Примітки. 3) Про селянство в землях литовського права взагалї цитовані в прим

¹) Див. т. III c. 335 і далї.

²) Ibid. c. 349 і далї.

³) Про селянство в землях литовського права взагалї цитовані в прим. 1 розвідки Леонтовича, Новицького, Тумасова і особливо В.-Буданова Крестьянское землевладЂніе та Любавского Областное дЂленіе с. 305 і далї (богата вибірка в невиданого актового матеріалу, хоч не завсїди відповідно осьвітлена). Про селян в землях коронних XIV-XVI в. — цитовані в прим. 2 працї Линниченка і мої.

⁴) Сим не хочу сказати, що нпр. всї данники йдуть в простій лїнїї від смердів, тяглі від холопів або закупів: між ріжними катеґоріями селянства в XV-XVI вв. не було глубших границь, і переходи з одної катеґорії до другої були легкі; хочу тільки сказати, що як тип данники ґенетично стоять в звязку з свобідними смердами і т. д.

⁵) Для прикладу: в описи Київщини 1470-х рр. — двір Костешів (княжий, під Житомиром) — „шесть челяди а осьмъ воловъ, а къ тому дворцу дванадцать человЂка (тяглыхъ), а пять данниковъ, а ловцовъ четыре человЂки, а два слуги”. Двір Грежаний: „шесть чоловЂка (очевидно невільних), осмь воловъ, а в том селе у двори людей єсть пять, а голтяєвъ два што земли не держать”. Дворець волковийський (велико-княжий, коло р. 1510); челяди невільної „паробковъ 10 (між ними Манецъ подтивунъ), робятъ 14, а бЂлоє челяди (жінок) 6”, тяглих людей служб 46, санників 8 служб, бортників 3 служби, риболовів 12 служб, сторожів 19 служб, і т. д. Двір бирштанський (недалеко Троків): „челяди невольноє сто и осмеро душъ, осочниковъ двадцать и чотыри”, служб (тяглих і иньших) 523. Архивъ Югозап. Россіи VII II с. 6-7, Любавский Обл. дЂленіе дод. ч. 4 і 8, пор. тамже інвентарі ч. 3, 5, 9, Документы архива юстиціи I с. 86, 88, 95, 108, 111, 121, 122, 125, 136, 139. Леонтовичъ Акты Литов. Метрики I ч. 103, 364, 743, і т. и.

⁶) Див. окрім попередньої нотки нпр. іще Archiwum Sanguszków III ч. 271, 367, 486, IV ч. 428, Леонтович ч. 408, 458, 462, 486, 657, 712 — „челядь невільна”. Просто челядь нпр. Archiwum Sang. III ч. 2, 171, Документы I с. 61 (8), Леонтович ч. 27, 123, 263 і т. д. Паробки просто або паробки невільні — іще Документи І с. 4 (9), 8 (9), Леонтович ч. 167, Arch. Sanguszków III ч. 17. Паробків від челяди пробував відріжнити Новицький (ор. с. 49-50), але в деяких актах вони зовсїм виразно зачисляють ся до невільної челяди — Любавского дод. 5, або Документы І с. 94 (паробки Артимецъ Павлюховичъ, жона въ него вольная, і т. д.), тож не можна покладати ся на ті випадки, де обидва сї терміни сполучають ся, як в цитованім Arch. Sang. III ч. 171: „зо всими людми и челядю неволною и с паробки того двора”. Див. про се ще у Любавского op. c. с. 314-5.

⁷) Акты Зап. Россіи II с. 195, 196, 198, пор. сойму постанову 1565 р.: „отъ челеди невольноє, коториє домы и присевки свои мають, отъ кождоє головы мають дати по пети грошей, а коториє домовъ и присевковъ своихъ не мають, одно на хлебе дворномъ живуть, тыє ничого дати не повинни” (Документы I с. 167). Про „бонду” згадує уже Судебник Казимира (Хрестоматія В.-Буданова II § 19), що при першім випадку татьби паробка каже „заплатити бондою єго, а не будеть бонды, инач господарь єго за него заплатить”. Данилович толкував бонду як рухоме майно, й се толкованнє приймають декотрі новійші дослїдники (Леонтович, В.-Буданов). Коментатор в Zbior-i praw litewskich (c. 51) каже, що на Жмуди бондою зветь ся худоба; се могло б рішити справу, як би так було дїйсно, хоч з контексту устави 1529 р. скорше б виходило, що бондою звав ся челядинський ґрунт.

⁸) Виїмок становить тільки челядь, дана служебним Татарам в. князем разом з двором, до якого вона належала.

⁹) Роздїл XI арт. 6, 7, 11, 12, 13.

¹⁰) Див. вище нотку на с. 111, Документы І с. 86 і далї (див. нотку 1 на с. 110).

¹¹) Статут 1566 р. розд. XII арт. 13, Статут 1588 р. розд. XII арт. 21.

¹²) Так було в Пинщинї, при ревізії.

