ПРИМІТКИ 2 страница

Кардинальне питаннє історії литовського права — його тїсна звязь з правом староруського, поставлена давнїйшими працями Даниловича і Леонтовича і як провідна ідея прийнята для всїх своїх студій В.-Будановим, було недавно сформуловане його двома учениками — M. Ясинским і Мих. Максимейком в юбілейнім збірнику їх учителя, як свого рода credo сеї школи істориків права в. кн. Литовського. Ясинскій в своїй статї: Закупы Русской Правды и памятниковъ западно-русскаго права (Сборникъ посьвященный М. Ф. Владимірскому-Буданову, 1904), робить се в таких словах: „Уже неоднократно и вполнЂ основательно указывалось въ литературЂ, что именно западная, или литовская, а не восточная или московская, Русь наиболЂе сохранила и развила древне-русскія правовыя нормы и явилась, такикъ образомъ, непосредственной въ указанномъ отношеніи преемницей Руси земскаго періода”. Се пояснюєть ся тим, що в. кн. Литовське обіймало „коренную и древнЂйшую Русь (бассейнъ р. ДнЂпра) т. е. ту именно территорію, гдЂ зародились и розвились всЂ правовые институты древней Руси и гдЂ сложилась и самая Рус. Правда” (с. 439). Подібно висловляєть ся й проф. Максимейко (Русская Правда и литовское русское право, тамже). Розріжняючи три правні системи середнього періода: „1) право СЂверо-восточной Россіи, выразившееся въ московскихъ Судебникахъ и Уложеніи 1649 г.; 2) право Литовской Руси, лучшимъ воплощеніемъ котораго является Литовскій Статутъ, и 3) право сЂверо-западнаго края, кодификованное въ Судныхъ грамотахъ Новгорода и Пскова”, він вказує, що з сих „систем” найблизше до права Руської Правди стоїть право литовське, що розвинулося з нього, тим часом „у новгородско-псковскаго права и московскаго законодательства были свои особыя точки отправленія, намъ неизвЂстныя”. „ЗамЂчательное сходство между Р. Правдой и литовско-русскимъ правомъ (яке проф. Максимейко ілюструє кількома паралєлями з карного і цивільного права і процесу, тим часом як Ясинский переводить порівняннє спеціально в постановах про закупів) об'ясняє він як і Ясинский як результат „того обстоятельства, что Р. Правда возникла на той почвЂ, гдЂ розвивалось литовско-русское право”, а той ґрунт, де розвинула ся Р. Правда, означає він як „Южную Русь”, „Кіевскую Русь” (c. 383-4 і 394-5).

Стоячи також на тім становищі, що право в. кн. Литовського розвивало ся на основі староруського (див. в текстї c. 3 і далї), я одначе мушу зазначити, що таке об'ясненнє їх звязи й наступства, яке дають отсе репрезентанти київської школи В.-Буданова, на скрізь хибне. Право Рус. Правди сформувало ся на середнїм Поднїпровю, в Київі спеціально (пор. т. III ² c. 356). Але в часах, коли формувало ся право в. кн. Литовського — XIV і XV віки, середнє Поднїпровє стояло в дуже слабім звязку з литовською державою, і наслїдком упадку тут полїтичного й культурного житя не могло мати нїякого безпосереднього впливу на сформованнє його права. Отже той факт, що в склад в. кн. Литовського входили землї, де сформувала ся Р. Правда, не грав тут ролї, й репрезентанти згаданої школи вказують на нього зовсїм не до річи. Як я підносив в своїм місцї (т. IV c. 5), той елємент, що зрушив в. кн. Литовське, його устрій, право, культуру був не так український, як білоруський, і головну ролю відограли тут землї басейну Нїманського (т. зв. Чорна Русь) й Зах. Двини (Витебська й Полоцька), також Березини й Бугу (з українських тільки Дорогичинсько-берестейське Побуже війшло в склад в. кн. Литовського рано й тїсно). І коли право Руск. Правди було присвоєне праводавством і практикою в. кн. Литовського, як то з повною очевидністю показують памятки в. кн. Литовського, то запозичене було се право Р. Правди не з Поднїпровя, а з тутешнїх земель, з їх права і практики, що опирала ся на київськім праві, защепленім київською династиєю, київською дружиною і кодифікаціями київського права. Норми литовського права таким чином сьвідчать посередно про глубоке перейнятє провінціонального права земель в. кн. Литовського правом київським, представленим Руською Правдою. Високо інтересною задачею для істориків права було б прослїдити о скільки можливо, чи рецепція права Рус. Правди правом литовським відбувала ся за посередництвом її кодифікованих джерел, то значить Рус. Правди як кодекса права (уживаного, значило б, в тутешнїх землях як джерело права в XIII-XIV вв.), чи дорогою практики — себто о скільки норми, скодифіковані в Рус. Правдї, перейшли в правну практику тих провінцій. Розвязаннє сього питання кинуло б цїкаве питаннє і на староруські часи, як кидав нпр. його уже отсей, піднесений нами факт, що право таких далеких і слабо звязаних з Київом земель, як порічя Нїмана й Двини (землї кн. Полоцького, найслабше звязаного з Київом з усїх земель давньої Руської системи), стояло під таким сильним і глубоким впливом київського права і передало його норми праву в. кн. Литовського.

