Примітки. 1) Пункти сї містять ся в тій же книзї кор

¹) Пункти сї містять ся в тій же книзї кор. канцелярії архива заграничн. справ. Подаю їх в цїлости, як дуже важний, досї незвісний документ:

Puncta o potrzebach woyska Zaporozkiego, do iego kr mci pana naszego młciwego

1. Strony praw y wolnosci naszych dawnych od zeszłych s. pamieci krolow polskich nam nadanych iako przed tym bywało, aby gdziekolwiek kozactwo nasze sie znaydowalo, by trzech kozakow, iednego dway sądzie powinni, y we wszelakich wolnosciach zachowani byli.

2. Iz tak siła kozactwa naszego xze ie. mc. Wisniewieckie napłodził nad wolą y wskazanie i. kr. mci, ze teraz nie mozemy i sami potrafic, iakoby mogli to w pewny comput zwiesc. A mianowicie poczawszy od Dnistru Byrliniec, Bar po Konstantinow Stary, po Słucz y za Słucz (щось упущено) wpada w Prypec po Dnipr, a od Dnipr od Lubacza poczawszy do Starodembu, az do granicy moskiewskiey z Trubeckim, a w tych pomienionych miastach sami my woyskiem przepis uczyniemy, godnych tylko moloycow, ktorzy by chozy byli do usługi iego kr. mci y wszytkiey rzptey, takich naznaczymi Po ktorych miastach miedzy woyskowych naszych aby choragwie iako cudzoziemskie tak y polskie stanowisk zadnych nie mieli y stacyi zadnych brac nie wazyli sie. A po wypisie kto sie kolwiek dostanie pod iurisdictią panską, serio tego affectuiemy, aby pod te transactią wioenną cokolwiek sie stało tak z ukrywdzeniem substantiey iako y straty zdrowia, wszytko było wybaczono y penitus zgładzono bez zadney in posterum recollectiey

3. Unia iako ustawiczny (!) narodu ruskiego uciskow y rzptey trudnosci przyczyna zniesiona bydz ma tak w Koronie iako y w xtwie Litewskim

4. Metropolita kiiowski od patriarchi konstantinopolskiego według zwyczaiu starozytnego poswięcenie brac y do niego wiecznemi czasy z duchowienstwem ruskim nalezec powinien będzie.

5. Czerkwie y dobra cerkiewne wszelakie, fundatiae, nadania ruskie, niesłusznie przez unitow zabrane y odsądzone, od unitow duchownych y swieczkich nabozenstwa ruskiego y inszich ludzi w Koronie y w. x. Litewskim przez pułkownika woyska Zaporozkiego na to deputowanego odebrane y duchownym roligiey graeckiey oddane bydz maią. A iezeli by uniiaci albo duchowni rzymskiego nabozenstwa y studenty albo urzedy trybunalistowie (!) tak w Koronie iako y w. x. Litewskiem bronic mieli, tedy ci za wzruszicielow pokoiu pospolitego a niepryiaciela oyezyzny poczytane bydz maia. A na odebranie cerkwie y dobra cerkiewne tym osobom, ktore nigdy w uniey nie były, przywileia dane bydz maia.

6. Dychowienstwa ruskie wszytkich wolnosci iako duchowni religiey rzymskiey po wszytkiey koronie Polskiey y w Litwie nabozenstwa swego publice a nie kryiomo zazywac maią, pogrzeby y insze obrzędy cerkiewne bez wszelakiey przeszkody tak przy boku iego kr mci iako y po inszych miastach wielkich secure odprawowac będą.

7. Cerkiew ruska w Krakowie, w Warszawie, w Lublinie y po inszych miastach nie wymuiac tych, ktore y przed tym byli, bydz ma.

8. Przywileia, decreta, mandaty ich mm. рр. pieczetarze koronni y w. x. Litewskiego Rusi wydawac maią bez wszelakigo omieszkania y expectatiey nad prawo na slachte coronne opisane

9. W miescie Kiiowie y po inszych miastach ukrainnych iezuici y zakonnicy religiey rzymskiey, iako nigdy przed tym nie byli, aby y teraz ni od kogo funduszow nie mieli, gdyz od zakonnikow w religiey niezgody y wzruszenia pokoiu poczynaią sie.

