Персонал як суб’єкт і об’єкт управління
Управління персоналом є однією із найскладніших сфер діяльності менеджменту, оскільки тут переплітаються соціальні, економічні, виробничі та інші інтереси трьох основних суб’єктів, які представлені в організації: власників, менеджерів і найманих працівників (персоналу організації).
Персонал – основний штатний склад працівників організації, які виконують виробничо-господарські й управлінські функції.
Трактування персоналу як суб’єкта управління виробничо-господарською організацією нині є дискусійним, оскільки багато теоретиків і практиків заперечують можливу участь членів колективу організації в управлінні, дехто відстоює необхідність створення самоврядних організацій, в яких всі члени колективу незалежно від виду занять і місця в ієрархії можуть брати участь в управлінні виробничо-технологічними, соціально-економічними процесами.
У теорії і практиці управління останніх років більшого поширення набула ідея так званого партисипативного управління. Її ядром є поєднання індивідуального мотивування працівників з формуванням оптимальних умов для виникнення у них відчуття причетності до єдиної справи, усвідомлення і реалізації колективного духу. Унаслідок цього різко зросла залежність менеджменту від умотивованості та відповідальності персоналу. Успіху став досягати той менеджер, який усвідомлює, що люди – не просто кадрове забезпечення і трудові ресурси, а щось набагато більше й цінніше за будь-який інший ресурс виробництва. Як свідчить практика, результативність діяльності організації залежить від уміння менеджера створити команду, здатну до агресивного пошуку й реалізації нового, боротьби за якість тощо.
Партисипативне управління означає участь працівників у спільному прийнятті рішень. Найважливіша ознака явища партисипатії в управлінні організацією – це партнерські відносини між працівниками і працівників із керівництвом. Ідея партисипатії належить до універсальних людських ідей і прагнень. Її засновано на врахуванні потреби людини в самореалізації у процесі праці, потреби у визнанні, гідності людей праці і потреби в демократичних виробничих відносинах. Партисипатія стає знаряддям задоволення потреб вищого рівня в процесі праці і через працю, зняття напружень, переживання невдач, а також запобігання конфліктам.
Вона також означає участь працівників не тільки в матеріальних процесах підприємства (виробництво матеріальних благ, їх збереження і переміщення), а й в регуляційних процесах (вирішення, хто, що і якими методами повинен виконувати конкретні завдання). У такому розумінні партисипатія пов’язана з істотними змінами в організуванні праці на підприємстві, оскільки вона вимагає перебудови традиційних ієрархічних структур, відходу від поділу на керівників і підлеглих, згоди керівництва підприємства на право участі працівників у прийнятті рішень.
Запроваджують партисипативне управління не з певних ідеологічних міркувань, а на основі міркувань здорового глузду і практики управління. Різні його форми можна звести до опосередкованої й безпосередньої партисипатії, які означають різний ступінь впливу колективу на прийняття рішень.
Однак партисипатія не завжди означає спільне прийняття рішень, а часто виявляється у співпраці (консультаціях, участі у розв’язанні проблем тощо). Ця відмінність між спільним прийняттям рішень і співпрацею простежується при оцінюванні різних форм участі працівників в управлінні (табл.1.1).
Ступінь участі працівників в управлінні організацією водночас залежить від виду завдань, яких ці рішення стосуються. Найчастіше вирізняють такі групи завдань:
1. Фінансові справи і справи керівництва організацією: інформація про отримані замовлення, стан конкуренції і загальна економічна ситуація.
2. Виробничі проблеми, у т.ч. завдання і результати виробничої діяльності за попередній період, актуальні на певний час завдання з урахуванням замовлень; питання, пов’язані із забезпеченням ресурсами, новим обладнанням, технологією; недоліки в організації праці, висновки працівників, скарги клієнтів.
3. Персональні справи, в т.ч. зміни в керівництві підприємства, кадрові проблеми, пов’язані з реорганізацією; стан плинності кадрів, захворюваність, наміри щодо звільнень і найму нових працівників, можливості підвищення кваліфікації.
4. Справи соціального забезпечення: робота їдальні, санітарний стан, опалення і вентиляція, безпека й охорона праці, підвезення працівників, житлове будівництво, плани відпусток, робота спортивних закладів, використання фондів соціального призначення.
