Примітки. 1) Про клясифікацію ріжних катеґорій селян підіймав ся не раз спір в лїтературі — див

¹) Про клясифікацію ріжних катеґорій селян підіймав ся не раз спір в лїтературі — див. нпр. Любавского Обл. дЂленіе с. 318, 336 і д., Леонтовича Крестьянскій дворъ — Ж. М. Н. П. 1897, IV с. 403 (проф. Леонтович тут покликуєть ся між ин. і на мене, мовляв я в своїй книжцї Барское староство дїлю селян на тяглих і слуг, але ш. дослїдник переочив у мене иньші катеґорії: „урочних”, як вони в подільських люстраціях звуть ся, убогих, і т. и. op. c. с. 256). Зрештою особливого значіння клясифікації, як річи підрядній, я не надаю (спори виходили також і через те, що дослїдники уживають старих термінів, а сї не визначали ся докладністю й стрічають ся і в тїснїйших і в ширших значіннях, особливо термін „тяглий”, що служить тут каменем преткновения. Піднесу тільки дві обставини. Одно, що ми мусимо тримати ся тут подїлу що до оподатковання, тому не можемо мішати термінів з сфери правного становища (нпр. непохожих ставити як рівнорядну катеґорію припустїм з данниками, як то робили деякі давнїйші дослїдники). Друге — що з огляду на важне значіннє, яке має для становища селян розвій панщинних робіт, уважаю за лїпше виріжнити в осібну катеґорію селян панщиною обтяжених від необтяжених, хоч і тут — як зрештою скрізь, маємо переходові форми.

²) Сеї обставини, що ми маємо тут не тільки пережитки, але й новотвори, не треба спускати з очей, коли мова йде про слїдженнє останків староруської практики.

³) „Дани грошовыи, медовыи, бобровии и куничнии” — звичайна фраза актів XVI в., де вичисляють ся всякі можливі доходи маєтности. Нпр. Archiwum Sanguszków III ч. 248, 256, 360, IV ч. 56 і т. и.

⁴) Нпр. Archiwum Sanguszków IV ч. 198.

⁵) Дати опись не має, видавець її — проф. В.-Буданов (Архивъ Югозап. Россіи ч. VII т. II ч. 1) кладе її на сїмдесяті роки XV в., коли Київщина перестала бути князївством (передмова, с. 28). Дїйсно — відклики на „новини”, заведені кн. Семеном Олельковичом і на старини — „за Витовта”, з часів перед наданнєм Київщини Олелькови, вказують виразно, що опись укладала ся не дуже пізнїйше по смерти Семена Олельковича. З другого боку — бракує тут всяких натяків на спустошеннє Менглї-герая, і кольонїзацію бачимо таку, яка могла бути тільки перед сими спустошеннями, що розпочали ся з кінцем 70-х рр. Тому не можна прийняти погляду Леонтовича (Крест. дворъ, Ж. M. H. П. 1897, V с. 27), мов би опись ся була споряджена за в. кн. Олександра: він опираєть ся на тім, що в виписи з сеї люстрації, зробленої королївською канцелярією в 1788 р. (видана в Архиві Югозап. Россіи VI. І ч. 2), сказано, що опись споряджена за в. кн. Олександра. Розумієть ся, ся звістка й сама по собі не дуже авторитетна, а до того, здаєть ся минї, можна зміркувати, звідки вона взяла ся: випись, відай, зроблена не з повного тексту описи, а з виривка, вписаного десь в книгах Метрики з часів в. кн. Олександра. Тому на початку її стоїть: „Казимир”, чого нема в повнім текстї; отже була се випись, зроблена за розпорядженнєм в. кн. Казимира — ще оден доказ против приналежности описи часам в. кн. Олександра.

⁶) Глубшого Полїся захована опись не тикає — здаєть ся, маємо тільки фраґмент її.

⁷) Архивъ Югозап. Россіи VII. II с. 7-9.

⁸) Ibid. с. 4-5. „Болкуновщина” давала не малі трудности дослїдникам. Леонтович (Крестьянскій дворъ, Ж. М. Н. П. 1897, V с.42) не можучи витолкувати значіння сього слова, здогадував ся, що се мабуть „татарський термін як ясак і т. и.”, і се толкованнє повторив за браком иньшого й Д.-Запольский Госуд. хоз. с. 113. Але слово „бовкун” в значінню вола, котрого запрягають у віз одинцем, а не парою, задержало ся в лївобічній Українї до недавнїх часів: се слово приходить в Енеїдї, а об'ясненнє його див. нпр. в спогадах Симонова (Разсказы M. Т. Симонова, вид. 1900, с. 61), див. також Словар росийсько-український Уманця І с. 95.

⁹) Архивъ Югозап. Рос. VII II с. 1.

¹⁰) Ibid. c. 3, Zródła dziejowe VI c. 123-4.

¹¹) Архивъ Югозап. Рос. с. 4.

¹²) Маємо для нього реєстри доходів староства з рр. 1500-10 й інвентар староства 1512 р., з них видав я в Записках Наук. тов. ім.Шевченка т. XXVI реєстр 1500 р., доповнений в дечім з реєстрів пізнїйших, й інвентар (передр. в III кн. моїх Розвідок і матеріалів). Реєстр інтересний тим, що дає росклад податків на поодинокі дворища, але його виказ сих податків, очевидно, не повний: богато натуралїй в нїм не виказано, як показує інвентар 1512 р. Деякі доповнення дає статя Т. Любомірского Starostwo Rateńskie, wyjątek z historyi osad wołoskich w Polsce (Biblioteka Warszawska, 1855, II) — автор їх користав з документів нам незвістних — нпр, листів з старостинської управи.

