Примітки. 1) Історія адмінїстраційного устрою в Польщі ще дуже слабо розроблена; з деякими змінами повторив я тут образ розвою сього устрою поданий мною в книзї:

¹) Історія адмінїстраційного устрою в Польщі ще дуже слабо розроблена; з деякими змінами повторив я тут образ розвою сього устрою поданий мною в книзї: Барское староство, c. 130 і далї; там вказані й головнїйші тексти джерел до історії адмінїстрації. Важнїйшу лїтературу вичислив я в прим. 3. Останнїми роками прибули працї головно до історії судівництва — Пєкосїньского, Фірлея, Кутшеби, і розвідка про старостинський уряд в XIV віцї Кутшеби.

²) В перше згадуєть ся в наших документах львівський староста Абрам Барановский — Abraham heres de Baranow, capitaneus Russie, инакше — capitaneus lamburgensis, в р. 1352 — Akta gr. i ziem. II ч l; в остатнє виступає він в р. 1358 — ibid., нотка, cf. Kod. Małop. III ч. 737, і по нїм старостою був в р. 1359-70 Отон Пілєцкий. Petrus capitaneus de Sanok — в тім же роцї 1352, Akta gr. i ziem. VIII ч. 1; про причину сього відокремлення Сянока див. в т. III Історії c. 29. В Перемишлї старосту стрічаємо вперше в документї в р. 1375 (Веnco de Chuchori (Кухарі) premisliensis capitaneus — A. g. z. II ч. 5, III ч. 4-5 й ин.), в Белзї в р. 1384 (A. g. z. II ч. 11 — Ladislaus Posa capit. de Belz), в Галичі 1398 (Бенко староста галицький й снятинський — Акты Юж. и Зап. Р І ч. 5), і т. и. При бідности нашого документального матеріалу неможливо вказати докладно час утворення старостинського уряда в тім або иньшім містї, так що подекуди староста міг істнувати й дещо ранїйше, нїж ми про нього знаємо.

³) В документї 1359 р. воєвода — очевидно перемишльський — Цтибор — A. g. z. VIII ч. 3. 1360 р. Petrus Ruthenus dictus Ivanovicz palatinus zydaczoviensis — Kodex Małopolski I ч. 225. 1361 — панъ ЛЂсота воєвода кременецкый — A. g. z. І ч. 5. 1371 — Блотишевьский воєвода львовьский — Палеогр. снимки ч. 23. 1372 — Petrus Gumprechth pallatinus premisliensis — A. g. z. IX ч. 21. 1373 — Thomco Waszota palatinus sanocensis — A. g. z. VII ч. 9. 1379 — Stephanus dictus Casper woyewoda iazlovycensis — A. g. z. V ч. 15. 1384 — Johannes Parwus woywode de Grodek, Stephanus woywode de Lubaczow, Thomas dictus Beszanus (чи Beszano) woywode de Halicz — A. g. z. II ч. 11. Для землї Холмської див. нпр. Матеріали ч. 21. Певні відміни в термінольоґії урядників помічаємо в часах пановання Володислава Опольського й угорської окупації: управителї замків титулують ся часом каштелянами. Проф. Линниченко се розуміє як мериторичну зміну в адмінїстраційній схемі — „кількоразову переміну в системі адмінїстрації" (Сусп. верстви c. 16-7, пор. Критическій обзоръ, Ж. M. H. П. 1891, VII c. 158): на місцї воєводського творить ся каштелянський уряд, потім відновляєть ся воєводський. Але се дуже сумнївно, чи було тут що більше над просту відміну в термінольоґії. Я думаю, що castellanus було тільки латинською назвою воєводи, як і раlаtinus, була отже певне ваганнє тільки між сими двома термінами, і вкінцї термін palatinus взяв таки гору. Дїйсно, castellani виступають як раз там, де ми бачили воєвод перед тим і по тім — в Белзї, Ярославі, Галичу й Любачеві — A. g. z. II ч. 7 і III ч. 23, а що найбільше інтересне — і в Львові попри старосту виступає castellanus — A. g. z. II ч. 11. Одиноким мабуть, спеціальним урядом угорських часів треба уважати iudex provincialis, або iudex terre Russie, szudza terre Russziensis, в 1385-8 рр. — A. g. z. V ч. 10, 13, VII ч. 12, VIII ч. 9.

⁴) Привилей Камінцеви 1374 р. в повнім текстї — у Молчановского Очерки изв. о Подольской з. с. 209: камінецький воєвода Остафій, Гринко червоногородський воєвода, Олеско смотрицький воєвода (про саму грамоту й її верзії див. вище c. 229). Привилей Олександра Коріатовича 1375 р. — Акты Зап. Россіи І ч. 4 і Палеогр. снимки ч. 4; тут Гринко пан староста подольскій, смотрицкій воєвода Рогожна. Можливо, що староста камінецький, не згаданий на документї 1374 р., а підписаний на грамотї 1375 р., з'явив ся тільки в тім часї.

⁵) Нпр. в перемишльських грамотах 1359 і 1366 рр. ОлефЂрько судья (мб. перемишльський), писарь пана старостынъ дьакъ Кость Сорочичъ изъ Болестрашичъ, Богданъ тивунъ, владычинъ тивунъ Иванъко Губка — A. g. z. VIII ч. 3 і 5. В грамотї 1386 р.: панъ Баграмъ соцкий львовский, соцкий теребовельский Лунникъ (Акты Южной и Зап. Россіи II ч. 61). Баграмъ соцкий також в грамотї 1400 р. ibid. I ч. 6, перед тим мабуть він же в грамотї 1381 р.: Багранъ писарь львовский — Przegląd archeologiczny 1882 с. 72). В львівських грамотах 144-2 рр. Oleschcho soczsky (A. g. z. IV ч. 27 і 29, потім він же мабуть — iudex leopoliensis, 1418 р. — ib. ч. 39). Десятники звістні в пізнїйших часах, і стрічають ся часто — нпр. A. g. z. XI ч. 2581, 2885, XII ч. 830, 849, 1640, і т. и.

⁶) Титул дяка в значінню писаря у згаданого вище Костка Болестрашицького не зовсїм ясний: скорше значив би він тут писаря, нїж сїльського дяка, але не виключене й се остатнє (сей же Костко був, мабуть, потім судиєю перемишльським — див. його лист в Древностях археогр. ком. моск. археол. общ. І c. 546). Без сумнїву, були урядниками королївськими, писарями, а не церковними дяками тільки дяки обдаровані королями земельними маєтностями — такий нпр. Лень дяк, що дістає від Ягайла c. Голинь в 1391 р. (Матеріали c. 6). Линниченко вказує на згадки про дяків в XVI в. — Regestr złoczyńców grodu Sanockiego ч. 119 і 121, але чи се дякі-писарі, не певно.