10. Urzedy wszelakie po wszytkich woiewodztwach ziemskie, grodzkie y mieyskie w miastach krolewskiech, swieckich i duchownych poczawszy od Kiiowa po Białą Cerkiew, po granice tatarską, na Zadnieprzu w woiewodztwie Czernihowskim, nie rzymskiey religiey, ale graeckiey od iego kr. mci podawane bydz maią.

11. Zydzi nie tylko arendarzami, ale ani mieszkancami aby nigdzie po tych miastach wysz opisanych bydz nie wazyli sie chyba na czas z kupiectwem przyiezdzac będą.

12. A iz za uchwałami seymowymi dawnemi y swiezymi przed tym pod podmową buntownikow niewinnych ludzi pomordowano, po ktorych miastach wolnosci poodeymowano, domy kadukami poupraszywano, — te wszytkie uchwały y kaduki zniesione, cerkwie, wolnosci, prawa y domy po wszytkich miastach tak w Koronie iako y w w. xtwie Litewskim successorom przywrocone bydz maią.

13. O rzeczy zas wszelakie koscielne y cerkiewne podczas zamieszania woiennego przez kozakow zabrane y u kogoszkolwiek zabrane (мб. треба: знайдені) nikt nikogo zadnym sposobem turbowac y przymawiac nie ma, ale komu na tenczas od kozakow dostali sie, przy tym zostawac maią.

14. Szlachta, ktora by sie na ten czas w woysku Zaporozkim tak religiey graeckiey, iako y rzymskiey lubo zawoiowana lubo iakimze kolwiek sposobem przy woysku Zaporozkim zostawac musząca znaydowała, — ci aby za rebellizantow y za infamisow poczylani nie byli, y iesli by w czym odsądzeni byli, aby te infamie constitutią zniesione y pokasowane były.

15. Wszytkie zas uchwały seymowe przeciwko całosci woyska Zaporozkiego, praw y wolnosci, iako niesłusznie uczynione takze constitutią zniesione bydz maią.

16. A iakozmy y wyzey pomienili, affectiuiąc, aby duchowni religiey rzimskiey w Kiiowie ne byli, tedy y to zatym ma isc, aby y biskup kiiowski nie był.

Woyska koronne do całego uspokoienia w te kraie na stanowiska isc nie maią, aby przez to zamysłow do pokoiu zawzietych nie interumpowało.

17. Metropolita kiiowski z dwiema władykami stołek w senacie mіес ma, praerogatywy tey zostaiąc iako y senatorowie duchowni religiey rzymskiey.

18. A ze krol iego mc podczas sczesliwey coronatiey swoiey na wiare graecką nie przysiegał, teraz tak na całosc praw wiary graeckiey iako y na te wszystkie puncta z senatorami szescma roznych wiar y rplitey szescma posłami na seymie poprzysiąc ma. Ktore te wszytkie puncta y przysiega słowo do słowa w constitutią wpisano bydz ma. A iesliby na potym zachowac się według tego nie mieli, tedy by iawną niełaskę woysko Zaporozkie y niezyczliwosc i. kr. mci iako ku poddanym swoim widziało.

O co wszytko posłowie nasi upadszy u nog iego kr. mci pana naszego milosciwego iako nayunizeniey y naypokorniey prosic maią (л. 24-26).

²) Польська заява про трактат з ханом видана в Памятниках І с. 364, копії в книзї кор. канц. Осолїн. 225, Чортор. 379, Пет. 129, Ґолїньського с. 277 й ин. Ханська заява в повнім текстї в Жерелах XII с. 118, в скороченім у Кубалі Szkice І дод. 4 (з Осолїн. 225 с. 245).

³) Про привилей сей зараз низше, с. 217.