У фінансових справах, у питаннях черговості виробничих завдань працівники мають право на інформацію, у розв’язанні соціальних проблем їх голос вирішальний. Як свідчить господарська практика підприємств західних країн, останнім часом посилюється їх вплив і на рішення, які стосуються організування праці.
Таблиця 1.1
Порівняння позицій працівників при співпраці і спільному прийнятті рішень в партисипативному управлінні
Ознака порівняння | Співпраця | Спільне прийняття, відповідальність і контроль виконання рішень |
Права працівників | 1. Працівники мають право: - на отримання інформації; - на опротестування рішення; - на висловлення пропозицій; - на попереднє вислуховування, але позиція працівників при цьому не є вирішальною | 1. Працівникам належить право вето: а) визначене терміном, за яким адміністрація може реалізувати своє рішення; б) визначене терміном, за яким адміністрація мусить рахуватися з думкою працівників. |
2. Працівники мають право на спільне прийняття рішень з адміністрацією. | ||
3. Працівники мають право приймати рішення самостійно. | ||
Позиція працівників | Позитивна – виявляється в здатності висловлювати пропозиції. Пасивна – проявляється при отриманні інформації. Негативна – характеризується здатністю опротестовувати рішення чи попередньо їх вислуховувати. | Позитивна – проявляється у застосуванні права вето, визначеного терміном, за яким адміністрація мусить рахуватися з думкою працівників; спільному прийнятті рішень з адміністрацією або самостійному прийнятті рішень. Пасивна – виявляється у застосуванні права вето, визначеного терміном, за яким адміністрація може реалізувати своє рішення. |
За шкалою партисипатії основними формами участі в управлінні є індивідуальна і колективна. Індивідуальна участь в управлінні пов’язана здебільшого з вибором керівниками стилю керівництва. Вони можуть управляти автократично; стимулювати висловлювання працівниками думок і порад щодо різних ситуацій (консультативний стиль) або ж залучати їх до вироблення рішень (партисипативний стиль) тощо. Важливою формою індивідуальної участі в управлінні є розширення, урізноманітнення і збагачення змісту праці, реструктуризація завдань, еластичність організування часу праці тощо.
Колективна участь в управлінні може бути безпосередньою або опосередкованою (представницькою). Із опосередкованих форм особливої уваги заслуговує участь працівників у наглядових радах підприємств, структура яких вибудовується за однією з таких формул:
1) працівники є третьою силою (крім власників і менеджерів), яка входить до складу ради. Кожній із цих сил належить третина місць у загальному складі ради, яка поєднує у своїй діяльності функції нагляду і керівництва: розробляє стратегію і політику фірми, обирає керівництво, здійснює нагляд за роботою. Працює рада за принципом індивідуальної відповідальності її членів. Ця формула найпоширеніша в управлінській практиці, особливо активно нею послуговуються в англосаксонських країнах (Франція, Данія, Люксембург);
2) поділ нагляду і оперативного керівництва, що виявляється у розмежуванні повноважень наглядової ради і ради директорів. Наглядова рада здійснює нагляд за діяльністю підприємства і контролює роботу ради директорів (наприклад, у Німеччині вона затверджує баланс підприємства). Представники працівників в наглядовій раді мають такі самі права, як і інші члени ради. Однак у деяких країнах вони не мають права голосу з багатьох питань. Дієвість наглядової ради залежить від її внутрішньої гармонії, яка не повинна розглядати справи в інтересах груп і організаційних ланок;
3) пропорційність представництва (половину складу наглядової ради становлять представники працівників, а іншу – представники дирекції і власники). Представниками працівників є також середнє керівництво і працівники розумової праці (службовці).
У деяких країнах відсутня правова основа участі працівників у наглядових радах, радах директорів, тому підприємства запрошують представників працівників до участі в роботі цих органів на правах спостерігачів. В Україні такі можливості передбачено законодавчо. Згідно зі ст.245 Кодексу Законів про працю працівники мають право брати участь в управлінні підприємствами, установами, організаціями через загальні збори (конференції) і ради трудових колективів, професійні спілки та інші громадські організації, які діють у трудових колективах, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи, соціально-культурного розвитку підприємства, установи, організації. Власник або уповноважений ним орган зобов’язані створювати умови для участі працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями. Службові особи підприємств, установ, організацій повинні в установлені строки розглядати зауваження і пропозиції працівників, повідомляти їх про вжиті заходи.