⁷) Про давнїйшу адмінїстраційну й судову власть воєвод дають деякі вказівки подільські документи XIV в. (звістки з них вибрані в моїй книзї Барское староство c. 128). Нпр. в наданнях земель застерігаєть ся, що воєвода не повинен „уступати ся у люде (панські) а ни кого на єго люди слати". Домінїальний суд в труднїйших справах має удавати ся до княжого суду „або до нашего воєводи", В процесах міщан з княжими людьми має бути мішаний суд — воєводи й війта, і т. и.

⁸) Матеріал документальний до становища воєвод вибраний у Лїске Kilka uwag c. 395-6 і Марґаша W sprawie sądownictwa czerwonoruskiego. Компетенції воєводи й його становище були obiectum litis між Лїске і Губе, а заберали в тім також голос Марґаш і Линниченко — див. титули в прим. 3.

⁹) Нпр. Akta gr. і ziem. XI index sub vocibus Besko, Bochurzecz, Brzoszow, Denow, i т. и., т. XII — Czeszybyeszy, laslowcze.

¹⁰) Уже з 2-ої пол. XIV в. маємо кілька актів такого воєводського суду, нпр. A. g. z. VIII ч. 17, 1388: Nos Nicolaus Zolkowski woywoda, Iwanus iudex, Nicolaus Scalka, Pasko Hungarus ac alii terrigene districtus Sanocensis presidentes in iudicio in Sanok — посьвідчають виплату грошей, довершену перед їх трибуналом. Подібне т. III ч. 57 (1394) — суд львівського воєводи в земельній справі, і IV ч. 10 (1405). Для XV в. маємо судових записок для воєводського суда без числа в виданих томах Akta gr. i ziem.

¹¹) В Галичу воєвод бачимо ще в 70-х рр. (дальші записки ще не видані), в Сяноку зникають воєводи в 60-х рр. (в остатнє — в р. 1467), у Львові — в 50-х (1457), в Перемишлї — в 40-х (1448) — див. показчики т. XII, XIII, XV, XVII Akta gr. i ziem. під словами Галич, Сянік, Львів, Перемишль — воєвода. В Белзькій землї звістні воєводи ще в 1450-х рр. — A. G. Z. III ч. 112, р. 1458. На Поділю остатню звістку про воєвод стрів я в документї 1456 р. — Акты Барского староства І ч. 14.

¹²) Статистику перехованих руських актів галицьких дав Лїсєвіч в статї Język urzędowy na Rusi Czerwonej (Przew. nauk. i liter. 1886) і начислив 47 документів, в тім 25 виданих королями й князями, 22 — урядниками й приватними особами. З того одначе належить властиво відшибнути грамоти Федора Любартовича й Свитригайла, видані в Галичинї, грамоти епископів руських та грамоти волоські або для Волощини видані, так що його реєстр редукуєть ся майже до половини. Натомість треба додати кільканайцять грамот, індексом Лїсєвіча не обнятих. Виводи робить він такі: поруч латинської руська мова уживала ся перед 1430 р. дуже рідко, майже виїмково, а по 1430 р. виходить зовсїм з уживання, навіть приватного. Що до остатнього — Л. помиляєть ся вповнї: маємо тепер уже кілька документів руських по р. 1435 (нпр. запись Дажбоговича з 1473 р. в Записках т. V, сїльські контракти з р. 1511 і 1519 ibid.). Що до першого — виїмковости уживання, то не треба забувати справедливого спостереження самого Л., що руські документи (не тільки від половини XV в, як він каже, але й перед тим) часто перекладали ся властям на латинське при потвердженях, і по тім руський текст тратив значіннє й затрачував ся.

Ще одно. Лїсєвіч піднїс ту цїкаву обставину, що з перед 1430 р. не маємо нї одної грамоти руської з Сяніцької землї; з того він виводить, що тут перед 1430 р. „урядовано виключно по руськи". При малім взагалї числї дохованих руських грамот се на певно сказати не можна, а що руська, мова таки уживала ся в правній сфері й тут, показують згадані вище контракти з поч. XVI в.

¹³) Клясичний текст для характеристики сього порядку містить звісна судова записка (Akta gr. і ziem. XI ч. 1445), вчасти наведена вже вище: nob. Nicolaus de Tarnawa... obtulit literam dotis et dotalicii suae consortis, tempore mag. d. Wirzbyanta, capitanei protunc sanocensis, scriptam suoque sigillo sigillatam (1412 р.), quia tempore iuris ruthenicalis erat moris inscripcionis facere coram capitaneis pro causis quibuscunque. Зрештою заховані акти cяніцького суда з перед реформи (1423-1434) ілюструють тодїшню практику дуже добре: перед суд приходили всякі контракти і записи, справи цивільні й карні всякого рода (записки сї видані в XI т. Akta grodzkie i ziemskie).

¹⁴) Маємо документ з 1415 р., де король іменує iudicem terrestrem in districtu Drohobiciensi nob. Phyl de Lethyn — Starodawne prawa polskiego pomniki V. II c. 595, але можливо, що се факт виїмковий; факт, що на судей виходять ріжні низші урядники повітові (вище c. 309) промовляв би за іменованнєм судей старостами.

¹⁵) Староста руський Бебек (за угорської окупації) зве нпр. белзького старосту capitaneus noster — А. G. Z. II ч. 11, пор. т. VI ч. 1, але робити з того виводи для польської практики ще не можна. В лїтературі старав ся підняти становище львівського старости головно Губе, полємізував з ним у тім Марґаш, але в богатьох точках тут non liquet.

¹⁶) Нпр. A. G. Z. т. III ч. 101 і 102.

¹⁷) Maior districtus est hic leopoliensis quam haliciensis, quia d. pallatinus (Одровонж, староста львівський) scribit se titulo „capitaneus terre Russie generalis", et solus est capitaneus d. Parawa (староста галицький), заявляє сторона в однім процесї — A. G. Z. XIV ч. 1443.

¹⁸) А властиво і титул capitaneus не був так новим в Галичинї, бо так титуловав себе, як знаємо, і звістний Дмитро Дедько — див. т. IV c. 11.

¹⁹) Див. записи про заведеннє нового судівництва вище на c. 86.

²⁰) A. G. Z. XII c. 1, пор. на c. 86 подібну записку львівських актів, переховану у Нєсєцкого І c. 260.

²¹) Про се див. в передмові до т. XI A. G. Z. c. 7-8.

²²) Була певна тенденція до відокремлення іще одної землї — Снятинської, так що всїх руських земель Корони, без Белзької, раховано сїм — A. G. Z. V ч. 154 (1457). За осібну землю числено також Жидачівську, що відокремила ся в княжих державах XV віка: Свитригайла, Федора Любартовича і Зємовіта мазовецького.

²³) Див. ухвалу видану Кутшебою в Rozprawy wydz. hist. fil. XLII c. 232.

²⁴) Про орґанїзацію земських і ґродських судів в Галичинї в XV в. Кутшеба Sady ziemskie і grodzkie, VIII (c. 211), про суди на Поділю — моє Барское староство розд. IV і VI.

