних). Такий підхід переважає в європейських країнах і прийнятий як основний для майбутньої об'єднаної Європи. Згідно з цим підходом обмеження ризиковості банківських інвестиційних операцій повинно здійснюватись не кардинальними заходами прямого розподілу функцій, а шляхом ведення спеціальних ≪вбудованих≫ обмежень, дестимулюючих надмірні інвестиції банків у цінні папери, шляхом належного державного контролю за банківською діяльністю, а також надмірної уваги до проблеми конфлікту інтересів при операціях на фінансових ринках.

Із моменту зародження сучасної української банківської системи (кінець 80-х — початок 90-х років) законодавство дотримувалось іншого підходу - універсальності банків.

Отже, комерційні банки в Україні можуть здійснювати всі види діяльності та всі види операцій на ринку цінних паперів, які дозволені чинним законодавством, а саме:

• управління інвестиціями і фондами;

• брокерська та дилерська діяльність;

• розрахункове обслуговування учасників ринку цінних паперів;

• ведення реєстру та депозитарне обслуговування;

• консультаційна діяльність тощо.

Із позиції значимості для банку найбільш важливим і складним видом операцій банків у цінними паперами є управління інвестиціями в фінансові активи. Тим більше, що будь-який цінний папір придбаний банком, автоматично може перетворитись в інвестицію, якщо не буде реалізований протягом встановленого терміну.

2. До традиційних фінансових активів належать акції і облігації. Саме вони є основним інструментом формування капіталу одними підприємствами і шляхом його розміщення для інших.

Облігація - це основний вид боргових зобов'язань, згідно з яким позичальник (емітент) повинен сплатити певну суму кредитору (власнику) по завершенні визначеного терміну і суму щорічного доходу у вигляді фіксованого або плаваючого відсотка. Зміна плаваючого відсотка відбувається згідно з установленими правилами. Саме тому облігації називають цінними паперами з фіксованим доходом.

На відміну від акцій, за облігаціями гарантується сплата відсотка у встановлений строк, але його розмір, як правило, нижчий від дивідендів. У світовій практиці сплата відсотків за облігацією здійснюється з суми прибутку до оподаткування (в Україні відноситься на валові витрати).

Надійність облігації залежить від декількох причин. Найбільш надійна облігація для інвестора - це державна, короткострокова, іменна, серійного погашення з плаваючим відсотком, яка забезпечена матеріальним носієм. Зміна будь-якого з цих факторів призведе до зниження надійності. На ринку капіталу відсоток за облігаціями встановлюється під впливом двох тенденцій. Зі збільшенням відсотка покупці (інвестори) прагнуть до збереження своїх коштів, зниження поточних витрат і вкладення їх в облігації. Попит на облігації підвищується. Однак фірми (емітенти) із зростанням відсотка будуть знижувати суму інвестицій, що скоротить обсяг пропозиції на кредитування шляхом продажу облігацій.

Облігації мають номінальну та ринкову ціни. Номінальна ціна зазначається на облігації та є основою при подальших перерахунках і нарахуванні відсотків. При закінченні встановленого терміну емітент погашає облігації за викупними цінами, які можуть збігатися або ні з номінальною ціною, що залежить від виду облігацій (купонна, безкупонна).

Ринкова (або курсова) вартість облігацій визначається умовами випуску самих облігацій і ситуацією, що склалася на ринку на момент реалізації облігацій.

Форма облігацій повинна містити: назву емітента; номінальну вартість; термін погашення; її вид - іменна чи на пред'явника; номер та серію випуску тощо. На сучасному етапі в Україні переважаючими є державні облігації, причому в електронному вигляді — у формі комп'ютерних записів.

При випуску таких облігацій на весь випуск оформляється глобальний сертифікат, у якому вказуються всі ті реквізити, що є обов'язковими і для паперових облігацій.

У залежності від забезпечення облігації поділяються на два класи: забезпечені заставою і незабезпечені заставою. В свою чергу, забезпечені можуть бути: забезпечені фізичними активами; із заставою фондових цінних паперів; із заставою пулу іпотек. Незабезпечені заставою облігації бувають таких видів: забезпечені репутацією емітента; під конкретний вид доходів емітента; випущені під конкретний інвестиційний проект; гарантовані третіми особами; з солідарною відповідальністю; застраховані; спекулятивні.

У світовій практиці існують і незабезпечені облігації, коли кредитор купує облігації тільки на підставі довіри до емітента. Такі вкладення коштів не є особливо ризикованими, адже такі облігації випускаються дуже солідними фінансовими компаніями.

За характером обігу облігації поділяють на:

• звичайні облігації;

• конвертовані облігації, що дають їх власнику право обмінювати їх на акції емітента. Серед таких облігацій слід виділити переказні облігації і облігації з опціоном;

• переказні облігації, які можуть бути переказані у визначену кількість простих акцій емітента. Це дозволяє власникам облігацій, з одного боку, отримати гарантований дохід, що захищає їх від нестабільності доходності акцій, а з іншого боку - при сприятливій зміні кон'юнктури - швидко придбати акції. В таких облігаціях обов'язково має бути вказана перша дата, коли можна переказати облігації в акції, і премія, під якою мається на увазі виражена у відсотках від поточної ціни акції сума передплати за право переказу облігації в одну просту акцію.

Як правило, розмір переказної премії складає від 8 до 35 %. Чим нижчою є премія, тим нижча і доходність папера, але одночасно і шанс обміняти її на акцію. При високій премії, що дає високу доходність, практично неможливо здійснити обмін облігації на акцію;

• облігації з опціоном надають можливість власнику облігації в разі збільшення відсоткових ставок здати свої облігації (через визначенийтермін, наприклад, 3 чи 5 років) емітенту і отримати їх вартість за номіналом.

