Піфагор був знаком з «словами, устремленными к Свету», тому він вважав, що око – це врата Сонця. А колір, на його думку, є те, що розташовується за краюм тіла, або сам є край.

Атоміст Демокрит, що створив дивну теорію про атоми і порожнечу, затверджував, що кольору не існують: фарбування змінюється залежно від положення спостерігача. Сприйняття кольору він характеризував як почуттєвий дотик очима «на ощупь».

У 20 столітті психолог А.Р.Лур'є, погоджуючись з ним, уточнює: «Цвет меняется в зависимости от положения наблюдателя». Колірне навчання виклав у «Тимее» і Платон. Колір, на його думку, це полум'я, що струменіє від кожного окремого тіла і складає з часток, розмірні здібності нашого зору відчувати і сприймати.

Наш сучасник Н.В.Сєров, аналізуючи платонівський метод, зробив дуже цікавий висновок: «цвет является божественно-человеческим приобретением, соразмерным способности нашего разума рассуждать, ощущать и главное, чувствовать его божественность».

Відомий вчений А.Ф.Лосєв у своїх працях висловлював думку, що колір для древніх ніколи не був двомірною абстракцією, але завжди тією або іншою колірною річчю, кольоровим тривимірним тілом.

Аристотель одним з перших поставив запитання: «Что такое цвет?». Він говорив: «Цвет– это то, что есть, но не всегда было, однажды стало. Все живое стремится к цвету. Цвета приятности их соответствий могут относиться между собой подобно музыкальным созвучиям и быть взаимно пропорциональными». Разом з тим, це не перешкодило «Стагириту» зробити припущення: «Без света нет цвета, хотя вещь остается вещью. Цвет – это не вещь».

Трепетне відношення до світла і кольору спостерігається й у кожній релігії. Зв'язок здійснюється через завіт Бога на землі – веселку. Ми живемо в багатобарвному світі, але колір не можна усвідомити до кінця, пізнати, пояснити словами – у нього можна вірити і тільки переживаючи, почувати його вплив на наш організм. Не розділяючи релігії, можна сказати, що вони дали початок усім мистецтвам. Велика тут роль християнства і православної церкви, а також всієї історії іконопису та російського іконопису зокрема. Колір і Світло у релігії мають багату символіку й в іконописі порівнянні і розглядаються як умогляд у фарбах. При всьому лаконізмі кольору вони наповнені світлом, а також проясненими і прозорими тонами. Колір символізує небесне Світло Божественної благодаті, створюючи ілюзію світіння ікони. Світло та колір асоціюється з животворящою Божественною енергією, із прекрасним, неземним світлом.

Прояснені кольори характеризуються особливою виразністю, особливим відтінком «від ліричної гами до трагічної» у точній відповідності з кольоровим каноном.

Священик Павло Флоренський у своєму творі «Іконостас» намагався знайти відповіді по «метафизике света и цвета» у рамках православної християнської традиції. На його думку, усі, у тому числі і колір, це якості, «озаренные светом» і «принадлежащие свету». У своїх міркуваннях він, як і математик і філософ, дає психологічно чітку характеристику світла та кольору: «Все, что является или, иначе говоря, содержит всякого опыта, значит, всякое бытие, есть свет. В его лоне живем и движемся и существуем, это он есть пространство подлинной реальности. А что не есть свет, но не является, и, значит, не есть реальность….Золотой свет бытия сверх качественного, окружив будущие Силуэты, проявляется и дает возможность ничто отвлеченному перейти в нечто конкретное, сделаться потенцией. Однако это еще не есть цвет в собственном смысле слова этого слова, это только не тьма, чуть что не тьма, первый проблеск света во тьме, первое явление небытия из ничтожества».

В Ісламі світло не протиставляється пітьмі, але пітьма є «первичное» стосовно світла. Відношення до кольору передає Магомет словами, що «цвет – это ярко выраженные знаки тем, кто умеет думать».

Свою теорію «света и цветов» сер І.Ньютон відкрив у 1666 р., однак опублікував її тільки в 1704 р. За словами І.Ньютона, це була спроба описати властивості світла не гіпотезами, а викладами і доказами, міркуваннями і досвідами. Іншими словами, він випробував метод, що надалі став основою класичного методу в науці. У своїх дослідженнях він прийняв 8 визначень і 8 аксіом, а також уперше використовував для перевірки і доказу досвіду – експерименти.

Такий підхід дозволив йому зробити наступні припущення, що «явления цветов в преломленном и отраженном свете не вызываются какими-либо новыми модификациями света». «Лучи, если выражаться точно, не окрашены. В них нет ничего другого, кроме определенной силы или предрасположения к возбуждению того или иного цвета». У своїх міркуваннях про фарбування предмета Ньютон затверджувало, що вона «является не чем иным, как предрасположением отражать тот или другой сорт лучей более сильно, чем остальные; в самих лучах нет ничего иного, кроме предрасположения распространять то или иное движение в чувствилище, в последнем же появляются ощущения этих движений в форме цветов». Прихильники досвідів Ньютона трактують поняття так: колір – це властивість спектрального складу випромінювання (поглинання і/або відбивання), що викликає у людині особливі зорові відчуття.