⁴) Сей пункт про Чигринське староство являєть ся новиною супроти козацьких пунктів, де про се не було мови — він вертає нас до козацьких жадань принесених до Варшави на елєкційний сойм попереднього року: тодї була мова про наданнє гетьманови якогось староства, котре він собі вибере (див. вище с. 114), потім Смяровский привіз йому наданнє, чи обіцянку Чигринського староства, див. с. 159 і 205.

⁵) Така крута стилїзація в ориґіналї.

⁶) В сїм місцї копія Єрлича має ruskie, що зовсїм зміняє зміст. Сей варіант приймав Костомаров.

⁷) Дивним дивом (характеристичним для археоґрафії сеї доби) сей важний акт після видання одної, досить непоправної копії в Собр. госуд. грамотъ и договоровъ (т. III c. 450) не війшов нї до одної збірки документів. Польський текст містять записки Єрлича (І с. 105) (чи не з того ж джерела, що і Собр. Г. Г. Г., бо теж разом з листом до Радивила, котрому сей текст від короля пересилав ся); сучасні українські й московські переклади чи з початкового тексту, чи в потвердженню 12. І. 1650 — в А. Ю. З. Р. III с. 415, Х с. 455, у Грабянки с. 89 й ин. Я користував ся головно копією вписаною до книги кор. кан. (архива москов. загран. справ), але вона теж не бездоганна, очевидні помилки їх я поправляв на підставі иньших текстів. Копій в рукописях богато. Архив. цар. Польскаго, Сношен. съ Малороссіей архива справ загран. Nr. 26 і 28, Осолїн. 225 і 3564, Ґолїньского с. 29, Чортор. 379, теки Наруш. 144.

⁸) Сей привилей в пам. кн. Міхаловского (с. 443), де він записаний на окладинцї, без дати, і мав не дуже авторитетний вигляд. Але його автентичність стверджуєть ся українським текстом, предложеним московському правительству козацьким посольством в мартї 1654 р., в виписи київського ґроду 1650 р. (А. Ю. З. Р. X c. 453): він вповнї сходить ся з текстом Міхаловского, має дату 18 серпня, і не лишає сумнївів що до певности сього акту.

⁹) Маємо крім того — в виписи київського ґроду, предложеній московському правительству въ 1654 р., — ще королївський привилей Хмельницкому на Суботів, даний „в обозї під Зборовим 15 серпня 1650” (!) (А. Ю, З. Р. Х с. 469). Дата 15 серпня въ кождім разї сумнївна.

¹⁰) Про се зараз низше, с. 229.

¹¹) Przysięgę oddał, ale perfunctorie (Мясковский). Кубаля перекладає се словом warunkowo; але perfunctorie значить не: умовно, а: недокладнo, на спіх, аби як. Дневник принесений до Москви додає, що разом з гетьманом присягли й „старинні козаки” (с.413).

¹²) Так оповідали Кунакову: після того як стала умова з Хмельницьким, король посилав до кримського хана з тим, що він потрібує тепер від гетьмана поклону, як від підданного свого, по його повинности, і хан відповів, що він сам приїде до короля з гетьманом, себто приведе його з покорою королеви, і дїйсно приїхав другого дня з гетьманом до короля. Се, розумієть ся, не вірно, хан з гетьманом не приїздив, але що до акту покори гетьмана пошукали його впливу, се зовсїм може бути.

¹³) Се той сам Якуб Міхаловский, від котрого маємо найбільш популярну збірку матеріалів до Хмельниччини. Записки його не видані, витяг з них подав Кубаля в своїй статї про облогу Збаража. Мясковскі в своїх реляціях оповідають сцену покори далеко коротше і ставлять в сумнїв деякі многоглаголиві подробицї Міхаловского; варіант Ґрабовского описує її так „упав до нїг короля й. м. і з плачем коротко говорив; від короля відповідав канцлєр — щоб вірою і цнотою надгородив свій злочин”. Варіант пам кн. Міхалов. передає, нїби дослівно (haec formalia) мову гетьмана так: „Не так я бажав собі витати короля його мил., але що вже так стало ся, прошу милосердя”, і з плачем упав до ніг”. „Патетична” промова, вложена в його уста Рудавским (с. 51) і повторена Костомаровим (II гл. 9). розумієть ся, не має нїякої історичної вартости. Зверхній вигляд гетьмана Міхаловский описує так: мав насунену на уха оксамитну червону шапку, золотий атласовий жупан, кунтуш волосяний атласовий з дрібними срібними петличками.

