Примітки. 1) Міхалов. с. 414-4l5. Третя оповістка волинській шляхті в Архиві III

¹) Міхалов. с. 414-4l5. Третя оповістка волинській шляхті в Архиві III. IV. с. 302.

²) Там же c. 500-50l.

³) Котлубай с. 357, див. вище с. 678-679.

⁴) Міхалов. с. 424. 426, 430, пор. рел. нунція с. 48 і д.

⁵) Досить велика збірка листів з королївського обозу з сього маршу в збірцї Міхаловского; цїнне доповненнє до неї дає вибірка з реляцій (головно до познанского біскупа Шолдрского) в збірцї Публ. бібл. Nr. 129 (копія в теках Нарушевича Nr. 144), тепер видрукована в Архиві III. IV с. 286 і далї.

⁶) Міхалов. с. 422-423, 425, 430.

⁷) Називав ся він Скшетуский — його прославив в польській лїтературі Сєнкевич, вибравши на героя своєї звісної трільоґії.

⁸) Взірцї сих поголосок дає лист Мясковского зі Львова 9 (19) липня, записаний у Ґолїньского (с. 260): Татари збунтовали ся, покинули Хмельницького, по дорозї на злість вирубали йому Корсунь, Білу Церкву, Переяслав. „Се певно, що хлопи з кількох великих волостей присягли своїм панам на віру і підданство — єсть їх кільканадцять тисяч, обіцяли дістати Хмельницького, і вже почали жити при своїх панах” і т. и. В якій форми були пущені в оборот відомости, привезені Скшетуским, показує иньший лист зі Львова, 17. VIII (теки Нарушевича 144 с. 539).

⁹) Жерела т. XII с. 79 (з книги коронної метрики москов. архива загран. справ).

¹⁰) Ґолїньский записує з сього приводу (с. 264): „Король розіслав унїверсали до хлопів руських, аби від Хмеля відступали і йшли спокійно до домів своїх: обіцяв їм пробачити все, до ласки прийняти і при давнїх вільностях зіставити — так і до міст і до сїл. А Хмель теж видумані річи оповідав і хлопам толкував, що король на те прийшов з військом, аби всїх до одного чоловіка в Руси вигубити і вигладити: призводив козаків і хлопів, аби при нїм стояли й війну кінчали”.

¹¹) Жерела XII с. 117, з тоїж книги кор. метрики: копія також в ркп. Публ. бібл. 129 л. 282, тепер надр. в Архиві с. 311.

¹²) Див. ч. II с. 349, 353 і вище с. 69.

¹³) Архивъ III. IV с. 301-302.

¹⁴) Ор. c. c. 46.

¹⁵) Міхалов. с. 460-461.

¹⁶) Тамже с. 463, 466.

¹⁷) Див. записки коротшого дневника під дн. 6-15 серпня, у Кубалї ор. с.

Стріча під Зборовим, "конфузія" 5 (15) серпня, нїчна рада і лист до хана, посольство до Хмельницького, королївський лист до Хмельницького, битва 6 (16) серпня, лист Хмельницького до короля, траґічність моменту. Зборівське замиреннє: офіціальне представленнє подїй, королївське розгрішеннє Хмельницькому, навязаннє переговорів з ханом, перший зїзд, другий лист Хмельницького, зїзд гетьмана з Осолїньским, козацьке посольство у короля, третїй лист гетьмана, угода короля з ханом, дозвіл на "ясир" з України.

