Примітки. 3) Про грамоту й її дату в т

¹) Акты Зап. Рос. VI ч. 73.

²) Акты З. Р. IV ч. 84, Акты Вилен. Ком. VIII ч. 7.

³) Про грамоту й її дату в т. V с. 593-3.

⁴) Акты Вилен. ком. VIII ч. 9.

⁵) Див уривок з листу у Жуковича с. 151.

⁶) Monum. confrat. I ч. 365 (9/VI).

⁷) Monum. confrat. I ч. 367.

⁸) Kąkol który rozsiewa Stephanek Zizania w cerkwach ruskich w Wilnie, 1595, Вильно — передр. в V т. Памятників укр. мови і лїтератури.

⁹) Передрукований в II т. Памятників полемич. литературы. Про нього статя проф. Студинського Pierwszy występ literacki H. Pocieja.

¹⁰) Нехайже тобЂ, дурню, што ихъ слухаешъ, а папежа антихристомъ зовешъ, скажуть геретыкове, если вЂдаютъ, имя тоє антихристово, котороє бы мЂло въ собЂ личбу преречоную! албо єсли антихристово имя єсть папа, нехай покажуть личбу помененую въ томъ имени!" — с. 158.

¹¹) Передруковано в V т. Памяток.

¹²) Як на головне джерело вказують на книгу Зібранда Любберта De papa romano — див. Студинського Пересторогу. Иньша лїтература в прим.

¹³) Вище я вказував „Посланиє до Латин" 1582 р, додам ще ИзвЂщеніє о латинскихъ прелестехъ Вишенського.

¹⁴) Відповідав на нього тойже Жебровський з книжкою: Plewy Stephanka Zizaniey, heretyka z cerkwi ruskiej wyklętego, Вильно, 1596.

¹⁵) Monum. confrat. I ч. 400.

¹⁶) Акты Зап. Рос. IV ч. 91. Тому що Катехизис Зизанія до нас не дїйшов зовсїм, не перестає досї суперечка про те, чи дїйсно були в нїм якісь єретичі гадки, чи митрополит тільки пошукав в нїм приводу для виклятя. Перегляд лїтератури й гадок за і против у Харламповича op. c. с. 381. На доказ православности Зизанія вказують на те, що він і пізнїйше мав велику повагу у православних. Православний берестейський собор 1596 р., реабілїтуючи Зизанія, збув справу його єретицтва зовсїм легко і перенїс справу на ґрунт дісціплїни; чи правий чи не правий був Зизаній виступаючи против митрополита (Акты Зап. Рос. IV ч. 104). Думаю, що се не пішло б так, як би на Зизанію справдї лежала репутація неправославности.

¹⁷) Див. т. V с. 501-2.

¹⁸) Архивъ Югозап. Рос. І с. 523-4, пор. Пам. полем. л. III с. 358-9.

¹⁹) Див. в т. V с. 607-617.

²⁰) Див т. V c. 615-6.

ПРОГОЛОШЕННЄ УНЇЇ Й ЛЇТЕРАТУРНА БОРОТЬБА ЗА І ПРОТИВ НЕЇ: БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ СОБОР І КОНТРОВЕРСІЯ ПРО ЙОГО ПРАВОСИЛЬНІСТЬ, „ОПИСАНЬЄ" СКАРҐИ, ЕКТЕЗІС, АПОКРІЗІС, ЙОГО АРҐУМЕНТАЦІЯ ІСТОРИЧНО-ПОЛЇТИЧНА І ТЕОЛЬОҐІЧНА, НЕПРАВОВІРНІСТЬ. ВИШЕНСЬКИЙ, ЙОГО БІОҐРАФІЯ, ПЕРШІ ПОЛЄМІЧНІ ПИСАННЯ, „ПИСАНІЄ КЬ УТЕКШИМЬ ЕПИСКОПОМЬ", КРИТИКА ЄРАРХІЇ, ЛИСТ ДО ОСТРОЗЬКОГО І ПОРАДА, ЇЇ ЦЕРКОВНИЙ РАДИКАЛЇЗМ І БЕЗРАДНІСТЬ, „ОТВЂТЪ ФЕОДУЛА" І „ЗАЧАПКА".