¹⁴) Акти Ю. З. Р. III с. 397.

¹⁵) Пам. кн. Міхаловского с. 470. Що гетьман рушив з-під Збаража 15 с. ст. серпня, пробувши там тільки день, каже й московський аґент, що був у нього там — А. Ю. З. Р. III с. 343. 25 с. ст. гетьман був уже в Паволочи — тамже с. 340: 6 вересня с. с. приїхав до Чигрина — с. 353. Оповіданнє Костомарова про новий тріумфальний вїзд до Київа з поворотом з-під Збаража і пишний спосіб житя після сього тріумфу (II гл. 10) являєть ся поетичним вимислом, викликаним деякими фразами Коховского (І с. 176) і на нїм опертого оповідання Грабянки (с. 82). Хмельницький не заїздив сим разом до Київа і про роскіш і виставність його житя не говорять нїчого джерела більш повні.

По-зборівські настрої і переговори: невдоволеннє з обох сторін зборівським актом і маскованнє його дїйсного змісту, офіціальне представленнє гетьманське, лєґенди про короля, оповідання про ясир, глибоке вражіннє від сього факту серед україн. людности, проклятє Хмельницькому. Обкроєннє козацької теріторії, гетьманське правительство затаює зміст умови і утримує status quo, пригнетений стан гетьмана.

Зборівський фінал був тяжким ударом і для одної і для другої сторони. Обидві відчули його як тяжке розчарованнє по всїх зусиллях — і тяжку зневагу, і обидві всїма силами старали ся не показати сього перед широким світом: удавали вдоволеннє з таких світлих результатів побіди, котру признавали собі і хвалили ся. Тим часом як свідки й участники зборівського акту Мясковскі в своїх листах характеризують його як найбільш траґичний момент, який переживала Польща в останнїх столїтях — вічно памятний будучим часам своїм погромом і втратами, — офіціальна реляція, виготовлена в королївській канцелярії під характеристичним заголовком „Реляції преславної експедиції, побіднїйшого поступу і щасливійшого замирення з ворогами”, розіслана до заграничних дворів, опублїкована в заграничних часописях, представляла зборівську експедицію незвичайним успіхом короля, що визволив нею обложене в Збаражі військо, вернув річи-посполитій втрачені провінції, придбав Польщі союз і поміч хана, забезпечив їй і всьому християнському світови спокій від сеї сторони. Подібно виславляла заслуги й успіхи короля уложена канцлєром кілька тижнїв по зборівськім актї інструкція на соймики: річ-посполита лишила короля без війська і грошей перед лицем усїх бід, полишених йому в спадщину безкоролївєм, але він „щастєм, відвагою, мужеством і бездоганністю” вивів Польщу з них, привівши до спасенної й почестної згоди, розтяв шкідливий союз поганства з військом Запорозьким і забезпечив їх поміч річи-посполитій против кождого неприятеля ¹).

І так же само великою побідою представлювано зборівський акт з козацької сторони. Митр. македонський Ґаляктіон, що по його словам бачив ся з Хмельницьким в тім часї, каже, що при нїм гетьман бив ся з королем литовським, побив у нього десять тисяч війська, і король по сїм, бачучи його побіду, „покорив ся і поклонив ся”, і помирили ся на тім, що ґетьман буде володїти від Константинова на низ усїми козаками, а король від Константинова вверх всею Литвою” ²). Лїкар Лукаш Климовський, що був в козацькім таборі, переповідає, очевидно, погляди рядового козацтва, що королю під Зборовим була „велика тїснота” від приступів і облоги козацької й татарської, і король писав до гетьмана, намовляючи його облишити кровопролитє і вчинити мир; гетьман його послухав і вчинив згоду, на тім щоб бути козацьким містам по Случ і Константинів, по Бар і Днїстер (себто згідно з військовими пунктами) ³). І таке представленнє річи в українських кругах було загальне.

