Примітки. 1) Piekosiński Rycerstwo Polskie c

¹) Piekosiński Rycerstwo Polskie c. 78 i далї.

²) Статут в вид. Губе § 17 (Рrawо polskie XIV w. c. 43).

³) Volum. legum І c. 25.

⁴) Ще лекше, здавало ся б, об'яснити сю подібність спадщиною староруського права, як то й робило ся: форми служебного землеволодїння переношувано в староруські часи, як питоменний руський „феодалїзм”. Та обставина, що в сих часах ми стрічаємо ся з анальоґічними формами служебного землеволодїння в землях руського права під зверхністю в. князїв литовських і московських та королїв польських, справдї робить таке об'ясненнє дуже привабним. Але близші дослїди показують, що маємо ми в них скрізь новотвори, до себе подібні завдяки подібним обставинам, в яких вони розвивали ся, й однаковим цїлям, які ставили собі правительства всїх трох держав, виробляючи нові норми служебного землеволодїння. Завдяки значному запасу грамот-надань з XIV в. з Галицької Руси, ґенезу сих нових форм можна в сїй землї найлїпше слїдити і вони кидають також сьвітло на еволюцію землеволодїння в тих двох иньших державах.

⁵) Див. реґести шляхетських надань на польськім праві і служебних надань руських земель, зроблені для порівняння Пєкосїньским — Rycerstwo polskie І с. 211 і далї й c. 232 і далї.

⁶) Нпр. в наданню ґрунтів Павлу й Петру з Угорщини, 1361 р. — обовязок служби cum duobus sagittariis decenter armatis — Kod. Małop. III ч. 741, пор. Матеріали т. 1. В наданню Дмитрович Венцеславу в Ґолухова, 1364 р., обовязок cum una hasta ad qnamlibet expedicionem generalem servire — Akta gr. i ziem. II ч. 2. В наданню c. Риботич Стефану Угрину, 1368 р. — обовязок ставити ся cum una hasta et quatuor balistariis ad quamlibet expedicionem generalem — Kodeks Małopolski III ч. 807. В наданню Станїславу Древєнтї, 1368, обовязок ставити ся cum duabus hastis et sex sagittariis in equis bene valentibus — Kod. Małop. III ч. 816. Див. іще нпр. Kod. Małop. І ч. 252, III ч. 715, 737, 743.

⁷) 3 дотепер звістних Казимирових надань маємо кілька виїмків з сеї звичайної норми — жадання воєнної служби; але їх можна витолкувати до певної міри: нема його в наданню Ряшева Пакославу 1344 р., але се наданнє стало ся перед прилученнєм цїлої Галичини, коли відірвано від неї Сяніччину. Очевидно свій плян військової служби правительство польське виробило, коли на порядку дневнім стала справа оборони цїлої Галичини. Нема сього застереження в наданню Заню Матейчичу, (Акты Юж. и З. Р. II. 62), але се грамота особливша: вона увільняє слугу від служебних обовязків, і надає йому не маєтність шляхетську, тільки меньшу. Може бути зрештою, що належить вона до перших років Казимирової окупації (грамота без дати). В наданню конфіскованої маєтности Бутвичів, 1360 р. (Kod, Małopolski III ч. 79) Казимир дає її omnibus iuribus, quibus alii nobiles terre Russie et eorum cmetones gaudere dinoscutur. Нарештї не згадує нїчого про військову службу, грамота Ходкови Бибельському (Akta gr. ziem. І ч. 5), обмежаючи ся лише на потвердженню сих маєтностей на підставі предложених Львових грамот.

⁸) Особливо виразно се в наданню Ходку Матутейовичу: потвердивши за ним його маєтности на підставі предложеної грамоти Льва, Казимир додає: volumus tamen, quod pretextu huiusmodi nostre donacionis et confirmacionis (ipse Chodko) et eius successores legitimi nobis et suceessoribus nostris cum duobus sagitariis in equis competentibus ad quamlibet expedicionem generalem temporibus perpetuis seruire sit astrictus (Kod. Małop. III ч. 737). Подібно, хоч не так виразно, в потвердженню Дмитру Кальдофовичу (ib. ч. 743): потвердивши за ним його села, p митом, quod dabatur ex antiquo, і правом врубу в лїси, грамота додає: servicium vero nobis et successoribus exhiberet i т. д. В третїм потвердженню — Ходкови Бибельському (Akta gr. і z. І ч. 5) про воєнну службу зовсїм не згадуєть ся.

⁹) Згадують про се тільки пізнї белзькі грамоти, коли вже йшла боротьба против сих обовязків.

¹⁰) Див. реґести надань нїмецького права у Пєкосїньского Rycerstwo І c. 237 і далї.

¹¹) Для прикладу наведу нпр. наданнє Казимира з 1340 р. війтівства в Сандеччинї — обовязок ставити ся ad quamlibet expedicionem in defensionem regni cum tribus famulis, armis bellicis bene dispositis — Kod. Małop. IIІ ч. 162. Або наданнє війтівства з 1352 р. Дмитру з Сянока (в Римановськім): ad expedicionem generalem unum hominem in levibus annis videlicet in pancerio, in slappa et cum hosta in equo valenti mittere — A. g. z. VIII ч. l. Завважу, що в порівнянню з пізнїйшими шляхетськими, надання війтівські часто визначають ся ще далеко детальнїйшими означеннями що до якости вояка — описуєть ся докладно зброя, означаєть ся вартість коня (скільки має бути варт). Очевидно, для шляхти король мав більше довіря, що не вишле вояків лихо споряджених.

¹²) quocienscunque ad expedicionem generalem in terra Russia vocatus fuerit, cum una hosta et uno sagittario cum armis bene preparatis in equis valentibus tenebuntur deservire (одно з найстарших надань, Ходку Лоєвичу — A. g. z. V ч. 8).

¹³) singuli kmetones, de quolibet curia seu fumo.

¹⁴) A. g. z. V ч. 8, VII ч. 9 (1373).

¹⁵) A. g. z. VII ч. 10 (1374), VIII ч. 9 (1375).

¹⁶) Нпр. A. g. z. II ч. 4 і 5 (1375).

¹⁷) in terra Russie residenciam faciant personalem, prout se ad hoc specialiter obligerunt — грам. 1376 р., A. g. z. V ч. 11, пор. Матеріали ч. 3.

¹⁸) A. g. z. II ч. 4, 5, 6 (1375).

¹⁹) Нпр. Ходку Лоєвичу 1373 (A. g. z. V. 8); Яську на Дорошів (ib. VII. 11); Глїбу Дворсковичу (A. g. z. VIII. 9); Реґінальду і Нїнотку, 1376 (A. g. z. V ч. 11) і .т. и.

