Середовище корпорації

Корпорація, як і будь-яка інша організація характеризується внутрішнім та зовнішнім середовищем. Ефективність взаємодії окремих складових внутрішнього середовища будує підвалини ефективного функціонування корпорації в цілому. В той же час чинники зовнішнього середовища, здійснюючи вплив на корпорацію, суттєво впливають на стан, результати діяльності та перспективи її розвитку. Саме від середовища корпорації залежить ефективність та обґрунтованість управлінських рішень, їх якість та можливість швидко реагувати на зміну ринкової ситуації.

Внутрішнє середовище корпорації визначається внутрішніми змінними, тобто ситуаційними факторами в середині корпорації.

Вплив цих факторів, як правило, прогнозований та керований. Корпорацію можна розглядати як різновид організації. На думку М. Мескона, М. Альберта, Ф. Хедоурі, основними внутрішніми змінними в будь-якій організації є: цілі, структура, завдання, технологія і люди (співробітники) .

Цілі - це конкретний кінцевий стан або очікуваний результат корпорації (групи), тобто те, заради чого вона створювалась.

Цілі, як основна складова внутрішнього середовища, відіграють безсумнівно першорядну роль в становленні, розвитку та ефективному русі корпорації вперед. Цілі корпорації мають бути реальними, обґрунтова­ними тобто досяжними, вимірюваними, співвіднесеними із місією, мати чітку часову межу.

В залежності від можливостей корпорації та бажань її власників відбувається формулювання цілі функціонування корпорації. Якість цілі залежить від теперішнього стану корпорації, ресурсного потенціалу та можливостей розвитку ринку.

Цілі можна класифікувати як загально корпоративні, тобто ті, заради яких створювалась корпорація — головний стимул її функціонування; цілі окремих підрозділів (внутрішньо організаційні цілі) та цілі кожного конкретного учасника корпорації (особисті цілі). Корпоративні цілі можна організувати в єдину ієрархічну структуру, тоді як індивідуальні (особисті) цілі мають безліч джерел, тому вони важко формалізуються.

Ієрархія цілей корпорації передбачає підпорядкованість особистих та внутрішньо організаційних цілей корпоративним. Лише в цьому разі ефективність корпорації буде найвищою.

Структура. Корпорація являє собою живий організм, який має певну будову, де існують інформаційні, технологічні, сировинні, матеріальні, фінансові та трудові потоки. Якість руху та взаємодії цих потоків зале­жить від організаційної структури, її побудови. Організаційні структури індивідуальні і повинні відповідати особливостям внутрішнього і зов­нішнього середовищ корпорації.

Структура може стимулювати досягнення корпоративних цілей або ж гальмувати розвиток корпорації, вона повинна бути гнучкою та легко адаптованою.

Організаційні структури мають загальні риси, до яких можна віднести: розподіл праці по функціональних напрямках (горизонтальний) та по рівнях управління (вертикальний), а також потребу в координації роботи окремих підрозділів.

У кожній корпорації відповідно до існуючого горизонтального та, вертикального розподілів праці визначаються завдання для кожного структурного підрозділу та конкретного виконавця виробничого процесу.

Завдання — це визначена робота, серія робіт або частина роботи, яка повинна бути виконана певним способом та в зумовлений термін. Це робота з предметами праці, знаряддями праці, інформацією та людьми.

З технічної точки зору, завдання визначаються не працівнику, а його посаді, що сприяє найбільшій ефективності діяльності корпорації, тоді як підбір конкретного виконавця завдання залежить від особистості та характеристик претендентів.

Перетворення, одержаних на вході сировини, матеріалів, інформації, здійснюється за допомогою відповідних технологій. Саме якість технологічних змін, що відбуваються в процесі перетворення виробництва продукції, визначає конкурентоспроможність продукції.

Технологія - це взаємозв'язок кваліфікаційних навичок, обладнання, інфраструктури, інструментів і відповідних технічних знань, необхідних для виконання бажаних змін в матеріалах, інформації або людях. Це засіб перетворення вхідних елементів (матеріалів, сировини, інформації, людей) у вихідні (продукти, вироби, послуги).

Технології можуть докорінно змінити конкурентне становище організації, впливають на обсяг і якість інвестиційних процесів в ній, потуж­ність підприємства, канали розповсюдження товарів і логістику.

Внутрішнє середовище організацій цілком контрольоване, і ефективність його функціонування залежить від рівня та якості менеджерської підготовки, вміння координувати роботу окремих підрозділів і управляти працею людей.