Його підтримував сам гетьман. Перед московським послом Гр. Нероновим, висланим в падолистї т. р., гетьман висловляв повне вдоволеннє з результатів кампанїї: „Бог милосердний зглянув ся на наші слези і терпіннє, не допустив до кінця погубити, дав нам на них побіду — від їх проклятої віри (латинської) свободив, поступили (Поляки) їм, православним християнам в Запорозьку землю богато городів, і рубеж між собою учинили, і в тих городах лядським костелам і Ляхам і Жидам наперед нїколи не бути, а бути в тих городах тільки самим королївським урядникам, і то православним таки християнам, а не Ляхам” ⁴). А рік пізнїйше перед иньшим московським послом він так оповідав про зборівську угоду (по словам посла): „був у нас той мир під Збаражем, як я над королем польським змилосердив ся, дав їм житє — а всї вони були за помічю божою у мене в руках. А як я мирив ся з королем, тільки я з ним бачив ся, і король говорив минї, просячи з слїзми, щоб помиритись: і я його послухав — помирились, памятаючи королївську ласку до нас, війська Запорозького” ⁵).

Лєґенда йшла, розумієть ся, далеко далї. Оповідали, що король присяг перейти на руську віру, переїхати на резіденцію до Київа — дальші варіації того, що оповідали по попереднїй кампанії, що королеви бути „королем руським”, а инакше згодї не бути ⁶). Згоду і зроблено тільки з королем особисто, а не з панами — з ними далї згоди нема ⁷).

Але тим крикливійшим дісонансом вривали ся в таке оптимистичне представленнє річи ріжні прикрі, ганебні подробицї зборівського акту, котрі можна б ще було зрозуміти і витолкувати, приймаючи, що угода укладала ся по неволї, в обставинах примусових, безвихідних, але не можна було знайти їм нїякого оправдання, представляючи, що умови її диктували ся козацькою стороною.

Особисто гетьман був болюче ображенний, бо йому не вдало ся звести своїх рахунків з тяжким ворогом Чаплїньским, що брав участь в сїй зборівській кампанїї в ролї скромного ротмістра і так і зістав ся недосяжним для пімсти пишного гетьмана. Ми бачили, як він доконче добивав ся кари смерти на нього підчас зборівських переговорів. Польські дневники записують, що вже після присяги він зробив з сього приводу сцену комісарам ⁸). Заховав ся лист його писаний кілька днїв потім з-під Збаража, де гетьман ще раз вертаєть ся до сеї справи, не можучи, видима річ, переболїти сеї невдачі, і доволі не двозначно грозить розривом, коли Чаплїцкий не буде скараний смертю ⁹).

Але се була дрібна, особиста, хоч і болюча справа. Далеко важнїйша і небезпечнїйша для престіжу, для репутації гетьмана і всього гетьманського правлїння була иньша: що гетьман і старшина під натиском обставин мусїли прийняти до відома дане королем ханови ганебне позволеннє взяти ясир з українських земель — тих власне, що стояли під реґіментом і опікою козаччини. Коли ганьба сього позволення падала на польське правительство, на короля, то одіозність його виконання спадала — і спала дїйсно (не вважаючи на всї силкування відвести від себе сю відповідальність) на військо, старшину і особливо на самого гетьмана. Факт сей, очевидно, зробив в українських кругах, серед української людности вражіннє незвичайне й був обставлений зараз же ріжними лєґендарними подробицями. Звісний уже нам „Лукаш-лїкарь”, що був в козацькім війську під Збаражем, оповів по горячим слїдам, в вереснї т. р., довгу фантастичну повість, котра при всїй фантастичности своїй підтримуєть ся й иньшими меньш просторими й кольоритними оповіданнями ¹⁰), так що, без сумніву, являєть ся відгомоном тих оповідань, які ходили між козаками про ті дивні подїї, які привели до такого нечуваного й неймовірного факту: порозуміння гетьмана з королем і ханом що до „вибрання” українських городів, і помочи війська Татарам, щоб вони могли без труду і перешкоди зробити се страшне діло — вибити і вибрати в неволю українську людність.