Скарґа, оден з духових батьків унїї, сьвідок і участник берестейських переговорів, був, здаєть ся, першим, що поспішив в поміч новодовершеній унїї з лїтературним апаратом, щоб за його помічю перехилити на користь унїятської сторони ті контроверсїї, в які вводили сучасників офіціальні унїверсали обох сторін — православної й унїятської, про соборні подїї. Вже з початком 1597 р. під лютневий сойм ¹), появила ся анонїмна книжка його, для лїпшої популяризації пущена відразу, здаєть ся, в двох виданнях — руськім і польськім: „Описаньє и оборона събору руского берестейского ^{“ 2}).

¹) Се каже Апокрізіс (Пом. пол. лит. II с. 1011). Сойм зачав ся 10 лютого.

²) Видана в III т. Пам. полем. лит. в обох текстах (польський з пізнїйшого збірного видання писань Скарґи: початкового видання його досї нема).

Вона дїйсно складала ся з двох частин. Перша давала історію собору — унїятсько-католицького розумієть ся, як єдино законного, супроти котрого собор православний був тільки, „схажка в каменицы берестейской“. Вона подавала мов би офіціальні протоколи — про се мала сьвідчити кінцева нота: „дъяки светого собору за росказаньєм старшихъ“, хоч безперечно, маємо тут лїтературне обробленнє сеї історії, з загостреними против православних шпильками. Показне місце займає тут широка промова вложена в уста королївських послів: намова до православних, аби прилучили ся до владиків-унїятів, з виразними слїдами пізнїйшої лїтературної фабрикації. Друга частина — оборона правосильности собора дуже побіжно зачіпає питаннє його законности, збуваючи се дуже сумнївним арґументом, що він збирав ся за волею папи; доводить за те, що сьвітські люде в справі злуки церков не повинні були мати голосу, і боронячи владиків від закиду, що відступили від патріархів, широко розводить ся над верховністю папи, роздїлом церков, пробами злуки, особливо на фльорентийськім соборі і т. д., в значній мірі повторяючи виводи свого трактату про унїю (О iedności kosciola). Все отсе має довести, що владики поступили спасенно, піддавши ся папі, і доказавши се, Скарґа вже злегка переходить ріжну арґументацію против унїї, яка, видко, ходила по сучас\546\никах і має з сього погляду чималий інтерес. Тут мова й про чудо, що мовляв стало ся під час берестейського собора на осудженнє унїятів (вино на воду перемінило ся), й про клятву, кинену Никифором на владиків-унїятів, і про небезпечність бунтів з боку православних („се списуютъ, и великая ихъ громада, и много людей простыхъ до себе намовляютъ м бунтуютъ“). Опозицію унїї Скарґа представляв головно дїлом ріжновірцїв — протестантів і аріан; се, розумієть ся, була неправда. Головну контроверсію, коло котрої в дїйсности обертала ся справа: чи мали право владики, будучи під зверхністю патріарха, перейти без його волї під власть папи, і чи через се вони не стратили права до своїх урядів і власти та чи не позбули ся всякої власти й авторитету супроти своїх вірних, — Скарґа поминув майже зовсїм. Се значно ослабляло вплив виводів красномовного єзуїта і відкривало слабу сторону в арґументації унїятсько-католицької сторони, в яку не залишали ударяти православні.

На Скаржину історію берестейського собору православні перед усїм відповіли виданнєм актів православного собору в Берестю. Вони вийшли за кілька місяцїв по виходї книжки Скарґи (мабуть лїтом 1597 р.), для безпечности від конфіскати — в Кракові, й для лїпшого розповсюдження в ворожім таборі — по польськи (руського видання досї не знайшло ся, і чи було воно — незнати) ¹). Книжка мала титул: Ekthesis abo krotkie zebranie spraw, ktore się działy na partykulamyin, to iest pomiasnym soborze w Brześciu Litewskim ²).

¹) В руськім виданню Апокрізіса (с. 1028) титул Ектезіса цитуеть ся по руськи, і се давало привід давнїйшим біблїоґрафам включати його в число руських (українсько-білоруських) друків. Каратаєв уже відкинув його, але Завитневич (Падинодія с. 148) пробував ще боронити істнованнє руського видання тим, що титул його звучить відмінно від польського. Відміни сї одначе так малї й для руського тексту так природні, що будувати якісь виводи на сїм нїяк не можна.

²) Передрукований бувв Чтеніях московських 1879, I і потім, докладнїйше, в III т. Памятників полем. лїтератури.