Деякі дослідники намагаються об'єднати ньютонівське визначення кольору з психологічними поняттями. На їх думку, колір – це визначений вигляд психічних переживань, що виникають завдяки зовнішнього випромінювання (поглинання і/або відбивання), яке надходить в око, так й механічного впливу на око (удар, тиск) або внутрішнє уявлення цього вигляду переживання у повній темряві.

І.В.Ґете у своїй знаменитій роботі «Учение о цветах» писав: «Цвета действуют на душу: они могут вызывать чувства, пробуждать эмоции и мысли, которые нас успокаивают или волнуют, они печалят или радуют…. Цвет и свет сосьоя в самом точном отношении друг к другу, однако мы должны представлять их себе как свойственные всей природе: через них природа целиком раскрывается чувству зрения…. Цвет есть закономерная природа в отношении к чувству зрения».

Макс Борн у роботі «Размышления о теории цвета», порівнюючи навчання Ньютона і Ґете, зробив одне точне зауваження про те, що Ньютон досліджував світло випромінювань, а Ґете вивчав відбите світло.

Інший не менш відомий фізик, Вернер Гейзенберг, у лекції на тему «Учения Гете и Ньютона о цвете и современная физика», докладно розбираючи навчання великого математика-фізика і геніального поета-натураліста, робить висновок, що методи обох учених розвивалися в двох зовсім різних напрямах. Не ставлячи під сумнів їх наукову значимість, він намагається їх поєднати як протилежності, що розширюють і доповнюють можливості кожної з них.

За основу Гейзенберг приймає науковий метод Ньютона. На його думку, сучасна наука має справу вже не зі світом безпосереднього досвіду, а лише зі схованими основами цього світу, виявленими нашими експериментами. Сучасні поняття стають усе більш абстрактними і менш наочними. Ґете це було ясно із самого початку, коли він розбирав і критикував метод – теорію Ньютона про розщеплене і деформоване світло та його висновки про колір. В.Гейзенберг робить незвичайний для фізика висновок: «…Борьба Гете против физической теории цвета должна быть в настоящее время продолжена на более широком фронте».

А один з авторів трикомпонентної теорії зору, Гельмгольц, говорив про Ґете так: «Его учение о цвете должна рассматриваться как попытка спасти непосредственную истину чувственных восприятий от вторжения науки».

Артур Шопенгауер у 1815 р. написав трактат «О зрении и цвете», де продовжив думку Плутарха про те, що усьому властиве відчуття та мислення. Природу кольору визначав як породження розуму, а не почуттів. А.Шопенгауер, а так само як й Ґете, був опонентом Ньютона та його теорії про колір. Особливо критиці він піддав його основне твердження про біле світло (колір). Ньютон заперечував можливість виникнення білого кольору з двох «первинних» кольорів. Тобто, з кольору та його доповнення (червоний – зелений, жовтогарячий – синій, жовтий – фіолетовий). За його теорією, виникнення білого кольору – світла можна тільки із семи «пяти» однорідних «монохроматичних» променів. Досвіди Ґете і Шопенгауера спростовують це твердження.

Джеймс Клерк Максвелл після навчання змішування пофарбованих світлових потоків зробив висновок, що «наука о свете должна рассматриваться исключительно как наука, связанная с умственной деятельностью».

М. Тонквіст у роботі «Аспекты света» приводить основний постулат Э. Геринга: «…чтобы мы в уме воспроизвели любой цвет с определённой областью, нам, прежде всего, нужно не обращать внимание на причины и условия возникновения. Для систематизации цветов единственное, что имеет значение, – это сам цвет…. Цвет это то, что мы видим и можем описать с помощью свойств, которые мы в нем видим». І відразу Тонквіст робить висновок, що «ни теория Юнга – Гельмгольца, ни теория Геринга не могут полностью объяснить, как сигналы преобразуются в мысленный образ объекта».

Рудольф Штайнер міркуючи про «сущности красок» робити таке узагальнення: «Цвет при всех обстоятельствах не реальность, а образ. Природа отражается в образах. Мир красок – не реальность, мир красок уже в самой природе является образом». На його думку, процес сприйняття – це одночасно й творчий процес, й інформаційний. Така можливість виникає завдяки тому що «цвета относятся к изначальным понятиям и являются детьми бесцветного света и его противоположности бесцветной тьмы». З протилежності або точніше, з додатковості кольорів виникає зв'язок і синтез, яке узагальнює словами, що «цвет – это дитя света, и его мать». Взаємоспіввідношення світла з кольором Штайнер характеризує так: «свет, как первый шаг в создании мира, открывает нам через цвет его живую душу».

В.Освальд у роботі «Письма о живописи» міркує про сприйняття кольору наступним чином: «Мы вовсе не видим предметов так, как они, в оптическом смысле представляются нашему глазу, а так, как они нами легче всего познаются».