2. Теорії Феодалїзма в. кн. Литовського (до c. 6). назад...

Рецепцією феодалїзма об'ясняли суспільно-полїтичний устрій Русько-литовської держави уже перші дослїдники литовського права — Чацкий, Ярошевич, а широку популярність сїй теорії дав проф. Антонович, прийнявши її й найбільше рішучо висловивши в своїй розвідцї про українське селянство: „форма, котрої взірець був готовий — в устрою нїмецьких держав — форма феодальна була ужита Литвинами” (с. 9, перекладу c. 121, більше здержливо висловив ся він рік перед тим: „в Литві творять ся самостійний феодальний устрій” — розвідка про міста c. 4. = Монографіи І c. 137, див. іще й давнїйшу розвідку його в ч. III т. І Архива с. 14). Против сього погляду виступив Новицький, вказуючи на паралєлїзм в розвою земельних відносин в. кн. Литовського й Московського, що міг явити ся „тільки наслїдком спільности походження” (ИзслЂд. о крестьянахъ с. 5). Другий арґумент против феодальної теорії був розвинений особливо у В.-Буданова й Леонтовича — що руські землї до в. кн. Литовського прилучали ся не силоміць, завойованнєм, а більше добровільно (ПомЂстное право, Очерки исторіи права).

Не вважаючи на сї арґументи феодальна теорія знаходила з часом нових прихильників — її стрічаємо нпр. у проф. Незабитовского (ор. c.), Дашкевича (ЗамЂтки по исторіи Литов.-рус. госуд.), Молчановского (Очеркъ извЂстій о Подольской з.), Єфименкової (О дворищномъ землевладЂніи). П. Єфименкова на виленськім археольоґічнім з'їздї предложила навіть спеціальний реферат Къ вопросу о феодализмЂ въ Западной Руси и ЛитвЂ, але анї він, анї замітки, зроблені до сього реферату пок. Васїлєвским, досї, на жаль, не були опублїковані, і тільки досить побіжні відомости про них були дані в справозданнях. Найновійші дослїдники — Любавский (Лит.-рус. семи c. 46), Довнар-Запольский (Госуд. хозяйство с. 85) не розриваючи зовсїм з феодальною теорією, ставлять ся одначе з великою обережністю й усякими застереженнями супроти неї: так Д.-Запольский, „не заперечуючи певного впливу феодальних понять в давнїйші часи в властивій Литві”, не уважає можливим розтягати їх на княжі відносини в. кн. Литовського і бачить в їх основі принцип федеративний; Любавский бачить в зближуванню суспільно-полїтичного устрою в. кн. Литовського до західнього феодалїзма „значну частину правди, о скільки розумієть ся тут не феодалїзм в властивім значінню, а ті відносини; на ґрунтї яких виріс справдїшнїй феодалїзм”. За те в польських кругах новійша лїтература сеї справи ще не зробила нїякого вражіння і люде безоглядно тримають ся теорії феодалїзма — нпр. Прохаски Przyczynki krytyczne do dziejów Unii, див. мої замітки до його працї в Записках Наук. тов. ім. Шевченка т. XVIII.