Полишаючи на боцї полєміку, книжка ся умисно як можна обективнїйше й сухійше викладає історію собору, в формі його протоколу, переходячи день за днем, цитуючи документи, називаючи імена присутних, старшину, послів і т. д. Правдоподібно, протокольні записки дїйсно послужили основою сеї історії і дуже мало підпали лїтературному обробленню. Книжка робить завдяки тому дуже документальне вражіннє. Її метою було виказати, на скільки православний собор був правильно орґанїзований з канонїчного боку, як докладно відграничено в нїм було від „кола сьвітського“ „коло духовне“, що \547\ виключно займало ся церковною, канонїчною стороною справ, і як вірно при тім тривало ся воно синодальних форм грецької церкви. Се сухе, протоколярне, документальне представленнє збивало як найлїпше говореннє противників про „схажку“ православних, де буцїм то верховодили сьвітські люде, ріжновірцї, й т. д. Через те при всїм убожестві своєї лїтературної форми публїкація ся свою мету вповнї осягала, і до історії берестейського собора спеціально вертати православні не вважали більше потрібним. Публїкація соборних документів в повнім текстї була обіцяна при кінцї Ектезіса, але не була сповнена — мабуть в ній не відчувано потреби по виданню Ектезіса ¹).

Натомість слїдом за Ектезісом пущена була в сьвіт бомба більшого калїбру, поцїлена в самий центр контроверсії, так старанно прикритий ріжними стороннїми розговорами в Скаржиній оборонї. Се був славний Апокрізіс Філялєта, написаний, по словам пізнїйшої унїятської традиції, на замовленнє кн. Острозького, на підставі актів з його архиву, але виданий в Вильнї, може з якихось практичних, а може і з тактичних мотивів ²). Про особу автора й обставини написання його книги не маємо сливе нїяких відомостей крім тих нечислених натяків, які розкидав у нїй сам автор. Його імя — Криштоф Бронський, дає нам також тільки пізня унїятська традиція ³). В польсько-католицьких кругах йому зроблено репутацію ріжновірця, і ми при сучаснім станї наших відомостей не можемо сказати нїчого нї за нї против сього, але в книзї автор скрізь виступає речником православних. Передмова датована 30 жовтня 1597 р., в Вильнї, і се більше меньше вказує на час виходу польського видання. Воно має титул: Αποκρισις abo odpowiedż na xiążki o synodzie brzeskim, imieniem ludzi starożytnej religiey greckiej przez Christophora Philaleta w porywczą dana. Час і місце руського видання не вказані. Вийшло воно в Острогу, досить скоро по польськім виданню, найдальше — на початку 1598 р., з деякими відмінами в тексті, в змісті ⁴).

¹) Копистинський в своїй Палїнодії (Пам. пол. лит. І с. 327) осібно від Ектезіса цитує ще „Берестейского собору „ДЂи“ зъ части православныхъ“, отже акти православного собору, зведені в збірку й цїлість під титулом „ДЂи“. Чи був то матеріал, з якого користував ся автор Ектезіса, чи та збірка соборних актів, заповіджена ним на будуще, трудно сказати.

²) Напр. з огляду на напружені відносини Острозького до Замойского, може не випадало друкувати в Острозькій друкарнї книгу, присьвячену Замойскому. А може просто польського письма в Острозькій друкарнї не було досить.

³) Див. вище с. 494.

⁴) Редактором сього руського видання Голубев (Библіогр. замЂч. с. 153) вважає „Клирика Острозького“, з огляду на певну близькість до виданої ним в тім часї полємічної повісти про фльорентийський собор. \548\

Для охорони від конфіскати книгу присьвячено канцлеру Замойскому — „аби той скрипт від огня був забезпечений“, і сю присьвяту повторено також і в українськім виданню.

Трактат сей не тільки своїм змістом, але й великістю бере гору над усею полемічною нашою лїтературою сеї доби. Руське виданнє має 222 картки — польське 334 стор. досить тїсного друку in 4°. Подїлений на чотири части, трактам властиво розпадаєть ся на дві половини. Перші дві части займають ся справою дня — унїєю й звязаними з нею питаннями, друга половина (частина третя й четверта) займають ся питаннями більше загальними, академічними: про папський прімат, про східнїй патріархат і закиди роблені йому католиками.