Фізик Ервін Шредингер у 20-х роках ХХ століття дав наступне визначення: колір – це властивість спектрального складу випромінювань, у тому числі візуально нероздільним людиною. Використовуючи науковий підхід, він спробував описати безпосереднє почуттєве сприйняття світу. При цьому в основу своєї теорії він поклав не кольорову площину (колірний трикутник або колірне коло), а модель тривимірного колірного простору – колірний пакет у вигляді афінної геометричної векторної структури. У фізичному навчанні про колір Шредингер також спробував довести математичну еквівалентність двох теорій кольору: трьох – чотирьохкомпонентного колірного сприйняття.

Американське оптичне суспільствов одній з редакцій приймає наступне визначення кольору – це функція непросторових і не тимчасових характеристик кольору. У 1922 р. Л.Т. Троланд дав визначення поняттю «колір», що також було прийнято Американським оптичним суспільством у наступному формулюванні: «Цвет – это общее имя для восприятий, возникающих при работе сетчатки глаза и относящихся к ней нервных механизмов, активности, существующих почти в каждом случае у нормального индивида, специфический ответ на излучаемые волны и интенсивности. Цвет не может быть идентифицирован или редуцирован к понятиям какой бы то ни было чисто физической концепции; это фундаментально психологическая категория».

Райт у роботі «Лучи не имеют цвета» визначив відчуття кольору так: «Наши ощущения – внутри нас, и до тех пор, пока нет наблюдателя, воспринимающего цвет нет и самого цвета. Даже в цепи событий, происходящих между рецепторами сетчатки и зрительной корой, цветов еще нет, они появляются тогда, когда информация получает окончательную интерпретацию в создании наблюдателя».

Івлі Грант відзначив свої спостереження таким чином: «Цвет был создан для красоты и красота эта – не удовлетворение прихоти человека, а необходимость для него».

У свій час Сократ поставив запитання: «У самого цвета нет разве какой-то сущности?»

Н.В. Сєров, відповідаючи на запитання-твердження Сократа, зробив красиве зауваження: «Цвет – это драгоценность, которой женщины подчеркивают и/или оттеняют свою красоту».

У 1943 р. Е.Т. Шенгель опублікував свій постулат про те, що «цвет является важнейшим феноменом мира».

Макс Люшер у роботі «Оценка личности посредством выбора цвета, узнавать их, обозначать и испытывать их эстетическое воздействие – это всегда функции головного мозга».

Р. Арнхейм, досліджуючи колір у мистецтві, характеризує колір так: це характерна функція сприйняття, що передає виразність і дозволяє придбати визначення знання про об'єкт.

Дослідник і талановитий експериментатор Едвін Ленд із властивою йому категоричністю робить такий висновок: «Цвет мы воспринимаем как угодно, но только не основываясь на физической длине волны».

З позиції хроматизму, психології та за визначенням Н.В. Сєрова колір – це характерний компонент хроматичної тріади, що являє ідеальне, пов'язане з матеріальним через почуття. Зв'язок здійснюється через їх амбівалентне (двоїста хроматична властивість) відношення. Колір – це потенційна модель інформаційних систем.

Національний стандарт (ГОСТ 13088-67) характеризує колір таким чином: колір – це афінна векторна величина трьох вимірювань, що виражає властивість, загальне для всіх спектральних складів випромінювань, візуально нерозрізнених у колориметричних умовах спостереження.

Ж. Агостон у книзі «Теория цвета и ее применение в искусстве и дизайне» дає наступну відповідь на питання Аристотеля: «Цвет – это ощущение, возникающее в мозгу в ответ на свет, попадающий на сетчатку глаза».

Ч. Педхем і Дж. Сондерс у книзі «Восприятие света и цвета» стверджують, що «сам свет окрашен не больше, чем радиоволны или рентгеновские лучи, но несет сведения, или информацию, способную вызвать ощущение цвета».

Нейрофізіолог і лауреат Нобелівської премії Девід Хьюбел стверджував, що колір – це результат неоднакової стимуляції колбочок різного типу. Колірні відчуття та сприйняття виникають при активації різних сполучень колбочок світлом різного спектрального складу.

Американський фахівець в області інструментального забезпечення колориметричних вимірювань Девід Р. Баттл визначає колір як відчуття, що виникають у мозку людини, які у цьому вигляді неможливо вимірити, але можна за фізичними параметрами його оцінити.

Незважаючи на багатотисячну історію вивчення кольору, дотепер немає досить певного визначення поняття кольору. У 20 столітті багато учених і творчих людей, у тому числі і Нобелівських лауреатах (наприклад, Освальд, Шредингер, Бор, Борн, Гейзенберг, Хьюбелл, Візел та ін.), намагалися знайти відповіді або провокували нові запитання за різними аспектами кольору. Тим часом, запитань не ставало менше, а проблеми, що супроводжують кольори, дотепер обговорюються і викликаю інтерес, як у науці, так й у культурі. Причина цього у тому, що колір – це віртуальна сутність нашого буття, як любов і душа, як простір і час. Колір – це інформаційний просторово-часовий континуум вільної людини.