Як я зазначив в текстї, теорія рецепції феодальних порядків з заходу зовсїм не правдоподібна; коли деякі дослїдники говорять про таку рецепцію в давнїйші часи, за Мендовга і т. и., то можуть хиба вказати на термінольоґію латинських або нїмецьких актів XIII в., Мендовга й иньших, але така термінольоґія сама по собі нїчого не варта. Анальоґії з иньшими руськими землями тих часів вповнї доказують, що по рецепцію нїмецького феодалїзма (на яку зрештою нїщо не вказує виразно) зовсїм безпотрібно сягати для об'яснення порядків в. кн. Литовського. Окрім анальоґії в. кн. Московського, піднесеної ще Новицьким, я в своїй працї про Барське староство мав нагоду вказати на анальоґічні умови земельних надань в Галичинї й на Поділю під польською зверхністю (c. 152 і далї, особливо с. 163), виступаючи против гадки про рецепцію феодального права польським правительством для Галичини (гадку сю висловив Линниченко в своїй розвідцї Черты изъ исторіи сословныхъ отношеній Галицкой Руси).

Не приймаючи теорії про рецепцію західнього феодалїзма, деякі дослїдники впадають в противну крайність, пересаджуючи ограничення земельної власности литовських часів чи той „феодалїзм” в часи староруські. Феодалїзм в староруських відносинах добачали взагалї не від нинї, особливо в польській лїтературі, вкажу нпр. на Т. Любомірского — Północno-wschodne wołoskie osady, Шараневича Rys stosunków wewnętrznych Galicyi (особливо c. 56 і далї, його погляд прийняв і Новіцький, 1. c.). Але се робило ся, розумієть ся, без всякого близшого арґументовання, ба й знання староруських відносин. Але на сю дорогу зійшов також і такий знавець староруського права як проф. В.-Буданов. В своїй розвідцї ПомЂстное право Лит.-рус. госуд. (c. 64 і 113 = 2 і 50) він ставить ділєму: обмеження прав власности треба признавати для часів Р. Правди, або припустити для литовських часів в розвою сих прав крок назад „до примітивних часів”, і приймає першу можливість: „застереження і обмеження прав на майно в Литовській державі зовсїм не були результатом литовського завойовання, що в дїйсности не мало місця; сї прикмети маєткових прав, навіть в більшій мірі треба припустити в загально-руськім праві часів Руської Правди”. Вивід се зовсїм апріорний, дедуктивний, але в науцї він якось не викликав опозиції; не кажучи за учеників В.-Буданова, і проф. Леонтович, з великим співчутєм відкликуючи ся до сеї розвідки (Очерки c. 5), нїчим не заявив ся против такої теорії.

Тим часом таке перенесеннє литовських ограничень в староруські часи не тільки не оправдане методольоґічно, а й безпотрібне. „На інститути приватного права, сховані в найглубших основах народнього житя заміна Рюриковичів Гедиминовичами не повинна мати нїякого впливу”, каже В.-Буданов. Се правда, але чи не може відбити ся на них державна полїтика, ведена в певнім напрямі рядом столїть? Бачимо нпр., як новійші дослїдники московської історії приходять до переконання, що закріпощеннє селянства стало ся там не якимсь одним розпорядженнєм, тітьки цїлим напрямом внутрішньої полїтики правительства, протягом довшого часу. Чи не було таке закріпощеннє свобідних селян кроком назад” в порівнянню з часами Руської Правди, і чи взагалї таких кроків назад в порівнянню з староруськими часами не можемо ми й більше сконстатувати?

Недавно такий обережний дослїдник як проф. Серґєєвіч в своїх Древностях русскаго землевладЂнія (Журналъ Минист. Нар. Просв. 1900) і потім в III т. Древностей русскаго права піднїс гадку, що московські обмеження прав земельної власности і принціп верховних прав господаря на землю виросли лише з часом на ґрунтї первісної, староруської повної власности. Я думаю, що так воно було і в в. кн. Литовськім. Брак виразної границї між державними наданнями (вислугами, помЂстьями) і володїннєм від держави незалежним (alleu західньої практики, вітчини московського права), який бачимо в Литві (в в. кн. Московськім ся границя була далеко виразнїйша), на мій погляд, вказує на такий процес в в. кн. Литовськім ще яснїйше.