Повість Лукаша Климовського власне інтересна тим, що в нїй доволї явно виступають разом і мотиви можливого оправдання гетьмана з сеї подїї і сугубі обвинувачення в якїйсь вишуканій безсердечности й підступности в відношенню до української людности, що віддала ся під його опіку. Лєґенда оповідала, що польські викупи для Татар були дані на руки гетьманови, і він подїлив ся ними з ханом і мурзами, а простим Татарам і своїм козакам не дав нїчого, і Татари домагали ся від гетьмана грошей, а він писав про се королеви, і коли король відмовляв ся, що більше не має що дати, — проєктував королеви пустити Татар за Вислу воювати замість окупа. Але король на се не пристав, а велїв гетьману пустити Татар воювати маєтности тих панів, через котрих підняла ся війна з козаками і пішла вся біда: Вишневецького, Заславського, Фірлея. Тепер навожу в цїлости найбільш інтересне місце:

„Котрі городи король велїв воювати Татарам, в ті городи післані були для віри від гетьмана козацького ¹¹) — бо він тими городами заволодїв — по два чоловіки Татар та по два чоловіки козаків, і як прийшло до згоди, то по королївському велїнню Хмельницький наперед Татар посилав до тих городів своїх полковників з козаками, потайки і оманою — нїби то для закуплення хлїба і поживи — аби Татари й козаки (поміщені в тих містах для віри) відчинили город; а Татарам Хмельницький велїв підїхавши під городи, стати в укритю; а як козаки й Татари відчинили городи, тодї Татари вибрали, вирубали і випалили без останку Заслав, Межибож, Ямполь й иньші городи і округи — городів з сїмдесять або й більше. А прийшли під усї ті городи Татари підступом, подїливши ся і в однім часї, аби по тих городах не було вісти про них, що їм велено ті городи воювати і руйнувати і в неволю забрати замість плати, по королївському і гетьманському велїнню. І козаки своїх людей, міщан в тих городах майно грабили” ¹²).

Привід до сих оповідань дав мабуть той факт, що з Ордою, провести її, були післані полковники Небаба і Нечай ¹³), не знати -чи для того, щоб не вийшло якоїсь війни між українською людністю, чи може щоб стримати можливо в тїсних межах козацьке вибираннє ясиру, і вийшло так, що Орда вибирала ясир при асистенції козацьких полковників, найблизших до гетьмана людей. Як се зістало ся в памяти сього поколїння, показує оповіданнє Самовидця, що при зборівськім трактатї — коли Хмельницький, мавши з ханом короля в руках своїх, випустив його, не бажаючи „жеби мЂлъ ся достати монарха християнскій в руки и в неволю бісурменскую”, рішено було дати ордї за плату „полономъ городовъ дванадцяти, которіє могутъ виняти”: „і Хмельницький з ханом кримським розправили орду, себто придавши (кождому) мурзї козаків, і так козаки позводили богато городів, і Татаре людей в неволю побрали, а козаки майно забрали, і спустїли значні міста”.

Пожалував, значить, короля, а своїх людей не пожалував.

Правдоподібно, сей то момент був закріплений звісною піснею-проклятєм:

Бодай Хмеля Хмельницького перва куля не минула,

Що велїв брати дївки й парубки і молодиї молодицї!