²⁵) Нпр. до половини XV в. звістні старости в Буську, Любачові, Ярославі, Самборі, Коропцї (в Бучацькім), Теребовлї, Скалї, Червоногородї A G. Z. т. II ч. 23, 38, IV ч. 24 і 71, VI ч. 14, VII ч. 33, XII ч. 235 XIV ч. 1157.

²⁶) Типом таких староств, посереднїх між староствами повітовими, правдивими ґродами, і домінїяльною властию, державця може служити Барське староство, законсервовавши ся особливо добре й типово; я присьвятив юрисдикції барського старости в XVI віцї розд. VI моєї книги Барское староство. В польській науковій лїтературі нїчого не зроблено для вияснення становища таких старост, а звідти й вагання в розграниченню старост ґродських і „тенут" — див. полєміку Бальцера з Лїске в його рецензії, Kwartalnik historyczny 1890 с. 554; погляди Бальцера повторив і Кутшеба в найновійшій своїй працї (Rozprawy т. XLII с. 226), не потрудивши ся глубше вглянути в справу, тим часом як на становищу проф. Лїске стоїть також і Марґаш (ор. c. c. 197). Поправка, предложена Линниченком (Сусп. верстви с. 18) также не заглублюєть ся в справу.

²⁷) Див. відомости зібрані у Лїске в передмові до т. XIII A. G. Z. і Кутшеби 1. с. пор. Матеріали ч. 85.

²⁸) Акти знесення юрисдикції самбірського й стрийського старост в Матеріалах ч. 78 і 80.

²⁹) Cromeri Polonia c. 94, Volum. legum II c. 208.

³⁰) Акти конфедерації — Akta gr. і ziem. VII ч. 55 і 56, пор. записку в Monum. Poloniae hist. V c. 1010. Про сей епізод розвідка Прохаски Konfederacya lwowska 1464 р. (Kwartaln. hist. 1892), що правда — богатша словами як фактами.

³¹) Длуґош V c. 410, пор. записку з рахунків львівського маґістрату у Прохаски ор. c. c. 772.

³²) Akta gr. ziem. XII р. 271, 297 (1461-4).

³³) Матеріали ч. 36 (пізнїйша грамота на Червоногородське староство 1436 в кн. ревізії 1564 р. c. 165 об.); Акты Барскаго стар. ч. 15, 84; див. про се ще моє Барское староство c. 40, 147-8.

³⁴) Длуґош V c. 383, Матеріали ч. 54, Акты Барскаго стар. ч. 15.

³⁵) Див. вище c. 83-5; перша звістка про скликаннє королем сеймику з р. 1423 — c. 74 прим. 1. Пригадую, що найстаршу з галицьких ухвал в справі селян также кладуть на часи перед р. 1435. Звістки про соймики по 1435 р. зберає Прохаска Konfederacya lwowska c. 742.

³⁶) Volum. legum II c. 28, III c. 143.

³⁷) Cromeri Polonia c. 90. Були ще в тім деякі відміни; так Теребовельський повіт мав свого осібного войського; в Белзькім воєводстві войського не було. В деяких польських землях були ще мечники, крайчі, подчаші, підстолї, скарбники, ловчі, конюші — в українських землях заведено деякі з сих урядів пізнїйше; але се все, розумієть ся, річ малої ваги.

РОЗВІЙ ПАРЛЯМЕНТАРИЗМУ В ПОЛЬЩІ І УЧАСТЬ В ПАРЛЯМЕНТАРНІМ УСТРОЮ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ, ПАРЛЯМЕНТАРНА ПРАКТИКА XVI-XVII В.В. РЕФОРМИ XVI В., СУДІВНИЦТВО, ЗАСНОВАННЄ ТРИБУНАЛІВ; СПРАВА ВІЙСЬКОВА, ОБОРОНА УКРАЇНСЬКИХ ГРАНИЦЬ; СПРАВА ФІНАНСОВА, СОЙМОВІ ПОДАТКИ, „КВАРТА” І „КВАРЦЯНЕ ВІЙСЬКО”, ДЕРЖАВНИЙ БУДЖЕТ І ВІЙСЬКОВІ ВИДАТКИ КІНЦЯ XVI В., ОРҐАНЇЗАЦІЯ ВІЙСЬКА В XVI-XVII В., ЗАЛЕГЛОСТИ В ПЛАТАХ І ВІЙСЬКОВІ КОНФЕДЕРАЦІЇ, РЕФОРМА 1717 Р.

Реформи 1425-1435 рр., зрівнявши шляхту руських провінцій Корони в правах і привилеях з шляхтою коронною, давши її орґани шляхетської самоуправи й репрезентації, ввели її в загальнодержавні відносини — в той многоважний процес державної еволюції, що протягом XV в., особливо — другої половини його, переходив в Польщі: розвій парляментаризму, зріст впливів шляхетського загалу, ограниченнє королївської власти і правительственної екзекутиви.

Кошицький привилей 1374 р. послужив підставою сеї еволюції, підрізавши королївську власть в двох найбільше важних точках — воєнній і фінансовій. Від тепер шляхта обовязана була тільки до оборони держави, за заграничні походи треба було платити — винагороджувати шкоди; до будови замків шляхта обовязана була причиняти ся тільки в такім разї, коли вони будували ся за згодою панів; нїяких доходів і податків з шляхетських маєтностей король не міг жадати, окрім двогрошевого податку з лану (т. зв. подимного або порадльного).

З часом, в міру того як монета псувала ся й дешевіла, податок сей приносив все меньшу суму. Тим часом Ягайло й його потомки вели дуже екстензивну державну й династичну полїтику й потрібували фондів. Ягайло радив собі, заставляючи ще досить великі й незадовжені коронні маєтности, і тільки зрідка звертав ся до коронних станів по надзвичайні податки. Ще далї поступило і до крайности дійшло обтяженнє позичками й заставами коронних маєтностей за Ягайлового сина Володислава, з його заходами коло угорської корони. Його наступник Казимир застав се джерело вичерпаним, а тим часом на Польщу спала довга й тяжка війна за пруським рицарським брацтвом. Вона вимагала величезних як на ті часи коштів, тим більше, що загальний шляхецький похід — до тепер головна воєнна сила Польщі, показав ся нездалим супроти поступів воєнної штуки. Король і стани переконали ся, що війну форсувати можна тільки наємним військом, а на се треба було коштів. Раз-пораз королю приходить ся звертати ся до станів по надзвичайні податки. Супроти національного характеру пруської війни, сойми їх не відмовляють, поки вона трівала, але заразом здобувають від короля цїлий ряд важних уступок і ґваранцій, що незмірно розширяють вплив станів на управу держави. Особливо важні точки містили згадувані вже вище постанови цереквіцко-нєшавські з 1454 р. Поруч иньших, почасти звістних нам постанов їх — як санкція домінїальної юрисдикції, знесеннє каштелянського суду, обмеженнє старостинської юрисдикції, містять вони й постанову, що стає підвалиною польського парляментаризму: король обовязуєть ся не видавати нїяких законів, не переводити нїяких реформ, не визначати походу без згоди соймиків ¹), відбутих з участию рядової шляхти (communtatibus terrestribus) ²).