Признаюсь, що коли я, тому кільканадцять лїт, писав свою моноґрафію про Барське староство, де вперше порушив се питаннє, — я ще не бачив такого простого виходу з сього питання, й готов був припустити, що обмеженнє володїння служебними умовами могло до певної міри мати місце і в староруськім суспільнім устрою — що й тодї вже під контролею й cum tacito consensu віча князї могли роздавати свобідні землї з обовязком служби (Барское староство c. 164). A priori сю можливість признаю й тепер, але не вважаю її потрібною для об'яснення литовських порядків.

В недавнїй розвідцї своїй (Госуд. хозяйство Литов. Руси с. 20) Д.-Запольский піднїс потребу литовського правительства в кіннім війську для далеких походів, як той чинник, що вплинув на сформованнє воєнної кляси. Автор безпотрібно тут кладе натиск на се кінне військо — так як би в давнїй Руси військо було піше. Вага лежить в тім, що треба було війська для далеких і частих походів, а до сього громадське військо не надавало ся, треба було вибрати з громади елєменти заможнїйші для військової служби, а в тім був і початок сформования воєнної верстви та обтяження сеї верстви, то значить тої підстави, на якій її заможність опирала ся — земельної власности, ріжними обовязками й застереженнями. Се й був початок литовського „феодалїзма”.

3. Студії над суспільно-полїтичним устроєм українсько-руських земель Польщі й їх лїтература. назад...

Студії над суспільно-полїтичним устроєм українсько-руських земель Польської корони перед унїєю 1569 р. до дуже недавнього часу представляли ся дуже сумно. І противники теорій про провіденціальну місію Польщі в сих землях, і ще меньше — їх оборонцї не вдавали ся звичайно в детальнїйші студії над житєм сих земель в перші віки польської зверхности. Особливо оборонцї добродїйств, вилитих Польщею на підвластні руські землї, волїли перебирати на ріжні лади затаскані фрази про сї добродїйства і розсудно не спішили ся підіймати невдячну працю — докладною аналїзою житя руських земель представити наглядний образ тих добродїйств.

Дїйсно, хоч як пишні на свої цивілїзаційні подвиги на Українї, Поляки — від пяти столїть і досї посїдаючи сї українські землї, що були ареною тих їх подвигів, тримаючи в своїм розпорядженню всї архиви й матеріали до історії свого пановання на Українї, посївши всї наукові інституції на галицкій Руси, від „польського” унїверситета ві Львові почавши, маючи тут й історичні товариства, й історичні часописи, — дуже мало зробили для вияснення історії устрою й побуту українських земель під польською зверхністю. Маємо богато риторичних, деклямацій, давнїйших і новійших, підписаних нераз іменами, що зачисляють ся до чільнїйших репрезентантів нової „строго-наукової” польської історіоґрафії, або видання матеріалів, моноґрафії, присьвячені яким небудь спеціальним фактам і явищам — але й тут скоро робота сходить з самого протоколовання фактів, починають ся фрази й деклямації, повторювані jak za panią matką pacierz, без всяких клопотів бодай про їх арґументованнє фактами. Виїмків не богато. Навіть зі свого провіденціонального становища не гідна була досї польська історіоґрафія дати широкий, опертий на фактах (хоч би дещо стороннично вибраних) образ житя українських земель в перших столїтях їх залежности від Польщі. Статя д-ра Прохаски про Галичину в XV в., що вийшла саме, як я писав сї слова, становить нїби виїмок, але значіннє її, як побачимо, значно ослаблюєть ся деякими обставинами.