¹³) В 70-80-х рр. ми ще стрічаємо в білоруських і литовських маєтностях невільників — нпр. інвентар Роської маєтности 1571 р. — Археографическій Сборникъ І с. 147 і 149, інвентар Титовян (пов. Валькомир.) 1581 р. — Акты Виленской ком. XIV с. 249; з сього остатнього навожу дотичне місце, бо воно має свій інтерес: Czeladz niewolna, ktorzy domami swymi siedzą pod dworem: Łukasz Macieiewicz y z synmi dwiema małymi — niewolni, robi dni 4 na tydzień żona yego wolna l, robi dni 3 na tydzień. Czepuć Parszeliaitis z synmi trzyma małymi niewolny, robi dni 4 na tydzień, żona yego niewolna robi tesz dni 4 na tydzień. Grygiel Zeglaitys sam, niewolny, uciekł temu rok, robi dni 4 na tydzień. Powinność ych do dwora pieszo chodzić na robotę, ktorym yż ziemię maią, nrieszieczyni nie daią. Як бачимо, сї невільники фактично зійшли вже на становище тяглих селян.

¹⁴) В пинськнх королївщинах ревізія 1553-5 рр, виказує: в дворі Селецькім чоловіків 13, жінок 14, Ставецькім чоловіків 8, жінок 14, Дружилівськім чоловіків 8, жінок 8, Ститичевськім чоловіків 24, жінок 16, Кнубовськім чоловіків 11, жінок 9, Целковицькім пять (?) господарств. Про істнованнє челяди в приватних маєтностях тут сьвідчить петиція послів Пинського повіту предложена на Люблинськім соймі 1569 р. між петиціями пинської шляхти: щоб на волї (слободи) не вільно було приймати її „подданыхъ отчизныхъ и паробковъ невольныхъ”. Писцовая книга кн. Пинского и Клецкаго Хвальчевского с. 41, 43, 103, 169, 228, Документы архива юстиціи І с. 501.

¹⁵) Так ревізори 1552 р. знайшли тільки в дворах луцьких — в Гнїдаві 5 осіб, чоловіків і жінок, „челяди невольної”, в Красній 9 (разом з дїтьми), та в дворах кремінецьких — в замку 3 дорослих і дїтей 5, в Кокоревім 4 дорослих і дїтей 10, в Велї — 6, самі дїти або підлїтки. Архивъ Югозап. Россіи ч. VII І с. 171-2, т. II с. 29, 31-2. Судячи з імен кремінецької челяди, люде сї не тутешнї (Кгедрута жонъка, і занадто богато імен польсько-латинських): чи не спровадила їх господарна Бона, що держала Кремінецьке староство, з иньших, литовських маєтностей?

¹⁶) В однїм контрактї провинника має його господар тримати іn iure ruthenico velut servum — Akta grodzkie т. XIV ч. 918.

¹⁷) Див. Akta grodzkie i ziemskie т. XII ч. 120, 435, 480, 584, 847, 1348, 1595, 2004, т. XIII ч. 7, XIV index, sub voce servus illiber (o скільки згадують ся просто servi, може бути непевність, бо сим іменем означали ся й слуги не невільники); знов homines illiberi часом значить слуг без права виходу (про них низше). Про невільництво в Галичинї див. у Линниченка Суспільні верстви Галицької Руси XIV-XV в. с. 89 і далї.

¹⁸) Див. нпр. Akta grodzkie т. XIV ч. 263, 918, 943, 2019, 2132 і т. и., т. XVII ч. 462.

¹⁹) Akta g. т. XII ч. 2004.

²⁰) Akta g. т. XIV ч. 2024 — справа обертаєть ся коло того, чи невільник Christianus чи Ruthenus („християнин” треба розуміти тут як „католик”),

²¹) Роздїл XII арт. 21.

²²) Писцовая книга Пинскаго и Клецкаго кн. Хвальчевского с. 103, 170, 171.

²³) Ibid. с. 170, 171, 405, 413 і також 103 — невільна служба, 476, 485 — тягла служба; що до обовязків див. с. 459 і 476, Писцовая книга Пинскаго староства Л. Войны, II с. 182, а також і вище наведений (с. 112) інвентар.

²⁴) Писцовая книга Хвальчевского с. 485. Цїнні замітки про сей перехід з невільництва в селянство у В.-Буданова Крестянское землевладЂніе с. 35-6, тільки він не пробує при тім з сих фактів зробити ретроспективний ужиток для об'яснення кріпацтва. Для нього й койминцї (про них низше) „зарождающійся типъ крЂпостного состоянія” (с. 33), вони „уже несвободны и потеряли право перехода”. Взагалї ся обставина, що дослїдники більше застановляли ся над клясифікацією ріжних катеґорій селянства, нїж над їх ґенетичним звязком, була причиною, що досї еволюція селянства на литовськім праві, не кажучи вже за землї польської Корони, не вияснена хоч скільки небудь докладнїйше.

²⁵) Писцовая книга Пинскаго староства Л. Войны II с. 6 (пор. Писцовую книгу Хвальчевского с. 103), також с. 476, 478.

²⁶) Parobce, kthore przed them za niewolne miano, przy them folwarku w miasto ogrodnikow zachowane, завважено в однім місцї, — Писцовая книга Войны II с. 180, пор. 184.