Парубки йдуть гукаючи ¹⁴), а дївчата співаючи,

А молодиї молодицї старого Хмеля проклинаючи:

Бодай того Хмельницького первая куля не минула,

А другая устрілила — у серденько уцїлила! ¹⁵)

І гетьман, без сумнїву, відчув сам дуже боляче те прикре становище, в яке поставила його ся пригода. Ідучи з-під Збаража до дому він жалував ся перед московським висланцем, що от Татари забрали богато людей — а як би цар сповнив прошеннє його — поміг своїм військом, і люде сї не були б забрані Татарами ¹⁶).

Так, сей український ясир був найтемнїйшою плямою зборівського акту, але не одинокою. Були й иньші, не такі ганебні, але сильно болючі, і навіть іще з більш далекосяглим соціальним і полїтичним значіннєм.

Сильно обкроювала ся козацька територія, заводив ся реєстр, і вся людність не введена в його рамцї мусїла вертати ся до старого підданства, під власть польської шляхти. На визволену теріторію мали вернути ся королївські, властиво — шляхетські власти і взяти у свої руки всї ті економичні й юридичнї прероґативи, які їм прислугували перед великим повстаннєм, перед українським свободженнєм. Результати його для широких мас властиво перечеркували ся від разу; всї зусилля і жертви, вся кров і страждання ставали даремними. Се було так страшно, що гетьманське правительство не рішаєть ся навіть признати ся з сим перед ширшими кругами: одно затаює, иньше в переведенню силкуєть ся обставити можливо так, щоб воно як найменьше дражнило людність. Се замітно навіть в тім небогатім матеріалї, який ми маємо що до його правлїння, його тактики для тих місяцїв які пройшли перше, нїж неможливість хоч би приблизного виконання зборівського акту і якогось modus vivendi на підставі його стала зовсім ясною і перспектива нової боротьби на житє і на смерть стала з усею ясністю перед очима.

Я не сказав би, розумієть ся, що її неминучість не представлялась ясно, богатьом принаймнї, підчас самих зборівських переговорів — після того як зрада хана змусила гетьмана і старшину відступити від властивої проґрами війни, від її гасл, а тим більше коли прийшло ся поступити ся богато і з проґрами-minimum, себто „пунктів” війська. Але від разу — особливо поки свіжий був сей союз хана з королем і в нїм не вдало ся зробити нїякого вилому — гетьман і старшина, видима річ, не вважали можливим отверто й рішучо стати на правдиву позицію: признати зборівську угоду за прийняту примусово, до виконання неможливу, і з тим заявити, що відносини з Польщею не можуть бути утримані і нова війна неминуча. Вони вважали за краще, як ми й бачили, підтримувати гадку, що війна скінчила ся побідно, дала бажані результати, принесла задоволеннє домагань війська. Але через се неминуче приходилось таїти ся з дїйсним змістом зборівської угоди, як я тільки що сказав.

Перед усїм обкроєннє козацької території на Волини, Поділю і на сїверськім пограничу против військових пунктів зістало ся секретом гетьмана і старшини. Для відомости війська і людности і всїх стороннїх підтримувано, що границя козацької території уставлена так, як жадало військо в своїх пунктах — по Бар, Острог і Костянтинів, або як висловляли ся для короткости — по Случ і Сож ріку. Так заявляв сам гетьман, так говорили козаки, і військо козацьке. По словам московського аґента Литвинова, гетьман говорив йому в дорозї з-під Збаража: „Поступив ся король і Поляки гетьманови і козакам („Черкасомъ”) литовської землї і городів по Случ ріку і по Днїстер, по Костянтинів Новий і по Любар город: половинї того города по ту сторону Случи бути до польської сторони, а другій половинї по сю сторону Случи буть козацькою стороною, та по Острог і Бар-город” ¹⁷). Иньший аґент Жедєнєв, що теж був у Збаражі і був прийнятий гетьманом, доносив, що угода стала ся на тім, „як було по давньому — доки козацькі городи: по Случ річку та по Сож ріку, від тих міст до московського рубежа Полякам дїла нема, і лядським костелам і жидівським людям в тих місцях не бувати — „а панамъ за Случь рЂку и за Сожъ не выЂзжати” ¹⁸).

