Г) вакцини

Вакцини є засобом, що дозволяє запобігти інфекції шляхом створення протективного імунітету, завдяки якому інфекційний агент, потрапивши в організм, зустрічається з готовою армією захисників.

Першими вакцинами, запропонованими ще з часів Пастера, були так звані атенуйовані вакцини. При цьому в організм вводилися вбиті або ослаблені збудники інфекції (або штами, вірулентні для іншого виду тварин), які часто викликали захворювання в слабкій формі і надавали стійкого імунітету. Однак такі спроби не завжди бували вдалими, наприклад, вакцина Солка проти поліомієліту коштувала здоров’я тисячам американських дітей, оскільки деякі партії її виявилися недостатньо ослабленими. Цей ризик існує завжди, окрім того, введення цілого збудника із великою кількістю антигенних детермінант часто призводить до небажаних побічних, в тому числі алергічних реакцій. Тому при розробці нових вакцин пошук, природно, йшов у напрямку спрощення їх антигенного складу. Спочатку було запропоновано так звані субодиничні вакцини, що містили вже не цілий збудник, а тільки його частку, що і викликала протективний імунітет.

З 70-х років, коли стали інтенсивно вивчати антигенну будову окремих білків, з’явилася ідея створення комбінованих синтетичних вакцин, які б містили пептиди – антигенні детермінанти різних збудників і викликали б одночасно імунітет проти різних хвороб. Виявилося, однак, що короткі пептиди, які містять тільки В епітопи, як правило, не дають стійкого імунітету. Постало питання об’єднання в одній вакцині В епітопу, Т-хелперного епітопу і Т-цитотоксичного епітопу, а також стимуляції відповіді проти декількох епітопів збудника і посилення імунної відповіді шляхом введення природного ад’юванту. У 70-80-х роках ці питання вирішували синтезуючи пептиди штучно, по мірі розвитку молекулярно біологічних методів стали використовувати рекомбінантні вакцини. Зараз створення таких вакцин відбувається у декілька етапів:

1) визначення положення В, Т і цитотоксичних епітопів збудника;

2) синтез олігонуклеотидів, що кодують ці фрагменти;

3) вбудовування цих олігонуклеотидів в гени білків вірусу, який успішно використовується для імунізацій (наприклад, вірусу коров’ячої оспи або аденовірусу) або в ген бактеріального білка;

4) індукція синтезу таких химерних білків у бактеріях для отримання потрібної кількості антигенного матеріалу.

Таким шляхом, наприклад, було створено експериментальну вакцину проти грипу.

В останні роки набули популярності так звані ДНК-вакцини. Виявилося, що якщо в організм людини чи тварини внести у вигляді плазміди неметильовану ДНК, що кодує певний білковий епітоп, то організм успішно виробляє проти цього епітопу як гуморальний, так і клітинний імунітет. Перші експерименти по вивченню метаболізму такої введеної ДНК показали, що вона фагоцитується макрофагами і після проходження лізосомального протеолізу (який не завдає їй ніякої шкоди) вбудовується в геном макрофагів. Макрофаги починають синтезувати потрібний епітоп як свій білок і представляти його з МНС І. Надлишок білка секретується назовні і може представлятися з МНС ІІ. Таким чином, активуються як клітинна, так і гуморальна імунна відповідь. Можливість використання ДНК-вакцин зараз знаходиться у стані інтенсивного вивчення, і, можливо, саме за такими вакцинами майбутнє.