За партисипативного управління важливе значення має компетенція учасників вирішення найважливіших справ підприємства. А ухвали, які належать до компетенції загальних зборів (зборів делегатів), ради працівників чи рад структурних виробничих підрозділів, повинні бути у правовому сенсі обов’язковими для менеджменту і засновників підприємств. Найчастіше ці ухвали стосуються таких питань:
- об’єднання чи поділу підприємств, інвестицій, напрямів їх діяльності, створення і використання фондів, об’єктів житлового і соціального будівництва;
- затвердження річного звіту і балансу;
- схвалення регламенту роботи підприємства;
- затвердження довготермінових договорів з іншими суб’єктами господарювання;
- прийняття ухвал щодо прийняття (на конкурсній основі) і звільнення осіб зі складу вищого керівництва організації;
- надання права раді працівників на висловлення своєї думки з питань, що стосуються діяльності організації і її керівництва.
Розширення самоврядування трудових колективів позитивно впливає на економічні, соціальні параметри життєдіяльності підприємств. На користь розвитку партисипатії свідчать:
а) органічне регулювання колективних відносин у процесі праці, особливо тих, що ґрунтуються на неокорпоратизмі, оскільки кооперація зусиль рад працівників з керівництвом організації забезпечує соціальну злагоду, знижує економічні втрати, підвищує якість, ефективність реалізації прийнятих рішень та інтеграції колективів;
б) використання колективного розуму працівників;
в) зацікавленість працівників загальними справами організації і обмеження автономії праці.
Негативними наслідками процесу партисипатії вважають:
а) відсутність стабільних форм співпраці органів самоврядування і адміністрації (часто вона має спорадичний характер);
б) низький ступінь використання контролюючих можливостей органів самоврядування;
в) блокування радами працівників непопулярних рішень і складних програм перебудови чи раціоналізації зайнятості в організаціях;
г) стимулювання дій, що приносять разові вигоди працівникам, без врахування довготривалих інтересів організації.
З урахуванням цих чинників можна зробити висновок, що партисипатія має сенс настільки, наскільки вона сприяє підвищенню ефективності організації і приносить користь працівникам.
Персонал виробничо-господарської організації є не тільки суб’єктом, а і об’єктом управління. З цього погляду об’єктом управління є працівники і система відносин між ними у процесі праці і в позаслужбовому спілкуванні, а суб’єктом управління персоналом – менеджмент організації, який відповідає за цю роботу.
Процес управління персоналом полягає в реалізації логічно взаємопов’язаних функцій, спрямованих на забезпечення організації необхідною чисельністю працівників відповідної компетенції, на стимулювання ефективної поведінки зайнятого персоналу відповідно до цілей організації. Тому управління персоналом має функціональний, інституціональний та інструментальний виміри.
Функціональний вимір управління персоналом охоплює зв’язок «діяльність – функція», необхідний для реалізації цілей організації; інституціональний вимір – стосується суб’єктів, уповноважених на прийняття рішень, взаємні сутнісні та ієрархічні зв’язки між ними; інструментальний вимір – методи і знаряддя (інструменти), використовувані для реалізації функцій управління персоналом.
Систему функцій, які реалізуються у процесі управління персоналом, наведено в таблиці 1.2.
Таблиця 1.2
Система функцій, які реалізуються у процесі управління персоналом
Зміст функції | Мета функції |
Аналіз персоналу | Оцінка і аналіз сильних і слабих сторін персоналу і системи управління персоналом |
Планування персоналу | Складання та аналіз стратегічних і оперативних планів |
Набір і звільнення працівників | Оптимізація структури персоналу |
Управління трудовою діяльністю | Регулювання трудової діяльності, оцінка поточних ефектів праці та поведінки працівників |
Мотивування і стимулювання | Організація і проведення мотивуючих та стимулюючих заходів, аналіз доходів і витрат |
Розвиток персоналу | Оцінка і аналіз трудового потенціалу окремих працівників та колективу в цілому |
Створення умов і налагодження стосунків у процесі трудової діяльності | Організація, підтримка і забезпечення комфортних умов праці та сприятливого суспільного клімату |
Контролінг персоналу | Управління і контроль продуктивності праці і ефективності роботи персоналу |
Управління персоналом здійснюється з використанням загальновідомих (економічних, організаційно-розпорядчих і соціальних) методів менеджменту.
