Примітки. 1) Див. напр. накази київському маґістрату — Акты Зап

¹) Див. напр. накази київському маґістрату — Акты Зап. Рос. IV ч. 124, або наказ мозирському старостї — ibid ч. 126 (с. 597).

²) Акты Зап. Рос. IV ч. 85, 86, Акты Ю. 3. Р. II ч. 9,11.

³) Архивъ уніат. митроп. І ст. 153, Акты Зап. Рос. IV ч. 123.

⁴) Акты Зап. Рос. IV ч. 112.

⁵) Архивъ Югозап. Рос I. VI ч. 57-8.

⁶) Акты Зап. Рос. IV ч. 122, пор. Archiwum domu Sapiehów І ч. 192.

⁷) Грамота з 15 грудня 1596 — Акты Зап. Рос. IV ч. 114.

⁸) Рішеннє витебського соймика: О mitropolita: iesli błądzi, wolno mu błądzić, iesli nie błądzi — ia mu tego zусzę (витяги з протоколів ґенерального соймику в. кн. Литовського у Жуковича op. c. с. 240.

⁹) Виїмки з дневника сойму у Голубева П. Могила І с. 46-7, варіанти з недрукованої рукописи у Жуковича op. c. с. 263-4.

¹⁰) Текст у Жуковича додатки с. 589.

¹¹) „Справа о. Никифора” — Акты Зап. Рос. IV ч. 117, виїмки з дневника у Голубева і Жуковича op. c. Лїтературу давнїйшу — розвідки Кудрінского і Жуковича (т. V прим. 11) заступила новїйша праця Жуковича (Сеймовая борьба).

¹²) Акты Зап. Рос. IV ч. 128, Архивъ Ю. 3. Р. І. VI ч. 86-88.

¹³) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 86.

¹⁴) Неясним зістаєть ся, чи се було добровільною уступкою правительства, чи був в тім напрямі якийсь сильнїйший натиск на короля з боку сойму. В процесї за Жидичинський монастир згадуєть ся, що відложеннє справ між унїятами й православними сталося „за попартьемъ кола рыцерского”, а король в пізнїйшій грамотї згадує про „прошення и усиловання „певних осіб”. Архивъ Ю. 3. Р. І. VI ч. 102 (с. 261), Гарасевич с. 240.

¹⁵) Витяг з протестантського проєкту у Лукашевича Dzieje kosciołu helweckiego I с. 117, і начерк такої конкорданції ibid. c. 120.

¹⁶) В інтересах православних акт сеї конфедерації підносив такі точки: конфедерація 1573 р. забезпечила роздаваннє православних урядів тільки православним, і з становища її має бути поборюване роздаваннє православних бенефіцій або володїннє ними людьми що відступили від православної церкви; вказано на противзаконне змушуваннє до послушности папі кандидатів при роздаванню бенефіцій, на кривди православним по містах, на те, що православних — як і протестантів поминають при роздаванню урядів і достоєнств; постановлено противити ся відбиранню яких небудь церковних маєтностей і бенефіцій і т. и.

¹⁷) Акт конфедерації у Лукашевича І с. 124. Історія зїзду у Венґєрбского Slavoniae reformatae 1. IV с. 478, також у Лукашевича op. c. і О kosciołach braci czeskich, Макарія т. X.

¹⁸) Реґеста в Архиві западнорус. митропол. ч. 229, в повнім текстї видана в старій книжцї Жоховского Соllоquium lubelskie (1680) с. 38.

¹⁹) Се згідно каже й королївська грамота про суд над владиками („сторона поводовая” по її словам „одбігла тої справи”), і кн. Острозький в однім з листів (Акты Зап. Рос. IV ч. 152: „безъ бытности и вЂдомости и насъ и пословъ нашихъ”).

²⁰) Грамота в Актах Зап. Рос. IV ч. 150, з ориґіналу, з датою 16/III 1600; в старих унїятських друках фіґурує з датою 25/III.

²¹) Дати смерти Рогози не маємо, вмер він не пізнїйше липня 1599 р., бо вже в серпнї писав король до папи в справі обсади митрополїї Потїєм — Theineri Monumenta III ч. 205.

²²) Supplementum ad hist. Russiae monum. ч. 186, пор. низже с. 577.

²³) „За чимъ и въ тымъ укривженью в. милостямъ инакшей рады не даю, тылко быти терпеливыми а чекати змилованья божого: азали вжды з милосердья своєго святого и серце и хуть єго кор. милости до того наклонит, яко бы нЂкого нЂ въ чемъ не кривдити и овшемъ кождого при своимъ... (зоставити) будет рачил” — Monum. confrat. ч. 497.

²⁴) Архивъ западнорус. митроп. ч. 232, Archiwum. d. Sapiehów І ч. 389 і 391, Зубрицкого ЛЂтопись с. 90 й ин. Як образок Потїєвих „манєр” в боротьбі з православними і взагалї ілюстрація тодїшнїх відносин цїкавий епізод з володимирським сьвящеником Мартином. Потїй казав його вхопити в церкві оружною рукою й коли його привели перед Потїя, в церковних ризах, до катедри, Потїй власною рукою ударив його „в губу”, до крови розбив лице, казав убрати його в ризи, потім розібрати, сам вистриг йому голову на хрест, а потім присутному цирулику казав обстригти на голо. — Архивъ І. VI ч. 122.

БОРОТЬБА ПОЛЇТИЧНА: МОРАЛЬНА ПОБІДА ПРАВОСЛАВНИХ НА СОЙМІ 1601 Р. І ПЕРШІ ЗДОБУТКИ НА СОЙМІ 1603 Р., СОЙМ 1605 Р., РІШЕННЯ ВИЛЕНСЬКОГО ТРИБУНАЛУ. РОКОШЕВИЙ РУХ І УЧАСТЬ В НЇМ ПРАВОСЛАВНИХ, ЇХ ПОСТУЛЯТИ, УСТУПКИ ПРАВИТЕЛЬСТВА, ВОЛИНСЬКІ ПОСТУЛЯТИ, КОНСТИТУЦІЯ 1607 Р.

Те чого не удавало ся досї православним — знайти в своїх домаганнях співчутє й поміч від усеї посольської палати сойму, до певної міри удало ся їм добитись нарештї на соймі 1601 р. По безрезультатнім соймі 1600 р. правительство мусїло скликати новий \572\ як найскорше, щоб дїстати кредити на ливонську війну. Настрій сойму для сих кредитів був досить прихильний. Тодї посли православні й протестантські заявили, що пристануть на постанови посольської памяти тільки під умовою заспокоєння релїґійної справи й ріжних кривд, які предложили вони ¹). Погроза зірвання сойму на сей раз, видко, вплинула на посольську палату. Для заспокоєння ріжновірцїв вона постановила внести в соймові конституції такі постанови: всї процеси й засуди в релїґійних справах касують ся; король запевняє, що він на будуще буде роздавати православні бенефіції тільки людям правдивої грецької віри (ludziom tilko relligiey wlasnie greczkiy); „процес конфедерації“ (уставленнє форм процесу й екзекутиви по релїґійним справам) відкладаєть ся до найблизшого сойму.