²⁷) Археографическій Сборникъ І с. 33, Акты Виленской ком. т. XVII с. 100-1. Текст другого з наведених документів має особливе значіннє для сього питання, тому я наводжу найбільше інтересне місце: „Миколай Хведевичъ хоружий высокодворский взялъ д†копЂ грошей на матку и на трехъ сестеръ тыхъ койминцовъ у кн. Миська Татарина, которыє мЂли ся у него выкупити (которыє уже въ насъ выробили ся, каже про них син того Миська), а тыхъ двухъ койминцовъ продалъ єму на вЂчность за д†копЂ грошей, нижли не за паробковъ, але за койминцовъ, ижь мЂли у домЂхъ подъ нимь мЂшкати, а не у дворЂ служити,” Виходить, що сї коймінцї тому тільки не паробки, бо не сидять у дворі, а на осібних ґрунтах. Що до матери їх і сестер, то вони також були очевидно невільницї, але не були продані на вічність, а дані на відробок за дві копи грошей, і відробивши ті гроші, вернули ся до першого свого пана.

Про койминцїв В.-Буданов op. c. с. 33, Линниченко op. c. с. 102 (він наводить вивід сього слова від литовського kaimynas — сусїд).

²⁸) Акты Зап. Россіи І ч. 98 (1492) — наданнє монастиреви данного чоловіка без права виходу „какъ которого коланного”. Леонтовича Акты Литовской Метрики I ч. 621 (1502): двір Межирич записаний „зъ служебными людьми и съ коланными, то єсть тяглыми, и зъ ихъ землями, и зъ данники.” В такім же значінню тяглого ужито се слово в переписи київських королївщин XV в. — Архивъ Югозап. Россіи VII. II с. 1.

²⁹) Про закупів литовського права В.-Буданова Черты семейнаго права (1. с. с. 65 і далї — с. 24 відбитки), Снитка передмова до XVII т. Актів Вил. ком. с. 56-7, Любавского Обл. дЂленіе с. 393 і далї, Ясинскій Закупы. Про сю останню працю див. мою рецензію в Записках т. LXII і замітку в т. LXV (Miscellanea). Буданов, а за ним Ясинский уставили вповнї справедливий погляд на закуп литовського права, як на застав. Любавский бачить в сих закупах наймитів.

³⁰) Сей погляд лежить, очевидно, в основі спеціальнїйших постанов Лит. Статута 1529 р., що на вічність не можна продати себе самого, анї своїх дїтей підчас голоду, анї не можна впасти в вічну неволю за шкоду (розд. XI арт. 7 і 9). В однім судовім рішенню (1539 р.) судя в дусї сих постанов рішає, що „не єсть речь годная, абы матка мЂла дочку, або отецъ сына въ неволю вечную продавати, хиба можетъ запродати” — Акты Вилен. ком. XVII ч. 66.

³¹) Законодавство йшло тут на зустріч народньому погляду, що заставлений ґрунт чи чоловік з часом собою амортизує довг — див. матеріал зібраний у Снитка с. 37-8 і Ясинского Закупы с. 447-8.

³²) Розд. XI арт. 7 і 9, пор. Статут 1566 р. розд. XII арт. 7.

³³) Лит. Статут 1529 р., цитовані артикули, з документів нпр. Акты Вилен. ком. XVII ч. 272, умова: „выпусту (закупови) на кождый годъ по десети грошей, а присевку по бочце жита — дана войтово (кредитора) насеньє и поле, и ку тому по севни гредчины” (гречки). Завважу, що дотепер який маємо матеріал про закупів, то з самих майже білоруських земель.

³⁴) Про сю назву останнїми часами вийшов спір між проф. Любавским, що противставляє „людей в пенязях” закупам, і проф. Ясинским, що їх ототожнює. Дїйсно, „люде в пенязях” часто значать теж, що заставні, закупні, але часом значать що иньше, як власне в спірнім документї, видрукованім мною, з коментарем, в Записках т. LXV.

КАТЕҐОРІЇ СЕЛЯНСТВА XV-XVI ВВ. СЕЛЯНЕ ДАННІ, ЇХ ТЕРМІНОЛЬОҐІЯ; ДАННІ СЕЛЯНЕ В КИЇВСЬКІЙ ПЕРЕПИСИ 1470 Р., В РАТЕНСЬКІМ СТАРОСТВІ НА ПОЧ. XVI В. І НА ПИНСЬКО-ВОЛИНСЬКІМ ПОЛЇСЮ 1560-Х РР., ЇХ ОБОВЯЗКИ І ОЦЇНКА ОПОДАТКОВАННЯ; ПЕРЕЖИТКИ СТАРИХ ПОРЯДКІВ З ИНЬШИХ КРАЇВ, ВІДТВОРЕННЄ СТАРОГО ОПОДАТКОВАННЯ, XIV-XV ВВ., ЙОГО ЕВОЛЮЦІЯ, ЗАРОДКИ РОБІТ.

Дуже численні й ріжнородні катеґорії селян в українських землях литовського і польського права, звістні нам в XVI в., що в ріжних місцях мали ріжні імена, ріжні чинности й обовязки, відповідно до місцевих обставин, — можна що до їх обовязків та способів їх експльоатації державою подїлити на три великі катеґорії: людей данних, людей роботних, або тяглих в тїснійшім значінню, і служебних (слуг і ремісників). Подїл сей буде приблизним, бо одна катеґорія переходила в другу ріжними переходовими формами, спільники точками й т. и., але для орієнтовання нам його вистане ¹).