²⁰) В сих умовах бачить др. Прохаска (Lenna i maństwa) доказ, що лєнне право, заведене Опольським, вповнї відповідало західньому лєнному праву. Рецепцію лєнного права вже перед тим припускав Линниченко (Суспільні верстви c. 34 і далї), кладучи її ще на часи Казимира, Володислав же, по його гадцї, тільки відважив назвати річ її іменем. В своїй книзї Барское староство (c. 164) я вказав, що нема причини припускати такої сьвідомої рецепції: ріжні застереження, які стрічаємо в грамотах Казимира і пізнїйших, виробляли ся самою полїтикою, подібно як в в. кн. Литовськім і Московськім, а Володислав приложив до того тільки назву „лєнности”.

²¹) secundum ritum et consuetudinem aliorum terrigenarum nostre corone regni Polonie — Akta gr. i ziem. V ч. 30 і реґеста 1386 р. у Линниченка Юрид. формы с. 309. Надання Ягайла iure feodali (числом два) наводить з реґест ревізії 1564 р. Линниченко ib.

²²) omnia et singula iura ruthenica in terra Russiae ab antiquis temporibus tenta et habita.

²³) Так грамота Мих. Бучацького з р. 1392 на c. Койданів в Теребовельськім повіті має таку приписку: Ex mandato domini regis tempore ostensionis litterarum in presentia regia in Grodek sub anno Domini millesimo quandringentesimo decimo septimo huic donationi adiunctum est servicium unius lancae et duorum sagittariorum in armis et equis volentibus ad quamlibet expeditionem imminentem,- Матеріали ч. 7. Взагалї гадка Линниченка, що з переходом Галичини до Ягайла в становищі галицьких шляхтичів зайшла радикальна зміна, і умови надань зміняють ся (Сусп. верстви c. 40 і далї), не має підстави.

²⁴) A. g. z. IV ч. 16, Акты Барскаго стар. II с. 327, Матеріалы ч. 14, 25, 28-32, 37, 39.

²⁵) alias sibi ad tenendas praesentes nostros inscriptiones minime obligaremur — А Бар. c. I ч. 11 i II R. 1448, Матеріали ч. 31-2, 46-7

²⁶) Акты Барскаго стар. II с. 327.

²⁷) Ріжні комбінації сих застережень вказані в моїй книзї Барское староство c. 157.

²⁸) Див. нпр. Матеріали ч. 5: з королївського поручення, без всяких мотивів, староста руський відберає від Івашка Сеньковича його село Дроздовичі на королївщину, замість того дає село иньшого шляхтича Мимоня, а Мимоневи королївське село Куйматичі, з додатком двох дворищ і 10 гривен.

²⁹) de iure feodali alias szluskiego еxiperemus — A. g. z. V ч. 30, пор. III ч. 107; ipsos de iure servili in ius terrestre translatos teneant. Мушу завважити, що давнїйше я розумів се szluskiego як „шлезьке” (Барское староство c. 65), уважаючи на варіанти сього слова, і навіть полємізував з сього погляду з дром Прохаскою, але порівнюючи з сим вираз „de iure servili”, переконую ся, що таки тут треба розуміти szluskie як s lużskie = служебне.

³⁰) Codex epist. saec і XV т. II ч. 149 § 18, пор. Длуґоша IV с. 333; розвідка Левіцкого Przywilej brzeski — Rozprawy краківські т. XXIV, також дещо у Прохаски Geneza parlamentaryzmu, ib. XXXVIII c. 89 і далї.

³¹) Длуґош IV c. 548 Liber cancellariae S. Ciołek ч. 40 (Archiv für österreich. Geschichste XL). Звістка Длуґоша самостійна: він знає більше про галицькі данини й повинности, нїж каже про них приреченнє галицької шляхти:

приреченнє: de avena, que post contribucionem podynine dictam sive fumalem colleccioneni, una cum duobas grossis de quolibet manso possesso... sibi respondere, ad omnes expediciones tam extraneas quam domesticas sine omni stipendio aut solucione vel subsidiis quibuscunque pecuniariis, vel aliis famulari, castra et eorum ruinas... rераrаrе et nova denuo edificare et erigere et usque a fundamentis ad finem consumare.

Длугош: ad quaelibet bella sine aliquo donativo ire, ad castrorum aedificationem suos homines mittere, ас de quolibet manso possesso duas avenae, duas siliginis mensuras et quatuor grossos singulis annis solvi.

Лєвіцкий (ор. c.) думає, що приреченнє було видане перед берестейським привилеєм 1425 р. і його гадку приймає Прохаска (Geneza parlamentaryzmu с. 90), але я на те не бачу важних доказів.

³²) Окрім згаданих низше (c. 85) соймиків 1427 і 1433 р. див. іще записку холмську з 1430 р. (віче судове?) — Pawiński Sejmiki ziemskie dod. c. 57. Першу звістку про скликаннє королем соймику на Руси маємо одначе, ще з перед берестейського привилею — Liber cancell. St. Ciołek І c. 36.

³³) Subcamerarius Russiae — Akta gr. ziem. VII ч. 35.

³⁴) Про се див. в розвідцї Прохаски W obronie społeczeństwa, тільки на жаль тут за богато місця дано деклямаціям, і дуже мало — аналїзу фактів.

³⁵) Ухвали сих соймиків згадує інвентар коронного архиву — Іnventarium ed. Rykaczewski c. 253 (див. також звістку з інвентаря Доґеля при перекладї Ваповского Малїновского, II c. 225-6).

³⁶) В сьвітлї сих змагань мабуть треба толкувати звістний епізод з 1426 р., коли руська шляхта на заклик Ягайла до походу на Угорщину, в поміч Жиґимонтови на Турків, відповіла, що не піде инакше, коли не дістане наперед по 5 гривен на сулицю, і Ягайло, розгнїваний тим, казав непослушних арештувати й відберати маєтности (Длуґош IV c. 343, пор. 544). Сї непослушні шляхтичі жадали, аби їх трактовано відповідно до польського права, що звільняло шляхту від заграничних походів. Подібний характер мав мабуть і иньший страйк руської шляхти, про який маємо побіжну згадку в Liber cancellariae St. Ciołek I c. 181.

³⁷) Codex epist. s. XV т. II ч. 177 § 18.

³⁸) Inventarium ed. Rykaczewski c. 225, пер. Ваповского II c. 226, Codex epist. s. XV, т. II ч. 212 § 18.

³⁹) Длуґош IV c. 548.

