Аутоімунні захворювання.

Як зазначалося у попередніх лекціях, платнею за широкий спектр специфічностей Т і В лімфоцитів є реальний ризик аутоімунітету. До більшості аутоантигенів толерантність утворюється за принципом ігнорування, тобто потенційно аутоспецифічні рецептори зберігаються. Це більше стосується В лімфоцитів, тому що контроль за специфічністю Т клітин більш суворий, оскільки саме Т клітини опосередковують знищення клітин, що несуть антиген, і регулюють імунну відповідь. Аутоантитіла у певних концентраціях завжди присутні в організмі і не обов’язково є шкідливими. Існує навіть думка, що вони можуть виконувати певні фізіологічні функції, наприклад, сприяти виведенню продуктів клітинного розпаду. Аутоантитіла завжди з’являються після некротичних процесів і травм, коли в кров потрапляє підвищена кількість тканинних антигенів (інфаркт міокарда, черепно-мозгові травми, гангрена). У деяких випадках вони стають провідниками патологічних процесів: хронічного запалення, хвороб імунних комплексів, антитіло-залежної цитотоксичності. Є досить широкий спектр аутоімунних захворювань, кожне з яких характеризується своєю етіологією і характером протікання. Ось приклади деяких із них.

1) Тіреоідіт Хасімото – антитіла до тіреоглобуліну.

2) Міастенія гравіс – антитіла до ацетилхолінового рецептору м’язів.

3) Ювенільний діабет – антитіла до b-клітин підшлункової залози.

4) Ревматоїдний артрит – антитіла до IgG і антигенів клітинних ядер.

5) Системна червона вовчанка – антитіла до ДНК, нуклеопротеїду.

6) Аутоімунна пузирчатка – антитіла до білків шкіри.

Очевидно, що поява аутоантитіл у великих кількостях є ознакою порушень у регуляції імунної відповіді. Доказом цього служить підвищена частота деяких форм раку, що спостерігається при аутоімунних захворюваннях. Аутоімунні захворювання нащадкуються, тобто є генетично детермінованими. Наприклад, відома лінія новозеландських чорних мишей (NZB), які у певному віці обов’язково розвивають аутоімунну гемолітичну анемію. Вважають, що в данному випадку присутній дефект негативного відбору, коли зберігаються клітини певної аутоспецифічності.

Щодо походження аутоімунних захворювань, чіткої концепції немає. Класична точка зору стверджує, що аутоімунітет розвивається при видозміненні власного антигену, який організм кваліфікує як чужий. У деяких випадках ця точка зору знаходить підтвердження. Наприклад, знайдено зміни в характері гликозілювання Fc фрагментів IgG при ревматоїдному артриті, що може бути кваліфіковано як модифікація аутоантигену.

У деяких випадках причиною аутоімунного захворювання може бути перехресна специфічність власних і чужерідних антигенів. Відомо, наприклад, що аутоантитіла, які атакують серцевий м’яз при ревматизмі, утворюються після стрептококкової інфекції і спрямовані проти антигенів стрептококків. В останній час з’явилися дані, що антиіла проти основного білку мієліну, які є головним патогенним фактором при множинному склерозі, пов’язані із хламідозною інфекцією.

Як причини аутоімунних захворювань, дискутуються також наявність другого алелю a ланцюга Т клітинного рецептору і феномен "розповсюдження детермінант" (determinant spreading). Наявність рецепторів двох специфічностей на одній Т клітині складає ризик одночасної активації двох специфічностей відповіді, одна з яких може бути аутореактивною. Розширення репертуару відповіді по мірі її розвитку ("розповсюдження детермінант") спостерігали в експерименті, коли імунізація пептидним епітопом білка, що мав аналогів в організмі реципієнта, призводила до появи антитіл до інших епітопів цього антигену. У такому випадку очевидна участь аутоантигену в поширенні відповіді.

Згідно до концепції "ігнорування свого", потенційно аутореактивні клітини мовчать до тих пір, поки аутоантиген не з’являється у достатній кількості і належним чином представлений. Очевидно, що цьому можуть сприяти деструктивні процеси і інфекції, що виконують роль поліклональних активаторів імунної системи і викликають необхідний рівень експресії костимуляторних сигналів. Особливу роль можуть відігравати суперантигени (ендотоксини бактерій), які неспецифічно активують Т клітини, що несуть певні родини Т клітинних рецепторів.

Необхідно зазначити, що патології відомих аутоімунних захворювань опосередковані переважно антитілами. Це ще раз підтверджує, що контроль за специфічністю Т клітин (і особливо ЦТЛ) є більш суворим у порівнянні з контролем В- клітинної специфічності.

Методами діагностики аутоімунних захворювань є тести на наявність специфічних антитіл. Методами лікування є загальна імунодепресивна терапія (стероїди, імунодепресанти), а також деякі специфічні підходи:

- плазмафорез: вилучення крові пацієнта, розділення її на плазму і формені елементи і повернення в організм тільки формених елементів – антитіла, що були присутні в плазмі, вилучаються;

- імуносорбція, коли із крові вибірково вилучаються аутоантитіла.

Ці підходи дають швидкий ефект полегшення стану хворого, але тільки на деякий час, поки не синтезуються нові порції аутоантитіл.

- введення пептидів-конкурентів – пептидних епітопів аутоантигену, які "відтягують" на себе ауто антитіла і специфічні Т-хелпери;

- модифікацією цього підходу є введення комплексів пептид-білок МНС, які краще конкурують із представленими на клітинах аутоантигенами;

- робляться спроби введення аутоімунних клітин в апоптоз.