Нїчого не підозріваючи, король в недїлю 5 (15) серпня, на католицьке свято Успенїя, вислухавши службу божу, перейшов з піхотою за Стрипу і став табором, а за ним почав перевозити ся обоз. Решта війська стояла позаду, за місточком. Лїнїя війська незвичайно розтягла ся, на які півтори милї, по обох берегах річки. День був туманний і дощовий, і се ще більш утрудняло рух і орієнтацію. Користаючи з сього, орда подїлила ся на дві части, і одна зайшовши за ріку вдарила ззаду в ті полки, що там стояли. Стало ся велике замішаннє: деякі не витримавши натиску кинули ся в розтїч; иньші, відступивши до возів, боронили ся відти, і дуже богато полягло народу, „бо ордї заборонено було брати вязнїв, тільки рубати”. Разом з тим друга частина орди напала на королївське військо з фронту: тут теж настала велика „конфузія”, і як би не присутність короля, що особисто стримував і опамятував своїх, обіздячи полки з голою шаблею і наказуючи вбивати втїкачів, повторила ся б зовсїм пилявецька історія. Кінець кінцем польське військо відборонило ся, і перед вечером Татари відступили й стали кошем ¹).

Новий день, очевидно, мав привести нову битву, в дальшій перспективі — бльокаду. Супроти переважних неприятельских сил, невигідної позиції, повної неприготованости до оборони королївського війська його становище було дуже небезпечне; обережні остороги давані королеви й канцлєрови против сього походу здїйсняли ся тепер в повній мірі. На воєнній радї, що стала ся зараз, піддавали ся ріжні проєкти ратовання ситуації: вивезти короля з обозу, щоб він міг вернути ся на чолї шляхетських полків, а війську тим часом заложити ся табором; старати ся пробитись оружною рукою через неприятельське військо; війти в зносини з ханом і попробувати перетягнути на свою сторону. Сей останнїй вихід канцлєр вважав досить надїйним, і король прийняв проєкт свого оракула.

Зараз написали до хана лист. Автентичний текст його, здаєть ся, не дійшов до нас — може не припадково. Офіціальна реляція підчеркувала, що він був уложений в тонї, який не позволяв думати, що король уважав себе переможеним. Офіціальний текст, записаний в книгах коронної канцелярії, дїйсно більше докоряє, нїж заохочує ²), дїйсний текст мабуть більше обіцював, нїж докоряв ³), — або на словах було переказано таке, що злагоджувало докори й давало обіцянки замість погроз. Король нагадував ханови ласку польську, котрої він зазнав, живши замолоду бранцем в Польщі, порушував справу упоминків — заохочував до відновлення старої приязни, себто одержання грошей за роки минулі, біжучі й будучі. З тим зараз, же післано до хана одного значнїйшого бранця-Татарина, але йому придано ще й другого післанця: священика, який мав доручити лист від короля Хмельницькому. ⁴) Не знаючи, яке вражіннє зробить лист на хана, не хотїли, очевидно, гнївати й гетьмана, і забуваючи недавну комедію з номінацією Забузького, й йому давали нагоду до відновлення зносин:

„Порушив жаль наш королївський маєстат”, писав Хмельницькому король, „коли дійшла нас відомість, що вірність твоя, заявивши з усїм нашим військом Запорозьким належне вірне підданство і зазнавши нашої королївської ласки в наданню булави і корогви від нас — замість кінчати комісію згідно з пунктами списаними з нашими комісарами, не тільки затримали-сьте нашого посла, післаного на те, щоб задоволити всї ваші жадання, але й на ту частину війська нашого, що ми вислали для стримання бунтів простого поспільства, яке нїколи не належало до Запорозького війська, ви на те військо наступилисьте і наступаєте по сей день.

„Справдї, по таких, повних покори й підданського афекту листах, писаних до нас, і по уложенню пунктів з вельможним воєводою — тодї браславським, а тепер київським, нїколи не сподївались ми, аби сьте мали підносити руку свою на нас, пана свого і помазанця божого! Бо того ще не бувало від віку, але завсїди військо Запорозьке дотримувало віру і честь підданську й кров свою виливало за достоєнство королїв, панів своїх, і за цїлість речипосполитої. А ми й поготів — коли вже самі бажали-сьте мати нас паном своїм, і на щасливу елєкцію нашу присилали своїх послів до річи-посполитої, радячи їй, аби памятала щасливі панування покійного пан-отця і брата нашого, найяснїйших королїв, і не шукала чужих панів, а нас посадила на тімже престолї, — сподївались ми від вас тим більшої охоти і вірности підданської до маєстату нашого.