¹³) Мід осїннїй відповідає дани разом з полюдєм. Так виходить з порівняння: реєстр 1501 р. каже про мід липцевий, дань і полюдє (нпр. с. 5 і далї), інвентар 1512 натомість — про мід липцевий і осїннїй (с. 32 і далї). В Ратенській волости поруч дани і полюдя подекуди теж давали „мід липцевий” — як данину підрядну, поменьшу.

¹⁴) Сї ріжні міри меда представляють ся так: колода (tunna) = 10 чи 12 відер (urna) або чвертей, відро = ⁴/₃ липечни (lypyeczna) = 4 ручки (rączka, ciffus). При тім треба одначе тямити, що міри сї не були однакові скрізь.

¹⁵) Реєстр 1500 р. льняну дань промовчує як і „білку”, але пізнїйші (див. нотки на с. 5) виказують лен в складї бобровничого і білку в складї „побору”, пор. інв. 1512 р.

¹⁶) Інвентар 1512 р. (с. 32): de canapo parato ad comparandam sagenam (в реєстрі нема), в Ветельській волости: funes de bastis alias użyscza, quodlibet 50 sążon, ad rete venale extradunt, або obirzy (обори, оборки) de bastis (слова basta нема у Дюканжа, але значіннє ясне з порівняння с. 31: recia castrensia magna ad feras magna de bastis, recia dorcina (на дикі кози, dorcae) de bastis, liczane, нїм. Bast).

¹⁷) Схема мір була така: колода (truncus, kłoda) має 4 кірця або фіртеля (corus, korec, wyrthel), 8 півмірків або третинників, 16 мац (Mass) i 32 півмацок. Кнапский, польський лєксікоґраф XVII в. каже, що на Руси колоду також звали мацою (Linde Słownik, sub voce), але я не міг провірити сеї вказівки документально.

¹⁸) С. 32 (Замшани), 33 (Велюничі, Кортилїси) і т. д.

¹⁹) „Похлїбне так званий в сїй волости податок приходить з людей: коли хто, сидячи на дворищу, а маючи більше синів, подїлить між ними дворище, тодї сей податок зростає — себто 2 гр., 2 кірцї овса, масло й сири” (з кождого осібного господарства).

²⁰) Цїни меду дає ревізія 1500 р. — липечна коштувала 8 гр., ручка 8 гр. Для иньших продуктів по цїни мушу удати ся до люстрації Ратенського староства 1565 р. (Архивъ Югозап. Рос. VII, II): яловицю тодї таксовано на 60 гр., кабана на 48, курку за 1 гр., масло й сири по 1 гр., так само 20 яєць, візок сїна, 10 горстей льну і ужище — по 1 гр. Що до вівса єсть в тім трудність, бо люстратор 1565 р. каже, що його давали меньшою мірою в порівнянню з торговою, а окупали його wedlie dawnego obiczayu по 16 гр. колоду (с.280); ся цїна — очевидно, значно низша тодїшньої торгової цїни, але скільки коштувала „замкова” колода на тодїшнїм торгу, таки не знаємо; приблизно лише можна взяти її за 30 гр. (холмська колода вівса коштувала тодї 36-40 гр., а жита 80 гр.). На польських торгах від початку XVI до 1560-х рр. збіже мало зрости в цїнї більше меньше о 4 рази, продукти скотарські о 1 ¹/₂ (за браком новійших обчислень приходить ся користати все ще з Чацкого О polskich і litewskich prawach І с. 186, II с. 184). В такім глухім кутї, як Ратенщина, зріст цїн мусїв бути далеко повільнїйший. Середно взявши, можна натуралїї рахувати о половину цїни, як то бачимо з цїною меда: ратенське відро коштувало в 1500 р. 12 гр., в 1565 24 гр., отже у двоє. На сїй редукції операють ся мої обчислення, котрих лише приблизний характер ще раз підношу.

²¹) Так нпр. в с. Грежанах припадає пересїчно на землю грошевих і медових даней (по цїнї ведра меду 1500 р. в Ратнї, припускаючи, що відра сї були меньше більше однакові — що одначе не конче певно) 66 гр., а куницї, редукуючи їх цїну о половину против цїни в серединї XVI в. ще 28 гр., разом коло 95 гр. В присїлку Хлупинцях 112 гр. і куниць коло 40, разом коло 150! В присїлку Солодирі 91 гр., за куниці 35, та ще за віск щось, разом також буде до 150 мабуть. При тім треба тямити, що київська опись старша від ратенських о яких чверть столїтя, а з тим і цїна гроша була більша, але з другого боку грошева цїна продуктів була низша.

²²) Ст. 6, 7-8, 33-4. Обрахувати податок в Кремнї з дворища не можна, бо число дворищ не вказане; можливо і те, що тут був опуст в данях, бо се село спалили були Татари (с. 11).

²³) Ст. 32, 35-6, фільварок — с. 31.