В становищу данних селян, як я уже підносив, було найбільше шансів заховати ся прикметам давнього руського свобідного селянства, і з сього погляду вони мають право на нашу особливу увагу. Задержати ся ся катеґорія мала спромогу тільки там, де не було розвинене двірське, фільварчане господарство — чи то з економічних, чи то з полїтичних причин. На ново творити ся, очевидно — передо всїм за старими взірцями, могла вона там де се двірське господарство упадало ²). А з розвоєм фільварчаного господарства, з розширеннєм його території, від середини XVI в., вона вигибає все більше й більше. В кінцї XV і в першій половинї XVI в., коли ми маємо докладнїйші відомости про українське селянство, на Українї як головний терен сеї катеґорії селян виступає Полїсє, з його дуже слабо розвиненою хлїборобською культурою, але також і полудневі окраїни, о скільки обставини позволяли вже розвивати ся тут хлїборобській культурі, а татарською трівогою ще відстрашали панів від фільваркового господарства.

Якогось уставленого терміну в старій термінольоґії ся катеґорія не має. „Данниками” звали ся властиво тільки ті, що давали дань медову — дань в тїснїйшім значінню, хоч „данею” звали також поплати грошеві і в ріжних натуралїях ³). Маємо часом такі випадки, де „данники” противставляють ся „тяглим”, отже ужито се слово в значінню тої катеґорії, про яку тепер говоримо ⁴); але з другого боку се слово уживало ся іще в ширшім значінню, противставлене „слугам”, в значінню селян обовязаних чи до робіт чи даней. Властиве ж значіннє, як я сказав, — селяне, обложені данею медовою. Ми ж в своїм оглядї сим старим терміном будемо називати, з тими застереженнями, селян, обложених датками, але вповнї або майже свобідних від панщини.

Опись київських державних земель, зроблена десь в 1470-х рр., дає нам перший докладний образ ріжних катеґорій данного селянства ⁵).

„Данники” тут виступають під сим своїм іменем в околицї Житомира ⁶). Тут нпр. в селї Грежанах сидить сїм данників. Підставою для оподатковання служить „земля данна”; головні складові частини його — „дань” і „полюдє'', як бачимо — самі староруські інститути. Окрім того часом люде дають по кілька грошей (3-5) княжим ловчим і бобровникам — мабуть окуп, аби вони за своїми ловами не лазили по їх землї. Взагалї ж датки з такої землї йдуть не однаково: одні платять „дани тридцать грошей а ведро меду, а две купицы полюдья” — таких було четверо; иньші цїлу дань давали медом: з одної землї „хоживало семъ ведеръ меду, а полюдья ведро меду а две куници”; або навпаки — цїла „дань” платить ся в грошах: тивун з своєї землї дає „дани копу грошей, а полюдья две куницы”. Так було в однім селї. В сусїднїх присїлках дань бачимо з декотрих земель значно вищу (до десяти відер меду), окрім неї дань воскову і ще оден додаток — тивунщину, все отсе теж лише у декотрих ⁷). Взагалї оподаткованнє поодиноких „земель” дуже ріжнить ся і своїм складом і великостию: самі землї були не однакові, а окрім того оподаткованнє кождої мало цїлу свою історію: опусти, підвисшення, припадкові додатки, що ставали потім прецедентом на будуще, і т. и. Велика ріжнородність в оподаткованню взагалї, як побачимо, була прикметою його архаїзму і редукцію до одного знаменника робили тільки пізнїйші адмінїстраційні реформи.

Під самим Житомиром і Чудновим стрічаємо в селах також данників, але тут уже не відріжняєть ся дань і полюдє: дають сумарично тільки мід.

В Романові під Житомиром дають також і куницї, і овес, і т. зв. болкуновщину — дань від худоби, від вола по три гроші (відти й „бодкуновщина”: болкун, бовкун — віл по українськи) ⁸). Се був рід стації, що на Поросю платила ся всякими людьми, навіть слугами, „на приїзд в. князя”, але потім стала постійною даниною.

Крім назви данників данні селяне під ріжними иньшими назвами, чи й без назв, виступають в ріжних селах сеї описи. Так в однім селї на Роси (Терпсеєві) стрічаємо куничників: вони платили куницї, не сказано, — чи „шерстю”, себ то дїйсно шкірками куни, чи грошима („куниця” по старій традиції на Українї стала означати й данини переложені на гроші). Двоє дають по шість кун, третїй три, „а вси три голтаи” ). В иньшім селї (Радостові) бачимо людей, що не несуть иньших обовязків окрім того що дають „подимщину”. Подимщина ся одначе не та пізнїйша, польським правом заведена — по два гроші від лана. Що таке була стара українська подимщина, дає розуміти люстрація браславського замка 1545 р. — там давнїйше люде земянські давали на замок таку подимщину: з диму по 12 грошей, по мірцї вівса, по хлїбу й курцї. В тім родї мусимо собі представити й київську подимщину XV в. ¹⁰).