„Тому й річ-посполиту привели ми до того, що вона на наші руки віддала всї жалї свої, й війську Запорозькому пробачила, і бажали ми до решти, через нашу комісію і комісарів, заспокоїти нашу державу. Богом нам повірену, а сильно знищену крівавим домашнїм замішаннєм — на великий жаль всїх заграничних християнських народів, а на потїху тільки самого поганства. Тому ж і тепер, самі своєю особою рушившись і зблизивши ся, з тим до вірности твоєї і до війська нашого Запорозького посилаємо, бо хочемо гасити той огонь нашою королївською повагою, Пана-Бога взявши до помочи, — а не заходити в якісь дальші воєнні проґреси.

„Отже наказуємо, абисьте залишили всякі неприятельські чини й відступили на 10 миль від нашого війська, а до нас післали послів своїх — чого хочете від нас і від річи-посполитої. Ми ж вам на то даємо нашу обітницю королївську, що затримаємо війська коронні і в. кн. Литовського і готові післати комісарів, наших прибічних людей, поважних сенаторів: обіцяємо зробити все, що належить до вільностей і свобід Запорозького війська, заспокоїти і уконтентувати у всїм наше Запорозьке військо. Певні ми, що той Бог великий, який на нашу голову корону вложив і дав менї бути вашим паном, а вам підданими нашими, поблагословить нашу побожну інтенцію: що не хочемо розлитя християнської крови, підданих наших, на початку нашого панування, але шукаємо спокою батьківським афектом нашим. Бо ж коли звичай велить з кождим неприятелем на самперед шукати всяких способів до задержання спокою, то тим більше, коли в тій самій державі розливаєть ся християнська кров без усякої слушної причини, сам Пан-Біг каже не поступати суворо, не спішитись останнїм знищеннєм, а шукати справедливого полагодження. Тому готові ми зараз післати і до вельм. регіментарів нашого війська токий же наказ, який посилаємо тепер до вірности твоєї і війська нашого Запорозького.

„Певні ми, що в тім зазнаємо повинну і слушну вашу підданську увагу — оцїните ви працю і труд самого маєстату нашого, підняті для загального добра вас усїх, підданих наших, і без якого-будь загаяння відправите нашого післанця разом з своїми послами, а відступивши від війська нашого, будете чекати комісії і комісарів, не маючи нїякого сумнїву, тому що самі, особою нашою королївською, хочемо шукати способів і заспокоїти те домове замішаннє. Сподіваючись того вповнї від вірности твоєї, ласку нашу королївську обіцюємо вам.”

В ночи в польськім війську підняла ся трівога: пішла чутка, що король утїк з табору; підняла ся панїка, дехто пустив ся тїкати, мовляв за його прикладом. Короля збудили і він при світлї смолоскипів обїздив військо, щоб переконати всїх в своїй присутности. Тим припинено панїку. Заразом на швидку зроблено укріплення коло табору. Рано 6 (16) серпня Татари поновили свій натиск, разом з козацьким військом, що наспіло за сей час з арматою. Польські реляції рахують його на сто й двістї тисяч, орди сто тисяч — цифри, розумієть ся, побільшені. Одна частина козацького війська вдарила в тил польському — приступила під місточко Зборів і хотїла розбити вози польські, друга разом з Татарами наступала з фронту.

Ситуація для Поляків була розпучлива! Та серед сеї горячої битви на два фронти коло полудня наспіла відповідь від хана. Вона обіцювала богато: хан приймав протягнену йому королеву руку. В своїм листї він вказував, що Польща сама розірвала дипльоматичні відносини з ним, заявляв, що він вийшов в сей похід з твердим заміром зимувати в Польщі — але коли король має якісь приятельські пропозиції для нього, він готов трактувати й вишле для переговорів свого візира, до котрого король нехай пішле свого канцлєра ⁵). Устно намічались і головні умови порозуміння: задоволеннє козаків, виплата затриманої данини і значного дарунку понад то, та позволеннє ордї взяти ясиру з поворотом.