Історію берестейського собору Філялет лишає на боцї, відсилаючи читача по неї до Ектезіса, і тільки на доповненнє його подає соборний унїверсал православних. Далї, розвиваючи гадки сього унїверсалу, подає преінтересну й високо пікантну для сучасників збірку листів митрополита й Потїя, з яких виходить, що вони до останньої хвилї таїли ся й вирікали ся всякої солїдарности з унїєю, а переведеннє її не вважали можливим инакше, як соборним способом, з участю вірних ¹). Королівськими листами, даними в відповідь на петиції владиків, виказує, що при переходї своїм на унїю владики мали на метї зовсїм не духовні, а переважно матеріальні вигоди для себе й церкви ²). Виясняє тезу, що владики своїм переходом, а властиво правительство допускаючи і санкціонуючи такий самовільний перехід нарушує ґарантії релїґії, дані конфедерацією 1573 р. й иньшими актами ³). Спеціально спиняєть ся коло ґарантій в справі календаря, нарушених заведеннєм нового календаря разом з унїєю, і виясняє причини, чому православні не приймають нового календаря ⁴). Нарештї поясняє, чому нїяк не можна приймати офіціального погляду, що владики, перейшовши на унїю, зістали ся по давньому „при грецькім законї“: виказує, що їх перехід під папську зверхність був звязаним з повним відреченнєм від „грецької віри“, і свою гадку потверджує офіціальними актами унїї. Доводить, що унїя 1596 р. зовсїм не являєть ся відновленнєм унїї фльорентийської, бо відпоручники владиків в Римі прийняли науку римської віри по ухвалам собору трідентського, далеким від всяких уступок східньої церкві ⁵).

¹) Ч. I розд. 2.

²) Ч. I розд. 6

³) Розд. 3.

⁴) Розд. 4 і 8.

⁵) Розд. 7.

І виводить з того, що владики — унїяти „вже далЂй за духовныє релЂи греческои ведле правды почитаны и называны быти, \549\ а затЂмъ ведле права и зъ добръ на греческую вЂру власне наданыхъ тЂшити ся“ не можуть і права не мають ¹).

¹) с. 1182.

Друга частина присьвячена оборонї православного берестейського собору з становища загальних принціпів соборности. Против тез Скарґи, що тільки епископи мають право до соборів, а люде мирські не мають голосу в справах віри, виясняє він принціпи соборности, ідею демократичної церкви в противність т. ск. аристократичним поглядам Скарґи. Далї, в третїй части виступає він против церковного монархизму, голошеного Скарґою (о монархіи албо єдиновластіи костелномъ папежовъ римскихъ), а в четвертій збиває ріжні закиди патріархарови й східнїй церкві, якими Скарґа й унїяти виправдували відступленнє владиків від патріархату. Тут, при кінцї, він знову вертаєть ся до конкретних питань дня. Дуже дотепно іронїзує він над обіцянками католиків і надїями унїятів, що унїя піднесепрестиж грецького обряду в Польщі, і влучно пророчить, що місць в сенатї унїятські владики таки не побачать. Остерігає, що унїя замість одности й спокою може внести в релїґійні й національні відносини Польщі ще більше ферменту. Вказує на небезпечні симптоми, які дають себе знати вже тепер з нарушеннєм релїґійної свободи, та закликає сенаторів, аби своїми радами відвели короля від небезпечної релїґійної полїтики, зазначеної ним на соймах 1596 і 1597 р.

В сумі був то першорядний полємічний трактат, написаний з великим лїтературним і публїцистичним хистом, великим знаннєм, широким і бистрим поглядом на річи, з незвичайно важним і пікантним документальним апаратом, при тім щедро розмішаний сатиричною сілю, влучними дотепами, але в трактованню противника, як на тодїшнї полємічні звичаї, досить здержливий і навіть гречний: щоб обминути якісь нечемні епітети, Філялєт скрізь називає його „дїєписом берестейського собору“. Хоч звертаючись передовсїм против книги Скарґи, він в дїйсности далеко виходив поза зачеркнені нею рами полєміки, й власне найсильнїйша сторона його трактату лежить не в загально-теольоґічних партиях, а де він трактує унїю 1596 р. з становища горожанина річи-посполитої й члена руської церкви, де він відкриває й коментує дїйсний характер сього факту, пятнує постулованнє владиків і т. и. В части теольоґічній його талановита арґументація ослаблюєть ся ріжними неправославними поглядами, які Філялет підмішав bona fide в свої арґументи й які видавцї не подумали переглянути й виправити. Пізнїйше православним приходило \550\ ся вирікати ся всякої солїдарности з теольоґічними поглядами Філялєта, похваляючи його як історика унїї, але в богословських поглядах чоловіка чужого, єретика ¹).