¹) Зміст сих скарг, п, т. Urazy polskie і ruskie, і протестації православних і протестантів з недрукованої рукописи библ. головного штабу подає Жукович op. c. с. 400 — 5. З боку православних вказано на те, що король взяв в свою опіку й оборону владиків, які самовільно перейшли на унїю, й змушує до послуху їм. Згадують ся ріжні утиски й кривди православним в Вильнї, забраннє маєтностей Жидичинського й київського Печерського монастиря; неправно кинена баниція на Гр. Балабана; в Пинську попів, що не хочуть слухати владики-унїята, беруть до вязниць, бьють, забирають майно; в Берестю скасовано брацтво, на братчиків кинено банїцію, забрано майно у Львові. Русинів не приймають до цехів, не позволяють брати в науку ремесла; в Красноставі владика холмський силоміць, розбивши двери, війшов до церкви на зелені сьвята; король против давнїх прав наказав не допускати до маґістратських урядів не-унїятів, і староста всїх православних позбавив урядів.

Православні й протестанти пристали на таку формулу, в надїї, що їх поміркованість в жаданнях буде оцінена королем. Але король з сенаторами відкинув сей проєкт конституції. Тодї православні й протестанти заложили протест против усяких постанов, які б сойм учинив без їх присутности. Вони заявили, що таки не будуть признавати владик-унїятів, анї яких небудь рішень і засудів, противних конфедерації 1573 р., і з тим протестом облишили сойм.

Ся „моральна побіда“ мусїла дати нову енерґію православним. На новій соймі (початок 1603 р.) вони разом з протестантами натискають знову на правительство і змушують його до уступок. Що правда, се уступки не принціпіальні, але православні, видно, на початок рішили вдоволити ся і ними, й позволили ухвалити кредити на ливонську війну. Зрештою сойм буввсе таки зірваний потім, але за браком яких небудь подробиць не можемо оцїнити при тім ролї й впливи пра\573\вославних і їх союзників. Становище правительства ставало все тяжше, фермент все збільшав ся; напруженнє між королем і Замойским, „трібуном польської шляхти“ причинило ся до загострення конфлїкту з посольською палатою. Опозиція православних і протестантів в такій ситуації могла заважити богато, і король бачив себе змушеним нарештї зійти з свого становища безоглядної відпорности. „Схизматикам попущено дещо, щоб обминути більші небезпечности, як то звичайно говорять, коли роблять не конче добрі уступки“, записує єзуітський дневник ¹).

Уступки були такі: король на жаданнє руських послів, підтриманих „дуже численними иньшими голосами“, відлучив печерський; монастир від митрополії (бо був наданий Потїєви разом з митрополїєю) й позволив перевести вибір архимандрита по давнїм звичаям і правам старцям монастиря разом з князями й панами Київської землї. Инакше сказавши, позволив лєґалїзувати вже перед тим довершений вибір нового архимандрита (на місце умершого Ник. Тура) ²). По друге скасований був процес за жидичинський монастир, инакше сказавши — був полишений в спокою Гр. Балабан; банїцію з нього і „з деяких иньших осіб“ король зняв „на прошеннє деяких коронних сенаторів і послів воєводства Київського і Волинського“ ³).

На більш принціпіальні уступки правительство все ще нїяк не хотїло йти. Се показав новий сойм, 1605 р. На нїм шляхецька опозиція, під проводом Замойского, рішучо ударила на короля на цїлім рядї пунктів, і між иньшим зажадала полагодження релїґійної справи взагалї, а зокрема — заспокоєння православних. Інструкція белзького соймику, редаґована по вказівкам Замойского і тому інтересна як вираз жадань і настрою шляхецької опозиції, жадала „также Русь заспокоїти що до релїґії і в справі архимандрії (печерської)“ ⁴).

¹) Діарій Вєлєвіцкого II с. 35.

²) Див. папське бреве в Архиві Ю. З. Р. II ч. 5 і 6: король мусїв просити дозволу на відлученнє печерської архимандрії від митрополії, й папа згодив ся на се, з тим що архимандритом буде вибраний католик (унїят), але розумієть ся, сього вже не можна було сповнити.

³) Архивъ западнорус. митроп. № 26 — коротка реґеста; ширше поданий зміст сеї надрукованої королівської грамоти у Жуковича op. c. с. 431.

⁴) Інструкція видана в моноґрафії Соколовского Przed rokoszem (Rozprawy wydz. hist. акад. umieietn. XV c. 201 і далї).

В начерку соймових конституцій, виладженім посольською палатою чи то більшістю її, в тімже опозиційнім дусї, проєктувало ся скасованнє всїх процесів і рішень в релїґійніх справах що до православних, \574\ ґарантії, що на будуще нїхто не буде змушуваний до послушности иньшій духовній власти „понад канони“; унїяти мають зістати ся до смерти в володїнню своїми бенефіціями, але всї вакансії король буде віддавати тільки православним, так що православна єрархія мала бути відреставрована поволї ¹). Але король відкинув сей цїлий начерк і нарештї зірвав сам сойм, бачучи його неприхильний настрій. Одинокою уступкою православним було затвердженнє на архимандрії печерскій Єл. Плетенецького, вибранця православних, що фактично вже кілька лїт правив монастирем. Щоб осолодити сю неприємність Потїєви, король видав заразом цїлий ряд листів в його справах і на його користь, і між иньшим дав звісне нам потвердженнє Жиґимонтового привилею православній церкві з 1511 р. В нїм, як знаємо, король іще раз пробував цїлком іґнорувати роздїл руської церкви й потверджуючи стару Жиґимонтову хартию, дав митрополиту-унїятови власть „над всїми владиками й архимандритами, ігуменами попами, дияконами й над усїма церквами їх, не виключаючи жадної, у всїй державі — коронї Польській і в. кн. Литовськім“ ²).