В тім невеликім, що зроблене було польською наукою й суспільністю для вияснення житя руських земель під Польщею в XIV-XVI в., чи улекшення сього вияснення, на першім місцї треба згадати імя одного галицького шляхтича — ґр. Олександра Стаднїцкого. Він інтересував ся історією й устроєм Галичини в польських часах і лишив кілька розвідок (між ними як на свій час дуже добру розвідку про села волоського права), приладжений, але не виданний галицький дипльоматар (переховують ся в бібл. Осолїньских), але далеко більшу прислугу історії Галичини зробив, призначивши цїле своє майно на видаваннє актів з краєвого архива (т. зв. Бернардинського), де були зібрані судові акти з польських часів і де сам він за житя працював. З полишеного ним майна, ще в момент смерти його (1861) виносило коло 28 тис. злр. і перейшло під управу галицького видїлу краєвого, утворено 1865 р. фундацію на виданнє актів, а з огляду на ріжні застереження, пороблені в тестаментї, від разу додано до неї річну субвенцію сойму краєвого, і від р. 1868 потало виходити видавництво Akta grodzkie і ziemskie — дипльоматор Галицької Руси. Редаґувала її з початку комісія (до котрої між иньшими входив і оден з перших учених з галицьких Русинів Іван Вагилевич), потім, від тому III — проф. львів. унїв. Лїске, і нарештї др. Прохаска. Перші девять томів сього дипльоматаря містять ріжні документи, головно в вв. XIV-XV, т. Х містить реєстр облят в книгах львівського ґроду, т. XI до XVIII (що має незадовго вийти) — судові записки ґродські і земські львівські, перемишльські, галицькі, сяніцькі й переворські XV в, in extenso, а в дальшім плянї стоїть виданнє сеймикових ухвал. При всїх недостачах і прогалинах сього пляну (найважнїйшими уважаю — по перше — що в сїх виданню з галицьких земель поминено землю белзьку, по друге — що цїлу увагу звернено на XV вік, і для пізнїйших столїть се видавництво дає дуже мало), се видавництво служить головною підставою для всяких студій над внутрішньою історією Галичини XIV-XV в.

Перед заснованнєм сього видавництва в додатках до старої Gazet-и Lwowsk-ої роками друкували ся люстрації і поодинокі документи, але се виданнє майже неприступне, та й друковано його з пізних копій, а старші документи з дебільшого передруковано в Akta gr. i ziem.

Доповненнєм до львівських актів, виданих в Akta gr. i ziem., служить новійша публїкація старших актових книг львівського міського архива п. т. Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta, що виходить від 1892; досї вийшли три книги з рр. 1382-1426.

В виданнях Наукового тов. ім. Ш. видав я збірку інвентарів і люстрацій з західньої України: найстарші інвентарі замку львівського і подільських, перемишльського й ратенського староства (Записки Наук. тов. т. VII, XII, XIX, XXVI, передр. в моїх Розвідках і Матеріалах кн. 1-3), люстрацію 1564-5 рр. в Жерелах до історії України-Руси т. I-III, і 1570 р. — тамже в т. VII. В Записках зачали ся друком мої Матеріали до історії суспільно-полїтичних і економічних відносин Західньої України (серія перша, 1361-1530, в т. LXIII і LXIV, в т. LXIX має появити ся серія друга, вийдуть осібно). Также невдовзї мають появити ся: збірка реґест до історії руської людности у Львові XV-XVI в. зібр. Крипякевичом, й Матеріали до історії галицького села XVII-XIX вв., зібр. Зубрицьким. Крім того богато поменьших матеріалів.

Для історії відносин під польським правом XVII-XVIII вв. (меньше з XVI в.) найбільшу суму актового матеріалу дає Архивъ Югозападной Россіи: частина перша — до історії церковних відносин, головно унїї XVI-XVII в. (т. І, IV, VI, VII, IX і нововидані т. X-XII: церковні відносини Галичини й акти львівського брацтва), ч. II (т. 2) сеймикові ухвали, ч. V — людність міська (3 т.), ч. VI — людність селянська (3 т.), ч. VII — кольонїзація XVI-XVII в. (2 т.), ч. VII — устрій суспільно-полїтичний (2 т.).

З поменьших збірок матеріалів до нашої теми згадаю: Головацького Памятники дипломатическаго и судебно-дЂлового языка русского въ Галицко-володимирскомъ княжест†XIV-XV ст., Льв., 1867 (з Наукового Сборника Гал. Матицї за 1865 р., богато передруків, але деякі де инде невидані, декотрі вийшли недавно в факсімілє в

„Палеографических снимках” петерб. археол. института). Крім того Kronika domowa Dzieduszyckich (Льв., 1865 — тут жидачівські грамоти Федора Любартовича), Wyrok lwowski roku 1421, вид. Губе (чотири акти з 1-ої пол. XV в.), і т. и. Акти XIV-XV вв. до історії Галичини й Поділя містить також Kodeks małopolski т. І, III і IV і Materyały archiwalne Прохаски. Archiwum Sanguszków т. II і V має більше з XVI в. Zródła dziejowe т. XVIII — збірка реєстрів подимного з Галичини XVI в. (в додатку також ревізія прав з 1469 р.), т. XIX — реєстри подільські, т. V — люстрація королївщин з поч. XVII в. Rejestr złoczyńców grodu Sanockiego, вид. проф. Бальцером (1891) — записки з рр. 1554-1638, і т. и.