Та далеко більше ще, нїж все се, давав Полякам факт, що до ханського листу був долучений лист Хмельницького ⁶), по стількох місяцях написаний знову в тонах покірного королївського підданого:

„Найяснїйший милостивий королю пане, пане мій милостивий і добродїю! Видить то Бога, що я будучи найнизшим підніжком найяснїйшого маєстату вашої кор. милости, від дитинних лїт своїх, як уродив ся уродженим Хмельницьким, аж до тих сивих лїт своїх не був в нїякім повстанню против маєстату в. кор. милости, пана свого милостивого. Звісна і служба моя ⁷), ще разом з покійним, славної памяти батьком моїм Михайлом Хмельницьким, підстаростою чигринським, що на службі покійному батькови вашої кор. милости і всїй річи-посполитій положив голову свою на Цецорі, і я бувши тодї при пок. батьку моїм, попав в люту неволю, яку терпів два роки, а коли Бог зволив мене з тої неволі висвободити, завсїди був я при вірнім війську річи-посполитої ⁸). І тепер — свідчу ся Богом, дуже був би я рад, щоб кров християньска не лила ся вже більше. А що ваша кор. мил. уже два рази в писанню своїм господарськім зволиш згадувати про мене, підніжка свого, як за якогось бунтівника, чого я і не думаю, — то знаю певно, що то з людської обмови. Зволь же ваша кор. мил. з ласки свої господарської високим і милосердним розсудком своїм вважити і милостиво вислухати тих панів, котрих є богато при боцї вашої кор. милости, — які мене безневинно обсїли біди від панів державцїв українних, — так що не з пихи, але з великих бід своїх — ставши вигнанцем через власну батьківщину з убогих маєтків своїх, по неволї мусїв я пригорнутись і впасти до ніг великого царя й. м. кримського, щоб він привів мене до милостивої ласки вашої кор. мил., мого мил. пана. А що при тім мусїло так стати ся, що за винних і невинні душі мусять покутувати, нехай Бог судить, хто тому причина! Я ж нї трохи не хочу противитись волї й велїнню в. к. милости. Коли тепер зволив єси ваша кор. мил. призначити се гетьманство козацьке Забуському ⁹), зволь же ваша кор. м. заразом і вислати його до війська Запорозького, а я йому зараз віддам булаву і корогву, котру тепер держу з ласки вашої кор. милости. Знаю певно, що за ласкою вашої кор. мил. був би я захований при здоровю моїм — але знаючи, що п. державці українні мало слухають вашої кор. мил., не дивлять ся на вашу кор. мил. самого — кождий пан королем називаєть ся, (свідом я), що не тільки вони мене в державі в. кор. милости не потерплять, але й душу з мене візмуть. Бо ж я з військом Запорозьким завсїди і на початку щасливого вибору на сю державу в. кор. милости дуже старав ся, і тепер того бажаю, аби був єси сильнїйшим паном в тій коронї Польській, анїж покійний пан-отець і брат в. кор. милости. І тепер, не вірячи нїяким говоренням, що єси тільки невільником річи-посполитої, буду я тримати ся того пана, котрий мене з ласки божої держить ласкаво в своїй опіцї, і при тім з униженими своїми службами під нозї маєстату вашої кор. мил. пильно віддаю ся. Дано з табору з-під Зборова дня 15 серпня 1649. В. кор. милости панови моєму милостивому найнизший підніжок Богдан Хмельницький” ¹⁰).