Під Чудновим було також кілька сїл, де люде давали подимщину, але деякі з них окрім того іще „городъ робять, а на толоку ходять на одну”. Очевидно, се дуже стара практика, бо коли де инде скаржили ся як на новину, що їх Семен Олелькович змусив „сїно косити, на толоку ходити, став сипати”, то тут такої скарги не підносили ¹¹). Се вже, як бачимо, перехід до панщини, до людей роботних.

До сеї київської описи хронольоґічно досить близько стоять описи иньшого глубокого кута українського Полїся — Ратенського староства, себто земель верхньої Припети, з 1500-1512 рр. ¹²). Землї сї входили в склад Корони, але законсервували ще в тім часї дуже богато архаічного, впливами фільварчаного господарства майже були не зачіплені, й відомости, які дають про них описи, для відтворення давнїйшого економічного становища селян дуже цїнні.

Підставою оподатковання служить тут „дворище” (аrеа), що відповідає більше меньше „землї” київської описи. Між складовими частинами сього оподатковання передовсїм стрічаємо медову дань (dacia) і полюдє. Старі назви сеї дани задержали лише в Ратеньській волости, тим часом як в Ветельській волости тогож староства її витиснули иньші назви — мід осїннїй і липцевий ¹³). Великість сих даней не однакова, найчастїйше одначе се ваганнє не велике — вони давали в сумі в середнїм півтретя відра з дворища (3 ¹/₂ липечни) ¹⁴), але на деяких дворищах, або і в цїлих селах (особливо Ветельської волости) вона підіймаєть ся до 5 відер. При віддаванню сеї медової дани давали ще грошевий даток, т. зв. поданє, що початково мав, мабуть, значити даток для того „ємця”, що ту дань виберав, як „писчеє” пинського Полїся (див. низше); воно виносило від 1 до 5 гр. в ріжних селах і ріжних комбінаціях. Окрім того приходить „побор” — він складаєть ся з білки і грошей; нормальна висота їх 20 гр. з дворища в цїлім старостві. Ся „білка” тхне глубоким архаізмом (вона позволяє нам зблизити сю данину з старинною даниною „по бЂлей веверицЂ отъ дыма”), але з другого боку ся одностайна висота грошевого побору — 20 гр., мусїла з'явити ся результатом якоїсь зовсїм нової реґуляції (правдоподібно, в склад побору входили давнїйше ще иньші натуралїї, і се все при тій реформі заступлено одностайним грошевим податком). Окрім того давали бобровниче — гріш і 10 горстей льняного прядива ¹⁵). Осібно давали конопляного прядива по горсти на невід (в Ветельській волости натомість давали кілька личаних „ужищ” — поставів шнуру для сїти на зьвіри) ¹⁶). Важнїйша дань вівсяна, дуже значна, що виносила в деяких селах понад колоду з дворища ¹⁷); в деяких попри овес давали ще й жито — „на озимий засїв” ¹⁸). Давали по кілька возків сїна (5,6,7) з дворища. Нарештї — ріжні річи до столу: курей, або качок, яйця, масло, сир, часом ялівку й кабана, що, правдоподібно, разом творило стацію. В Ветельській волости був іще осібний податок „похлїбне” — з кождого віддїленого господарства ¹⁹), вощениче, уствиця — дрібні грошеві датки.

Як бачимо, податки дуже ріжнородні, і в сумі досить значні. Так нпр. в с. Заставю Ратенської волости на дворище припадає пересїчно в грошах і медовій дани переведеній на гроші 55 грошей, а пів стільки дадуть иньші престації, разом коло 80 гр. Село Замшане дадуть ще більше: грошеві і медові данини дадуть на дворище 84 гр., а иньші треба раховати коло 45 гр., разом коло 130 гр. Село Щодрогощ Ветельської волости дасть меньше: грошевих і медових данин 41 з дворища, а коло 20 гр. иньші датки, разом понад 60. Село Ветли коло 90 гр. (63 ¹/₂ гр. грошевих і медових данин, а ще понад 25 гр. иньших датків), і т. и. ²⁰)

Коли попробуємо, за помочию тих вказівок, яких ми ужили для оцїнення оподатковання Ратенського староства, порівняти податки Ратенські з податками київського Полїся з 70-х рр., то побачимо, що „земля” в околицї Житомира несла пересїчно (з дуже великими ваганнями, ще більше як у поодиноких дворищ ратенських) не меньше, а часом навіть і більше як ратенське дворище ²¹). Але можна думати, що тутешня „земля” була більшою господарською одиницею від дворища.

Так виглядало оподаткованнє в тих селах Ратенського староства, що повнїйше залежали свою архаічну фізіономію. Поруч них були одначе й села ,,урочні”, де всї ріжнородні датки були заступлені грошевим чиншом — давали по півкопи „уроку” і по 6 сторожевщини (custodiae). Про два з сих сел ревізор толкує такий розмірно низький чинш тим, що сї села „малі, а лежать між селами литовськими”. В однім селї (Кремно) всї дани зведені були до одної медової дани, досить високої (3 ¹/₂ липечни з деяких дворищ), сторожевщини і одного кабана з цїлого села на замок ²²).