Отсї публїкації з українських земель, що жили під польським правом в XIV-XVI вв. (до р. 1569), з виїмком люстрацій, головно, майже виключно дотикають тільки земель Галицької, Львівської, Перемишльської й Сяніцької. З иньшими землями стоїть незмірно гірше. Дипльоматарій східно-полудневої частини польського Поділя містять мої Акты Барскаго староства т. І і II (Архивъ Югозап. Россіи ч. VIII т. І і II, 1893-4); я мав надїю з часом дати дипльоматарій цїлого Поділя XV в., але иньші роботи не дали менї на се часу і зібрані акти я по части опублїкував в згаданих вище Матеріалах. Маленьку збірку подільських документів містить Zbiór dokumentów znajdujących się w bibliotece hr. Przezdzieckich w Warszawie, wyd. A. Chmiel, Краків, 1890 (старші з них перед тим видані були Пшездєцким). По за тим лишають ся лише поодинокі нумери в Akta-x. grodz. і ziem.. Актах Зап. Россіи, Актах Ю. и Зап. Россіи, і т. и. Для Холмської землї маємо тільки два томи актів до історії Холмської епархії (Акты изд. виленскою коммиссіею, т. 19 і 23, XV-XVII вв.), досить лихо зладжені галицьким еміґрантом В. Площанським, волею росийського правительства призначеним на археоґрафа; по за тим тільки дуже мало поодиноких документів по ріжних дипльоматарів. Так само тільки спорадично видані деякі акти з Белзької землї.

Старша лїтература устрою руських земель під польською зверхністю має тепер здебільшого тільки історичне значіннє, і з неї назву що виднїйше. Таким мусить уважати ся Kronika miasta Lwowa Зубрицького, Льв. 1844, — написана в хронїкарській формі, вона давала чимало й для історії устрою. Stadnicki O wsiach tak zwanych wołoskich na północnym stoku Karpat, Льв., 1848 — збірник льокаційних привилеїв зі вступною розвідкою, продовженнє її: О kniaztwach we wsiach wołoskich z poglądem na wójtowstwa we wsiach na magdeburskiem prawie osadzonych, Льв. 1853 (з додатків Gazety lwów.). Т. Lubomirski Starostwo Rateńskie, wyjątek z historyi osad wołoskich w Polsce (Bibl. warszawska 1855, II) i Północno-wschodnie wołoskie osady (ib. 1855, IV). AI. Stadnicki Ziemia Lwowska za rządów polskich w XIV i XV w. we wzglądzie społecznych stosunków rozpoznana (Bibl. Ossol., III, 1863). Огляд устрою й відносин XIV-XV в. також в Історії Галицко-володимирской Руси Шараневича, 1863; важнїйшим для свого часу був його Rys wewnętrznych stosunków Galicyi wschodniej w drugiej połowie XV w. (Льв., 1869), що подавав чимало витягів з рукописного матеріалу, м. и. з судових книг XV в., тодї ще не оголошених. Досї задержала своє значіннє, не заступлена новійшими студіями праця проф. Владимірского-Буданова НЂмецкое право въ Лит†и ПольшЂ, Спб., 1868 (з Журнала Минист. Нар. Просв.), де автор ужив для ілюстрації міського устрою м. ин. досї невидані акти камінецького маґістрата XVI-XVIII в. Меньше важне: M. Dzieduszycki Starostowie ruscy i lwowscy — Dod. do Gaz. Lwowskiej, 1869 і в новім переробленню — Przewodnik nauk. i literacki 1875; H. — O urzędnikach, urzędach i ludności m. Kamieńca, Przegląd polski, 1872-3. Огляд устрою Подільської землї в XIV і першій пол. XV в. дає на підставі приступного йому матеріалу Н. Молчановський в книзї Очеркь извЂстій з Подольской земмЂ до 1434 г., К., 1885.