²⁴) Опись видана під титулом; Писцовая книга бывшаго Пинскаго староства, составленая старостою Лаврином Войною, Вильна, 1874, I-II, села з дивнїм оподаткованнєм описані в т. II.

²⁵) Див. прим. 5.

²⁶) В чистїйшій формі посощииа виступає в інвентарі одного пинського села, на пограничу з Ратенським староством (1565); тут платять від „волової сохи” по копі грошей, незалежно від чиншу з дворищ і медової дани; чиншу з дворища дають по 12 гр., „виряду” або „воєнщини” по 3 гр., осібно дань медову, і крім того „куниць пенезми” за право ловити рибу в ріцї, і стацію (яловиц 3). Документы архива юстиціи І с. 157-8.

²⁷) Лагва, лагвиця — коновка, збанок; може медова дань?

²⁸) Так с. 352 і 358 оплата 90 гр. зветь ся „повозом”, на с. 388 і 392 — woza, wozu, в Бахоровичах на с. 452 дають 45 гр. za pułwoza.

²⁹) Про пригон див. у Любавского Обл. дЂл. с. 320 (на жаль лише реґеста).

³⁰) Див. т. III с. 291.

³¹) Ревизія пущъ с. 385.

³²) Див. нпр. с. Жолкиню або Стохово.

³³) Нпр. в с. Берестю.

³⁴) Ревізор в своїй інструкції для отаксовання мав тільки оден крітерій — якість ґрунту, для того схема його далека від потрібної плястичности.

³⁵) Нпр. в тім с. Берестю дворище Колбащичі платить з морґу гіршого ґрунту 6 гр., дв. Балуковщина — 3 гр. з морґу лїпшого, але дворище Колбащичі цїле меньше, а має більше робочої сили (тут є чотири дими, а на Балуковщинї тільки два), отже воно могло бути лїпше культивоване і нести лїпші доходи.

³⁶) При тім треба ще знати, що новий податок обраховував ся відповідно до нового виміру ґрунтів, і відповідно до нього ж, для порівняння, обраховував я давнїй податок на морґ. В дїйсности ж старі податки платили ся давнїйше з меньшого простору землї (новий вимір ґрунту, переведений ревізором, в порівнянню з попереднїм виказує часто значну надвишку), бо уложили ся сї податки не так недавно. Отже давнїйше оподаткованнє було може ще й вище дещо — коли не зрівноважували зросту ґрунтів ріжні нові драчки й додатки.

³⁷) Даниловича Skarbiec ч. 959.

³⁸) Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 23 (в сїм виданню люде сї звуть ся „Брушане”, Любавский і Д. Запольский цитуючи тойже документ з ориґіналу звуть їх „Грушане” — не знаю чи се поправка чи недогляд

³⁹) Archiwum Sanguszków I ч. 71.

⁴⁰) Акты Зап. Россіи І ч. 82, з копії XVII в., таж грамота — з иньшої, давнїйшої копії, з значними відмінами у Леонтовича Акты І ч. 21 (тут дата хибна — о оден індикт помилена). Я подаю більш інтересне місце низше, з ориґінальної книги Лит. Метрики — Судн. д. 8 л. 180.

⁴¹) Див. про се т. III гл. 3. Таке грошеве полюдє правдоподібно й означає „полюдіє даровьноє” Мстиславової грамоти новгородському монастири св. Юрия (Хрестоматія В.-Буданова І ³ с. 116), в противність престаціям.

⁴²) Про пережитки „полюдя” в ріжних частинах в. кн. Литовського див. у Д.-Запольского Госуд. хозяйство с. 89 і далї. Він тільки занадто і катеґорично твердить, що полюдє стало намістничим доходом: сього не можна сказати анї про пинське, анї про ратенське полюдє. За те справедливо бачить і він в стації модифікацію староруської старини (див. с. 102 і далї), в противність иньшим, що бачили тут перейняту з Польщі престацію; тільки як минї здається, хибно не добачає в нїй звязку, окрім полюдя, і з престаціями для княжих вирників, ємцїв. і т. и.

⁴³) Іпат. с. 613 (ловчеє).

⁴⁴) Ріжнородність і ріжна великість в оподаткованню, як побачимо низше, була прикметою сїл „руського права” і в українських землях Польської Корони.

⁴⁵) Покликують ся часом на тестамент Володимира Васильковича, де він каже про „село своє Городелъ”: „а людьє како то на мя страдлЂ, тако и на княгиню мою по моимъ животЂ” (Іпат. с. 595); але тут мабуть іде мова не про свобідне селянство, а про закупів і челядь.

СЕЛЯНСТВО РОБОТНЕ — ТЕРМІНОЛЬОҐІЯ, ЕКОНОМІЧНІ КАТЕҐОРІЇ, ХАРАКТЕРИСТИКА В УСТАВІ 1529 Р., РОЗВІЙ ПАНЩИНИ В. КН. ЛИТОВСЬКІМ І В ЗЕМЛЯХ КОРОННИХ, ЗАНИКАННЄ РІЖНИЦЬ МІЖ СЕЛЯНСТВОМ ДАННИМ І РОБОТНИМ. СЕЛЯНЕ СЛУЖЕБНІ — КАТЕҐОРІЇ ЇХ, СЛУГИ В КИЇВЩИНЇ, НА ПОЛЇСЮ, НА ВОЛИНИ І В ГАЛИЧИНЇ. СТАНОВИЩЕ СЛУГ, ЗВЯЗЬ З НЕВІЛЬНИЦТВОМ, СПЕЦІАЛЬНІ КАТЕҐОРІЇ: КОНЮХИ, ОРДИНЦЇ, КАЛАННИКИ, СОТНІ.