Розумієть ся, гетьман не мав заміру ні бажання відкривати в сїм листї своїх настроїв — ту страшну бурю, яка мусїла піднятись в його душі, коли він довідав ся раптом, що хан рішив замирити ся з королем. І одначе се одинокий голос, який долетїв до нас з сеї фатальної для гетьмана і для України ночи, коли він і його найблизші стали перед перспективою програння рішучої кампанії. Кунаков записав нам пізнїйші варшавські поголоски ¹¹) про безуспішні зусиля гетьмана опамятати хана, пригадати йому взяті на себе зобовязання, і — рішучу відповідь хана, що він рішив помиритись з королем, готов бути також посередником між ним і Хмельницьким, — але як гетьман не хоче миритись, не знищивши Польщі, то він, хан, його кидає і переходить на бік короля. Хоч як далекі сї поголоски, вони правдоподібно віддають істоту сих напружених переговорів, які велись між гетьманом і ханом в фатальну ніч з 15 на 16 н. ст. В траґичній історії України не богато було моментів страшнїйших від сього!

Гетьман не втерпів, щоб не вколоти короля пригадкою недавньої фарси з Забузьким. Він запрошував ново-поставленого королем гетьмана „прийти і взяти” від нього клейноти, котрі він іще о сю хвилю держить. Давав до зрозуміня, що зброї не положить і не здасть ся на ласку королївську — тому що вона безсильна. Заразом поновляв стару пропозицію свого союзу, для того щоб визволити королївську власть від маґнатської перемоги.

Та все се для даного моменту мало вже другорядне значіннє: поки що король і канцлєр бачили одно: що їх дипльоматичний хід на хана влучив добре. Пишний гетьман стратив підставу і від своїх плянів рішучого розрахунку з річею-посполитою і будовання української незалежности вернув ся знов на становище скромного королївського підданого. Офіціальна реляція, замовчуючи королївський лист до гетьмана, представляла, що се все осягнув королївський унїверсал, котрим гетьманство було надане Забузькому!

Король поспішив відповісти, розгрішаючи гетьмана з усього заподїяного і приймаючи знову в свою ласку:

„Урождений, нам милий! Ласкавість і доброта наша так велика, що й листа твого ми прийняли — хоч написаний він рукою скаляною замордованнєм чи затриманнєм нашого королївського посла (которого й досї не бачимо), і будучи помазанцем божим і йдучи за прикладом самого Господа Бога, що звик вибачати людям і найбільші проступки їх, — готові ми прийняти тебе до ласки нашої і на тім урядї затримати, аби тільки правдиво, щиро і чесно присягу свою і повинне подданство нам віддав, не пристаючи більших до чужих володарів анї не бунтуючи иньших підданих наших, — а тих котрих при собі тримаєш розпустив, військо все від себе відправив, — а ми тебе і до ласки приймемо, і сповнимо те, чого за тобою проситиме брат наш цар кримський” ¹²).

Лист сей відіслано разом з листом до хана, де король заявляв йому свою згоду на переговори, годив ся вислати з своєї сторони канцлєра, але жадав щоб наперед була перервана битва, що ярила ся далї підчас сих пересилок, з великими стратами Поляків ¹³). ,,Козаки завзято, всїма силами добували міста Зборова, що мало для нас велику вагу — і з огляду на вози (половина возів стояла під нїм), — і на воду, котру якби нам відобрали, без труду б нас узяли”, читаємо в реляціях Мясковских ¹⁴). „Драґони вже не могли витримати. Велено трубити на ріжну челядь, яка не дуже охоче йшла, але котрі пішли, досить мужно ставили ся. Одначе козаки вже насипали шанцї, вивезли гармати, ослїп на вали лїзли й дерли ся через паркан. Дано знати королеви й прошено ратунку. Дуже був збентежений, бо й до обозу розпучливо штурмовано. Нарештї казав трубити на охотника і сам без капелюха їздячи по обозї кликав і просив, захочуючи до вірности й чести — аби до валів пішо йшли. Серця нам від жалю краяли ся, дивлячи ся на короля, що вже й сили не мав і кликати не міг, тільки зітхав: „Мене й вітчини не лишайте!” На сей поклик кинуло ся що живо до валів, ріжна челядь зробила вилазку, і в нїй лягло кількасот козаків і Татарів. Тої ж години і під обозом відбито їх і батареї опановано. Війську від сього прибуло серця і воно охоче дерло ся до неприятеля. Але нам приходило ся більше думати про безпеку, як про відвагу — бо нас орда як вінцем обступила”.