Але „надробляти міну“ тим способом ставало все тяжше, від коли шляхецька суспільність признала за факт роздїл руської церкви й стала на становищі православних — що унїя була переведена не правосильно й протекція унїятській єрархії являєть ся нарушением прав православної церкви. При опозиційнім настрою шляхецького загалу против правительства, воно мусїло на кождім кроцї стрінути ся з таким суперечним поглядом в справі руської церкви. На двух соймах воно відкинуло домаганнє посольської палати в справі „заспокоєння людей грецької релїґії“, але стрінуло ся знову з ним, як тільки зійшло ся з шляхетським загалом. Зараз на найблизшім соймі (весною 1606 р.) в скаргах (gravamina), предложених королеви всею посольською палатою, королеви зроблений також і той закид, що „згода між ріжновірцями в ріжних краях, а особливо там, де розповсюднена грецька релїґія, нарушаєть ся ріжними кривдами що далї то більше“, і король нїчого не робить, щоб положити край тим кривдам ³).

¹) Ludzie religii greczkiej uspakaiając obiecujemy vacantie duchownych dostoenstw wedle prawa ludziom tego wyznania i zwierzchnosci religii greckiej dawać, tak iako antecessorowie nasi dawać zwykli, tych jednak, ktorzy posłuszeństwo rzymskiemu kosciolowi oddali, przy tych beneficiach zostawując do żywotów ich. Текст у Соколовского ор. c. c. 220.

²) Архивъ Ю. З. P. I. VI 139, пор. вище т. V c. 617.

³) Цитата з рукописної копії gravamina у Жуковича op. c. с. 478. В друкованім текстї, в збірцї документів до історії рокошу (Rpkosa \575\ Zebrzydowskiego, Biblioteka ordynacyi Krasinskich IX — XII c. 242), згадка про грецьку релїґію упущена.

З другого боку правительствений погляд на одноцїльність руської церкви та його іґнорованнє релїґійного роздїлу в нїй слїдом по тій грамотї короля був рішучо заперечений рішеннєм трибунала в. кн. Литовського в процесах виленського брацтва з м. Потієм (лїтом 1605 р.).

Се було голосне дїло, що звернуло на себе загальну увагу ¹). Зачало ся воно з процесу брацтва з своїм бувшим дияконом Ант. Грековичем, що наброївши в брацтві, втїк під опіку Потїя, перейшовши на унїю. Потїй доводив, що справа ся, як духовна, підсудна йому, митрополиту. Брацтво стало на тім становищу, що владики-унїяти з переходом на унїю, стратили власть і юрисдикцію над православними. І головний трибунал прийняв сю точку погляду — „отца Ипатия за ихъ старшого, в розтягненню оному юрысдыкцыи у ихъ, релии греческой подъ благословениємъ патриархи константинопольского будучихъ, быть не узнавши“, він прийняв справу й засудив Грековича. Потїй оцїнив усе принціпіальне значіннє сеї справи й порушив небо й землю, щоб оборонити свій погляд. На прошеннє його король скасував рішеннє трибуналу й новим циркуляромпоручив стерегти духовної власти митрополита. Але трибунал зістав ся при своїм поглядї, і з поводу протесту Потїя против виленського брацтва знову признав, що братчики суду митрополита-унїята не підлягають, і він має їх позивати перед патріархом ²). Король знову поспішив положити своє veto на такий погляд, але такий різкий конфлїкт його з поглядом шляхецької суспільности (а її речником був в данім разї трибунал, зложений з виборних шляхецьких депутатів) не віщував нїчого доброго для правительства.

¹) Опубліковане Головацьким п. т. Справа виленского церковного братства съ Грековичемъ предъ виленскимъ трибунальскимъ судомъ, Чтенія московські 1859 т. III.

²) Акты Вилен. ком. VIII ч. 125, пор. Акты Ю. З. Р. II ч. 20.

Сойм 1606 р. був прелюдією до загального шляхецького повстання, т. зв. „рокоту“, або „рокошу Зебжидовского“ (по імени провідника опозиційної шляхти, краківського воєводи Зебжидовского: він в сїй ролї заступив місце Замойского, що вмер слїдом по соймі 1605 р.). Поруч сойму, що засїдав в Варшаві, відбував ся загальношляхецький зїзд в сусїднїй Стенжицї й давав напрям, в опозиційному дусї, соймовим нарадам. Коли король знову зірвав сойм, не прийнявши конституцій, виладжених посольською палатою — головно не хо\576\тячи прийняти постанов в релїґійних справах, в дусї протестантських і православних домагань, стенжицький зїзд скликав нові загальношляхецькі збори в Люблинї, щоб прийняти рішеннє супроти такого виразного конфлїкту між королем і суспільністю. Сей люблинский зїзд виробив акт обжаловання против полїтики короля й його лихих дорадників і прислав йому сї пункти, а заразом закликав його, аби явив ся сам особисто на новий зїзд шляхти в Сендомирі, щоб дати вияснення супроти сих обвинувачень і поруку поправи. Але король сього не сповнив і супроти сендомирського зїзду став громадити коли себе своїх партизанів в Вислицї, під охороною війська, приведеного гетьманом Жолкєвским. Тодї „рокошане“, зібрані в Сендомирі, стали виробляти свій ультиматум. Король з своєю камарілєю підкопав ґрунт у сеї акції рокошан, виробивши свій проєкт конституцій, що приймав цїлий ряд рокошових домагань. Він встиг таким чином перетягнути на свій бік більше умірковану частину шляхти. Невелику купку непримирених, що хотїли стояти до кінця на своїй проґрамі й проголосити короля детронїзованим, коли він не прийняв рокошових пунктів, — без трудности розігнало кварцяне військо (жовтень 1606). Але опозиційний, рокошовий рух через те не згинув, і на другий рік відновили ся рокошові зїзди. Коли весняний сойм, що мав задоволити домагання суспільности, поведенний був королївськими партизанами в правительственнім дусї і в конституціях його були переведені не рокошові, а вислицькі пункти, соймова опозиція прилучила ся до рокошан. Рокош проголосив Жиґимонта детронїзованим, і се привело до оружного конфлїкту. Кварцяне військо погромило рокошан (під Гузовим, липень 1607), але провідники рокошу, маючи за собою спочуте шляхецького загалу, не капітулювали. Попустивши де що з своєї опозиції самій особі короля — лишивши на боцї пляни детронїзації, вони жадали далї сповнення рокошових постулятів. Тільки лїтом 1608 р. наступило формальне помиреннє короля з рокошанами. Король і сенатори обіцяли що шляхецькі постуляти, коли вони будуть предложені нормальним законодатним способом, будуть сповнені, і всї участники рокошу дістали повну амнестію.

Сей бурливий час і обставини рокошового руху були дуже дїяльно використовувані православною суспільністю, українською й білоруською для своїх змагань. В перших стадіях рокошу вона брала дїяльну участь, а її союзники протестанти стояли на чолї цїлого рокошового руху. Януш Радивил, внук Острозького, був маршалком рокошу, а „великий приятель“ стараго князя каштелян перновський Стабровский був духовим провідником рокошан в головнім моментї \577\ рокошу — сендомирськім зїздї, і горячим речником домагань православних ¹).