Катеґорія людей роботних, себто тяглих в тїснїйшім значінню, вповнї продуктом XVI в. не була. В XV в. ми стрічаємо і сей термін, і таких людей (хоч термін „тяглий” дуже часто уживаєть ся як раз в своїм ширшім значінню — про селян не-служебних, обложених ріжними обовязками й данями (тільки не медовими), в противставленню до „данників” в тїснїйшім значінню, себто медових, і слуг). В наданнях в. кн. Казимира ми стрічаємо в одній записцї слуг поруч „ис тяглими людьми, што орють да сено косять” — отже тут тяглі люде се люде роботні ¹). Але в звістній уже нам описи Київщини „тяглими” звуть ся люде, що зовсїм не були роботними в нашім значінню, а ті, в яких можемо найскорше пізнати роботних, не носять сеї назви ²). Що правда, опись ся не визначаєть ся докладністю термінольоґії, але термін „тяглий” взагалї докладністю не визначав ся й пізнїйше, в XVI в. Він і тодї означав і роботних селян, і також — в ширшім значінню — всї катеґорії не-служебні, в противставленню до слуг. У всякім разї й сей термін і самі селяне роботні, панщинні далеко старші нїж XVI і навіть XV вік ³).

Нас, розумієть ся, інтересує не термін, а саме явище. Я вище вже казав, що в сїй верстві роботних людей мусимо шукати потомків так численних в давнїй Руси невільників, закупів і ріжних безземельних робітників, осаджених на боярських і иньших ґрунтах. Тепер з притиском піднесу, що катеґорію роботних з XV в. і початків XVI в. — перед переводом на роботу селян иньших катеґорій, ми мусимо майже в цїлости виводити від тих несвобідних чи півсвобідних верств давньої Руси. Мушу тут тільки зробити ще одну увагу.

В XVI в. роботне селянство дїлило ся що до свого економічного становища на кілька катеґорій. Одна — се селяне, що сидїли на більших ґрунтах, на повних господарствах — се тяглі в властивім значінню слова. Друга — селяне, осаджені на меньших ґрунтах, або й на самих обійстях, загородах, без орної землї — се так звані загородники, огородники, підсусїдки, коморники. Сї малоземельні селяне, обложені панщиною т. зв. пішою, себто без обовязку ставити до роботи й свою худобу, як найблизше стоять до челяди на бондах і приробках і до челяди та закупів, осаджених на власнім господарстві. Їх ґенетичний звязок з челядию і всякого рода двірськими людьми (закупами, ізгоями і т. и.), як тип, типольоґічно беручи, ще близший, нїж тяглих на повних господарствах (хоч, розумієть ся, могли паробки й иньші двірські люде від давна осаджуватись на повних господарствах від разу, або свої первістні участки своєю працею розширити). Бачили ми, як переводили ся паробки на ґрунта огородницькі, потім на повні тяглі й тонули в масї тяглого селянства XVI в. Приложимо сей самий процес до попереднїх часів і ми будемо розуміти, як поруч свобідного, данного селянства уже в XIV-XV в. явило ся се закріпощене, роботне. (Тут входить у гру також справа особистих прав селян, але про се будемо говорити низше).

Першу докладну характеристику роботних людей, під назвою тяглих, знаходимо в уставі 1529 р. для великокняжих дворів воєводств виленського й троцького. „Вси подданыи наши, которыи суть повинни службу уставичнЂ служити, то єсть люди тяглыи, тыхъ зоставляємъ для роботъ нашихъ дворовъ, яко пашни и подводъ, по старому обычаю: мають служити черезъ годъ почавши отъ весны, коли на ярыну починають орати ажь до святого Симона Іюди; а отъ св. Симона черезъ зиму; державцы дворовъ нашихъ, зоставивши людей на дворныи потребы (тыхъ на што ся которыи двору потребують), остатокъ людей тяглыхъ къ пожитку нашому осадити, то єсть або на бочцЂ пшеницы, або вепра будетъ повиненъ подданый нашъ кождый къ пожитку нашому дати” ⁴). Таким чином сї тяглі люде були до тепер на обовязку постійної (уставичної) роботи в дворі — коло рілї, підвод і т. и. Устава обмежала сю роботу їх у дворах на весну і лїто, а на осїнь і зиму поручала непотрібних в дворі звільняти від роботи в заміну за певні престації.