Козацькі війська з пограничних країв, відібраних від козацтва зборівською угодою, виведені не були. Ми побачимо, як ще в падолистї, в переддень сойму, що мав затвердити сю угоду, король в можливо мягких формах нагадував про опорожненнє сих країв. Поки ж козацьке військо не було зведено, не було тут фактично нїякого місця нї польському війську, нї польським урядам, нї шляхтї. Гетьманське правительство стояло на тім, що до спорядження реєстра, або „ревізії” козацьких прав — поки не відомо, хто має користувати ся козацьким імунїтетом, а хто підлягати ме власти урядів і панів, нї уряди нї пани не повинні нїде потикати ся на козацьку територію. В запасї ж була ще дальша проволочка — до соймового затвердження зборівської угоди у всїй повнотї. Тим способом утримувало ся — і всякими способами можливо протягало ся status quo, й підтримувало ся ілюзію, що воно і не міняєть ся з зборівською угодою. Ми тільки що бачили донесеннє московського аґента, що по зборівській умові пани-шляхта взагалї не мають показувати ся за Случею і Сожею, на визволеній українській теріторії — панському праву не буде туди повороту.

Страшачи польську сторону можливістю нового народнього повстання, радячи стримувати ся від всього, що могло подражнити народнї маси страхом привернення старого ладу і під сею вимівкою відсуваючи можливо всякі симптоми його повернення, з другого боку підгримуючи переконаннє, що згода стала ся на всїй волї козацькій, гетьманське правительство справдї встигло задержати майже вповнї се status quo, особливо потрібне в перших, найбільш небезпечних місяцях по угодї, поки переводила ся демобілїзація козацького війська і повстання. Вона пройшла доволї спокійно, і польські сподївання, що умови продиктовані гетьманови зараз викличуть замішання в козацьких рядах, народнє повстаннє на гетьмана і старшину, за те що видали їх на пімсту і власть панів ¹⁹), не справдили ся зовсїм.

Розумієть ся, все се підтримуваннє ілюзій було можливе тільки при тій умові, що дїйсний зміст угоди зіставав ся не звісним, і воно так і було. Урядник воєводи Кисїля, діставши ся під козацькою протекцією до Київа місяць по скінченій кампанїї, доносив воєводї, що „в тих краях не публїковано згоди”, людність зістаєть ся в старих настроях, і перейнята ще більшим завзятєм против польського режіму ²⁰). Їй зіставали ся невідомими всї викрути гетьманського правительства, котрими воно відкладало здійсненнє уступок зроблених зборівським актом до спорядження реєстру, до котрого не приступало до затвердження зборівської деклярації соймом, що здавало ся доволі проблєматичним з огляду на невдоволеннє, викликане зборівськими уступками в шляхетських кругах, і особливо на крайню дражливість зачеплених ними релїґійних питань. Гетьман справдї міг сподїватись, що обставини кінець кінцем увільнять його від зборівських зобовязань: дадуть підстави для того, щоб не вводячи їх в житє, зложити до архиву як уневажнені. Але, розумієть ся, і з тим усїм тяжкою занозою сидїла в його душі ся зборівська угода, що поставила його в таке фальшиве, небезпечне становище в зенитї його слави й могутности, в момент найбільшого розмаху його полїтичних плянів і мрій, і підтримуючи для стороннїх лєґенду про повне задоволеннє своє з зборівських здобутків, він хвилями не міг і перед сими стороннїми укрити своїх дїйсних почувань. Згаданий уже московський аґент, прийнятий гетьманом зараз по зборівській кампанїї, записав нам таку хвилю гетьманської щирости:

Випивши здоровлє царя, він сказав: „Не того минї хотїло ся і не так було тому бути, та не поволив цар, не пожалував, помочи християнам не дав на ворогів; а вони, Ляхи — погані, і різна у них віра, а на нас християн стоять за одно”. І говорячи се, заплакав — знати, дуже не люб йому мир, що замирив ся з Ляхами” ²¹).