Шляхта, що вже в першій половинї XV в. починає брати участь в соймах, здобуває тепер признаннє своєї участи в усїх важнїйших справах держави через земські соймики. При тім поволї виробляєть ся й загальна репрезентація її, чи властиво її соймиків. Обміркувавши предложені королем справи на соймиках поодиноких земель, шляхта висилає з них своїх делєґатів на ширші соймики — малопольські землї на оден спільний соймик, великопольські на другий, вони потім лучать часом свої засїдання, і з такої сполуки виходить сойм. З 1448 р. маємо першу звістку про участь вибраних шляхетських відпоручників в соймових нарадах. В 1468 р. вперше чуємо про висланнє на сойм шляхетських відпоручників, вибраних з повітів, по два від кождого, з повновластию — зародок пізнїйших посольських інструкцій на сойм ³). Так положено початок другої палати польського парляменту: першу становить сенат, зложений з світських достойників і біскупів, другу посольська палата, зложена з відпоручників загалу шляхти поодиноких земель; сюдиж належали відпоручники тих кількох міст, що мали право участи в соймах.

Сформованнє загального сойму одначе не позбавило значіння соймиків, не звело їх до самого лише вибору шляхетських відпоручників; вони лишили ся й далї підставою польського парляментаризму. Сойм 1496 р. — що розпочинає собою правильне соймованнє, поновляє постанову, що загальний похід не може бути визначений без згоди земських соймиків, і реґулює соймикованнє. Кождій землї визначено місце на соймик, з українських земель Холмській в Грубешові, Белзькій в Буську, Перемиській в Мостисках, Подільській в Камінцю, Сяніцькій в Сяноку, Львівській в Вишнї, Галицькій в Теребовлї ⁴). Але як я вже згадував, загальний галицький соймик в Вишнї вивів з уживання сї соймики земель, так що соймиків в українських землях Корони до 1560-х рр. було чотири. Крім того держав ся ще більше меньше протягом XVI в. звичай — з соймиків воєводств з'їздити ся, по давнїйшій традиції таких провінціональних соймів XV в., на „ґенеральний соймик” Малопольщі, для загального порозуміння перед загальним соймом; але поволї він вийшов з уживання задля браку часу.

В XVI в. виробляєть ся практика, що сойм має скликати ся що два роки, на шість тижнїв, а в разї потреби понад то сойми надзвичайні, і король перед соймом має на кілька тижнїв скликати соймики. За норму прийнято з початку, що соймики повинні відбути ся два тижнї перед ґенеральними соймиками провінцій, а тиждень по них сойм; але сї речинцї показували ся за малі, і потім постановлено, що соймики мають відбувати ся шість тижнїв перед соймом ⁵). Король оповіщав про сойм старост, а старости шляхту. В королївськім оповіщенню мали бути означені головні предмети нарад сойма, і ся проґрама становила основу соймикових нарад. Але соймик від себе міг поручити своїм послам порушити на соймі певні питання, чи то загальнїйшого, чи спеціальнїйшого характеру, до приватних справ місцевих шляхтичів включно. Се становило зміст посольської інструкції. Прийнята вона мусїла бути одноголосно: як на соймі, так і на соймиках прийнятий був принціп одноголосних рішень. Голос одного шляхтича міг „зірвати” соймик, і певна земля лишала ся без репрезентації на соймі. Часом в такім разї король визначав новий соймик — бо без королївського спрошення він на ново не міг відбути ся (так було з вишенським соймиком за Баторія).

Число послів, вибираних поодинокими землями, нормувало ся лише звичаєм. Правительство нарікало, що землї висилають часом забогато послів, понад практику, збільшаючи видатки коронного скарбу на їх приміщеннє і удержаннє, але не реґулювало їх числа, відкликуючи ся до давньої практики ⁶). Галицькі землї посилали по два посли, воєводство Подільське шістьох, Белзьке трох ⁷).

Посли були звязані інструкцією, більше або меньше катґоричною. Се було льоґічним наслїдком принціпу, що властивим орґаном шляхетських поглядів і жадань лишаєть ся соймик, але, розумієть ся, гальмувало дуже сильно дїяльність сойму. Тому правительство, скликаючи соймики, все упоминає шляхту, аби своїх послів не вязала, посилала cum plena et non limitata potestate. Дїйсно в першій половинї і особливо в серединї XVI в. (золотий вік польського парляментаризма) загал сойму панує над партикуляризмом соймиків. Але безкоролївя по смерти Жиґимонта-Авґуста відогріли партикуляризм земель, на ново піднїсши значіннє соймиків. З вигасненнєм династиї шляхта проголосила, що власть мінїстрів і урядників вигасла також, і орґанїзувала провізоричну автономну управу, що від тодї входила в силу в кожде безкоролївє: соймик кождої землї оголошував конфедерацію й переводив орґанїзацію землї на час безкоролївя, т. зв. каптурову — її взірцем служила орґанїзація з 1436 р. — конфедерація руської шляхти і контр-конфедерація правительственна.

Се відживленнє земської самоуправи відбило ся дуже шкідливо на польськім парляментаризмі. Сойм тратить свою повагу. Соймики починають давати своїм послам катеґоричні інструкції, поручаючи їм не допускати до певних ухвал, хоч би навіть прийшло ся зірвати сойм (cum exitio et ruptura sejmu). Посли починають стримувати ся від згоди на предложення соймові, відкликуючи ся „do braci” — до рішення свого соймику, особливо в справах податку, так що справа з сойму іде знову на соймики і аж там рішаєть ся. Ся практика впливає на розвій т. зв. реляційних соймиків, що відбували ся по соймі: на них посли складали свої справоздання й предкладали до порішення справи, на які вони не рішали ся дати голосу на соймі. Вкінцї меньшість починає „зривати” сойми, що далї то частїйше; від 1652 р., коли зірвано перший сойм, до 1764 р. з 55 скликаних соймів тільки 7 не було зірвано! Парляментарна, а з нею взагалї державна машина стає...