⁴⁰) Акти львівського земського суда під днем 1 сїчня 1435 мали таку записку: terrae Russiae dignitarii et terrigenae colloquium primum celebrarunt generale post collacionem iuris polonici terris Russiae per pie record. serenissimum principem d. Vladislaum... gratiose collati et concessi — Niesiecki Herbarz, вид. Бобровича І c. 260. Подібну записку й досї читаємо на вступі актів галицького земського суда, під днем 12|IX 1435: post dacionem iurispolonici terre Russie per seren. principem d. Wladislaum etc. praesens registrum est factum pro iudicio terrestri. Akta grodz. i ziem. XII ч. 1. пор. записку в т. XI ч. 714 і пояснення в передмові с. 6. Про ранїйше заведеннє вічевих судів в землї Холмській може сьвідчити й згадана вище записка 1430 р. — у Павіньского дод. c. LVII, але з неї самої трудно судити. Земського судівництва й земських урядників, видно з неї, тодї тут не було ще. Найдавнїйший акт земського суда в Каменцї звістний тільки з р. 1456 — A. g. z. IV c. 164, пор. XIV с. 474, але члени земського суду, сенатори і земські урядники звістні вже в 1436-9 рр., отже нема сумнїву, що й тут заведено „польське право” в 1435 р. і в дїйсности (див. Барское староство c. 147). Земських урядників галицьких бачимо на берестейськім соймі 1435/6 — Volum. legum І c. 57-8.

⁴¹) Див. вище c. 80.

⁴²) Так нпр. 1442 р. кор. Володислав надав Томашеви з Гинковець (в пов. Червоногородськім) се село, обовязуючи його до служби ad quamlibet generalem expedicionem cum una hasta et quatuor sagittariis і примусового мешкання — A. g. z. VI ч. 20. 1451. Kop. Казимир дає шл. Станку й Івашку Давидовичам пустиню Iaczinska в Львівськім пов. з обовязком ad mandatum capitaneorum leopoliensium ad granicies regni seu terrarum eiusdem et extra in custodiam contra Tartaros semper et pro omni tempore inequittare et in custodia huiusmodi operosam et pervigilem facere diligenciam, sine negligencia et excusacione aliquali — A. g. z. V ч. 131. Пор. Матеріали ч. 35, 39, 46-7, 55.

⁴³) Стації — пор. Акты Бар. стар. I ч. 9, 19 і документи невидані, вичислені у мене — Барское староство c. 157 нотки 1 і 8. Цїлий ряд сїл під Львовом давав стацію ще в 2-ій пол. XVI в. — див. люстрадію 1564 р. — Жерела до іст. України-Руси III c. 378-80. Застереженнє замкової роботи від шляхтичів див. Акты Бар. стар. І ч. 25 і 26.

⁴⁴) Длуґош V c. 53, 75, Inventarium ed. Rykaczewski c. 258, Codex epist. saec. XV т. III c. 52.

⁴⁵) Сенатори белзькі звістні р. 1435 — Vol. legum І c. 57, фраґменти актів белзького земельного суда з кінця 30-х рр. XV в. (в львівськім краєвім архиві, на жаль досї не видані) виказують істнованнє в тім часї земських виборних судів, на польський взір.

⁴⁶) Нпр. ще в XVI в. маємо королївські грамоти, що потверджуючи надання Володислава Опольського, заразом переносили надані ним маєтности з права лєнного на право польське — нпр. Матеріали ч. 72.

⁴⁷) Volum. legum II c. 152.

⁴⁸) В XVI в. і пізнійше лєнним звали не тільки надання iure feodali, але також і всяке служебне непривілєґіоване володїннє, і з того часом виходила плутанина. Пор. Volum. legum. II c. 263 (р. 1588): feuda ziem ruskich i podolskich przed statutem Alexandrowym nadane i konstutucyami krola Stefana w dziedzictwa obrocone, nie maią bydz iuż in controversiam quamvis przywodzone. Постанову 1579 р. супроти того треба інтерпретувати так: лєнними можна уважати тільки маєтности надані виразно iure feudi, і ся лєнність обмежаєть ся тільки ограниченнєм спадщини мужеським потомством.

⁴⁹) Див. Барское староство c. 273-4, документ і коментар, і тамже c. 363-4. Зрештою про се будемо говорити низше.

ШЛЯХТА НЕПОВНОПРАВНА, ДВІ КАТЕҐОРІЇ ЇЇ. ШЛЯХТА СЛУЖЕБНА В ЗЕМЛЯХ КОРОННИХ, ЗВІСТКИ З ГАЛИЧИНИ ПРО НЕЇ, ЇЇ ЗМАГАННЯ ДО ПОВНОПРАВНОСТИ, КОНЮШІ СЕЛА ПЕРЕМИЩИНИ. СЛУЖЕБНА ШЛЯХТА НА ПОДІЛЮ — ШЛЯХТА БАРСЬКА, ЇЇ ОБОВЯЗКИ, КРИТЕРІЇ ЇЇ СЛУЖЕБНОСТИ, ШЛЯХТА ХМЕЛЬНИЦЬКА. НЕПОВНОПРАВНА СЛУЖЕБНА ШЛЯХТА В В. КН. ЛИТОВСЬКІМ — ОВРУЦЬКА, ОСТЕРСЬКА Й ЛЮБЕЦЬКА. БОЯРЕ І ШЛЯХТА НА ЗЕМЛЯХ ПАНСЬКИХ — В В. КН. ЛИТОВСЬКІМ: ЇХ ОБОВЯЗКИ І ЗАЛЕЖНІСТЬ; В ЗЕМЛЯХ КОРОННИХ: МАНСТВА ЯРОСЛАВЩИНИ, ИНЬШІ ЗВІСТКИ, ШЛЯХТА ЩЕБРЕШИНСЬКА Й ШАРГОРОДСЬКА.

Становище неповноправної шляхти нї польським, нї литовським правом не було нїколи хоч трохи близше означене. Властиво нї те нї се зовсїм не знало такої неповноправної шляхти в тих часах, які нас інтересують ¹), так що ся катеґорія, а властиво — катеґорії, істнували, можна сказати, лише через неувагу законодавства, а навіть в противність його постановам ²), бувши витвором побутових обставин, нїколи не нормованих правом. Через се отсю суспільну верству майже неможливо вложити в якусь схему й одностайно схарактеризувати.

Навіть якоїсь виробленої назви для неї не було. Часом для означення шляхти служебної, непривілєґіованої уживали таких назв з лєнного права як vasalli, manowie (mann — Mann — васаль), dzierzawcze lenne, або бояри, в тім специфічнім, непривілєґіованім значінню (bojari, bojarones — навіть по землях коронних), servi nobiles, nobiles servitores, sliachcziczi służebni, а ще частїйше називали їх просто шляхтичами, без всякого близшого пояснення.