Акція — цінний папір, що свідчить про внесення паю до статутного капіталу акціонерного товариства і надає право на отримання частки прибутку у вигляді дивідендів, на участь в управлінні справами і отримання частки майна при ліквідації. Найважливішими ознаками, що розкривають сутність поняття акції полягають у такому: акція є цінним папером; має необмежений термін обігу; засвідчує пайову участь її держателя у статутному фонді акціонерного товариства; надає її власнику певні майнові і немайнові права.

Акції можуть бути звичайними і привілейованими.

Основним показником акції є її курс, що дорівнює відношенню дивідендів до ставки облікового процента. Після придбання акції її держатель стає співвласником підприємства. Акція є безстроковим папером, який не може бути пред'явлений підприємству з метою повернення грошей, якщо підприємство не ліквідується.

Ціна акції може бути:

• номінальна, яка вказується на самій акції і практично немає ніякого значення при обороті акцій на ринку цінних паперів. Ця ціна має чисто інформаційний характер, що вказує на частку пайового капіталу;

• емісійна, за якою акція продається на первинному ринку. Різниця між номінальною та емісійною вартістю акції обумовлена послугами дилерських фірм, через які розповсюджуються акції. Дилери скуповують акції у емітента за номінальною вартістю і потім реалізують їх серед інвесторів;

• курсова (ринкова), за якою акції котируються на вторинному ринку цінних паперів. Ця ціна визначає реальну вартість акцій на фондовій біржі. Ця ціна не залежить ні від вартості активів, ні від рентабельності підприємства;

• балансова, яка визначається на основі фінансової звітності;

• ліквідаційна ціна акцій визначає вартість частини реального майна у фактичних продажних цінах, що припадають на одну акцію;

• модифікована курсова ціна акції - це співвідношення чистого річного прибутку підприємства в розрахунку на одну акцію і ставки банку за 12 місяців за вкладами.

За характером функціонування на ринку цінних паперів розрізняють акції іменні і на пред'явника.

Власник акції отримує доход у вигляді дивідендів та за рахунок курсових різниць (зміни курсу котирування акцій). При цьому доход, що виник у результаті зміни курсу акції, може бути значно вищим за доход у вигляді дивідендів.

3.При з'ясуванні доцільності здійснення банком фінансових інвестицій проводиться аналіз, що враховує дві взаємопов'язані абсолютні характеристики:- оголошену поточну ринкову ціну (Цп), за якою його можна придбати на ринку, і теоретичну, або внутрішню, вартість (Вв). Названі абсолютні характеристики змінюються в динаміці і з позиції конкретного інвестора, а тому можливі три ситуації: Цп > Вв; Цп < Вв; Цп = Вв.

Найпоширенішими вважаються два напрями аналізу фінактиву – фундаментальний і технократичний.

Фундаментальний аналіз включає чотири рівні дослідження:

• макроекономічний аналіз;

• галузевий аналіз;

• аналіз фінансового стану і перспектив розвитку конкретного підприємства-емітента;

• прогнозування (моделювання) ціни фінансового інструменту.

Кінцева мета фундаментального аналізу — це прогнозування ціни фінансового інструменту. Визначивши ціну для майбутніх періодів, аналітики фірм обчислюють теперішню вартість фінансового інструменту, користуючись схемою дисконтування.

Технічний аналіз - це сукупність методів і прийомів прогнозування тенденцій зміни цін на ліквідних ринках цінних паперів на підставі виключно технічних характеристик ринку - динаміки цін і обсягів операцій з купівлі і продажу цінних паперів. При цьому ігноруються фундаментальні фактори, що є основою формування ціни на той чи інший інвестиційний інструмент. Основні завдання технічного аналізу:

• розкриття закономірностей у реальному русі цін;

• виявлення моментів зміни тенденцій у русі цін на ринку (цінового піку), тобто моментів, коли зростання ціни змінюється на падіння, або навпаки.

Фундаменталістична теорія є найбільш поширеною.

4. Сукупність різних інвестиційних інструментів для досягнення конкретної мети вкладника - це інвестиційний портфель. Портфель цінних паперів - це сукупність придбаних (отриманих) банком цінних паперів, право на володіння, користування та розпорядження якими належить банку та які згруповані за їх типами і призначенням. У портфель можуть входити як папери одного типу, так і різні інвестиційні цінності, наприклад, акції, облігації, депозитні та ощадні сертифікати тощо.

НБУ запропонував таку класифікацію вкладень комерційних банків у цінні папери:

• портфель цінних паперів на продаж;

• портфель цінних паперів на інвестиції;

• портфель пайової участі (вкладень в асоційовані компанії);

• портфель вкладень у дочірні компанії.

Віднесення цінного папера до певного портфеля залежить від таких чинників:

• намір інвестора під час придбання: тривалість періоду та мета придбання;

• характеристики цінного папера, такі як ліквідність, доходність та наявність активно діючого ринку для даного папера;

• фактичний період зберігання у портфелі банку: цінні папери після календарного року зберігання у портфелі банку на продаж переводяться до портфеля інвестицій.

Метою управління портфелем цінних паперів є оцінка та визначення напрямків підвищення його ефективності на підставі удосконалення структури цінних паперів, покращання якості інвестицій та активізації брокерської діяльності на фондовому ринку.

Дослідження цінних паперів передбачає такі стадії управління:

• загальний аналіз;

• оцінка відповідності джерел придбання цінних паперів напрямкам вкладень;

• оцінка ризику, доходу і доходності цінних паперів;

• оцінка вартості цінних паперів.