Панщина в сїм старостві єсть, але ще в дуже примітивній формі: в Ратенській волости, каже ревізор 1512 р., „люде обовязані з'орати і зробити (disponere) поле і урожай весь звести до замкового двора”. В Ветельській волости, де фільварку не було, люде з усїх сїл зберають на замок сїно з усїх замкових сїножатей; обовязані до воження, инакше до „повозу” (ще оден старий термін), куди буде треба, з усякого рода річами; мають будувати й направляти замок і возити дерево (на будову) своїм накладом. Судячи з описи замкового фільварку в тім же інвентарі, замкове господарство вело ся не велике, й сї фільварчані роботи не повинні були зайняти богато часу — виставало мабуть кілька день до року ²³). У всякім разї маємо і тут перехід до панщини, який бачили ми вже вище, в околицї Чуднова.

З порівняння того, що дають нам описи київські і ратенські, можемо вже виробити собі суд, як виглядало оподаткованнє селянства перед змінами XVI в., в віцї XV, ба й XIV. Се дає нам можливість сконстатувати дуже архаічні прикмети, які задержали ся навіть в другій половинї XVI в., в переддень Люблинської унїї на Полїсю волинсько-пинськім, в сусїдстві Ветельської волости, по Припети і нижнїй Горини. Тут і при волочнім помірі 50-х рр. богато сїл полишено при старинних обовязках, і тільки в 1560-х рр. оподатковано їх на ново, відповідно до устави. При тім описано докладно подекуди їх давнїйші податки, а що при тім особливо цїнно — дано й поміри тутешнїх дворищ: подробиця, котрої не давали нам анї київська анї ратенські описи ²⁴).

Як видно з долученої табелї ²⁵), де подані цифри з 27 сел (71 дворище, що задержало ще ті архаічні податки, тим часом як у иньших заступив їх грошевий урок), і тут оподаткованнє визначало ся значною ріжнородністю: маємо яких 14 ріжних титулів дани. Підставою оподатковання служило й тут дворище. Декотрі податки майже скрізь однакові й ті самі. Так скрізь (хиба де частина податків заступлена була уроком) давали з дворища, без ріжницї його великости й доходности, однакове полюдє — по 7 гр. і 4 пенязї; одностайна ся й така не кругла цифра дає здогадувати ся, що се еквівалєнт якоїсь натуралїї (чи натуралїй), що давнїйше творили се полюдє. Від кождого диму, скільки їх було в дворищу, давали по 2 гр. „писчого”. Далї, загальним (з дуже незначними виїмками) датком були овес й сїно, з тою ріжницею, що з більших, доходнїйших дворищ давали цїлий стог сїна (його числили на 33 гр.) і 4 бочки вівса, з меньших — півстога і 2 бочки: се була норма, і виїмки досить рідкі. Досить загальним (але вже з значнїйшими виїмками) датком виступає грошева „посощина” — также староруський інститут: дань від сохи, що відповідає дани медовій або подимщинї иньших країв; в меньших дворищах (розумію й меньше доходні) платили її 10 гр., в більших 20 гр.; так було звичайно, тільки в дуже великих дворищах іде вона до 60 і 80 гр.; виїмки рідкі ²⁶).

Иньші датки — як „побор” і „прибор”, званий часом „новим”, „приписне” і натуралїї як лагвиця (по 21 гр.) ²⁷), баран і лис (баран цїнив ся на 12 гр., лис на 6 гр.) приходять тільки по декуди, так само як і „урок”, що в сих дворищах, як я вже сказав, заступав тільки частину податків. Всї натуралїї переложені на гроші, тільки овес дають іще або натурою або грошима. Панщини нема, але подекуди бачимо її грошевий еквівалєнт — се „пригон”, (в меньших дворищах платили пригону 10 гр., в більших 20) і „повоз” инакше віз, завіз, возу — як видко з цифр, все се одна й та сама оплата ²⁸). „Пригон” — звістний в білоруських землях термін для двірської роботи: очевидно тут давнїйше уживано данних селян до двірського господарства, але потім се замінено на гроші ²⁹), „Повіз” — звістний уже нам староруський термін ³⁰), що міг означати або обовязок відвозити натуралїї до двору (він відпадав, коли натуралїї окупали ся грошима, але се не перешкаджало, щоб сей обовязок також ще казати оплатити), або — ходити з підводами (як то бачили ми в сусїдній Ветельській волости). Про великість „пригону” перед переложеннєм на гроші може дати деяке понятє та обставина, що устава на волоки рахувала 12 гр. з волоки за чотири лїтнїх толоки; судячи з того й пригон, рахований по 10 гр. з меньших дворищ (одначе більших від волоки) не мусїв бути дуже великий (дуже докладно операти ся на сїй таксації не можна, бо не знати, з якого вона часу йде). Про роботу ще не переведену на гроші маємо звістку в одній грамотї пинської княгинї Марії з 1494 р., де вона звільняє якихось Яцковичів з звичайних селянських обовязків: „ижъ имъ овса и сЂна не давати, и полюдья, и на кождоє дЂло имъ не пойти ни съ топоромъ ани съ сохою” ³¹). Взагалї ся грамота цїнна тим, що показує при кінцї XV в. тіж самі головні моменти оподатковання тутешнїх селян, які ми переглядали дотепер в детальнїйшім виказї 60-х рр. XVI в.