Новійшу лїтературу роспочинає собою полєміка викликана вступною статею проф. Лїске в XI т. Akta grodzkie i ziem. (1886), де висловив він свої замітки про устрій Галичини перед запровадженнєм польського права і зміни внесені тим запровадженнєм; сюди належать: R. Hube Wyrok lwowski roku 1421, Варшава, 1887 (тут розвідка про галицьке судівництво), Liske Kilka uwag o sądownictwie czerwonoruskiem (Kwart. historyczny, 1888), Margasz W sprawie sądownictwa czerwonoruskiego (Przegląd powszechny, 1889, т. XXI), Линниченко Критическій обзоръ новЂйшей литературы по ист. Гал. Руси (Ж. М. Н. П., 1891, VII). Слїдом появила ся розвідка тогож Линниченка: Юридическія формы шляхетскаго землевладЂнія и судьба древнерусскаго боярства въ Югозападной Руси въ XIV-XV (Юридическій ВЂстникъ, 1892, VII-VIII), а потім і книга: Черты изъ исторіи сословій югозападной (Галицкой) Руси XIV-XV в. (Мва, 1894, передр. з Ученых записок москов. университета, український переклад в VII т. Руської Історичної біблїотеки, по перекладу її й цитую); тут вперше зроблена була проба дати ширший образ суспільного устрою Галичини на підставі матеріалів, нагромаджених в Akta grodzkie i ziemskie і доти невикористаних; найповнїйше вийшов образ селянства, в II розд., головно його правного становища, тим часом як економічна сторона — оподаткованнє, маєткові права і т. и. оброблено далеко слабше; до історії шляхецької верстви також дано дещо цїнного, але міщанство збуто кількома словами. Доповненнєм може служити статя А. Віняжа Ziemia Sanocka w l. 1463-1553 (Kwart. historyczny, 1896), де вибрано дотичний матеріал з XVI т. Актів, виданого вже по працї Линниченка. Економічному стану галицького селянства XVI в. присьвячені мої вступні розвідки в Жерелах до історії України-Руси: Економічний стан селян на Поднїстровю Галицькім в половинї XVI в. на підставі описей королївщин (т. І), Економіч. стан селян в Перемишльськім старостві в серед. XVI в. (II т.), Економіч. стан селян в Сяніцькім стар. в c. XVI в. (т. III), Економічний стан селян в Львівській королївщинї в c. XVI в. (т. VII) — передр. в Розвідках і Матеріалах. Др. Прохаска, виступивши з замітками на працю Линниченка скоро по її появі (Nowsze poglady na stosunki wewnętrzne Rusi w XV wieku — Kwart. hist. 1895), дав потім кілька розвідок з внутрішнього устрою й житя Галичини XV в. — W obronie społeczeństwa, studyum z dziejów Władysława Warneńczyka (Kwart. histor. 1901, II-III), де він в звязку з суспільними рухами Польщі в 1430-х рр. спеціально розглядаєть ся в тодїшнїх змаганнях галицької шляхти (сеї справи дотикав він уже в попереднїй своїй розвідцї: Geneza i rozwój parlamentaryzmu za pierwszych Jagiellonów — Rozprawy т. XXXIII, 1898, а до певної міри в туж сферу шляхетської полїтики, тільки з пізнїйших часів — другої половини XVI в., входить і новійша розвідка його: Sejmiki wiszyńskie w czasach trzech elekcyj pojagielońskich, Kwart. hist. 1903). Далї — O lennach i maństwach na Rusi i Podolu (Rozprawy wydz. hist.-filozof. т. XLI) і особливо вступна розвідка в XVII т. Akta grodzkie i ziemskie, де автор має на метї, на підставі опублїкованих судових книг (разом з приготовленим, але не виданим т. XVIII) дати образ Галичини XV в.; одначе образ виходить неповний, тому що автор виключив матеріал з перших томів Актів, і взагалї цїнні тут тільки віддїли присьвячені відносинам економічним і побутовим, тим часом як в справі суспільного устрою др. П. мало що додав до працї Линниченка; загальне осьвітленнє сильно грішить наслїдком звістної тенденційности, якою в високій мірі закрашені майже всі новійші працї автора — вона зіпсула ще більше його студії над суспільними змаганнями Галичини (W obronie). Про погляди ж його на служебне („лєнне”) землеволодїннє шляхетське буду говорити низше.