Здаєть ся, що се була проба реформи в сїм напрямі, але потім в сїм напрямі йшло не тільки уставодавство, а й практика. Принаймнї видана 1557 р. устава на волоки „во всемъ в. кн. Литовскомъ” з одного боку близше нормує обовязки роботи тяглих, а з другого признає за ними окрім роботи цїлий ряд ріжних престацій: „Робота тяглымъ людемъ съ кождоЂ волоки по два дни на недЂлю, а толоки чотыри лЂтЂ (понад то), съ чимъ скажуть (з яким знарядєм), за што маетъ быти отпущона имъ робота о Божомъ нароженьи тыждень, о мясопустЂхъ тыждень, о Великодни тыждень”. Таким чином „уставичної” роботи вже не було, а за те ті роботні селяне мали давати досить значні дани: чиншу з волоки 6 до 21 гроша, відповідно до якости ґрунту, одну або дві (так само відповідно до ґрунту) бочки вівса, віз сїна, гуся, кури, яйця і стацію, або за неї гроші. По оцїнцї устави сї дани виносили від 13 до 53 гр., як до ґрунту, тим часом як роботу цїнили вони на 52 гр. Се для тяглих на повних господарствах. Для малоземельних — „огородників”, як вона їх зве, устава знає тільки панщину: „огородники при дворЂхъ нашихъ мають быти, даючи кождому по три моркги земли, а имъ съ того служити по одному дню въ тиждень пЂшо, а жоны ихъ лЂтЂ не болшъ одно шесть дней до жнива або до полотья будуть повинни” ⁵).

Вказівка устави 1529 р. про тяглих людей, що несли постійну панщину і нїяких иньших обовязків не мали, дуже цїнна з того погляду, що вона виразно показує, як близько стояло таке тягле селянство, в найчистїйшій його формі, до челяди, і яка велика ріжниця з початку була між становищем сього роботного селянства, з тою „уставичною” панщиною, і між селянством данним, як ми його назвали, у котрого кількоденна що найбільше, робота до року була тільки другорядним придатком до головних його обовязків.

Але, як я то вже казав, ся кількоденна робота данних все таки послужила переходом до тяглої панщини, як з другого боку з первістної катеґорії роботних відходила певна посередня ґрупа, що зближала ся до данного селянства: се селяне роботні, переведені з огляду на надвишку їх супроти потреб двора „на осаду” — на чинш. Уже з р. 1514 р. маємо таке розпорядженнє в. князя для дворів виленських і троцьких, що поручало переводити зайвих робітників на чинш (вони мали платити копу грошей річно, окрім дякла — дани продуктами, і толок, що задержували ся також) ⁶). Нема сумнїву, що се практикувало ся й ранїйше та затерало дуже виразну первістно границю між селянством данним і роботним. Уставодавство, ба й практика в. кн. Литовського пішли власне сею дорогою — тїснїйшого злучення сих що до свого походження й початкового типу відмінних верств селянства: вони розширяли панщинні обовязки селян данних, а з другого боку — нормували панщину роботних, обмежаючи її певним числом днїв і на взір селян данних обкладаючи ріжними престаціями.

В українських землях Корони осади нїмецького й волоського права принципіяльно були свобідні від панщини. В осадах нїмецького права обовязки селянина мали обмежати ся властиво грошевими чиншами. В тім була первістна принципіяльна ріжниця сих осад від осад права польського й нїмецького, і в осадчих привилеях нїмецького права XIV в. ми дїйсно не стрічаємо згадок про панщину. Але в XV в. панщина починає розповсюднювати ся загалом по осадах нїмецького права, хоч іще в формі невеликого придатку до чиншів і натуральних данин. В серединї XV в. нпр. в Львівській землї панщина (lаbores) була вже загальним явищем в осадах нїмецького права ⁷), хоч і не була велика — кілька день до року (особливо 14 день) ⁸). Пізнїйше ріжниця на сїй точцї між осадами руського (або польського) й нїмецького права все більше заникала, як і взагалї осібна фізіономія нїмецьких осад слабла, й вони все сильнїйше підпадали загальній еволюції селянської верстви. Сильнїйше держала ся свобода від панщини в селах волоського права, що закладали ся для господарства пастушого, а не рільничого. Невважаючи на поодинокі надужитя, ще в серединї XVI в. уважало ся принципіяльно, що в селах волоського права не має бути панщини: в 1548 р. сяніцькі села волоського права, скаржачи ся перед королем, що померший староста сяніцький Вольский змушував їх до панщини, заявляли, що „Волохи” не тільки сяніцькі, але й по иньших землях скрізь мають свободу від панщини, тільки дають певні данини ⁹).

В осадах „руського права” ріжниця між селами роботними й данними, яку в землях в. кн. Литовського ми ще в першій половинї XVI в. досить виразно бачимо, в землях коронних затерла ся далеко скорше, наслїдком далеко ранїйшого розвою фільварчаного господарства, а з тим — і зросту панщини в Коронї. Скільки можна судити з досить скупого матеріалу, в XV в. панщина тут була вже загальним явищем, з деякими лише спеціальними виїмками. Зрештою коли навіть привілєґіовані нїмецькі осади не ухоронили ся від сього загального розвою панщини, то тим меньше могли ухоронити ся непривілєґіовані села руського права. В другій половинї XV в. одноденна тижнева панщина виступає вже як досить прийнята, а поодинокі державцї ідуть в своїх жаданнях навіть далеко дальше; поруч того в переписях з кінцем XV в. стрічаємо мабуть стару, але дуже зловіщу в тодїшнїм розвою фільваркових робіт формулу — „зроблять що потреба”, або „що скажуть”, і наріканнє на перетяженнє панщинними роботами стає вже тодї досить звичайним явищем.

Але ми сей процес розвою панщини відложимо на пізнїйше, щоб приглянути ся ще третїй великій катеґорії — селян служебних, як ми її назвали.