В сумі се оподаткованнє тільки до певної міри відповідало великости дворища й якости ґрунту. Бачимо, що меньші дворища по більшій части платять меньше нїж більші; що дворища на лихім ґрунтї були оподатковані низше, нїж ті що на лїпшім; але до якоїсь докладнїйшої пропорціональности було далеко, і скільки можемо судити з дат поданих ревізією, воно дуже часто було непропорціональним: з морґа ґрунту, який ревізор зачисляв до тої самої кляси, в одних дворищах платило ся в загальній сумі податку 1 ¹/₂, в иньших 2 і навіть 3 гр. Навіть в тім самім селї ³²) трапляли ся такі нерівномірности. Або бачимо й таке, що в тім самім селї в однім дворищі морґ лїпшого ґрунту платив меньше ніж морґ гіршого, по отаксованню ревізора, і то значно, навіть у двоє ³³). Розумієть ся, ріжні вигоди, про які мовчить ревізія ³⁴), в дїйсности в значній мірі подекуди могли зменьшувати сї нерівности ³⁵). Одначе припускати, що такі побічні обставини вповнї вирівнювали сї великі відміни, нїяк не можна: годї думати, щоб не звернув на них нїякої уваги ревізор, коли б вони давали таку велику ріжницю в доходности дворища. Очевидно, і тут не тільки ріжнородність, але й непропорціональність оподатковання треба толкувати браком якоїсь одностайної норми, тим що, як я сказав вище, кожде дворище мало свою осібну історію оподатковання, свої, щоб так сказати, не тільки об'єктивні, але й суб'єктивні мотиви оплат.

При тім оплати сї були часто дуже значні, розмірно взявши. Критерієм може служити нам податок, який визначав ревізор за підставі нової устави. Податок сей, розумієть ся, по тодїшньому не був низький, а що найменьше середнїй, або й вище середнього. І от ми бачимо, що тим часом як в одних дворищах при заведенню нового оподатковання оплата з морґа підносила ся, в иньших податок плачений „по старому” був не меньший від виміреного на підставі устави, ба навіть — і се трапляло ся дуже часто — навіть вищий, так що відповідно уставі треба було б знизити його, тільки ж ревізор тримав ся фіскальної засади, що доходи держави можна підвисшати, а не знижати, і в таких разах лишав той давнїй вищий податок. Подекуди сей, „по старому” плачений податок був таки й добре вищий від уставового; так нпр. дв. Витковичі в с. Сваричевичах платило по старому 3 ¹/₃з морґу пересїчно, а но уставі мало б платити коло двох, в с. Парі дв. Попковичі платило 4 гр. з морґу, а мало б платити 2, а в с. Берестю дв. Колбащичі платило 6 гр. з морґу, а мало б платити два! Взагалї такі випадки, де нова устава підносила значно старинне оподаткованнє, належали до рідких — частїйш де й підносило ся, то не богато ³⁶). Цїкаво, що як раз на найгірших ґрунтах таке підвисшеннє часто бувало значне: се залежало від того, що в своїй уставі реєстр мав досить тїсну скалю знижень, і низше як 1 ¹/₄ гр. з морґу не визначав чиншу, тим часом давня система оподатковання була плястичнїйша, й на найгірших ґрунтах припадало з морґу й по ¹/₂ гр., і навіть ще меньше.

Сама собою насуваєть ся гадка — порівняти тутешнї податки з ратенськими. Се було б легко, як би мати міру редукції вартости гроша й продуктів і докладну міру ратенських дворищ, а без того можна се робити тільки в приближенню. Оподаткованнє пинських дворищ вагаєть ся переважно між копою й трома копами; пересічно з тих 71 дворищ на одно припадає 137 гр.; пересїчне оподаткованнє дворища в тих ратенських селах, котрих оподаткованнє обраховував я вище, дає коло 90 гр. Коли б зробити редукцію й тут на 2:1, то середнє оподаткованнє ратенських дворищ було б вище (90 : 68 ¹/₂), але се, розумієть ся, дуже гіпотетична редукція.

На доповненнє образу, який дають нам сї описи, наведемо ще кілька звісток з иньших місць.

Маємо грамоту Витовта 1411 р., де він надає село в Свислочськім окрузї з усїма доходами, які з нього йшли — два ставнї меду, 10 кун, „стан” (стація) „званий полюдє” і боброві лови ³⁷).

З Витебської землї маємо зізнаннє старця в Казимирових часах; по його словам він памятав Витовтову практику, які тодї обовязки мала місцева громада: вони давали з диму по куницї, по три гроші житщини і на кухню (княжу) по курцї, десятку яєць і півгроша. Мали удержувати бобровника під час його ловів на їх території з його конем і псом (не більше) і платити йому по грошу. Роботу мали таку: на жнива ходили три днї, орати на яр також три днї, мали накосити сїна на чотири стоги і поставити єз на рибу. Підводами ходили тільки для самого в. князя (коли він їздив, від Витебська до Смоленська, або від Смоленська до Полоцька) ³⁸).

З Смоленщини маємо одно наданнє села для смоленської катедри, 1470 р., де описані місцеві податки: в селї було вісїм данників і від них ішло три кади меду без пуда, 65 ¹/₂ грошей і сїм бочок жита, а при тім були ще в тім селї боброві гони на князя і якась служба від людей близше не пояснена ³⁹).