Найбільш нередбачуваною складовою внутрішнього середовища є люди, оскільки кожній людині притаманні індивідуальні властивості, які визначають основу її організаційної поведінки. Кожна людина характеризується власними здібностями, потребами, можливостями, мотивацією поведінки, цінностями, належністю до неформальних груп, ставленням до виконуваних задач, керівництва та оточуючого середовища тощо. Слід наголосити, що персонал організації виступає не тільки ресурсом, але й джерелом її конкурентних переваг:

Внутрішні змінні взаємопов'язані між собою і утворюють системну модель корпорації. Взаємозв'язок та взаємодія складових внутрішнього середовища корпорації забезпечують організаційний рівень ефективності її функціонування та формують конкурентні переваги корпорації.

Ефективність управління не обмежується якістю взаємодії між керуючою та керованою підсистемами. Системний підхід до управління, який сформувався в кінці 50-х років XX століття, зробив новий внесок у науку управління і став розглядати організацію як ціле, що складається із вза­ємозалежних частин і зв'язків із зовнішнім світом. Відповідно до цього підходу ефективне управління залежить від взаємодії організації із зовнішнім середовищем.

Корпорація як відкрита система знаходиться у постійній взаємодії із зовнішнім середовищем.

Зовнішнє середовище суттєво впливає на ефективність роботи корпорації, але наслідки цього впливу дуже важко піддаються прогнозуванню, саме тому взаємодію "корпорація - зовнішнє середовище" повинні здійснювати менеджери вищої ланки, тобто керівництво організації. При цьому при врахуванні впливу зовнішнього середовища необхідно обмежуватись лише тими чинниками що здійснюють найбільший вплив на організацію, оскільки врахувати всі складові зовнішнього середовища неможливо.

Згідно із визначенням американського дослідника Джеральда Белла, зовнішнє середовище містить такі елементи, як споживачі, конкуренти, державні заклади (інституції), фінансові організації, джерела трудових ресурсів, тощо.

В підручниках з маркетингу зовнішнє середовище розглядають через такі його складові: конкуренти, науково-технічний прогрес, соціокультурні фактори, політичний та економічний стан країни.

Елвар Елбінг зробив висновок, що фактори зовнішнього середовища доцільно поділяти на дві групи:

• прямої дії, тобто ті, що безпосередньо впливають на діяльність організації й залежать від цієї діяльності: постачальники, конкуренти, споживачі, профспілки, закони.

• непрямої дії, тобто на діяльність організації вони впливають не безпосередньо, а через певні механізми й взаємини: економіка країни, соціокультурні фактори, міжнародні події, політика, науково-технічний прогрес.

При визначенні впливу на корпорацію зовнішнього оточення важливо розуміти, що характеристики середовища відмінні, але тісно зв'язані із його факторами. Характеристики взаємозалежності, складності, рухливості та невизначеності описують фактори як прямої, так і непрямої дії.

Факторами зовнішнього середовища визначається стан корпорації на ринку через вплив постачальників, конкурентів, оскільки саме через них визначаються масштаби діяльності корпорації.

Постачальники через обсяги і вартість ресурсів впливають на збутову та цінову політику підприємств.

В корпорації постачальники — один із основних чинників її ефективності. Від якості взаємодії постачальників із корпорацією залежить її життєздатність. Постачальники енергії, сировини, матеріалів, капіталу, трудових ресурсів, інновацій тощо формують якісні характеристики діяльності корпорації.

Конкуренти впливають на частку ринку і в тому числі на масштаби виробництва корпорації та її цінову політику. Це один із зовнішніх факторів, вплив якого важко переоцінити. Якщо задоволення потреби споживача відбувається гірше, ніж конкурентом, малоймовірно, що організація зможе утриматися на ринку. Саме конкуренти, якістю та ціною продукції, яку випускають, визначають товарну політику корпорацій.

Споживачі через платоспроможний попит впливають на ефективну пропозицію, що проявляється в обсягах, ціні пропозиції на ринку товарів або послуг; асортиментну політику корпорації.

Більшість спеціалістів з менеджменту вважають, що єдина достовірна ціль бізнесу - створення споживача. Корпорація буде існувати доти, доки є споживач, доки вона задовольняє його потреби.

Законодавче поле формує податкову політику та правила гри для корпорацій, що визначає ефективність та масштаби їхньої діяльності.

Діяльність корпорації підпадає під значну кількість правових обмежень, які встановлює держава через закони, яких корпорація має дотримуватись попри ставлення до цих законів. Стан законодавства в Україні характеризується не лише складністю, але й рухливістю, та протиріччями.

Вплив профспілок на діяльність корпорацій в економічно розвинутих країнах проявляється досить сильно. В сучасних умовах розвитку України цей вплив суттєво обмежений.