На дві катеґорії сю неповноправну шляхту можна подїлити, не натягаючи фактів. Перша — се бояре й шляхта, що сидїли не безпосередно під королем, а на землях і під властию князїв, панів і просто шляхтичів. Друга — се бояре й шляхта, що сидячи безпосередно під королем, обтяжені були ріжними служебними обовязками, а при тім часом і в особистих своїх правах в порівнянню до шляхтичів повноправних були де що укорочені. Коли перша катеґорія бодай сю зверхню прикмету — залежність від свого дїдича, має виразну, то друга розпливаєть ся зовсїм, не маючи нїякої виразної границї, ба й спільної прикмети, окрім тої служебности.

Я почну від сеї другої катеґорії — в звязку з що йно зробленим переглядом формовання шляхетської привілеґіованої верстви.

Ми бачили вже, як супроти великої ріжнородности суспільних елєментів, покликуваних до воєнної служби, литовське правительство старало ся зробити ріжницю між привілєґіованим шляхтичом і особами, обовязаними воєнною службою, непривілєґіованого походження, і шукаючи ріжними способами потягнути якийсь критерий для розграничення їх, вкінцї спинило ся на принціпі давности: старші роди на підставі своєї приналежности до боярського, себто до воєнної служби обовязаного стану, признавали ся тим самим привілєґіованими, тим часом як воєннослужебні новійшої дати за шляхту не признавали ся. Ряд моментів на ґрунтї сього принціпу відсортували, бодай з грубшого, привілєґіовану шляхту від півпривілєґіованих воєннослужебних, що зістали ся в переходовім станї, претендуючи на шляхецтво й ведучи за шляхетські привілєґії боротьбу, що приводила до ріжних результатів зовсїм припадково: одні видерали ся на шляхетський щебель, иньші спадали до становища майже або й зовсїм селянського.

В подібним станї була справа шляхти і в руських землях Корони, з тою тілько ріжницею, що коронне правительство не мало причини так піклувати ся сею провінціональною справою і не присьвячувало її нїякої уваги, тим часом як для литовського се було одною з кардинальних точок державної орґанїзації.

І в руських провінціях Корони, як ми бачили вже, в інтересах оборони, до військового обовязку притягали ся ріжні суспільні верстви й суспільні елєменти: військову службу несли міщане, війти сїл нїмецького права й князї волоського права, з воєнно-служебними обовязками давали ся й потверджували ся земельні маєтности слугам ріжних катеґорій і людям всїлякого стану. Володїючи ж маєтностями з обовязком воєнної служби, такі всїлякі люде переходили до привілєґіованого стану, й нераз безслїдно замішували ся між правдивою шляхтою — потомками давнїх місцевих боярських родів і ріжними приходнями-шляхтичами. Перегляду нїякого в тім центральне правительство не мало, лише місцеві старости могли піднести голос, в інтересах свого замка і держави, против такого переходу служебних державців до катеґорії привілєґіованої шляхти. Але з старостою можна було погодити ся, або й без його відомости дістати з королївської канцелярії грамоти, що мовчачи про давні служебности (евіденції їх канцелярія нїякої не мала), потверджувала петента в володїнню його маєтностями, чи вкінцї якийсь фальзіфікат предложити її до потвердження. Така королївська грамота часто безповоротно крила й служебні обовязки й нешляхетське походженнє панка.

Звичайно тільки меньше заможним, меньше впливовим не удавало ся вкінцї вибити ся з під замкової служби й зверхности, або там, де старости мали вже такі цїлї гнізда служебної шляхти, й пильнували, щоб не дати її з тої служебности виломити ся. При загальній еманципації шляхти руських земель в 1435 р. головна маса властителїв маєтностей, очевидно, мусїла від разу війти до катеґорії повноправної привілєґіованої шляхти, без всяких процедур ³). Тільви меньш заможна, слабше актами й привилеями узброєна меньшість лишила ся за дверима шляхетського раю й мусїла калатати до них, стараючи ся ex post надоложити брак документів та відгризти ся від претензій старост на її служби й зверхність над нею.

Найчастїйш в подібних спорах з старостами і виходила наверх історія походження ріжних сумнївних шляхетських родів, їх служебних обовязків і старань коло увільнення від них. Бо самі надання взагалї дуже скупі на всякі вказівки що до походження, а історією родів нїхто не займав ся. Я наведу кїлька прикладів сих заходів шляхетських minores gentes для ілюстрації сеї верстви.

Найбільша голосна з таких історій в Галичинї — се боротьба за шляхетські права добрянських слуг. В 1452 р. троє братів слуг з с. Улича (Сяніцької землї) дістали від Ягайла пустий ґрунт Добру, з обовязком ставити з нього трох стрільцїв на війну й трома кіньми служити в замкових потребах. Се остатнє застереженнє ставило їх на становищі замкових слуг, і тому при наданню польського права Добрянським не удало ся перейти в катеґорію повноправної шляхти. Вони одначе добивали ся сього дуже енерґічно, то заперечуючи й вирікаючи ся своїх служебних обовязків, то відкупаючи ся від них платою грошевого чиншу. Вкінцї на соймі 1565 р. вони випросили собі від короля грамоту, що звільняла їх від всяких служб, окрім воєнної: вони мали висилати в похід чотирох кінних вояків. Се запечатало їх боротьбу — вони могли себе з повним правом називати шляхтичами ⁴).

Таких історій було богато, і вони мають значний інтерес, тим більше, що се роди переважно українські, тубильні, або зрущені. Але досї нїхто не поінтересував ся зайняти ся сими minores gentes Галичини й їх боротьбою за привілєґії.

В тій же Сяніччинї нпр. знаходимо в серединї XV в. в с. Лодинї кілька руських родин, що зачисляли ся й таки видко були дїйсно давнїйше замковими слугами, але вже титуловали себе „шляхетними” „дїдичами”, або „земянами” (heredes) свого села і не хотїли сповняти служебних обовязків. В 1446 р. староста позиває кількох з них, що вони „не служать замкови відповідно до звичаю, як служили їх попередники й сусїди”, спеціально — що вони не давали риби до замку, не вважаючи на кілька упімнень старости. Лодиняне ті покликували ся на якусь королївську грамоту, але староста не признав її за відповідне оправданнє і засудив їх на кари. Одначе вони сього засуду не прийняли. Дальшої історії сього спору не знаємо, здаєть ся скінчило ся на тім, що сї слуги спродали свої ґрунти шляхтичам постороннїм і тим покінчили свою „прю” ⁵).