Останнї роки принесли ще крім того розвідку Яблоновского про територію, залюдненнє й відносини економічні „Червоної Руси” в XVI в, (Zródła dziejowe т. XVIII ч. II — Ruś Czerwona, 1903), книгу В.Лозїньского Prawem і lewem (1 вид. 1903, 2 вид. 1904 р.), присьвячену головно побутовим образкам галицького шляхецького житя, але з інтересним матеріалом також для відносин суспільно-полїтичних кінця XVI і початку XVII в.; Kutrzeba Sądy ziemskie i grodzkie w wiekach średnich, 1900-1 (Rozprawy т. 40-41), де оден з роздїлів присьвячений галицькоиу судівництву XV в.; Samolewicz Sąd wyższy prawa niemieckiego na zamku Sanockim (1425-1553), 1903, і трохи давнїйша: Dąbkowski Zemsta, okup i pokora na Rusi halickiej w wieku XV i pierwszej połowie w. XVI, 1899 (відб. з Przegl. prawa i administr.), Rundstein Ludność wieśniacza ziemi Halickiej w wieku XV, 1903.

Так виглядає новійша лїтература устрою Галичини. Для Поділя, по згаданій працї Молчановського, можу вказати ще тільки Яблоновского Podole u schyłku w. XV — Ateneum 1880, VI-VIII, його ж вступну розвідку до т. XIX Zródla dziejowe (1889) — статистика суспільних верств, і свою працю: Барское староство, историческіе очерки (XV-XVIII в.), К., 1894, що спеціально займаєть ся кольонїзацією, суспільнии устроєм і адмінїстрацією східно-полудневого Поділя, але при тім дає вказівки й про Поділє взагалї (особливо розд. IV — „МЂстное управленіе и шляхетское землевладЂніе въ польской УкраинЂ въ XIV-XV в.). Для Холмщини окрім згаданої вище статї Любомірского про Ратенське староство маємо тільки слабу роботу Площанского Прошлое Холмской Руси по архивнымъ документамъ XV-XVIII в., І — Холмская епархія православной и уніатской церкви, 1899. Для Белзької землї не маємо таки нїчого що до її устрою.

О скільки йде мова про уживаннє в руських землях польського права та зміни ним зроблені в їх устрою, приходить ся, розумієть ся, звертати ся до лїтератури польського державного й приватного права, для пізнання сих норм і порівняння їх з місцевою практикою руських земель — аби сконстатувати тотожність чи відмінність її. Але лїтература польського права далеко не на всї питання може дати відповіди. Не вважаючи на істнованнє кількох спеціальних катедр і наукових інституцій та значної старої правничої лїтератури — наука польського права виглядає досї не весело: не тільки гірше науки староруського права, але не в однім і гірше права в. кн. Литовського, що останнїми часами стало предметом старанних дослїдів.

Повного курса історії польського права нема; єсть тільки старі підручники з XVIII в., як Лєнґнїха Jus publicum regni Poloniae, 1742-6 (в остатнє виданий, як найлїпший, в польськім перекладї 1836 р.), Скшетуского Prawo polityczne narodu polskiego, 1782, Трембіцкого Prawo polityczne i cywilne Korony pol., 1789, і т. и. З XIX в. маємо тільки короткі начерки, без наукового значіння тепер, як Bantkie Historya prawa polskiego (посмертне вид. 1850 р.). Hüppe Verfassung der Republik Polen, 1867, Schmitt O ustroju głównie społeczno-politycznym rp. polskiej, 1867, або слаба методично й зовсїм перестаріла проба Мацєйовского Historya prawodawstw słowiańskich, 1832-5 (друге вид. 1856-65), або вкінцї ріжні популяризації (як Kujot Rys urządzeń państwowych w Polsce, 1892, Sozański Wykład polit. geografii, rządu i administracyi dawnej Polski 1648-1772, 1891, Gorzycki Zarys społecznej historyi państwa Polskiego, 1901, й ин.).