І так шляхетський парляментаризм, звівши до зера королївську власть, сам не сотворив натомість якогось дїйсного правительства. Королївська власть була спаралїзована: її функції полїтичні (оголошеннє війни, або уложеннє згоди), воєнні (визначеннє загального походу, наєм вїйська), фінансові (визначеннє податків), законодатні (nihil novi) — все було обмежено згодою сойму. Але сам сойм, являючи ся — як висловляють ся новійші дослїдники, лише конґресом соймиків, не мав нїякої сили й впливу над ними, показав ся незадовго також нездатним до функціонування, спаралїзованим чи то поодинокими репрезентаціями земель, чи просто — шляхетськими котеріями. Коли додати ще до того, що одинока власть, яка ще в принціпі лишала ся за королем — адмінїстраційна (іменованнє достойників і урядників), показала ся також атрофірованою, одинокий орґан провінціональної адмінїстрації й екзекутиви — старостинський уряд, перетворивши ся в панську бенефіцію, затратив свій публичний характер, вийшов з залежности від королївської власти, стравав всяку силу й спружистість, то буде ясним, що Польська держава, перетворивши ся в прінціпі — як то з утїхою зазначала шляхта, в шляхетську републїку (Rzecz pospolita — переклад латинського res publica), в дїйсности стала шляхетською анархією, де не було анї власти анї послушности: rien ne la gouverne, mais rien ne l' obeit, нїхто ним не править, але нїхто і не слухає, як характерізував польський державний устрій Русо.

Супроти того, що соймик, то значить самоуправа землї, зістала ся далї альфою й омеґою шляхетської самоуправи, треба було б бодай в рамах сеї земської самоуправи сотворити сильну адмінїстраційну орґанїзацію. Але й того не стало ся. Сеймики відобрали від короля, що дало ся: взяли під свою власть воєнну силу землї — скликаннє шляхетського походу, а далї й удержаннє наємного війська (розложивши на поодинокі землї його удержаннє); не довіряючи королеви й королївським урядникам, взяли в свої руки (через виборних шляхетських колєкторів) збираннє податків (і навіть самого подимного), показували апетит до того, аби взяти в свої руки обсади державних урядів, але не мали охоти до утворення власних засобів, наложеннєм земських податків, до оборони землї й управи її власним коштом і власними орґанами. Такі факти, як вище оповіджена конфедерація руської шляхти 1464 р. для увільнення місцевих староств від заставу, дорогою самооподатковання, належали до рідких випадків. Шляхта на соймиках не жалувала нарікань на центральне правительство і ріжних дезідерат загального й місцевого характера, але власної інїціативи показувала не богато, бо всяка така орґанїзація коштувала, а шляхта не радо сягала до кишенї на публичні справи.

Взагалї завзято розширяючи свої впливи в державній управі й енерґічно поборюючи все, що ставало на перешкодї розвою шляхетських прав і впливів, польська шляхта не піднесла ся над рівенем еґоістичних, вузко-клясових, моментальних своїх інтересів і тим, навіть зі становища свого, підривала державу, її орґанїзацію й поступ. Навіть про той золотий вік польського парляментаризму — часи Жиґимонта-Авґуста приходить ся се сказати, хоч тодї, безперечно, можна було б з шляхтою ще богато зробити, як би правительство мудро і енерґічно пішло на стрічу її змаганням до „naprawy rzeczy pospolitej”. Та анї король, зражений її першими виступами, анї тим меньше — його дорадники з маґнатської кляси, проти котрої в першій лїнїї звернено було вістрє реформаторських змагань шляхти, не пішли їм на зустріч, і тим безповоротно упустили момент, що з упадком і дезорґанїзацією сойму не повторили ся вже більше — аж до часів подїлів Польщі.

Гасло направи держави, голошене польськими парляментаристами середини XVI в., обіймало найкардинальнїйші точки державного устрою: не кажучи про усуненнє надужить (ехеkucya praw), підносило воно потреби реформи судівництва й адмінїстрації, кодифікацію права, реформу фінансів і воєнної орґанїзації. Та з того всього тільки реформа вищого судівництва дійшла до кінця, бо в дусї вповнї шляхетськім і не потрібувавши нїяких фінансових жертв від шляхти. Реформа адмінїстрації, конче потрібна з огляду на упадок старостинського уряду, не стріла співчутя у короля; на соймі 1565 р. посольська палата пропонувала завести новий орґан королївської власти в провінціональній управі: нових сторожів порядку, в видї інстиґаторів, з приданою їм оружною силою — проєкт далекосяглого значіння, але король і сенат не прийняли його, і справа була погребана на все. До кодифікації права не прийшло також, а реформа фінансів і військової орґанїзації скінчила ся на нужденній латанинї, з котрої так і не вилїзла нїколи Річ-посполита.

Для докінчення образу польського устрою я мушу коротенько спинити ся на сих реформах і дальшій їх долї. Почну від справи судівництва. Упадок вищих інстанцій зробив її пекучою справою XVI в., і ся потреба дїйсно привела до орґанїзації нової вищої судової інстанції.

Як ми вже знаємо, з початку і суд віча і суд старости були остатнїми інстанціями. На вічу воєвода заступав короля, староста судив як намістник короля, і тому від них не було апеляції до короля: законодавство Казимира В. зазначило ся виразно ⁸). Але в XV в. робить ся вилом в практицї: починають до короля переносити ся справи і з судів вічевих і з иньших інстанцій — судів старостинських, земських, підкоморських, підвоєводинських (в справах Жидів) ⁹). Король судив такі справи або в своїм судї, або делєґував комісарів — звичайно місцевих достойників, для рішення справи на ґрунтї. Але в серединї XVI в. сей комісарський суд зведено до самих лише граничних справ. З другого боку з кінцем XV в. починають упадати вічеві суди, і взагалї віча, що в тім часї стали вже вищою інстанцією не тільки для судів земських, а і ґродських ¹⁰). Вічеві судові з'їзди не доходять, достойники й шляхта абсентують, і в судових справах, поминаючи їх, сторони удають ся просто до королївського суду. Наступає незвичайне перетяженнє королївського суду, незвичайна проволока в справах, і реформа судівництва стає одною з болючих справ середини XVI в.

Вкінцї по довгих заходах і дебатах соймових в 1576 р. прийшло до утворення вищих шляхетських трибуналів. Оден був уставлений для Великопольщі, в Пьотркові, оден в Малопольщі, в Люблинї, і осібні ще для новоприлучених українських і литовських провінцій (про них ще низше). Трибунали сї складали ся з шляхотських депутатів, вибираних що року, на одну каденцію, на соймиках воєводств — з більших воєводств по два, з меньших і поодиноких земель — по одному. Вони мали служити вищою й остатньою інстанцією для всїх шляхотських судів — „земських, ґродських, підкоморських, комісарських, вічевих”, в усяких формах і справах ¹¹), і завершили собою систему шляхетського судівництва, тим часом як справи міщанські й селянські лишили ся при давнїх королївських судах — асесорськім і референдарськім.

Реформа фінансів була тїсно злучена з військовою справою, що служила вічним стимулом для фінансового питання.