Не діждавши ся перемиря, котрого зажадав був від хана король перед розпочином переговорів, рішили приступити до них не ждучи того „загамовання кроворозлитя”. Канцлєр з невеликим кінним супроводом виїхав під вечір на зїзд з Сефер-Казі-аґою, „канцлєром ханським”, що розвинув близше ті умови, котрі були переказані з листом ханським. Канцлєр вимовив собі час до намислу до другого дня, а тим часом добив ся перервання воєнних операцій. „Перше нїж розїхати ся, візир післав до козаків, що здобували містечко Зборів, і під загрозою велїв їм відступити від облоги місточка, покинути шанцї, звезти гармати і відступити ся до обозу — також і до Татар, що гарцюючи коло королївського обозу, били ся з нашими, післав кілька мурз аби звести їх з поля”, записує офіціальна реляція.

Хмельницький не брав участи в сїм першім зїзді, переслав тільки листа до короля, дякуючи йому за пробаченнє і приймленнє до ласки і заразом виясняючи і виправдуючи ся з убийства Смяровского, що йому король поставив в особливу вину в своїм листї. Все иньше відкладав до побачення з канцлєром ¹⁵). Зїхав ся з ним другого дня 7 (17) серпня. „Надлетїв сам до пана канцлєра в полї, давнїх річей казав собі не згадувати, обіцяв прийти до згоди, з покорою й уклінністю, вкінцї подав свої умови”, записує Мясковский. Иньший, анонїмний дневник, не згадуючи про зїзд гетьмана з канцлєром, спиняєть ся натомість на приїздї козацького посольства до короля:

„Дня 17 августа їхав й. м. п. канцлєр в поле, докінчити почате перемирє, і до полудня згідно його довершили. І так дано знати королеви й. м., що й посли Хмельницького їдуть до короля й. м. За позволеннєм короля й. м. стали в обозї нашім і справляли посольство від Хмельницького, віддали дарунки, післані королеви й. м. від усїх козаків, і лист від Хмельницького до короля й. м. І король на се посольство відповідав через п. канцлєра, що для умови і потверждення тих пунктів король й. м. обіцяє післати комісарів, показати свою ласку і милосердє — аби тільки війську свому і арматї своїй Хмельницкий велїв уступити і в усїм тім волю панську цїло сповнив” ¹⁶).

Урядова реляцїя в першім своїм начерку оповідає се так: „Хмельницькому, що був з візирем татарським, канцлєр велїв, аби до двох годин вислав послів від війська Запорозькаго до ніг королївських з покірним прошеннєм і признаннєм вини, що він і сповнив. Впроваджені серед всього війська перед короля, що засїв на маєстатї в великім шатрі, козацькі посли впали кілька разів на землю, з плачем признаючи вину війська всього і просячи милосердя, а потім подали суплїку до короля від імени всього війська. Дано їм відповідь через канцлєра, що король, яко пан милосердний, не хотячи нїчиєї крови, тим більше — підданних своїх, пробачає війську свому Запорозькому його тяжку вину” і т. д.

В листї принесенім послами гетьман ще раз перепрошував короля і запевняв в своїй вірности і прихильности („як я здавна був вірним підданим покійним попередникам в кор. мил., так і тепер обіцюю до кінця житя мого зіставати ся вірним найясн. маєстатови в кор. мил.”). Оправдував свій союз з ордою, представляючи його користи для річи-посполитої, як ґарантії її спокою і безпечности від татарських нападів, бо хан за поміч, яку йому козацьке військо обіцює против всякого неприятеля його, запевняє, що нїколи не зачепить держави, королївської; просив милостиво вглянути в пункти, предложені послами „з волї й жадання військового” ¹⁷), і не мати гнїву на нього, гетьмана, коли б там знайшлось щось „уразливе”. З сьогож становища вважав особливо потрібним оправдати не включене в пункти і мабуть переказане устно своє персональне жаданнє кари смерти для Чаплїньского: по його словам її теж добиваєть ся не він сам, a все військо — для відстрашення „на вічні часи” иньших подібних напастників від кривд, котрі вони чинили не самому тільки йому, але й цїлому війську ¹⁸).