В люблинськім зїздї, як довідуємо ся, крім шляхецьких послів брали участь відпоручники й делєґати брацтв і духовних православних ²). Перемиський владика Копистенський прислав лист, де гірко нарікав на кривди, які дїють ся православній церкві, на заходи правительства, щоб силоміць змусити православних до послушности унїятській єрархії, і просив зїзд прїйти в поміч православним та просити короля, щоб їх лишено при давних правах і порядках ³). І люблинський зїзд не поминув мовчки справи православних. Між предложеними королеви gravamina зроблено йому і той закид, що за його виною нарушено спокійне жите протестантів і людей грецькоі віри ⁴). Послам, що мали доручити сей акт обжаловання, поручено також устно виткнути королеви, що давнїйше люде ріжних релїґій: католики, протестанти, „греки“ жили в згодї, не турбуючи своїми справами справ державних, а тепер сї релїґійні спори стали хронїчним явищем ⁵).

В Сендомирськім зїздї взяла участь шляхта з воєводств Волинського, Київського, Браславського, меньше з Подільського і Руського, що більше горнули ся до правительственного табору. Особливо богато мусїло бути Волинян, що на своїм соймику ухвалили їхати на зїзд усїм — аби не сталось чогось противного їх інтересам ⁶). Був де хто і з православного духовенства; знаємо, що кн. Острозький завчасу вирядив на зїзд архимандрита печерського Плетенецького, аби він там „з деякими иньшими старшими духовними релїґїї нашої“ попильнував конференцій в справі православних, уже в перших початках зїзду ⁷); правдоподібно, були також відпоручники брацтв ⁸).

¹) Цитата з невиданого листу Острозького у Жуковича с. 490.

²) Rokosz с. 33; текст справляє Жукович на підставі не виданої иньшої рукописи op. c. с. 488.

³) Лист виданий у Мацейовского Piśmiennictwo polskie, додатки III с. 224 — 5.

⁴) Gravimina в Діорію Вєлєвіцкого с. 169.

⁵) Інструкція с. 243

⁶) Звістка з невид. рукописи у Жуковича op. c. с. 492.

⁷) Лист Острозького у Голубева П. Могила І дод. ч. 11 з хибною датою 1595 р.

⁸) Пор. низше про дезідерати в справі брацтв.

Сама ідея рокошу захоплювала православних мало: монархічне почутє традиційно було досить сильне у православної суспільности, й місцеві інтереси України (справа оборони від Татар) теж велїли більше інтересувати ся зміцненнєм королївської власти й її ресурсів, нїж даль\578\шим розвоєм шляхетської анархії, до якої змагав рокош. Серед рокошан православні становили праве, меньш опозиційне крило і рокошовий рух вони використовували для пресїї на правительство в своїх власних справах. Тим часом як польська шляхта займала ся стилїзацїєю загальних постулятів, українська шляхта виробила начерк своїх домагань, в видї проєкту конституції ¹), а в нїй звернули увагу головно на дві пекучі справи — справу релїґійну і національні та адмінїстраційні потреби українських земель.

В справі релїґійній проєктували вони наново, щоб митрополита і владиків-унїятів скинено, бенефіції їм забрано, а на будуше православні бенефіції роздавали ся людям православним, „послушенства патріаршого“, шляхецького походження, „місцевим обивателям“, вибраним свобідною елєкціею. Всї процеси й засуди в справах реліґїї мали бути покасовані, а щоб не було на будуще спорів про духовну юрисдикцію — римську у унїятів, патріаршу у православних, всї духовні справи на далї мають іти до судів загальних — земських, ґродських і трибунальних ²).

Для лїпшої оборони українських земель жадали, щоб воєводи й старости жили на місцях; щоб староств не лучено по кілька в одних руках. З огляду на занедбуваннє запоручених актом 1569 р. спеціальних прав новоприлучених до Корони українських земель, домагали ся, щоб при королївській канцелярії були руські писарі, які б по руськи вели всякі справи воєводств Київського, Волинського і Браславського, „не відступаючи від статуту і звичаїв тих земель“, не виключаючи й справ міських ³).

Невеличка купка прихильників унїї з поміж української шляхти заложила протест против постанов, звернених против митрополита і владиків-унїятів ⁴).

¹) Текст її, з соймикової інструкції 1607 р., в Архиві Югозап. Рос. II. І с. 69 — 72. Він затитулований тут так: Artykuły Kijowskiego і Wołynskiego, але судячи з протестації, внесеної против неї (див. низше), сї артикули були предложені від імени такж і Браславян. Не зовсїм справедливо характеризує їх Жукович так, наче б вони займали ся самими справами православної церкви (с. 497).

²) Иньші постанови в релїґійній справі мають другорядне значіннє.

³) Се було жаданнє понад постанови привилеїв 1569 р., що для справ міських не робили виїмку з польско-латинської урядової мови — див. т. IV ² с. 397.

⁴) Архивъ западно-рус. митрополитовъ ч.283 (реґеста), повний текст виданий в ВЂстнику Запад. Россіи 1864 кн. 6. Протестацію підписали всього вісїм осіб.

Але вона, очевидно, не зробила нїякого вра\579\жіння. На загальнім зібранню рокошан звісний нам Стабровский сильно пддержав домагання православних ¹), і головні їх постуляти в релїґїйній справі — деґрадація унїятів, скасованнє декретів в релїґійних справах і роздаваннє бенефіцій православним на будуще, в тій же стилїзації були включені в загальні постуляти рокошу ²), і до них додано ще точку про брацтва — правдоподібно на жаданнє брацьких відпоручників. Брацтва, що зіставали ся під властю патріарха, мали зістати ся непорушно при своїх правах і привілєґіях, і всї забрані від них маєтности мали бути їм привернені ³). Відданнє духовних справ сьвітському трибуналови було виставлене як жаданнє загальне, що до всїх конфесій.

Правитедьственна партия, стараючи ся роздїлити партию рокошеву та відтягнути від неї більш умірковані елєменти, мала на оцї також і українську ґрупу рокошан і постановила піти на зустріч її домаганням. В проєкті конституцій, виробленім на вислицькім зїздї і пересланім потім рокошанам, знаходимо кілька точок, вложених як відповідь на жадання православної шляхти ⁴). В справі релїґійній король обіцяв не роздавати „достоєнств і добр релїї грецької“ инакше як тільки „людемъ шляхецъкимъ народу руского и релЂи кгрецъкоє“; прирікав не робити нїяких трудностей нїкому в справах віри, в богослуженню і обрядах в містах, місточках і селах; „не загорожувати дороги“ до урядів і ремесл по містах, одначе — „водлугъ давныхъ правъ мЂстъ оныхъ, і т. и. Було все се, як бачимо, стилїзоване меньше докладно, меньш певно, очевидно — умисно. Але українська шляхта рішила лїпше йти на сї — хоч як загально й непевно стилїзовані уступки правительства, нїж звязувати долю своїх постулятів з долею рокошу, що вже тодї закроював ся досить непевно. Скоро тільки вислицькі артикули були предложені на сендомирський зїзд, більш умірковані елєменти з поміж рокошан стали переходити до короля. Між ними „велика купа Руси і Волинян“, з воєводою браславським Янушом Збаразьким на чолї, покинула рокошан і подала ся до королївського табору ⁵).