В XV в. Польща не мала постійного війська. Орудувала загальним шляхетським походом, а коли треба було більших сил, наймала військо, і на те накладав ся соймом надзвичайний податок, бо подимне уже тодї давало дуже мало ¹²). Як я вже казав, уже під час пруської війни король і стани прийшли до переконання, що загальний шляхетський похід річ дуже мало користна, й треба орудувати головно наємником. Справа забезпечення українських провінцій від татарських нападів висунула справу удержання постійного наємного війська для охорони сих провінцій. З 1452 р. маємо першу звістку про пляни такої пограничної оборони, і кор. Казимир мав дати тодї кілька тисяч гривен каштеляну й воєводї краківському на сю цїль ¹³); але, здаєть ся, з того нїчого не вийшло, бо при дальших татарських нападах про се пограничне військо не чуємо нїчого. Поновлено сей проєкт і дїйсно орґанїзовано оборону руських земель в останнїх роках XV в., наслїдком грізних походів татарських, турецьких і волоських. Начальство дано воєводі белзькому Петру Мишковскому, король піддав його власти місцевих старост, уповажнив до скликування в потребі в похід шляхти, на видатки дав староство львівське і 1300 зол. річно ¹⁴). Се була орґанїзація провізорична, до згоди з Турками; вона зрештою показала слїдом свою повну нездалість — старости мало що помагали, загальний шляхетський похід, що показав свою нездарність до заграничних походів в пруській війнї, показав себе тепер цїлком непридатним і до земської оборони: шляхта не поспівала на час, або й зовсїм не рухала ся на поклики, і взагалї мала дуже малу воєнну вартість ¹⁵). Вкінцї єдиним способом оборони показав ся наємний жовнїр, котрого в роспорядженню Мишковского було коло тисячі мужа.

Досьвід сей вплинув на дальшу практику. Провізорична та орґанїзація потрівала дуже коротко (1499-1500), але з перших лїт XVI в. уже іде практика держати на руських границях віддїли постійного війська ¹⁶). Вони бували неоднакові — спадали в спокійнїйших часах, або коли король не мав грошей, до 300 коней, або й зовсїм того війська не було; в грізнїйших часах підносило ся воно до півтретя і навіть півчетверта тисяч. Удержаннє його становило як на ті часи і особливо — як на засоби коронного скарбу, дуже поважну позицію й служило, побіч більш часових потреб, постійним стимулом до застановлення над справою державних фінансів.

Але з сим збільшеннєм фінансових потреб держави не йшла в парі охота коронних станів до участи в них. Стани, шляхта спеціально, все мали таку гадку, що причиною недостачі гроша — лиха господарка короля, його марнотратність і хапчивість маґнатів-сенаторів; тому вона дуже далеко раднїйше займала ся реформами королївської фінансової господарки, але дуже не радо годила ся на податки, обсипаючи доріканнями правительство, проволїкаючи ухвали, відсилаючи їх з соймів на соймики й т. и.

Уже за Казимира появляють ся проєкти утворення правильного і постійного оподатковання, котре дало б можливість удержання постійного війська ¹⁷). Сї проєкти одначе не прийняли ся. Полишили ся при тих формах надзвичайного податку, які були прийняті в серединї XV в. і потім з невеликими змінами держали ся й пізнїйше ¹⁸). Головний податок — так званий лановий, від селянських грунтїв, в XV в. ухваляли звичайно по 12 гр. від лану; платили його селяне, міщане і та шляхта, що не мала підданих; в XV в. до сього податку притягано часом і дїдичів (половину платив селянин, половину дїдич), але потім се вийшло з уживання — платили самі панські селяне. При кінцї XVI в. сей податок, з здешевленнєм гроша доходив до 20 і навіть 30 гр. з лану. З міст брали т. зв. шос — податок від нерухомого майна; нормою було з початку 2 гроші від гривни таксованої вартости реальности (4% з верхом); пізнїйше, в XVI в. він став податком сталим, і таксованнє дуже рідко переводило ся. Ремісники, промисловцї, купцї платили податок заробковий, так само рентієри від сум позичених грошей. Найважнїйшим з сеї катеґорії податку було чопове — від пива, горілки й меду, від скількости шинкованого напитку; в другій половинї XVI в., коли маємо докладні цифри доходів, чопове було одною з найважнїйших податкових позицій, перевисшаючи всї иньші податки доходові, разом узяті, й майже рівняючи ся з податком лановим. Вкінцї духовенство латинське, вільне в принціпі від податків, синодальними ухвалами своїми причиняло ся до участи в таких надзвичайних податках се т. зв. subsidium charitativum. Був то або певний процент річних доходів (за часів Казимира, під пресією шляхти сягав він часом навіть 50% річних доходів, пізнїйше меньше), або певні круглі суми. Подібне subsidium накладала також і на духовенство православне, хоч воно, як ми вже знаємо, звичайно платило постійний податок.

Се все було надзвичайним джерелом доходів: податки сї ухвалювали ся лише в пильній потребі, звичайно раз на кілька років, та й то на нього нїколи не можна було напевно числити, бо сойм міг і не згодити ся на нього. Постійним джерелом державних доходів, поруч незначного подимного, були коронні маєтности та реґалїї (мито, експльоатація соли й металїв, дохід з монети). Маєтности, о скільки не були заставлені, давали ся в доживотну державу або в адмінїстрацію (до вірних рук). Шляхта, маючи дуже непохвальну гадку про господарку короля й його мінїстрів, не тільки від разу взяла в свої руки збір і адмінїстрацію надзвичайних податків і відлучила (на поч. XVI в.) скарб державний, куди мали йти гроші з соймових податків, від скарбу надворного, куди мали йти доходи з коронних маєтностей, але мала намір звязати короля і в роспорядженню сими останнїми. Дуже радикальний крок в сїм напрямі був зроблений за малолїтности Володислава Ягайловича, коли сойм постановив утворити земські скарби й віддати під заряд місцевого воєводи королївські доходи даної землї. Ідучи за сею постановою шляхта руська й подільська зібравши ся на соймику до Львова, повзяла постанову, що доходами їх землї має рядити воєвода з вибраним асистентом, обертати їх на потреби землї, а від усяких претенсій короля обовязала ся сих шафарів боронити спільними силами ¹⁹). Ся орґанїзація потім не удержала ся. Але в роспорядженню маєтностями короля таки ограничено.

На соймі 1504 р. прийнято дуже голосну потім ухвалу, що на далї коронні маєтности можуть заставляти ся або записувати ся „в сумах” не инакше як за згодою сойму, і то тільки з con ditione extenuationis — щоб заставна сума з часом сама собою вигасала ²⁰). Ся ухвала, звернена головно против маґнатів-сенаторів, що робили спекуляції на тих коронних маєтностях, одначе позбавляла короля можности роздобувати гріш в потребі без надзвичайних соймових ухвал. Вона не сповняла ся на практицї: поставлені в неможливість королї далї заставляли й записували маєтности. Але шляхта стояла при своїм і одною з кардинальних точок голошеної шляхтою в серединї XVI в. „екзекуції прав” стає жаданнє відібрання, відповідно до постанови 1504 р., всїх неправно заставлених коронних маєтностей.