В Перемищинї в околицї Медики були села, залюднені слугами-конюхами. Про них взагалї я буду говорити низше, а тепер згадаю про боротьбу одного з сих сїл — Витошинець з старостами за шляхетські привилєґії. В серединї XVI в. перемишльські старости, позавидувавши легких обовязків сих конюхів, почали переводити їх на панщину. Декотрі піддали ся, але не всї. Витошинські конюхи спротивили ся й почали доводити своє привілєґіоване становище. Коли королївські комісарі постановили перевести конюхів на панщину, витошинські конюхи сфальзификували собі грамоту Льва, де не тільки надавала ся їх предкам витошинські ґрунти, але й значило ся, що ті витошинські „піддані” мають не тільки доглядати коней, але — передовсїм — служити „воєнну службу”, отже були вони воєнно-служебні, значить — привілєґіовані. Ся Львова грамота, мовляв знайдена в якійсь книзї в місцевій церкві, була потверджена королем і добре послужила Витошинським, так що вони не тільки оборонили ся від панщини, але почали претендувати на шляхетські права (nobiles Witoszyńscy, in villa W. heredes, як вони себе титулують потім). Але в 1630-х рр. взяли ся до них старости новосформованого медицького староства й стали змушувати їх до податків і робіт, так як селян. Грамоти 1566 р., видко, не виставало для оборони шляхетських прав, і Витошинські постарали ся дістати нові докази: явила ся на сьвіт грамота кор. Казимира, сфальшована, що потверджувала грамоту Льва, уже инакшу: в них уже нїчого не говорило ся про конюшу службу, предки витошинських звали ся „служебниками” князя і короля, а обовязком їх була тільки воєнна служба. Узброєні сими новими документами, Витошинські занесли протест на претензиї й насильства старости, але чи виграли остаточно справу, не знаю ⁶).

В иньшім селї перемишльської королївщини, Негребцї, давнїйше також були конюхи: бачимо їх в актах середини XV в. Уже тодї були між ними заможні люде, що могли рівняти ся з шляхтичами; декотрі пробували виломити ся з служебного стану, доводячи, що вони не слуги, а земяне, й володїють своїми землями perpetualiter, але не могли виказати ся нїякими документами. При кінцї XV в. вони були вже переведені на службу замкову, „служили коли і де їм скаже староста або його урядник”, і окрім служби давали овес і курей; в такім положенню бачимо їх і підчас люстрації 1565 р. Але з неї ж видно, що декотрі фамілїї тодї вибороли вже собі привілєґіоване становище: люстратор відріжняє їх від „кметів” сього села, навиваючи „земянами”; вони мають своїх селян, і тільки служать на замок, а вівсяну дань дають уже їх піддані ⁷). Вони на дорозї також до шляхетського положення, хоч, очевидно, вийшли з тих же „кметїх” родів; як удало ся їм виломити ся з кметього стану, люстрація не поясняє.

Подібно як конюхи негребецькі, пробували виломити ся з служебности також декотрі роди слуг нижанковецьких: маємо оден такий процес в 1460-х рр., але результату його не знаємо ⁸).

Сих кілька прикладів вистане для загальної ілюстрації сеї катеґорії шляхетських minores gentes Галичини. Перед кільканадцятьма роками перестудіював я детайлїчно в спеціальній працї склад такої непривілєґіованої шляхти в східнім Поділю (т. зв. Барськім старостві) і ся аналїза, що на жаль досї лишила ся одинокою, також може послужити до ілюстрації сеї суспільної верстви.

Основою служили тут старі руські роди, дрібні властителї, обложені службою, які зацїліли на своїх ґрунтах, встигши добути потвердження чи документи на своє володїннє; поруч них осїдали ся нові — Поляки й Русини, за наданнями ріжного рода. Були між ними й шляхтичі, й люде нешляхетські (перші надання звуть їх не nobiles, a providi, honesti, як Петрановських, Войтовичів, Барановських), часом навіть можна близше вказати їх походженнє — міщанське (як Добчинських, Войтовичів-Михаловських, барських міщан), або й селянське (як предка Сербновських — Райтка з Покутинець, або Козяровських, що мали бути селянами-втїкачами з Зинечковець). Ся ріжниця походження одначе дуже скоро затерала ся, й всї сї „барські шляхтичі” становлять в XVI в., коли формуєть ся ся шляхта, одну служебно-шляхетську верству, котрої урядовий титул — nobiles ⁹), хоч нпр. люстратори 1565 р. й розріжняють „шляхтичів польських” і „бояр та земян руських”, спеціально при тім нотуючи „плебейський” рід декотрих (plebei, ex plebeo genere).

Треба одначе сказати, що бувало й противно — нераз в тамошнїх неспокійних обставинах трапляло ся, що шляхетська родина затрачувала свої документи, трактувала ся як нешляхетська й аж пізнїйше — віднайшовши, або й сфальшувавши документи, регабілїтувала себе. Так було нпр. з Буцнями-Берлинськими, Кунатовськими-Гальчинськими, зачисленими до плебеїв люстратором 1565 р. ¹¹)

Сї барські шляхетські роди без ріжницї свого походження і правних титулів лучили ся в одну верству служебними своїми обовязками. Ми знаємо вже, що служебні обовязки тяжіли давнїйше на всїй подільській шляхтї без ріжницї. При наданню польського права значна частина її, особливо руських родів, що сидїли тут з „дїда й прадїда”, але документів часто не мали нїяких, зістала ся й далї на служебній стопі, а в інтересах оборони сих загрожених країв польське правительство далї роздавало тут землї з обовязками воєнної й замкової служби. В Барщинї спеціально такі надання широко практикували ся в другій четвертинї XVI в., коли правительство заходило ся кольонїзувати на ново отсю страшно спустошену Татарами територію; але практика служб і обовязків сформувала ся вже давнїйше. Барські шляхтичі мали ставити ся до походу на кождий зазив барського старости; по черзї ходили „сторожу” — вистерегати Татар на їх „шляхах”; під час ворожого нападу разом з своїми підданими мали сидїти в барськім замку для його оборони; підданні їх кілька день до року робили панщину на замок і т. и. Крім того мали вони підлягати зверхности й юрисдикції барського старости, тим часом як над повноправною шляхтою він зверхности й юрисдикції не мав: вона підлягала земським і ґродським судам камінецьким і летичівським.

Сим ограниченням барські шляхтичі підлягали без ріжницї, чи вододїли своїми маєтностями iure hereditario, чи iure feodali, чи в записях сум доживотних або на час неозначений, чи були їх обовязки виразно зазначені в їх наданнях, чи нї: їх обовязки кермували ся практикою — сумою обовязків прийнятою для „шляхтичів Барського повіта”, а до таких зачисляли ся всї неповноправні шляхетські роди (инакше vassali nobiles, земяне, бояри, як їх звуть барські акти), себ то такі, що не мали „вольности права земського дїдичного коронного”. Тому назва „барського шляхтича” в пізнїйших часах була навіть назвою погірдливою, в противставленню до шляхтича коронного ¹²). Але хто властиво до сеї катеґорії неповноправних барських шляхтичів мав належати, на се якогось виробленого критерія даремно б ми шукали.