Катеґорією селян служебних обіймаємо всї незвичайно ріжнородні й численні ґрупи й титули людей, що замість даней або роботи рільної відбували особисто ріжні служби або давали натомість ріжні продукти ремісничої своєї роботи. В характері сих услуг і в становищу самих сих людей були великі ріжницї. Тим часом як вищі верстви сеї катеґорії зближали ся до боярства, людей привілєґіованих, низші стояли дуже близько до двірської челяди, з котрої, як будемо ще про се ширше говорити, й вийшло, безперечно, богато сих служебних катеґорій. Але ті висші і низші верстви були так повязані між собою посередними верствами, так заходили одна за одну, що ми можемо їх безпечно оглянути в однім роздїлї.

На вершинї їх стояли слуги обовязані до воєнної служби (инодї звані „слугами панцерними”), далї — слуги (давнїйше бояре) путні, дуже близькі до них „слуги замкові”, що по словам одної української люстрації, були винні „на службу господарскую єздити, як вЂстей ся довЂдовати, так и во всЂхъ потребахъ, гдЂкольвекъ имъ роскажуть”, — деинде їх звали просто служками. Далї — „слуги ординські” — що як і слуги замкові служили воєнну службу, а головним обовязком мали „при послахъ и гонцахъ господарскихъ єздити до орды”. Нарештї дуже неясні що до свого первістного значіння „слуги поленицькі”, звістні нам з київської описи XV в. і потім в Овруччинї, де вони „на службу господарскую (воєнну) єздятъ”, але попри те несуть і ріжні тяглі обовязки ¹⁰).

Далї йдуть ріжні ловецькі служби: „осочники”, що стерегли зьвірів і брали участь в ловах, „ловцї”, стрільцї — призначеннє ясне, бобровники — що пильнували й ловили бобрів, сокольники, риболови, і т. и. ¹¹).

Третю ґрупу становили ті, що віддавали ріжні услуги коло двірського господарства: Конюхи і конокормцї, що глядїли княжих стад. Лїсничі — що стерегли лїсів. Подлазники — що мали „доглядати бортного дерева і пильнувати виберання меду („підлазити” бортні дерева). Ріжні промисловцї: рудники — що давали зелїзо на двірські потреби, гонтарі, бондарі, колїсники і т. и., що мали постачати дворови своїх виробів за службу, теслї, з литовська звані також дойлїдами (doilyda — тесля), мулярі, ковалї, платнїрі, що служили дворам своєю роботою ¹²).

Полуднево-східня Україна, київське Полїсє й степове пограниче були особливо богаті слугами перших катеґорій. Небезпечне становище Київської землї на степовім пограничу, мала численність панської й боярської верстви, що по нормі устрою в. к. Литовського мала на собі нести оборону, були причиною, що тут треба було формувати й підтримувати таку оборонну силу з слуг-селян. Се почало ся правдоподібно зараз же з прилученнєм Київа до в. кн. Литовського. В описи Київщини XV в. в селах на полудень від Київа від Витовтових часів сидять самі слуги, майже без виїмків — „а служба ихъ толко на войну ходить”. Далї на захід, в околицях Чуднова й Житомира було більше селян данних і роботних, але попри них также в великім (розмірно) числї сидїли й сї слуги. Опись київського замка з 1552 р. згадує також про численні осади „слуг панцирних”, або просто слуг, на землях державних і монастирських, що висилали кілька сот „люду панъцерного на службу господаръскую”. В тім часї сї села переважно вже були зовсїм пусті; коли спустїли, опись не каже — чи ще в татарських спустошеннях XV в., чи пізнїйше (се, мабуть, було б правдоподібнїйше).

Сї слуги по за обовязком ходити на війну „конми”, несли дуже мало якихось иньших тягарів. Опись каже, що за в. кн. Витовта вони давали подимщину що третїй рік, і то в такім лише разї, коли не ходили того року на війну, і в разї приїзду в. князя — „болкуновщину”. Семен Олелькович почав притягати їх до двірських чи замкових робіт — „сїно косити, на толоку ходити, став сипати”, але се було прийнято серед них з сильним незадоволеннєм, і при списанню тої переписи на се скрізь були піднесені скарги як на новину. Правдоподібно, ся „новина” таки була знесена, бодай опись 1552 р. не згадує про якісь роботи слуг окрім воєнного обовязку. Тільки ті монастирські слуги, що сидїли в самім Київі, були обовязані „колоди, коли й каміннє мати на городнях (замкових участках) своїх, воду ставити (від огню) й лїтом гору обкошувати коло своїх городень” ¹³).

Київське Полїсє, судячи з описи житомирського й особливо овручського замків 1552 р., було богате иньшими слугами першої катеґорії — путними, ординськими, поленицькими, замковими. Служби сї, за браком слуг, роздавали ся селянам і міщанам наново навіть тодї ще ¹⁴). Окрім безпосереднїх їх обовязків, старости притягали їх до иньших престацій — нпр. ординські слуги мали давати підводи й стації, гатити греблю; міщане й селяне, що сидїли на поляницьких службах, мали три дня толоки й деякі иньші роботи. Але чи тому, що се було надужитєм старостинським, чи тому, що на підставі своєї воєнної служби сї слуги старали ся здобути собі анальоґічне становище з привілєґіованим боярством — вони старали ся „виломити ся” з сих побічних обовязків і декотрі вже по кілька-десять лїт їх не сповняли ¹⁵).