¹) Rokosz с. 89.

²) Rokosz с. 285 і 304. Точку про грецьку релїґію, подана тут в недокладній стилізації, див. в поправнім текстї у Жуковича с. 502.

³) Rokosz с. 304.

⁴) Текст вислицьких артикулів в руським тексті — як був пересланий правительством на депутатський соймик волинський, в Архиві Ю. З. Р. II І с. 48. і далї; ориґінальний польський текст — Rokosz с. 310 (пункт про грецьку релїґію на с. 312 — 3).

⁵) Виписки з рукописного дневника у Жуковича op. c. с. 50.\580\

Вражіння в сих правительственних кругах одначе видко, не дуже, надїйно їх настроїли. Волинський соймик, висилаючи послів на сойм 1607 р., що мав зреалїзувати спадщину бурливого року, поручили їм міцно тримати ся „волинських артикулів“ попереднього року, зладженних на рокошовім зїздї. В однім тільки волинська шляхта вважила можливим поступити з своїх сендомирських постулатів рахуючи ся з настроєм правительственних сфер — що до владиків-унїятів. Вона годила ся на те, щоб владики-унїяти зістали ся до смерти при своїх титулах і діставали третину доходів з катедральних маєтностей; також котрі б сьвящеиики хотїли зістати ся при унїї, вільно їм — але тільки по королївщинах (в маєтностях приватних мусїв рішати принціп cujus regio eius religio, який рокошане усильно підчеркували для нормовання релїґійних справ по шляхецьких маєтностях). Розпорядженнє катедральними церквами й єпархіальна юрисдикція має зараз же перейти до владиків православних, котрих має король визначити з шляхецьких кандидатів: шляхта вибере по двох кандидатів на кожду катедру, а король одного з них заіменує. А для виховання відповідних, учених кандидатів на церковні посади мають будучі владики завести при катедрі луцькій і володимирській „семінарії“, в котрих могло б учити ся принаймнї двадцять „дїток шляхецьких“, на коштї й удержанню катедральнім ¹).

Правительственна партия і сим разом, на соймі 1607 р., як і під час рокошових переговорів, уважала потрібним показувати певну прихильність православним домаганням — тим часом як супроти протестантських показувала рішучу відпорність, рішивши ся зломити сих непримиренних опозиціонистів. Та й рокошовий рух 1607 р. підтримував православні домагання дуже енерґічно ²). В результатї, сойм постановив в інтересах православних конституцію, яка мала увінчати десятилїтню соймову боротьбу православних за права православної церкви. Важнїйші пункти сеї конституції „про грецьку релїґію“ ³) звучали так (від імени короля):

„Заспокоюючи грецьку релїґію, що має здавна свої права, запевняємо, що достоєнств і маєтностей духовним не будемо роздавать инакше, як тільки відповідно до їх фундацій і давнїх звичаїв, признаних нашими предками, себто людям шляхецького стану, руської народности, справжньої грецької віри ⁴),

¹) Архивъ Югозап. Рос. II. І с. 72 — 5.

²) Rokosz ч. LXXVI, артикули рокошан ч. 10: aby religya grecka gruntownie uspokojona była, zarownie nie odkładając na dłuższy czas.

³) Volumina legum II c. 438 — 9.

⁴) luuzion szlacheckim narodu ruskiego i mere religii greckiej.

не ставлячи перешкод їх сум\581\лїнню і їх праву, анї не забороняючи анї не перешкоджаючи їм в свобіднім відправлюванню служби божої.

„Также церковні брацтва грецької реліґїї зіставляємо при їх правах і привілєґіях.

„Процеси і всякі судові акти та банїції, постановлені в яких небудь судах Корони і в. кн. Литовського на духовні особи, касуємо і ті особи від них увільняємо“ ¹).

¹) Крім соймової конституції король видав на соймі ще грамоту в потвердженнє свободи і прав релїґїї ґрецької, дуже многословну, але змістом зовсїм не значущу — Акты Зап. Р. IV ч. 176.

ПОГРОМ ПРАВОСЛАВНИХ: НЕЩИРІСТЬ ПРАВИТЕЛЬСТВА, НОМІНАЦІЯ ЛУЦЬКОГО ВЛАДИКИ, СОЙМ 1609 Р., ПОСТАНОВА ПРО ЮРИСДИКЦІЮ ТРИБУНАЛУ Й ЇЇ ПОФАЛЬШОВАННЄ, БЕЗРАДНІСТЬ ПРАВОСЛАВНИХ. ПОГРОМ ВИЛЕНСЬКОГО ДУХОВЕНСТВА. СПРАВА ЛЬВІВСЬКОГО ВЛАДИЦТВА: КАПІТУЛЯЦІЯ ҐЕДЕОНА ПЕРЕД БРАЦТВОМ, ІСАЙЯ БАЛАБАН І ПРОТЕСТ ПРОТИВ НЬОГО, ВИБІР ТИСАРОВСЬКОГО І ЙОГО ОБІЦЯНКА УНЇЇ, ЗАХОДИ ПРАВОСЛАВНИХ І ЗАЯВА ПРАВОСЛАВНОСТИ. ВЛАДИЦТВО ПЕРЕМИСЬКЕ.

Тріумф православних одначе не був анї повним, анї певним. Не було сумнїву, що уступки й обіцянки правительства не були щирі. Конституція 1607 р. опирала ся на звіснім нам вислицькім проєктї, дещо тільки зміненім. Правительство не взяло на себе обовязку зараз обсадити православні катедри православними кандидатами, мовчки поминуло домаганнє вибору кандидатів на владицтва самими православними, а навіть що до віри кандидатів на православні посади не прийняло стилїзації „волинських артикулів”, де православність будучих владик була виражена висловами такими, що не лишали місця для яких небудь кривих толковань (послушенство патріарху). Лишила ся, дещо підправлена тільки, стилїзація вислицьких артикулів, і в сїй новій формі не так докладна, щоб під іменем людей „руської народности й справжньої грецької віри” не можна було проводити унїятів — бож унїя в унїятських і правительствених кругах уважала ся також „справжнею грецькою вірою”. Приймаючи з рокошових артикулів пункт про брацтва до соймової конституції, редактори теж викинули з нього згадку про послушність царгородському патріарху.