В якійсь мірі служебности звязані були з певними селами барської околицї: хто діставав таке село, або певну частину його, або його ґрунтів, мав нести служби, які були з ним звязані. Але з другого боку мала своє значіннє, може й більше, особа: дуже часто трапляло ся, що таке село чи ґрунт, перейшовши в руки „коронного” шляхтича, особливо якогось значнїйшого, переставало бути служебним і виходило зі зверхности барського замка. Не ставало се одначе eo ipso — нпр. коли з кінцем XVI в. масою почали випрошувати собі барські села „коронні” шляхтичі, вони якийсь час признавали ся до барських служб ¹³): емансипація дїяла ся скорше дорогою фактичною нїж правною. Бачимо властиво одну признану корму: хто викажеть ся наданнєм на дїдичнім праві з перед „Олександрового статута” (1504), той тим самим має право на всякі привілєґії prawa ziemskiego dziedzicznego koronnego, уважаєть ся шляхтичом привілєґіованим; всякі иньші форми надання сього становища не давали; не помагали навіть королївські грамоти, що потверджували право на маєтність без всяких застережень. Так нпр. в 1557 р. шляхтичі Радиєвські хотїли виломити ся з барської зверхности й служебности, покликуючи ся на таку королївську грамоту в 1554 р. Але король, довідавши ся, що вони досї несли служби за рівно з шляхтичами, „які користають з таких же прав”, полишив їх на становищі шляхтичів служебних ¹⁴).

Одні роди таке служебне становище терпеливо зносили цїлими столїтями, аж до кінця Польщі, иньші знову старали ся виломити ся з нього, заводили спори з старостами, старали ся доступити „права земського”, як і ті галицькі „земяне”. Декотрим се удавало ся. Так родина Карачевських під час ревізії прав предложила три грамоти Витовта, сфальшовані здаєть ся всї за порядком, і потім розпочавши спір з старостами, завдяки сим грамотам виграла справу — признана була за шляхту привілєґіовану ¹⁵). Иньшій старій, также руській родинї Митків удало ся се також, завдяки королївському потвердженню з 1506 р.: ся грамота була видана мовляв замість давнїйших, що мали погоріти під час татарського нападу, за посьвідченнєм Станїслава з Ходча, тодїшнього камінецького старости, що Миткова маєтність була дїдична (за сю рекомендацію мусїв Митко добре подякувати старостї). Тому що ся грамота не згадувала про нїякі служебности, а заступала грамоти старші, мовляв з перед 1504 р., Митки, витягнувши її в 1570-х рр., виповіли війну старостам і по довгих-довгих процесах (бо деяким формальним вимогам грамота 1506 р. не відповідала), що потягнули ся аж до середини XVII в., вибороли й оборонили свої привілєґіоване становище ¹⁶).

Барська околиця була тільки найбільшою (здаєть ся) й характернїйшою ґрупою такої служебної шляхти, але меньші острови знаходимо ми і по иньших коронних землях. Коло сусїднього Хмельника, на Богу, бачимо подібні села служебної шляхти, що несе служби до Хмельницького замку й ходить в похід на кождий заклик старости ¹⁷). Коло львівського замку люстрація 1565 р. виказує села „манів або земян, що служать до замку львівського”, числом два. Вони мали обовязок їздити в сторожу „на границї татарські, волоські й угорські” під час трівоги, або взагалї коли накаже їм львівський староста, а також і на лови, разом з старостою. Але старости скаржили ся, що вони „не у всїм послушні”, мабуть хотїли виломити ся з сих служебних обовязків ¹⁸).

В землях в. кн. Литовського, як я вже згадав, не бракувало також подібних гнїзд служебної шляхти, що висїла між становищем повноправних шляхтичів і замкових слуг. Найбільш численна й більше звістна — се шляхта овруцька ¹⁹). В околицї овруцького замка, в київськім Полїсю, сидїло кількадесять боярських родів руських, переважно сильно розмножених, на дрібних ґрунтах. Між ними мусїло бути чимало потомків старих боярських родів ще з часів передтатарських; але були також і люде иньшого стану, осаджувані овруцькими намістниками на ріжних службах для забезпечення замкової служби (знаємо вже, що намістники й старости на таких службах осаджували в потребі міщан і селян). З тих і з сих декотрі розстарали ся собі грамоти від князїв київських (литовської династиї) й в. кн. литовських ²⁰), що звільняли їх від усяких замкових повинностей й полишали при самій воєнній службі. Иньші знову таких документів не мали: або сидїли без усяких документів, або мали надання з застереженнями служби. Незалежно одначе від такої ріжницї в їх правних титулах, бояр і тої і другої катеґорії бачимо в серединї XVI в., під час люстрації, і пізнїйше на службах боярських, ординських, замкових, з ріжними замковими обовязками ²¹).

Супроти браку такої виразної границї між привілєґіованими й непривілєґіованими боярами, овруцькі старости по старій традиції хотїли всїх овруцьких бояр зарівно трактувати як служебних та потягати їх до ріжних замкових обовязків: відбувати сторожу в замку, возити листи і т. и., а также претендували на власть і юрисдикцію над ними як непривілєґіованими. Бояре противили ся, покликуючи ся на свої документи, і процеси їх з старостами майже без перерви тягнуть ся від другої четвертини XVI в. — від часів боярської емансипації, аж до кінця Річи посполитої. Звичайно бояре свою справу вигравали, королї признавали їх в шляхетських правах, але минало скільки часу, наставав новий староста — із ними нові претензії й нові процеси ²²).

Подібні, тільки меньше звістні гнїзда боярські, на такім же переходовім становищу бачимо ми за Днїпром коло Любеча і коло Остра. Становище остерських бояр ілюструють нам королївські грамоти видані в 1620 і 1630-х рр., в їх спорах з остерськими намістниками й міщанами: король поручав не потягати їх до нїяких иньших обовязків окрім воєнної служби й оборони замку, не змушувати їх до сторожі, панщинних робіт (шарварків) й иньших тягарів, не відберати від них ґрунтів, не бити й не саджати до арешту безправно й т. и. ²³).

Сього вистане для ілюстрації положення сеї непривілєґіованої, служебної шляхти. Звернїм ся тепер до другої катеґорії — до бояр і шляхти, що сидїли під панами, а не під королем чи вел. князем безпосередно.