Фактори непрямої дії здійснюють свій вплив на стан корпорації через опосередковані механізми, які проявляються в наступному. Економіка країни формує певний рівень розвитку продуктивних сил в країні, рівень покупної спроможності населення, що в свою чергу визначає напрями витрат та їх обсяг. Середовище непрямої дії, як правило, складніше, ніж середовище прямої дії. Прогнозуючи вплив середовища непрямої дії на корпорацію, керівництво, як правило, не має достовірної інформації щодо

напрямку та абсолютних значень чинників зовнішнього середовища, але корпорація не може впливати прямо на них. Чинник політичної стабільності формує інвестиційну привабливість країни та впливає на міжнародний товарообмін з цією країною, формує її зовнішньоекономічну політику. Соціокультурні фактори визначають традиції споживання, структуру витрат і тим самим обсяги ринків певних товарів країни.

Рівень науково-технічного прогресу в конкретній країні визначає потребу в інноваціях, темпи оновлення основних фондів, якісні параметри товарів і послуг на ринку країни, обсяги та рівень інвестицій.

Міжнародні події впливають на економічну активність в країні та визначають пріоритетні напрямки розвитку економіки. Корпорації можуть підпадати або під обмеження діяльності, або під інтенсивний розвиток в залежності від міжнародних подій, що відбуваються.

Останнім часом все більшого розвитку набувають процеси міжнародного розподілу праці, що призводить до необхідності виходу корпорацій зі своїми товарами на світовий ринок. Особливості функціонування таких корпорацій проявляються у потребі значно більшого обсягу інформації щодо зовнішнього середовища, в якому корпорація працюватиме: економічно­го, політичного, соціокультурного розвитку країни, які б найбільш повно відображали характерні особливості та умови функціонування корпорації в конкретній країні. Таким чином, для корпорацій, які діють за межами внутрішнього ринку на міжнародному рівні, особливого значення набуває група факторів міжнародного оточення. Особливість їхньої дії полягає в тому, що вони включають в себе всі розглянуті фактори зовнішнього середовища.

При цьому слід враховувати те, що взаємодія на міжнародних ринках може відбуватись різними шляхами: через експорт, імпорт, відкриття дочірніх або спільних підприємств, ліцензування, відкриття представництв, інвестування в зарубіжні компанії тощо.

Оцінка факторів впливу зовнішнього середовища керуючою системою може будуватись за такими його характеристиками (за О.Є. Кузьміним):

• взаємозалежність усіх факторів зовнішнього середовища (зміна одного фактора може привести до зміни інших);

• складність зовнішнього середовища (значна кількість факторів, великий спектр їхніх значень).

Ускладнюється ця оцінка через:

• важку прогнозованість майбутнього стану зовнішнього середовища та непередбачуваність змін;

• рухливість зовнішнього середовища (швидкість зміни оточення організації);

• невизначеність зовнішнього середовища (обмеженість інформації);

• багатогранність зовнішнього середовища (відображення різних подій та аспектів). Всі фактори зовнішнього оточення взаємозалежні і взаємодіють між собою. Значення зовнішніх факторів для діяльності різних корпорацій буде різнитись, таким же чином буде відрізнятись їх вплив в середині корпорації від підрозділу до підрозділу. Врахування керуючою системою впливу зовнішнього середовища забезпечує корпорації ефективний роз­виток, ринкову та фінансову стійкість, спрямовує її діяльність на досягнення поставленої мети.

Оскільки зовнішнє середовище є не прогнозованим та неконтрольованим при значній рухливості, то передбачити його зміни та відповідний вплив на корпорацію дуже важко. Але збільшити ймовірність та достовірність прогнозу стану зовнішнього середовища й відповідно до цього спрогнозувати його вплив на корпорацію можна за рахунок збільшення інформаційних потоків.

З'ясувавши, які зовнішні фактори можуть викликати найбільші зміни в організаційній ефективності, можна розробити заходи, що забезпечать адекватну реакцію на зміни, що відбудуться, та зменшать можливі втрати корпорації.

1.2 Визначення та зміст поняття "корпоративне управління"

Система корпоративного управління - це організаційна модель, за допомогою якої компанія представляє і захищає інтереси своїх інвесторів. Тип застосовуваної моделі залежить від структури компанії, що існує в межах ринкової економіки, і відображає сам факт поділу функцій володіння й управління корпорацією.

Одне із завдань корпоративного управління — нагляд і контроль за діями управлінського персоналу в умовах, коли функції управління і володіння корпорацією суперечать одна одній через «розпорошеність» акціонерного капіталу.

За визначенням П. Кочрані С. Вартік «корпоративне управління - це захисний механізм, що охоплює багато аспектів, які стосуються концепцій, теорій і практики рад директорів. Це галузь, що концентрується на взаєминах між радою директорів, акціонерами, вищим менеджментом, регуляторами, аудиторами й іншими стейкхолдерами».