І правительство не забарило ся виявити, як воно толкує собі „справжню грецьку віру”. Саме під час сойму вмер старий грішник владика луцький Терлецький. Король на власну руку, не питаючи ся волинської шляхти, дав владицтво волинському шляхтичу Остафію Єловичу-Малинському, унїяту ¹). Як оден з участників унїятської адреси з 1603 р. ²), він мусїв бути звістний, як явний прихильник унїї й латинїзації, отже ся номінація його на луцьке владицтво могла бути від разу оцїнена в своїм значінню. Волинські посли заложили протест против „неслушного закінчення сойму”, уставлених на нїм „неправних артикулів” і „неправного отданя владыцтва луцкого пану Малинскому” ³). З реляційного соймику волинського вислано осібну депутацію до короля, яка мала заявити, що королївський привилей в справі „грецької релїґії” не вдоволив „тих країв”, а нарушеннє канонів і старих звичаїв при іменованню Малинського й поготів ⁴). Малинського волинська шляхта іґнорувала, як неправного, і висилаючи послів на новий сойм (визначений на початок 1609 р.), поручила добивати ся, щоб се владицтво, й иньші потім, були обсаджувані такими людьми, які б брали посьвященнє від патріархів ⁵). І до загальної конституції попереднього сойму, — „тому що вона не вповнї задовольнила людей грецької віри”, вони жадали пояснення в тім напрямі, що тут іде мова про владиків, які признаватимуть власть патріарха. Про вибір владиків шляхтою соймик уже не згадував, мабуть переконавши ся, що король на тій точцї не уступить, маючи за собою стару практику ⁶).

Обставини були того роду, що православні справдї могли покладати надїї на сойми і думати про пресію на правительство. Рокошовий фермент ще не знейтралїзував ся, а трівожні обставини на північнім сходї — перспектива московської кампанїї і війна шведська, що тягнула ся далї, змушували правительство за всяку цїну бажати внутрішнього спокою і — кредитів на заграничну акцію. На жаль, не маємо близших подробиць про соймові наради і не знаємо, як використовували ся сї відносини православними для своїх справ. Їx бажаннє прихильного для них роз'яснення конституції 1607 р., очевидно, було підперте й иньшими елєментами: правительство обіцяло, що на найблизшім соймі воно постараєть ся „основнїйше успокоїти грецьку релїґію” ⁷). Тим часом проголошував ся повний спокій „між духовними властями, що прийняли унїю з Римом і тими, які не хочуть на то пристати”, та спокійне тимчасове володїннє тим, хто що має, під великою грошевою зарукою, а всякі правонарушення мав розбирати сьвітський трибунал ⁸).

Се була важна постанова: вона сповняла, хоч в формі тимчасовій, рокошове домаганнє православних, аби всї справи з духовними судили ся звичайними сьвітськими (шляхецькими) судами, і при тодїшнїм настрою трибуналу таке рішеннє могло православним обіцювати дуже богато. Потїй, не передчуваючи, який оборот візьме справа, поспішив ся заложити протест против юрисдикції „повного” (себто сьвітського) трибунала в сїй справі ⁹) і тою скороспішністю тільки скомпромітував своїх союзників. Правительство і сим разом не було щирійше в своїй уступцї, як попередньою сойму, і згодивши ся на соймі на юрисдикцію сьвітського трибуналу, в друкованім текстї конституції самовільно змінило, або, без церемонїй кажучи — сфальшувало текст конституції, так що справа православних з унїятами мала підлягати не повному трибуналови, а його духовному департаментови, т. зв. „мішаному суду”, зложеному з чотирох делєґатів трибуналу і чотирох римсько-католицьких духовних.

Се, розумієть ся, вповнї зміняло справу. Процеси виленського духовенства, що вийшло з послушности Потїєви, зараз се показали. Потїй обжалував їх у трибунал. Трибунал узяв се під наради повного трибуналу, відповідно до автентичної соймової конституції, й рішив справу на користь виленського духовенства. Але Потїй не признав юрисдикції повного трибуналу, відповідно до друкованого тексту конституції і його погляд піддержали духовні члени трибуналу. Вони взяли Потїєву справу на свій суд; тому що повний трибунал не схотїв вислати своїх делєґатів до сеї справи, її розглянули самі духовні члени і рішили туж саму справу на користь Потїя. Така історія повторила ся з кількома Потїєвими процесами (числом пять), і всї вони, наслїдком конфлїкту повного трибуналу з його духовним віддїлом кінець кінцем пішли в королївський задворний суд, а той, тримаючи ся свого тексту конституції, скасував рішення повного трибуналу, признав підсудність сих справ „мішаному суду” і потвердив його рішення на користь Потїя ¹⁰).

Православні занесли протест против сфальшовання тексту конституції ¹¹) — але що значили такі протести? Супроти такої нещирости правительства, просто перфідної, яку воно показало при своїх останнїх пробах „заспокоєння грецької релїґії”, треба було йти пробоєм, ужити рішучих засобів боротьби, щоб змусити його зірвати з сею полїтикою фарисейських фраз і безсовістних обманьств — але на се не було нї сил нї способів. Попереднї тріумфи православних — хоч непевні й ілюзоричні, давали ілюзію сили православного натиску на правительство. Але вони не були осягнені силою православних. Православні лише використали прихильні для них обставини. Тепер тих прихильних обставин не стало.

Православна справа вилетїла на верх на гребню загально-шляхецької рокошової хвилї розбушованої річи посполитої. І правительство мусїло уступати, властиво — удавати, що уступає. Але хвиля потахла, осїла, й православний човен осїв на мілинї.

Рокошовий фермент ослаб. Московська „смута” захопила увагу й інтереси польських полїтиків. Тріумфи московської полїтики Жиґимонта, осягнені в рр. 1610-1, переломили на його користь настрій шляхецької суспільности. А коли за сими тріумфами й пішли розчаровання, загранична полїтика поставила такі поважні питання польскій суспільности, що перед ними мусїли відїйти на другий плян внутрішнї, в тім і релїґійні справи. „Коли хата горить, не час робити в нїй порядки”, говорили на соймі 1613 р., і сими арґументами спихано з дневного порядку всякі серіозні дебати про заспокоєннє релїґійної справи. Дісідентам на сих соймах не удало ся навіть скільки небудь серіозно поставити справу про самовільну зміну правительством конституції про юрисдикцію трибуналу ¹²). Посольська палата стала знову індіферентною до домагань православних. „На соймиках православних тїшать надїями, а на соймах насьмівають ся; на соймиках обіцюють, а на соймах фукають; на соймиках звуть братами, а на соймах єретиками” ¹³). По словам православного „Синопсиса” (1632), aa соймі 1613 р. був виготовлений і навіть прийнятий „згідно” посольською палатою проєкт конституції, „що основно заспокоювала нашу релїґію”, але справа була відложена до дальшого сойму, „через навал справ”. Очевидно, посольська палата, не роблячи опозиції православним, не підперла їх енерґічно перед королем.