В кождім разї воєнна служба, відповідно тодїшнїм поглядам, дїйсно давала сим слугам привілєґіоване в порівнянню з иньшим селянством становище, а і з матеріального боку вони стояли лїпше, бо мусїли мати більші й дохіднїйші ґрунти в порівнянню з иньшими: навіть устава на волоки, при всїй своїй нївеляцийній тенденції, путним боярам і служкам (що відповідають слугам замковим і путним, — иньших слуг устава не знає, бо вони були явищем провінціональним) признає ґрунти подвійні — по дві волоки, і звільняє їх з усїх иньших обовязків, о скільки вони будуть фактично сповняти свої служебні. Таке ж привілєґіоване становище признавали устави й ревізори також стрільцям, осочникам, конюхам і слугам дворним, ковалям і теслям. Деякі з них зрештою служили часом і воєнну службу, як осочники, стрільцї й иньші, та робили таким чином перехід від більше привілеґіованих до меньше привілєґіованих катеґорій слуг ¹⁶).

Службами ловецькими і ремісничими були особливо богаті землї „Литви”, з її безмежними пущами й великими господарськими дворами, окруженими найріжнороднїйшими такими службами. З українських земель в. кн. Литовського в значнїйшім числї стрічаємо їх на Полїсю берестейсько-пинськім, особливо осочників, бобровників. В Берестейщинї була велика громада конюхів (52 служби по переписи 1566 р.), що „водле стародавного звичаю и повинности своєй” мали сповняти конюшу службу при королївськім дворі в Польщі й в. князївстві, будувати одну вежу в берестейськім замку і давати стацію на приїзд в. князя до Берестя ¹⁷).

На Волини й Галичинї в XIV-XVI в. верства слуг не була дуже розвинена, і о скільки сї слуги не потрапили перейти в катеґорію привілєґіовану, переводили ся в катеґорію тяглих селян.

Завдяки богатшим галицьким матеріалам можемо тут сю верству слїдити докладнїйше. В XV в. бачимо тут іще ґрупи слуг, більші й меньші в сусїдстві головнїйших замків. В Перемишльщинї була чимала ґрупа осад конюших (про них низше); в околицї Львова й ще більше Сянока (се мабуть треба толкувати його пограничним положеннєм) були значні осади слуг замкових, що в сї часи уживали для ріжних поручень адмінїстрації (їздили з листами, провожали як прибічна сторожа старосту або підстаросту в подорожах його на угорську границю й деинде, зберали з писарем чинші й дани, стерегли лїси й т. и.), але давнїйше уживали ся певно й для воєнної оборони. Зрештою і в сїм часї воєнна служба ще комбінувала ся часто з ріжними иньшими обовязками: нпр. такий слуга з Тирави сидить на ґрунтї, на якім лежить обовязок возити сіль з жупи — voszba szolna, patrimonium vectigale, але крім того ходить на війну (се зветь ся „війна”, bellum) й поносить иньші служби — мабуть замкові. Спорадично стрічаємо спеціальних ловчих, сокольників і ріжних ремісників ¹⁸).

Загалом принціп і в в. князївстві і в Коронї був такий, що за свою службу слуги й ремісники не несли иньших обовязків з свого ґрунту. Але в дїйсности вони дуже часто попри свою службу ще несли иньші пристації такі що нїчого спільного з нею не мали, або давали дани — чи то тому, що служба їх здавала ся занадто легкою, що двір не потрібував її так дуже богато, чи просто з фіскалїзму урядників. Так досить часто, як я вже згадував, ловцї й слуги, й навіть ремісники були обовязані в потребі до служби воєнної. Дуже часто вони ходили разом в иньшими селянами на толоки до дворів, а часом несли також і ріжні дани в грошах і продуктах, і т. и. ¹⁹).

Від иньших катеґорій селянства слуги таким чином не були відмежовані якоюсь сильною границею в практицї — як у своїх обовязків, так і в своїй позиції. Вище я згадував, як переводили ся навіть в вищі катеґорії слуг тяглі селяне; навпаки, коли не було потреби в якихось спеціальних услугах, переводжено слугу на данне положеннє; в ширших розмірах, як побачимо, переводило ся се в землях в. кн. Литовського при загальній реґуляції 50-60-х рр. При тім всїм слуги, особливо вищі їх катеґорії в порівнянню з иньшим селянством — особливо від коли затяжіло над ним тяжке ярмо панщини, були безперечно в лїпшім, більше привілєґіованім положенню.

Але в ґенетичнім розвою стояла ся верства в як найблизшім звязку з найнизшою з верств — невільною челядию. Тільки в боярах (слугах) путних та слугах воєнних (панцирних), можна бачити з більшою певностию (і то не всюди) потомків вільних селян, ба навіть (по части) здрібнїлих бояр. Служби ж ловецькі, господарські й ремісничі — хоч пізнїйше безперечно рекрутували ся й з свобідного селянства, стоять в безперечнім звязку з старою невільною челядию. Пригадати тільки собі, що в старій Руси двірська служба, двірські ремісники й функціонарі виберали ся з невільної челяди ²⁰), та приглянути ся тим службам литовсько-польських часів, розложеним наоколо княжих дворів — і не лишить ся сумнїву, що маємо тут старих холопів, тільки з двірського удержання переведених на ґрунт, з обовязком з сього ґрунту нести двірські служби.