Р. Монкс і Н. Міноу інтерпретують корпоративне управління як стосунки між різними учасниками у визначенні напрямів розвитку і діяльності корпорації. За цим визначенням до групи учасників віднесено акціонерів, менеджерів, членів ради директорів, працівників, покупців, постачальників, кредиторів й інші зацікавлені групи.

Як припускає Р. Трікер, корпоративне управління може мати різні визначення, які відображають різні його аспекти.

В основу визначення корпоративного управління мають бути покладені теоретичні положення організаційної поведінки, юриспруденції, фінансового менеджменту, бухгалтерії й аудита, а також практика діяльності ради директорів.

П. Моерланд у дослідженні поняття «корпоративне управління» відокремлює його важливий елемент — наявність ради директорів.

Хоча А. Демб і Ф. Нойбауер наголошують на значущості ради директорів як компоненти корпоративного управління, проте вважають, що рада директорів, важлива, передусім, для ведення звітності корпорації перед акціонерами і підпорядкування її діяльності сучасним етичним і економічним стандартам.

Деякі автори, наприклад, Г. ВангіХ. Девірст проголошують раду директорів найбільшою інновацією у сфері корпоративного управління.

Різне розуміння ролі ради директорів у корпоративному управлінні зумовлено значною кількістю визначень самого корпоративного управління. Раду директорів розглядають також як механізм, що полегшує агентську проблему, пов'язану з класичною дилемою А. Берла і Дж. Мінса. Ці вчені припускають, що розуміння акціонерів про корпоративне управління ґрунтується на розумінні того, що корпорації — це приватна власність, а внутрішні і зовнішні директори - це захисники акціонерів корпорації.

За думкою Дж. Уорті й Р. Нейшел корпоративне управління не перед усе сукупність зобов'язань: «Управління ... значною мірою, але не винятково полягає в забезпеченні взаємозв'язку корпорації з інституційним середовищем, у якому вона функціонує. Серед проблем управління - законність корпоративної влади, корпоративна підзвітність, перед ким і за що корпорація має відповідальність, хто і за якими нормами повинен нею управляти».

Міжнародна фінансова корпорація визначає корпоративне управління як систему виборних та призначених органів, які управляють діяльністю відкритих акціонерних товариств, що відображає баланс інтересів власників і спрямоване на забезпечення максимально можливого прибутку від усіх видів діяльності викритого акціонерного товариства в межах норм чинного законодавства.

Згідно з визначенням Світового банку корпоративне управління поєднує в собі норми законодавства та практику господарювання в приватному секторі, що дозволяє товариствам залучати фінансові та людські ресурси, ефективно здійснювати господарську діяльність.

З юридичної точки зору, корпоративне управління — це передбачена чинним законодавством система органів, що здійснюють управління діяльністю господарського товариства для забезпечення ефективності, а також з урахуванням інтересів учасників товариства й інших зацікавлених осіб (кредиторів, інвесторів, працівників, постачальників і покупців, державних органів).

У вузькому розумінні корпоративне управління полягає у забезпеченні діяльності менеджерів щодо управління підприємством в інтересах власників-акціонерів. У широкому розумінні корпоративне управління — це захист та врахування інтересів як фінансових, так і нефінансових інвесторів, що роблять свій внесок у діяльність корпорації (концепція «співзасновників»). До нефінансових інвесторів найчастіше відносять співробітників, які мають специфічний досвід саме для цієї корпорації, постачальників специфічного обладнання для неї, місцеву владу (інфраструктура та фіскальна політика в інтересах корпорації).

Відокремлюючи корпоративне управління як певний тип, особливості якого зумовлені специфікою корпорації як об'єкта управління, його визначають як «управління, що побудоване на пріоритетах інтересів акціонерів та їх ролі у розвитку корпорації, управління, що враховує реалізацію прав власності, передбачає взаємодію акціонерів (корпоративні комунікації), базується на стратегії розвитку корпорації в цілому (інтереси фірми підпорядковані загальним інтересам), врешті-решт, - це управління, яке породжує корпоративну культуру, тобто комплекс загальних традицій, настанов, принципів поведінки».

Виходячи з цього визначення, можна зробити висновок: система корпоративного управління — це організаційна модель, за допомогою якої акціонерне товариство має представляти та захищати інтереси своїх акціонерів. Варто зазначити про наявність широких можливостей участі в акціонерній власності, експансії акціонерного капіталу, що дає складні варіанти поєднання капіталів і, відповідно, непостійне коло зацікавлених сторін навіть упродовж малих проміжків часу.

Отже, корпоративне управління — це управління організаційно-правовим полем бізнесу, оптимізацією організаційних структур, побудова внутрішньо- та міжфірмових відносин.