В кн. Мстиславськім (теж в давнїй Смоленщинї) маємо описані податки одного монастирського села з данниками: вони дуже не однакові: з землї дають одну або дві кади меду (по 5 пудів), до того хмелю і певну суму „вари” — на видатки варення. Окрім того є тут і грошева дань, від 30 до 96 гр., а у деяких ще иньші, спеціальні датки („покадне”, „за бобра”) ⁴⁰).

На підставі всього отсього матеріалу можна собі представити, як виглядало оподаткованнє свобідного селянства перед змінами внесеними розвоєм фільваркового господарства й правительственними реґуляціями XVI в., — в XV віцї, а mutatis mutandis — і в XIV, може навіть і в XIII.

Підставою оподатковання служила більша земельна господарська одиниця, що могла містити й містила звичайно в собі кілька селянських господарств, звана дворищем (на Волини, Побужу, в Галичинї), землею (в Київщині), селом (ся назва задержала ся в Сїверщинї), величини дуже ріжної, нїчим не реґульованої. Податки визначали ся великою ріжнородністю, часто навіть в однім і тим самім селї. В основі їх лежала староруська дань, що спеціально стала означати дань медову і в сїй формі задержала ся в місцях, де розвинене було пчільництво. В иньших місцях давали дань грошима — така пинська посощина (звістна зрештою і в иньших, білоруських і великоруських землях) або продуктами господарства, як київська та волинська подимщина. Сї модифікації дани по всякій правдоподібности ідуть з часів староруських, як самі їх означення (пригадаймо дань, давану Деревлянами від „дима”, Вятичами від „рала”). Другим таким стародавнім складником оподатковання було п о л ю д є — первістний обовязок годувати князя з дружиною й складати йому дарунки при річних його об'їздах. Воно вже в староруських часах мусїло розложити ся на річну реґулярну грошеву оплату ⁴¹) і ріжні натуралїї, давані чи то на приїзд в. князя, чи вже рік річно, незалежно від приїзду. І сї остатнї инде перейшли на грошеві оплати в родї київської болкуновщини, волинської поволовщини (може й пинської плати за барана), инде задержали ся в натуральнім видї (як в ратенських селах) — се так звана в XVI в. стація, инакше поклон, почесть. В XV в. вона подекуди зветь ся старим іменем „стан”, і наведена вище грамота Витовта, як ми бачили, толкує се як друге імя полюдя; се важна вказівка, хоч з другого боку в стацію так само могли перейти і ріжні престації для княжих урядників і для самого князя ⁴²).

Оплати для княжих аґентів тільки місцями задержали ся виразно — таке „писче” пинського староства, „в'їзд” Мозирської волости, правдоподібно „поданє” ратенське. Ширше й одностайнїйше розповсюднені були дачки для княжих ловцїв і бобровників, звістні вже в XIII в. на Волини ⁴³): ми бачили їх майже скрізь, в ріжних формах і предметах. '

Сї (й може бути — ще якісь иньші) основні датки й престації з часом обростали ріжними додатками, а з їх складових частин виростали самостійні податки, що модифікували або б витїсняли основні. Сей процес наростання податків по части був раціональним з огляду на те що господарська одиниця більшала, доходність її зростала, монета дешевіла звичайно. Але властиво не сї раціональні (бодай до певної міри) мотиви впливали тут, тільки фіскалізм, користолюбність правительственних аґентів, що з казусів робили практику, шукали всякої зачіпки до утворення нового доходу і залюбки використовували кожду нагоду, щоб зробити з неї прецедент побору на будуще. В кождій місцевости, можна сказати — в кождім селї, в кождім дворищу ся еволюція оподатковання розвивала ся своєю дорогою, і наслїдком того витворяла ся така ріжнородність в оподаткованню) ⁴⁴).

Наслїдком того, як також для браку якоїсь однородної податкової одиницї, оподаткованнє було не тільки ріжнородне, але й не пропорціональне — у одних лекше, у иньших тяжше, і то в найблизшім сусїдстві. Супроти того годї знайти якусь одну міру для нього, але то можемо зазначити, що, з можливими виїмками, було воно досить значне, так що инодї стояло вище тої податкової норми, яку правительство виробило в XVI в., хоч і ся низька не була.

З робіт споконвіку тяжіла на людности робота городова й мостова. Попри се в сусїдстві княжих дворів селян з часом почали притягати й до ріжних иньших робіт — як підводи, кошеннє сїна або толоки. Як давно се почало ся, годї сказати. В старій Руси не знаходимо на се виразних вказівок ⁴⁵), можна тільки для підвод з всякою правдоподібністю припустити староруські початки — в „повозї” й обовязку перевозити княжі баґажи при полюдї. Але судячи з наведеного зізнання про практику Витовтових часів, початки таких двірських робіт треба датувати принаймнї XIV віком (хоч може й не всюди). Одначе сї роботи — чи то в видї одної або кількох толок, себто участи в двірських роботах на заклик двірського тивуна, на його страві й частованню, чи то в видї певних робіт (як в Ратенщинї), з початку не були великі — не більше кількох днїв до року. Вони починають розвивати ся, загалом беручи, доперва з кінцем XV в., з розвоєм панщини й катеґорії роботних людей взагалї.