В 1560-х рр. переведено ряд постанов для упорядковання коронних маєтностей: всї „нові суми” дані, без соймового позволення, оголошено за неважні й визначена була комісія для ревізії прав і доходів державцїв; ухвалено було, що на маєтностях заставлених правно, при переходї від одного властителя до другого відписувала ся четвертина заставної суми; що з маєтностей роздаваних в державу державець має побирати собі титулом адмінїстрації четвертину доходу, а три четвертини віддавати до королївського скарбу; що маєтности роздані давнїйше в держави без обовязку якоїсь плати, від тепер будуть мусїти платити аренду до скарбу, і т. и. ²¹).

Утвореннє постійних доходів для утримання постійного війська, що стали вже неминучою потребою держави, зіставало ся далї пекучою справою. Зробили початок розумієть ся від короля: в 1569 р. король, за прошеннєм станів, згодив ся відступити четверту частину доходів з усїх королївських маєтностей, промислів і всяких иньших доходів на орґанїзацію постійного війська (na obronę potoczną); ся четверта частина, т, зв. кварта, властиво одначе мала бути пятою частиною, бо слїдом ухвалено, щоб всї державцї королївських доходів підвисшили о одну четверту свою арендну плату ²²). В дїйсности одначе вона була майже половиною, або й одинокою платою державцїв з їх держав, бо замість трох частей отаксованого доходу до королївського скарбу йшла одна частина, а богато державцїв і зовсїм нїчого до королївського скарбу не платило, бо держави роздавали ся потім часто за воєнні заслуги незаможним воякам, і погляд на них як на panis bene merentium популяризуєть ся все більше.

Ся відступлена королем „кварта” мала бути початком утворення державних ресурсів на удержаннє постійного війська, і з тим король згодив ся на сю жертву, як поясняв потім ²³). Але шляхта, видерши від короля сю уступку, зацукала ся, коли прийшла черга сягнути й до власної кишенї на сю цїль. Справа пішла в проволоку, поки не завмерла зовсїм, і кварта зістала ся одиноким постійним засобом на удержаннє постійного війська, що від тепер дістає імя „кварцяного”.

Як мізерне було одначе се джерело, і якими взагалї мізерними фінансовими засобами роспоряджала Корона польська, покажуть нам цифри з часів безпосередно по тім упорядкованню скарбових доходів і заведенню порядків, в останнїх лїтах Жиґимонта-Авґуста і Стефана Батория — часах, що в порівнянню з пізнїйшими лишили ся „добрими” часами польської фінансової господарки.

І так в 1574 р. на отаксовану вартість доходів королївщин близько 600 тис. золотих, надворний скарб дістав 106 тис. золотих, кварта 102 тис. золотих; за Баторія середнїй дохід надворного скарбу виносив коло 180 тис. золотих; кварта в рр. 1576-1586 давала від 80 до 130 тисяч ²⁴). В тім Руське воєводство становило дуже показну рубрику: нпр. в 1579 р. до скарбу надворного з Руського воєводства (з Холмською землею) вплинуло 65.304, в тім з держав 43.490, з мит і жуп 21.814 ²⁵).

Щоб оцїнити реальну вартість цифр кварти в її призначенню — на удержаннє постійного війська, треба лише сказати, що удержаннє одного кінного вояка в тім часї коштувало 15 зл. на квартал ²⁶), отже за 100 тис. золотих кварти можна було удержати, по потрученню коштів адмінїстрації, коло 1200 коней оден рік!

Але не бо-зна що давав і надзвичайний соймовий податок. За часів Баторія рахуєть ся середня великість його на 500-530 тис., в перших роках Жиґимонта III не доходив і до 400 тис. зол. ²⁷). Що до складових частин його, то головними позиціями були ланове, чопове і шос; їх відносини будемо бачити з такого буджету 1578 р.: на прийняту в буджетї суму доходів ухвалених соймом 642 тис. зол., ланового й шосу числено 290 тис., чопового 207 тис. В тім, в круглих сумах, з землї Галицької і Львівської 30 тис., Перемиської і Сяніцької 30 тис., Холмської 7 тис., Белзької 9 тис., Подільської 8 тис., Волинської 8 ¹/₂ тис., Браславської 1400, Київської 2 тис. Цифри сї одначе були вищі дїйсних, і в дїйсности загальна сума дала коло 555 тис., в тім ланове і шос 265 тис., чопове 180 тис. ²⁸) На загальне число оподаткованих в державі ланів 117.169 землї руські числено 29.331; в 1588 р. було начислено ланів до оподатковання в воєв. Руськім 15.891, Белзькім 2.601 ¹/₂, землї Холмській 2.890 ²⁹), в воєв. Подільськім, не рахуючи спустошених, 2.112; Волинськім 1.000 дворищ ³⁰), Київськім 1500, Браславськім 972 ³¹).

Що знов до реальної вартости сього податку супроти його мети — удержання наємного війська, то пригадавши собі наведену вище цїну удержання одного кінного вояка, будемо знати, що за податки в високости 500 тис. золотих можна було удержати коло 8 тис. коней протягом одного року. Коли в московській війнї 1578 р. взято на службу 12 тис. кінноти і 10 тис. пішого війська, удержаннє першої коштувало річно 192 тис. зол., удержаннє другої 420 тис. (звичайним пішакам плачено по 30 зол. річно, угорській піхотї 48 талярів), разом 1.213 тис. ³²), так що на се річне удержаннє треба було двох соймових податків, разом з квартою за два роки!...

Сей коротенький рахунок відкриває нам в повній наготї безрадність фінансової й військової орґанїзації Польщі. Держава будь що будь бідна, виключно рільнича, без торговлї й промислу, вона тільки з крайнїм напруженнєм сил могла виносити тягар військового удержання, який скидала на неї дуже екстензивна полїтика держав й дуже коштовна воєнна орґанїзація, що орудувала жовнїрам наємним, переважно кінним. Тим часом найбогатша верства — маґнатсько-шляхетська спихала податок на верстви непривілєґіовані: міщанство і головно селянство, що й без того обтяжене великими данинами й престаціями на панів, з великою трудністю двигало сї державні тягарі, які одначе не вистарчали на покритє тих військових видатків. А що при тім соймові податки були річею надзвичайною, не реґулярною, то се вносило в фінанси й воєнну орґанїзацію таку замішанину, що підривало самі основи державного ладу.