Кінець кінцем, рокошові успіхи православних стали початком не дальших тріумфів і здобутків, а гірких розчаровань і зневіря. Бунт, вчинений духовенством митрополичої епархії в Вильнї, Новгородку й Городнї против власти унїятського митрополита й унії, яку воно признало було, а тепер признавати більше не хотїло, може не без впливу рокошових успіхів, — закінчив ся повним погромом православних. Духовний суд рішив дїло на користь Потїя, а королївський суд його рішення потвердив, і король наказав властям віддати церкви в володїннє митрополита. Духовенство піддати ся не хотїло, прийшло ся забирати церкви силою, при участи війська, розбиваючи замки, ломлячи двері і т. и., як оповідали православні. Жиґимонт сам під ту пору трапив ся у Вильнї; православні, обступивши його на дорозї, падали з жінками й дїтьми на колїна перед ним, просячи не насилувати їх совісти, не відбирати церков, але се не здержало його від тих огидних насильств ¹⁴). Під вражіннєм їх став ся тодї атентат на морального справника сих насильств Потїя: православний заїзжий гайдук кинув ся на нього з шаблею, але відрубав тільки пальця. Гайдука взято на тортури, четвертовано, потім стято, а Потїєва кровь, пролита, що правда, з пальця тільки, зробила ще з нього й мученика унїї супроти „фанатиків-православних”.

Заохочений усьпіхами в Вильнї, пробував він забрати церкви і в Київі, але тут „яко на Українї” його аґенти не чули себе сьміло, і власти супроти загальної опозиції православного міщанства, шляхти й козаків не відважали ся підтримувати його так рішучо як у Вильнї. Всеж таки намістник Потїя Ант. Грекович і сам Потїй розпочали тяганину з місцевим духовенством по судах за непослух, а король не жалував грамот, якими передавав під власть митрополита все нові монастирі ¹⁵).

Заразом правительство далї веде свою лїнїю — обсаджує всї єрархічні позиції унїятами, або людьми унїї прихильними. Номінації Малинського на луцьке владицтво король таки не скасував, невважаючи на протести православних, і Малинський — хоч і не без опозиції духовенства й суспільности, зістав ся таки на позиції луцького владики. Подібна доля, очевидно, приготована була й львівській катедрі і тільки припадком її оминула.

Там по довголїтнїх війнах Ґедеона Балабана з брацтвом, в 1602 р. прийшло нарештї до формальної згоди. Став ся нїби то компроміс: брацтво, до тепер не признававши не тільки власти Балабана як місцевого владики, але й авторитета його як патріаршого екзарха, згодило ся признати за ним екзарші права, а за те Балабан признав брацтво ставропіґією, то значить — зрік ся всяких претенсій з свого титулу львівського владики. Заразом обовязав ся не мішати ся в фінансову господарку брацтва, а вибір наступника на владицтво по собі полишив „церкві”, кого вона вибере,-„сукцессій жадной по крови альбо ведлугъ повинноватства не допускаючи'' ¹⁶). Ся остання заява була тим тяжша для Ґедеона, що він в дїйсности мав свого „сукцесора” на катедру в особі свого братанича архимандрита унївського Ісайї Балабана. Ще за часів, коли Ґедеон був в ласках королївських, вистарав ся він для сього братанича королївський привилей на наступство ¹⁷). Пізнїйше і від патр. Мелетія, тодїшнього управителя царгородського патріархату, взято було згоду на се наступництво Ісайї, аби на львівську катедру не всунув ся якийсь унїятський кандидат ¹⁸).

Ся болюча уступка Ґедеона найлїпше характеризує дїйсне значіннє сього помирення його з брацтвом: се була в дїйсности повна капітуляція гордого владики перед львівськими „хлопами”. Під натиском громадської опінїї, що не могла забути, ревности брацької, а Балабанової хитливости на пунктї унїї, він мусїв покорити ся на склонї свого житя. Брацтво нї в чім не уступило владицї — те що воно признало за ним титул екзарха, се не було нїякою уступкою: того титулу брацтво не могло йому не признати, але всїх владичих прав супроти брацтва, за які він боров ся, і навіть екзарших Ґедеон мусїв зрікти ся. І брацтво в своїй завзятости против нього пішло так далеко, що знищило права його братанича, хоч се грозило явною небезпекою православній церкві й єпархії. Львівські сїдельники й кожемяки, при всїй ревности по благочестию дали ще раз доказ своєї короткозорости й браку такту. Треба одначе сказати, що Балабани сю останню уступку може й не брали дуже траґічно. Ісайя був далї „коадютором” свого дядька, брав участь в управі епархією, і дивив ся на себе по давньому як на його наступника, не вважаючи на ту угоду 1602 р.

Коли Ґедеон умер (мабуть в останнїх днях сїчня 1607 р. с. с.), Ісайя полетїв до Львова, щоб узяти в свої руки владицтво. На жаль тільки зараз на перших кроках показало, що він теж Балабан — Ісайя став силоміць добувати катедру, катедральні скарби. Духовенство й брацтво протестовало против його поступовання й його претензій на владицтво ¹⁹). Ісайя похопив ся, старав ся потім затерти сї немилі вражіння, але дарма: братчики рішучо не хотїли Балабана. Даремно їх намовляли з усїх боків, з огляду на небезпечности, які могли вийти для православної церкви, коли б на місце Ісайї, вже узброєного королївським привилеєм і з погляду православности зовсїм певного ²⁰), прийшло ся діставати нового кандидата. Старий кн. Острозький, покликуючи ся на своє становище патріаршого екзарха, дуже сильно намовляв братчиків прийняти Балабана ²¹); але ті завзяли ся — хоч се завзятє грозило ще раз дуже сильною небезпекою для православних. Арцибіскуп львівський відновив свої давні претенсії на рекомендацію кандидатів на владицтво, і право се було йому, розумієть ся, дуже радо признане королем ²²). Ісайя даремне доводив, що звісна угода Балабана з Солїковским погасила всякі претенсії арцибіскупів на якісь права до львівського владицтва ²³). Щоб звалити небезпечного претендента в особі Балабана, король признав сим разом навіть право рекомендації православній суспільности й духовенству — сим разом вони за приводом брацтва грали на руку королївській полїтицї. Вони вибрали й рекомендували галицького шляхтича Остафія Тисаровського (з Тейсарова, в Жидачівщинї) ²⁴). Тодї з боку короля і львівського арцибіскупа Тисаровському мусїли дати пізнати, що він не дістане инакше владицтва, як не пристане на унїю. Тисаровський згодив ся. По словам пізнїйшого нунція Торреса, він під присягою обіцяв, що буде держати ся унїї ²⁵), й тодї арцибіскуп заявив, що годить ся на сього кандидата, й король видав в осени 1607 р. привилей Тисаровському на владицтво.