Посольство було прийняте прихильно, і відправляючи його, король післав з козацькими послами своїх послів до гетьмана з листом ¹⁹) і устними запевненнями, що військові жадання будуть сповнені — аби тільки і військо козацьке й орда уступили ся зараз. Се було вже пізно в ніч, і з сими королївськими послами стала ся біда: коли вони їхали з козацькими послами до гетьманського становища, напали на них Татари й стали добувати, а хоч на галас наспів військовий осавул з своїми людьми й кинув ся їх ратувати, про те не всї цїло вийшли з сеї пригоди. Гетьман був дуже розжалений і затрівожений нею й поспішив вислати зараз нового листа до короля, висловлюючи свій великий жаль за сей „деспект” королївського маєстату і заповнюючи в повній непричетности своїй до нього. Не сподївавши ся королївських послів, не міг він нїчого зробити, щоб забезпечити їх від сеї пригоди. По словам його хан уже зганив своїх людей за сей напад, наказав пильно розслїдити й звернути все забране. Про те гетьман все таки просить короля, з огляду на можливість подібних прикрих несподїванок, поспішити висланнєм своїх комісарів (про те що їх уже визначено, король, видко, повідомив у своїм листї, або через те нещасливе посольство). З тих же мотивів гетьман вважає не бажаним, щоб орда і військо уступили ся зараз — як того собі бажав король: в неприсутности хана або гетьмана ріжні своєвільні банди, що позбирали ся з ріжних країв, могли б наробити ще більших неприємностей. Сповняючи королївську волю, гетьман уже велїв забрати армату з шанцїв і залишити всякі воєнні операції до закінчення переговорів, але зводити козацькаго війська не хоче, бo думає, що тепер воно буде служити тільки для безпечности короля. При всїх своїх запевненнях льояльности гетьман все-таки не залишає нагадати, що все се тільки перемирє, „до певної ласки королївської”, — доки стоїть надїя на повне задоволеннє „жадання військового” ²⁰).

На сїм стояла також і татарська сторона ²¹). Хоч в основі поводжіннє хана не було чим иньшим як зрадою його союзному трактатови з козаками, і змушуючи гетьмана мирити ся зараз за всяку цїну з королем, він ставив свого союзника в примусове становище, дуже некоректно, — але псувати своїх відносин з козаками до ґрунту хан також не хотїв, і задоволеннє козацького війська ставив першою умовою згоди з Польщею. Заплаченнє „упоминків” за всї лїта і одноразового „дарунку” ханови за сей похід розуміли ся самі собою. Без великого вагання згодив ся король і на заплаченнє контрібуції чи викупу за збаразьких облеженцїв. Тяжше було пристати на татарське жаданнє, щоб ордї було позволено „вертаючи ся воювати землї в праву і в лїву сторону огнем і мечем”, але як пише Мясковский в своїм донесенню королевичеви Карлови: „без того не могло бути, і крайня потреба примусила нас, що ми й того позволили”. Рішено тільки не писати в трактат сього дїйсно над всяку міру ганебного і поганого пункту, і в трактатах і всяких офіціальних реляціях його промовчано — що, розумієть ся, не перешкодило йому дійти до загальної відомости ²²). Зіставалось уладитись з козаками — вдоволити їх жадання, і се було найтяжше польським полїтикам. „Немало трудности було з заспокоєннєм козацького війська — бо хан звязав претенсії Хмельницького з своїми”, писав потім король Радивилови. Як козаки з одного боку, так Поляки з другого знайшли ся в примусовім становищі завдяки ханови, що взяв на себе ролю посередника між обома сторонами ²³).