Два слова скажемо про саме військо ³³). Основою польського війська все була й лишила ся кіннота. Вона подїляла ся на тяжку (гусари і панцирна кіннота), лекше зброєну — на спосіб козацький (ся так і звала ся козацькою), і ще лекший — на спосіб татарський (т. зв. пятигорські хоругви, улани, Черемиси). З кінцем XVI в. появляєть ся тяжка нїмецька кіннота — райтари, инакше акабузери, і драґони; райтарів знесено при реформі 1717 р., драґони лишили ся й на далї. Піше військо мало підрядне значіннє й орґанїзоване було головно чужими, чеськими переважно затяжцями (що принесли й термін „драбів” для сього війська) й на чеський спосіб, а складали ся з копійників і стрільцїв. Баторий, що старав ся розвинути сильнїйше піше військо, завів орґанїзацію на спосіб угорський (гайдуки), а заразом пробував орґанїзувати місцеву мілїцію, т. зв. вибранцїв. Так звали ся селяне з королївщин, що за власною охотою й вибором державцїв призначали ся до воєнної служби; державцї мали на двадцять ланів вибрати такого одного селянина. Вибранець діставав лан ґрунту і звільняв ся з усїх селянських податків і обовязків, які замість нього розкладали ся на иньші 19 ланів, натомість з'обовязував ся справити собі зброю, приписаний мундур і раз на чверть року являти ся на муштру; під час війни діставав платню на рівні з наємним військом. Ся дїйсно раціональна орґанїзація, ухвалена соймом 1578 р. і розвинена пізнїйшими ухвалами ³⁴), під енерґічною рукою Батория переводила ся досить успішно, і вже в війнах 1580-1 рр. вибранцї брали участь в числї 1400 до 1800 мужа. Але в XVII в. вона заснїтила ся зовсїм — державцї потягали вибранцїв до панщин і данин, не визначали нових вибранецтв, і т. д. Шляхта взагалї була неприхильна сїй реформі — зброєннє селян вона уважала (і не безпідставно) небезпечним: „jakaż by to niebezpieczna rzecz była broń swą odpasawszy od boku innemu ją dać”. В серединї XVII в ухвалено вкінцї замість визначування вибранецтв наложити на державцїв королївщин спеціальний податок, що мав іти на удержаннє війська (в XVIII в. за сей податок удержувало ся т. зв. ланове піше військо). Піше військо складаєть ся від XVII в. головно з „нїмецької” піхоти, урядженої на нїмецький спосіб і вчасти рекрутованої з Нїмцїв, а частїйше вербованої нїмецькими капітанами з місцевої (української) людности.

Не маючи нїколи готових, анї навіть певних грошей на удержаннє потрібної скількости війська, польське правительство не брало на себе формовання кадрів. Воно іменувало тільки вищих начальників війська (гетьмана коронного і його помічника — гетьмана польного, писаря польного, великого стражника — начальника полудневої сторожі, ґенерала артилєрії), на вербованнє ж вояків давано концесії, т. зв. приповідні листи, охочим особам. Був се певного рода промисл — промисл, в тих анормальних обставинах польських фінансів і воєнної орґанїзації обчислений в значній мірі на всякі негарні способи, тому за сей промисел брали ся переважно ріжні пройдисьвіти, чужинцї й свої, ріжні шляхетно уроджені опришки, що вже мали в своїм кондуітї ріжні красні історії, бували засуджені за ріжні кримінальні вчинки, позбавлені чести й горожанських прав (т. зв. infamia), та лиш діставали часове увільненнє від такого засуду (т. зв. sublewacya), аби могли воєнними подвигами очистити свої плями. Й не диво — щоб удержувати свою роту в руках в таких обставинах, які побачимо зараз, треба було чоловіка, що, як то кажуть, перейшов огонь і воду.

Платню державний скарб видавав з долини, квартально (на квартали годив гетьман поодиноких ротмістрів і капітанів, а ті своїх вояків). Се вже само робило трудности з удержаннєм, але коби ще так! але скарб звичайно нїколи не виплачував грошей на час, залягав по кілька кварталів. Вояки й взагалї були лихо плачені, бо платня, признана їм, але виплачувана на руки ротмістрів і капітанів, звичайно не доходила їх рук в цїлости, а бувало й так, що такий ротмістр і зовсїм не платив їм нїчого. Ті ж проволоки в виплатї ставили їх зовсїм в неможливе положеннє. І без того не роблячи церемонїй з майном і запасами людности та за надужитя своїх ротмістрів винагороджуючи себе всякими вибриками і повним браком карности супроти спокійних мешканцїв, вояк під час таких проволок виплати уважав себе управненим до всяких реквізіцій, забирання запасів і контрібуцій, а центральне правительство, почуваючи себе невиплатним довжником мусїло дивити ся крізь пальцї на все отсе. Тим часом не легко було видерти від сойму призволеннє на податок, а й податок, як ми вже бачили, супроти військових контінґентів, які держава удержувала, не стояв в нїякій пропорції. Незаплачені квартали росли, претенсії війська виходили на мілїони. Військо нераз в розгар війни виповідало службу; треба було його задобрювати, заспокоювати обіцянками.

Але вже з скінченнєм війни все уривало ся: військо робило конфедерацію, збройною рукою розташовувало ся в королївщинах та в маєтностях духовних й починало тут зберати контрібуції, в винагородженнє незаплаченої платнї. Таке безпардонне рабованнє селян і дворів титулом контрібуцій тягло ся довший або коротший час, поки правительство кидало ся на всї боки за грошима, торговало ся з ротмістрами, жадаючи, аби упустили з своїх претенсій, і нарештї наставала якась угода. З початком XVII в., коли польське правительство, не маючи грошей, не вважаючи на те вело майже безустанно заграничні війни, такі жовнїрські конфедерації стали явищем дуже звичайним, звичаєм санкціонованим.

Таким чином рабівнича, несамовита сольдатеска стала хронїчною язвою Річи посполитої, а особливо тяжіла на українських провінціях її, де звичайно розложені були війська для охорони від Татар і де особливо „ґрасували” військові конфедерації — живлячи ся в тутешнїх величезних королївщинах. Держава, котрої місією представляєть ся культивованнє східнїх, руських земель, своїм нездалим правлїннєм навела на них язву майже таку гірку як татарська біда, від котрої вона тим своїм військом так само не гідна була українських земель оборонити. Побачимо пізнїйше, як само вже розквартерованнє польських хоругов „на лежі” в східно-українських королївщинах, викликало повстаннє серед тутешньої, меньше приголомшеної й терпіливої людности. Для західнїх українських земель, особливо королївщин і духовних маєтностей (шляхетські терпіли трохи меньше), для їх селян — жовнїрські „стації”, себто вибираннє живностий, запасів, за які вояки повинні були платити, але про се не було чого й думати — було хронїчною язвою, а військова конфедерація пустошила їх негірше від ворожої армії ³⁵).

Якийсь порядок в військовій орґанїзації й військовім етатї завела доперва соймова реформа 1717 р., по тарногородській конфедерації. Прийнято було постійний компут війська: 4 тис. нїмецької піхоти, 2600 драґонів і 5 тис. польської кінноти (гусарів і панцирних); уставлено для них постійний етат, і розложено його по воєводствах і землях: королївщини й духовні маєтности платили т. зв. гіберну, шляхетські маєтности поголовне, в певній постійній високости, і ті гроші безпосередно йшли до певних віддїлів війська, приписаних до певної землї, на їх удержаннє. Реформа була, як бачимо, досить раціональна, тільки прийшла запізно, коли Польща вирікла ся екзстензивної полїтики, й взагалї її воєнні сили прийшли в повний упадок (так польська кіннота, що в сїм плянї займає головне місце, була вже нїчого не варта й істнувала більше на папері) ³⁶).