Так приготований був новий удар православній церкві. Але силї переможця було противставлено зброю рабів — обманьство. Зложивши присягу на унїю перед номінацією, Тисаровський потім публично заявив, що буде непорушно зіставати ся в православній вірі ²⁶). В грамотї виданій на початку 1608 р., на жаданнє місцевого духовенства, він признав, що вважає себе владикою на підставі свобідного вибору православних і на будуще потверджував за духовенством право „вольнои єлєкціи обиранья епископа зъ наны шляхтою и мещаны и брацтвы всЂхъ становъ православія каθолицкоє орієнтальнои восточнои святои церкви людемъ, послушенства св. патріархи θрону константинопольского будучихъ”, а на випадок як би відступив від православної віри, піддавав себе „подъ зверженіє и отнятіє отъ церкве божеє” ²⁷). По словам сучасного біоґрафа Йова Княгинцького, Йов, що брав дїяльну участь в виборчій аґітації і був засмучений вибором Тисаровського, як чоловіка не дуже певного ²⁸), постарав ся вплинути на митрополита молдавського, щоб бодай перед посьвященнєм звязав його присягою, під грозою анахтеми, що не відступить під православної віри, і з свого боку також промовляв до совісти Тисаровського. Але той сам, без вагання заявив, що він сам ревнує за православну віру: „азъ, рече, и о маалЂйшей чертЂ благочестивыя св. соборныя восточныя церкве не пощажу и крове своєя пролїяти” ²⁹). За позволеннєм патріарха, він прийняв сьвященнє від сього молдавського митрополита ³⁰), і дїйсно, принаймнї на зверх, зістав ся до кінця вірним православній церкві й на сїм пунктї не дав приводу до нїяких закидів або підозрінь. Потїй позвав його на суд за незаконне висьвященнє у чужого митрополита й іменував від себе своїм вікарієм — владикою галицьким свого кандидата Рутського, але реального значіння се не мало ³¹). Добре обрахований удар сим разом хибив.

Не хибив за те удар вимірений на православних два роки пізнїйше — на катедру перемиську. Коли вмер тут Копистенський (1610), місцева шляхта й духовенство виставили кандидатів з місцевої православної шляхти, але король сим разом не хотїв справи завивати в вату й без церемонїї дав катедру чоловіку „свому”, про якого міг вповнї певним. Був сим Атанасій Крупецький, канцелярист королївської канцелярії, Русин, але латинник з роду, що перейшов на унїятський обряд для катедри. Був се справжній католицький кандидат, рекомендований перемиським біскупом, накинений не тільки православним Перемишлянам, але й самій унїятській єрархії: Потїй мав своїх кандидатів, і не рад був свому виборови ³²). Православні виставили против нього свого кандидата, тутешнього шляхтича Хлопецького-Шишку і не хотїли признавати Крупецького. Численна тутешня православна шляхта поставила собі точкою чести не дати йому правити владицтвом. Староста тутешнїй Стаднїцкий з своїх мотивів теж підтримував православних і їх кандидата Хлопецького. Королївські дворяне, посилані з Крупецьким, не могли ввести його в володїннє. Духовенство катедральне, підтримуване шляхтою, не допускало його до катедри; сїльські попи його бойкотували. Крупецький кликав їх до суду, діставав на них засуди — вони ті засуди іґнорували. Коли Крупецький приїхав на соймик до Вишнї, шляхта напала з голими шаблями на його помешканнє, підняла стрільбу й змусила його забрати ся. Так від сих початків аж до смерти довженне більше як сороклїтнє владицтво Крупецького пройшло на воєннїй стопі тільки з короткими перервами певного рода перемиря ³³). І коли ми можемо дивувати ся витрівалости чоловіка, що в таких обставинах таки мав охоту держати ся того владицтва і вести за нього ту нескінченну війну, то з другого боку треба представити собі й положеннє православних, що протягом сорока лїт мусїли оружною рукою відбивати ся від накиненого їм правительством владики-унїята, в епархії, де в момент іменовання Крупецького не було анї одного унїята — по словам самих унїятських письменників ³⁴).

Так з 1610 року львівський владика за помічю кривоприсяги перепачкований на сю катедру на довгий час зістав ся одиноким православним епископом на всю Україну — з Білою Русю разом. Робило се великі трудности і викликало сильну депресію. Попросту не ставало духовенства, в міру того як рідшали контінґенти його, посьвящені ще в часах перед унїєю. За житя Балабана Потїй скаржив ся, що з його епархії кандидати удають ся до Львова на сьвященнє, і що він сьвятить їх в таких масах, що повсти міг би збивати з їх волося. Тепер з посьвященнєм стало ще труднїйше — приходило ся з далеких країв мандрувати за сим до Львова, або удавати ся до заграничних епископів. Такі заграничні владики, — особливо Греки, появляли ся досить часто і на Українї, а часом і довше тут пересиджували, сповняючи ріжні епископські функції — там де можна було забезпечити їм безпечний пробуток. Так в 1612-3 рр. в Київі проживав софійський митрополит Неофит і сьвятив людей на ріжні духовні степени; опіка міщан і козаків забезпечала його від усяких переслїдувань духовних (унїятських) чи сьвітських властей і Потїй даремно силкував ся викурити його відти ³⁵).

Сумна се була одначе потїха в такім положенню — тим сумнїйша зрештою, що й виход з неї тяжко було знайти по неудачі всїх дотеперішнїх заходів на всяких дорогах — парляментарній, судовій, рокошовій. Правительство на всї бенефіції, які залежали від нього, допускало тільки людей, що приймали унїю, а за ним се починали дїяти пани з усякими духовними позиціями приватного подавання. „Хто не схоче бути під властю західньої церкви, не дістане по умершім владицї анї привилею, анї владицтва, а нарештї вже й попам попівства не дають (без того)”, скаржив ся рокошанам владика Копистенський ³⁶). „Багато поважних панів намовив до того й. м. митрополит, що і в моїм владицтві силоміць, примусом змусили вони своїх попів до послушности митрополиту; запечатує церкві божі, забороняє відправляти богослуженнє по давньому звичаю сьвятої церкви”.