Ся катеґорія бояр щоб так сказати другої кляси, чи другої руки — уживаючи терміна середновічного західнього права, була особливо численна в в. кн. Литовськім, де широко практикувало ся роздаваннє більших територій князям і маґнатам, включно з боярськими службам, які на тій території були. Тільки в першій половинї XVI в., як ми вже бачили, литовське правительство починає присвоювати собі погляд польсько-шляхетський, що шляхта „не можеть быти никому въ моцъ подана”, й Статут 1566 р. позволяв давати шляхту панам і князям тільки в складї маєтностей спадкових ²⁴). Але наслїдком великих роздавань попереднїх зістала ся й на далї дуже численна кляса таких бояр-шляхти другої руки, та дожила до кінця в. кн. Литовського.

Окрім сеї дороги число таких бояр-шляхти множило ся иньшими способами: князї й пани роздавали від себе в своїх маєтностях ґрунти людям боярського стану з обовязком служби й залежности. Далї — бояре піддавали ся самі в службу й власть таким панам (західнє submissio), разом в своїми маєтностями, або діставали від них, в заміну своєї маєтности якусь нову, з додатком грошевої суми (формально взявши се виглядало як продажа, але властиво було укритою формою такої submissio), і т. и.

Всї такі бояре були обовязані до служби свому панови, а що з тим ішло разом — мусїли підлягати його власти й юрисдикції. В разї несповнення своїх обовязків, непослушности чи недбальства такий боярин тратив свою маєтність. Особисто він все лишав ся свобідним, міг кождої хвилї виповісти свою службу панови, але в такім разі його маєтність спадала на пана. Се було застереженнє, внесене правительственною полїтикою взагалї в служебні відносини, зарівно в в. кн. Литовськім, як і в в. кн. Московськім. Коли в давнїйших часах бояре могли переходити від князя до князя, не тратячи через те своїх маєтностей, бо вони були їх власностию, а не державою (alleu, а не fief, кажучи термінами феодального права), то тепер, обложивши боярське землеволодїннє служебностями, як дальшу консеквенцію такого прекарного характера володїння правительство і в Литві і в Москві переводить з часом погляд, що виповідаючи службу, служебник тратить свою маєтність. Ми бачили спори про сей принціп і переведеннє його в міжнародних відносинах Литви й Москви при кінцї XV в. ²⁵), а тепер бачимо його приложеним до відносин служебного боярства в серединї самої держави ²⁶).

Воєнну службу сї бояре сповняли в полках своїх панів, о скільки були ними покликувані до неї: в спеціальній евіденції правительство таких панських бояр не держало, а що воєнна служба державі спадала на бідних бояр дуже тяжким тягарем, то в сїй пільзї лежав дуже важний мотив до „поддавання” їх панам. Тільки як би боярин мав окрім своєї маєтности під паном іще й якусь землю безпосередно під в. князем, він мав ставити ся під корогвою дотичного повіта з сеї велико-княжої маєтности ²⁷).

З'ілюструймо сї відносини кількома фактами. От нпр. король надає в 1514 р. кн. Заславському маєтність Садово (в пов. Луцькім) „зъ бояры, зъ Андреєм и зъ Юхномъ Коробчицы, и зъ ихъ землями, а естлибы тыи бояре не хотЂли єму служити, они маютъ добровольно пойти прочъ, со всими своими статкы (рухомим майном), а земли ихъ єму” ²⁸).

Олександр Ходкевич, цїнячи службу земян Соболевських, слуг своїх, і їх заслуги в воєнних походах в почтах Ходкевича, надає їм 1480 р. три чверти милї своєї підляської пущі для розроблення, звільняючи їх на сорок лїт від всяких обовязків, навіть воєнної „земської служби”, а по тій свободї вони будуть обовязані посилати трох коней в почтї Ходкевича, „гдЂ укажеть ся послуга господарская и рЂчипосполитоє ²⁹).

Земянин волинський Янко Чаплич входить з кн. Острозьким в таку умову: він віддає йому своє отчинне село Гольче й дістає від князя грошима 30 кіп широких грошей і двір Межиріче, уже в службу. В грамотї продажи він зве се продажею, в иньшій („поступній”, як звали ся такі в московськім праві), де зобовязуєть ся до служби — проміною. Приймаючи княжий двір Межиріче, він зобовязуєть ся „служити вЂчно” князеви й його потомкам, за себе й за своїх потомків. Своєю державою він не може роспоряджати — „ни продати, ни замЂнити, ни по души дати”; „а коли быхъ я хотЂлъ от князя є. м. проч Ђхати, любо дЂти моЂ не хотЂли бы єго дЂтем служити, тогды я и дЂти моЂ мають Ђхати куды хотят, а той дворъ МежирЂчьє и моє село Голче маєт князя єго милости вЂчно быт и єго дЂтей”. По смерти сього Янка Чаплича кн. Острозькі „допустили к єє отчинЂ, к половинЂ Межиречя” його доньку Білуху, з її мужем і дїтьми, і вони при тім знову видають „запись” на себе, обовязуючи за себе й свою родину службою й вирікаючи ся всяких претенсий на „проміняне” село Гольче, з тим що вони, як і їх предок Янко, не мають бути „отхилени нигде от Острога”. Другу половину Межиріча дістала иньша донька Янка, і з огляду на її безпотомність кн. Острозькі позволили її взяти собі за сина свого сестринича Федора Іванковича, слугу кн. Конст. Острозького, й записати на своїй половинї Межирічя 50 кіп грошей широких, аби було кому по смерти її „душею печаловати ся и поминати” ³⁰).

Кн. Василь Сангушко відібрав від земянина Оранського села, вислужені його батьком у батька кн. Василя, кн. Михайла. Оранський заскаржив кн. Сангушка, й справу судив з поручення в. князя кн. К. Острозький. На судї Сангушко пояснив, що відібрав ті села за недодержаннє обовязків — „ижъ ты мнЂ служилъ не такъ яко прислуша на боярина моєго”. Запитаний Оранський, чи він жадає назад собі тих сїл, відповів, що до сїл не має претензії, „бо дей є. м. воленъ у своєй отчизне”, а жадає тільки звороту рухомостей і збіжа, забраних у нього разом з тими селами, і то йому суд присудив ³¹).

Сього, думаю, вистане для характеристики панських бояр в в. кн. Литовськім перед унїєю. Додам хиба, що в контрактах продажі „бояре” виступають в числї приналежностей і доходів маєтности ³²), і що в порівнянню з боярами „господарськими” там панські бояре уважали ся меньше благородними: „кгдыж вольность именей шляхты нашоє стародавнеє отъ бояръ, которыи подъ паны именья мають, розная въ той речы єсть”, як писав в. князь в 1555 р. ³³).