Візьмім нпр. конюхів. Пригадаємо собі величезні кінськї стада староруських князїв, княжих „старших” і звичайних конюхів Руської Правди ²¹), й гляньмо нпр. на медицьких конюхів XV-XVI в. ²²) В околицї Медики під Перемишлем, по обох боках Сяну лежало кілька конюших сїл — самі конюхи, що не несли нїяких обовязків иньших, тільки пасли і стерегли королївські стада, відбували всяку службу коло нього, виїздили лошат, косили траву й зберали сїно. Очевидно, се стара конюшська осада княжих конюхів, іще з часів Перемишльського князївства (не позбавлено може значіння, що в пізнїйшій боротьбі з старостами, як я вже згадував, сї конюхи пробували відкликати ся до надань кн. Льва). В документах звістні вони від часів Ягайла. Колись то мусїла бути княжа челядь; тепер сї конюхи займали лїпше становище в порівнянню з иньшими селянами, і тому в другій половинї XVI в. перемишльські старости постарали ся обложити їх ріжними побічними престаціями, а вкінцї — перевести їх на тягло ²³).

Зрештою в житю Галицької Руси задержали ся й безпосереднї вказівки на те, що ріжні катеґорії замкових і двірських слуг і ремісників ішли в простій лїнїї від княжих холопів.

Так ми бачили ординських слуг в Київщинї на становищі пів-привілєґіованім, зближенім до боярського. В Галицькій Руси також знаємо ординцїв — в актах XV в., але яко несвобідних слуг, королївських чи церковних (в землях даних королем). Вони звістні нам в кількох селах: Германові, Солонцї й мабуть Жеравцї під Львовом, в Хохоневі й Хоростківцях під Галичом ²⁴). Обовязки деяких з сих сїл нам звістні — власне Солонки й Жеравки і з того можемо судити про чинности сих ординцїв. Солончане й Жеравчане їздили з підводами, тримаючи по черзї таких фірманів в замку, для наглих потреб; посилали ся з листами й порученнями; висилали кількох вояків в похід і стерегли королївські стада. Як бачимо, обовязки, загалом взявши, досить близькі до ординцїв київських, і як на той час досить легкі, так що й свобідні селяне записували ся в ординцї — „в орду”, як тодї казали (se dedit ad ordam, in ordam) ²⁵). Але память того, що се слуги невільні, в серединї XV в. ще жива: се несвобідні, servi regales illiberi, як звуть ся вони в документах, хоч ся несвобідність їх проявляєть ся тільки в тім, що вони закріпощені: не мають права виходу, а з рештою мають всї горожанські права.

Подібно в Большові під Галичом припадком стрічаємо ми в серединї XV в. королївських сокольників, szokolniczy, homines regales perpetuales, закріпощених подібно до ординцїв, себто без права виходу ²⁶). З иньшої судової записки тоїж сесії знаємо, що в Большові сидїли люде каланні, несвобідні (illiberi), що не платили нїяких даней, не давали престацій, очевидно — були королївськими слугами ріжних катеґорій, в родї тих сокольників ²⁷). Одинокою прикметою їх несвобідности тодї був брак права виходу, як і ординцїв. В другій половинї XV в. і се затерло ся, так що в XVI в. сї ординцї й каланні нїчим не відріжняли ся від иньших селян — бо й ті вже стратили право виходу. Але нам важно, що в серединї XV в. вони противставляли ся свобідним селянам як закріпощені, illiberi, і сим потверджуєть ся як найбільше висловлений вище здогад наш про ґенетичну звязь княжих і великопанських слуг і ремісників двірських з колишнїми княжими холопами і ремісниками-невільниками ²⁸).

Таких вказівок можна б вибрати й більше. Так під львівським замком, в Борщовичах стрічаємо в серединї XV в. королївських слуг-селян споконвічних (perpetualis alias zweczny), як большівські сокольники. В сусїдстві сяніцького замка стрічаємо слуг т. зв. сотних, що були закріпощені) але не абсолютно: вони могли вийти, обсадивши свою „службу” иньшим чоловіком. Сей наступник мав за себе й за своїх потомків, на вічні часи (temporibus perpetuis), зложити зобовязаннє, що буде нести тягарі, звязані з переданою їм службою, і потім його попередник, передавши йому свій ґрунт з усїм господарським інвентарем, міг вийти з села ²⁹). Він одначе зістаєть ся й далї ручителем за свого заступника, і як би той умер безпотомно, або лишив сина малолїтнього, до повнення служби нездатного, то має вернути ся до своєї служби ³⁰).

Таких „сотних” сїл з актів першої пол. XV в. звістно нам кілька в сусїдстві Сяніцького замка (Улич, Костировичі, Пловцї, Сянічок, Тирава Сольна) ³¹), але чи були все се слуги, годї сказати: тільки в Уличу згадують ся слуги виразно, та для Костировичів є деякі вказівки на се ³²). Чи иньші сотні села були залюднені також колишнїми несвобідними, чи се може форма закріпощення, що обіймала зарівно вже й колишнїх невільників і свобідних смердів (до певної міри анальоґічна з закріпощеннєм людей „чисельних” — про них низше), се на разї годї сказати, так само як лишаєть ся неясним звязок сього терміну з староруською сотнею орґанїзацією ³³).