Методи управління (менеджменту) – засоби цілеспрямованого впливу на трудовий колектив, працівників задля досягнення цілей організації.
Формування цілеспрямованого впливу на трудові колективи, їх працівників пов’язане з мотивуванням, тобто з використанням чинників, які обумовлюють поведінку людини у процесі виробництва. З огляду на це методи менеджменту повинні мати мотиваційну спрямованість.
Економічні методи менеджменту орієнтовані на індивідуальні і колективні економічні інтереси людей. У їх складі розрізняють такі підгрупи:
а) методи прямого економічного впливу на працівників: організаційно-виробниче планування, цільові комплексні програми організацій, бізнес-планування, комерційний розрахунок, система внутрішніх економічних регуляторів, оплати і стимулювання праці;
б) методи побічного регулювання діяльності організації: загальнодержавні (галузеві) комплексні цільові програми, система загальнодержавних, місцевих і внутрішніх економічних регуляторів господарської діяльності.
Формами прояву економічних методів менеджменту є виражені певними економічними параметрами плани, завдання, програми, ступінь задоволення індивідуальних, групових, колективних інтересів, виражений стимулами індивідуальної і групової праці, зафіксованими в принципах комерційного розрахунку. Організаційно-розпорядчі методи менеджменту тісно пов’язані з економічними, оскільки обидві групи спрямовані на вирішення єдиних завдань, пов’язаних із досягненням цілей господарської діяльності, синтезують ефективний вплив керуючої системи на керовану. Однак організаційно-розпорядчі методи відрізняються від економічних механізмом дії і формою прояву в процесі управління. Ці методи передують економічним, що обумовлено необхідністю передусім організаційно сформувати об’єкт управління і структуру управління ним. У процесі функціонування господарської системи економічні методи управління реалізуються у формі організаційно-розпорядчого впливу суб’єкта управління на об’єкт. Ґрунтуються вони на використанні таких індивідуальних і групових властивостей людей, як почуття обов’язку, відповідальності, дисципліни, усвідомлення можливості адміністративного покарання. Ці методи якнайповніше відповідають сутності менеджменту, є стрижнем управлінського впливу на працівників, специфічним управлінським феноменом.
Економічні та організаційно-розпорядчі методи менеджменту спрямовані здебільшого на виробничо-господарську діяльність організацій, які, однак, функціонують у суспільстві не лише як виробничо-економічна, але і як соціальна ланка, що актуалізує необхідність застосування соціальних методів управління.
Соціальні методи менеджменту спрямовані на гармонізацію соціальних відносин у колективі шляхом задоволення соціальних потреб працівників – розвитку особистості, соціального захисту тощо.
Психологічні методи менеджменту вивчають вплив керівника на підлеглих. Цей вплив має індивідуалізований характер, оскільки вибір конкретного психологічного методу залежить від особливостей психіки окремої людини.
Реалізація функцій управління персоналом пов’язана з використанням знарядь різної складності, з яких складається інструментарій лінійних і функціональних менеджерів. Оскільки управління персоналом має міждисциплінарний характер, у ньому знаходять своє застосування багато методик і технологій зі споріднених дисциплін (соціології праці, фізіології праці, ергономіки, економічного аналізу тощо). Загалом весь інструментарій, що використовується в управлінні персоналом, можна об’єднати у три групи: інструментарій досліджень, інструментарій аналізу й інструментарій впливу (рис.1.1), хоча на практиці розділити їх досить складно.
Використанню конкретних інструментів передує аналіз (експрес-аналіз) відповідної ситуації. Однак у ситуаціях, що потребують поглибленого вивчення, вдаються до наукового дослідження персоналу, яке, крім аналітичних дій, використовує засоби, методології і методики споріднених наук
Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 2859;