Перейду до земель коронних. Тут, як знаємо, надання великих маєтностей разом з шляхтою практикували ся тільки виїмково, і то хиба в руських землях: в Польщі така практика давно вийшла з уживання ³⁴). Більші властителї в руських землях дуже радо самі роздавали в своїх маєтностях землї шляхтї з обовязком служби, перекладаючи таким чином, з вигодою для себе, на плечі таких підручних шляхтичів воєнні обовязки, що тяжіли на них самих (до емансипації). Ся практика не перестала й по заведенню польського права в сих землях: потреба в оборонї, з огляду на слабу орґанїзацію держави, була пекуча, особливо в землях більше пограничних зі степами, і кождий мусїв на власну руку про неї дбати.

Так от в р. 1430 Спитко з Ярослава позволяє шл. Марцишу купити певні ґрунта від одного з його підданих й обовязує, що Марциш з сих ґрунтів буде давати коня на кождий похід. Два роки пізнїйше сей Марциш купує від Спитка цїле село Моравсько, й дїдич разом з тим підвисшив його обовязки: від тепер мав він ставити „сулицю” до загального походу. При тім коли сам дїдич особисто буде йти в похід, то й Марциш буде обовязаний іти особисто, а нї — то може післати заступника; на випадок як би служебник попав в походї в неволю, дїдич обовязуєть ся його викупити. З одного пізнїйшого акту довідуємо ся, що подібні служебні держави — homagia seu servicia, alias manstwa, як їх зве акт, були також по иньших селах Спитка: в Кидаловичах, Вячковичах: вони потім дїлять ся разом з иньшими доходами й служебностями між спадкоємцями ³⁵). Згадують ся також nobiles servi в Порохницьких маєтностях, під Ярославом ³⁶).

З иньшого акту довідуємо ся припадком про ґрупу подібних „манств” (ся назва в XV в. досить розповсюднена) в Перемищинї (Клоковичі, Кочережин, Угерцї), в маєтностях кн. Івана передїльницького ³⁷). Стрічаємо їх і в иньших землях Галичини: так шл. Данило Дажбогович Задеревицький в Стрийщинї дає в 1473 р. дворище над Сукилем якомусь Шандрови з братиєю, з тим щоб він служив Задеревицьким воєнну службу „вірою й правдою”: ставив трох стрільцїв ³⁸). Гнат з Кутищ, судя галицький, записує на своїм селї Угерниках в Коломийськім 100 гр. свому слузї шл. Альберту, обовязуючи його ставити ся на власнім конї в похід і їздити з порученнями Гната до короля, при чім кошти має йому покривати Гнат ³⁹). Барбара з Бучацких записує шл. Ник. Мархевцї 60 гр., з обовязком служби, на c. Ріпчин-кут в зем. Галицькій ⁴⁰) і т. и. В Холмщинї звістна нпр. Щебрешинська волость Гурків, де широко розвинені буди такі служебні шляхетські держави ⁴¹). В Белзщинї також в великім числї істнували subditi nobiles, як видно з постанов белзького соймика 1472 р. ⁴²).

Подібно як панські бояре в. кн. Литовського, й сї subditi nobiles коронних земель не тільки були обовязані до служби свому пану, але підлягали його власти й юрисдикції. Продаючи маєтности, продавали разом і таких шляхтичів, себто права на їх службу, власть і юрисдикцію над ними — servicium et obedienciam, cum omni potestate ipsos et ipsorum successores iudicandi, puniendi, і т. и. ⁴³). Така залежність і ограниченнє шляхетських прав мусїло бути дуже прикре для заможнїйших (а такі між сими „манами” трапляли ся), й вони старали ся увільняти ся від сеї залежности, чи викупаючи ся з неї, чи иньшими способами. Сини того Марциша з Моравська, заможні й поважані шляхтичі (оден з них був потім земським судєю перемишльським), викупили ся від Спиткового сина величезною сумою 300 гривен (се було близько друге стільки, скільки заплатив їх батько за свої землї в волости Спитка), і він тодї тільки випустив їх sub potestatem et dicionem regiam, in ius terrestre districtus Premisliensis ⁴⁴). Але розумієть ся, не кождому хотїло ся платити таку pretium affectionis, й вони брали са на иньші способи. Так нпр. „мана” з Клокович заскаржив його пан Фредро до суду (1501), що той не хоче йому служити й бути послушним і вже трічи упустив bellicam expedicionem. „Ман” видістав від короля грамоту, що звільняла його від служби і постарав ся, що справа була перенесена перед короля, але кінця її не знаємо. Бачимо в кождім разї, що Фредри її не пустили так — іще під час ревізії прав 1564 р. предложили вони документи на Клоковичі ⁴⁵).

З кінцем XVI в. широко культивував в своїх великих маєтностях таке служебно-шляхетське землеволодїннє звістний Ян Замойский. Звістні такі його служебно-шляхетські ординації в волости Щебрешинській і Шаргородській (на Поділю, в сусїдстві Барського староства). В Щебрешинській, як сказано, вже за попереднїх властителїв — Гурків (від них Замойский купив її десь в 1595-8 рр.) широко розвинене було таке служебне землеволодїннє, а і в Шаргородчинї (виміняній Замойским від камінецьких біскупів при кінцї 70-х рр.) мусїв він застати богато дрібної служебної руської шляхти, анальоґічної з барською (колись ся волость і належала до Бара). Він і там і тут лише орґанїзував се шляхетське землеволодїннє, поставивши його в більш меньш одностайні відносини до себе. Зібрані мною документи про шаргородську шляхту сї відносини показують досить виразно ⁴⁶).

Замойский видає таким давнїйшим nullo iure possessoribus і новим особам грамоти на маєтности (одні з них титулують ся шляхтичами, nobiles, иньші ріжними нешляхетськими титулами: ucciwy, sławetny), але не на праві дїдичнім, а на певний час: на одно або на два доживотя (для самого обдарованого й його дїтей) ⁴⁷), часом записуючи ще й якусь суму. За те такий державець мусїв заявити в камінецькім земстві, предкладаючи привилей Замойского, що він на свою державу не має нїяких иньших прав окрім надання Замойского, і означені в нїм обовязки буде сповняти. Обовязки сї були орґанїзовані на взір барської шляхти, як то в деяких грамотах зазначає виразно сам Замойский: шляхтичі „мають нести такі обовязки й таку послушність, яку несуть земяне Барської волости, селяне їх також будуть обовязані до послушности й дани до замку шаргородського відповідно до звичаїв сїл барського замку''). Але так одностайні як в Барській волости обовязки шаргородської шляхти не були: часом шляхтича звільнювано з усїх иньших тягарів окрім воєнної служби. Воєнна служба — ходити в похід з дїдичом чи його урядником власним коштом до Турок, Орди й Волохів — була обовязком загальним. Так само всї мусїли підлягати власти й юрисдикції шаргородського намістника. Своїми ґрунтами розпоряджати не можна було без дозволу дїдича, і т. и.