Філялєт оцїнює унїю 1596 р. з становища своєї „шляхецької братиї“, в дусї тих, хто замовляли йому сю оборону, згідно з тактикою, яку вела в тій хвилї православна суспільність — шляхецька передо всїм. Перейнятий ідеями шляхецького демократизму, він з сього погляду полємізує з теоріями виключної власти епископів в справах віри, чи з ідеями папської монархії, що відсужують суспільність, шляхецький загал від сих справ. Переведеннє унїї й поступованнє правительства він аналїзує з становища польської конституції, шляхецького парляментаризму, і його голос і погляди як чоловіка „свого“ і станом і вихованнєм і сьвітоглядом мусїли трапляти до переконання шляхецької публїки. Але поруч нього підносив голос против унїї полєміст не меньшого калїбру, хоч і зовсїм иньшої марки, цїнний нам особливо, як продукт української культури й українського житя, славний Іван Вишенський. Боротьба з латинською прелестю й унїєю становить центр його лїтературної дїяльности, а хоч хронольоґія його писань переважно зістаєть ся непевною й неясною, але й хронольоґічно беручи унїя 1596 р. становить більше меньше центральну позицію в його письменській роботї. В противність Філялєту, Вишенський заступає погляди українського демосу й близького до нього низшого українського клиру; з становища широкого демократизму виступає він против панських забаганок вищої єрархії, що привели її до унїї, а з становища старої питоменної культури — против всякого схиляння в сторону західньої, католицької культури. Се культурне старовірство його ми мали нагоду пізнати близше і вказати, на скільки мало відповідало воно духови часу, хоч в певних кругах — серед низшого духовенства, серед народнїх мас, а власне серед їх вищих, верств і ся сторона його проповіди не лишила ся без успіху ²), не тільки завдяки лїтературному хисту автора, але також і завдяки суголосному ґрунтови, який знаходили його гадки в сих сферах.

¹) Див. матеріал зібраний у Скобалановича й Голубова (голоси Мужиловського, Діплїца, Земки).

²) Див. вище с. 470 і далї.

Ще на ширший послух могли числити його горячі, одушевлені проповіди, звернені против сучасного панства і панських забаганок вищої єрархії, писані з становища широко-демократичного, глубоко-гуманного, — їх високий патос, щире, горяче чутє автора ще й нинї пече наші серця, ворушить наше \551\ чутє, як нїяке иньше писаннє тих часів. Горячий, патетичний до екстатичности, сильний в виразах часом до грубоватости, охочий до різких і сильних тонів в малюнках аж до гіперболїзму, Вишенський був сотворений на народного проповідника, трібуна, народнього вождя, і горячі, переломові часи унїї як не можна більше відповідали його вдачі. Але обставини житя зложили ся так, що він сї найгорачійші часи пересидів в атонскій печері, не приходачи в безпосередню стичність з українською суспільністю, не тільки що з масами.

Біоґрафія Вишенського взагалї нам дуже мало звістна ¹). Все житє його перед його атонськім побутом закрите для нас і досї. Не підлягає тільки сумніву, що девятдесяті роки й мабуть значну частину вісїмдесятих він пробув на Атосї, і навіть накликування самого патр. Мелетія — лишити свою аскетичну самотність і йти на Вкраїни, помагати в боротьбі за віру, не подвигнули Вишенського. Тільки своїми „посланіями“ та полємічними трактатами, пересиланими через людей, відзивав ся він на питання дня, але й сї писання, з одним незначним виїмком, зістали ся недрукованими. В часах, коли від друкованих видань також дуже часто зіставало ся по одному примірнику, або й нї одного, се, що правда, не робить кардинальної ріжницї, але кінець кінцем ми не маємо спромоги оцїнити добре силу впливу проповіди Вишенського на ширші круги сучасної суспільности. В узших кругах його, безперечно, знали й поважали, хоч його старовірські погляди на науку, осьвіту й т. и. мусїли прикро вражати людей, які йшли на передї сучасного культурного й національного руху (се мабуть і було причиною того, що писання його зістали ся недрукованими). Поклик Мелетія, аби Вишенський зійшов зі своєї гори, очевидно був не одиноким: авторитетом Мелетія хотїли мабуть православні вплинути на Вишенського, після того як їх власні накликування лишили ся даремними. Тяжко судити, чи здержувало Вишенського привязаннє до аскетичного атонського житя, чи сьвідомість своєї вдачі й сил, придатнїйших для лїтературних вплив на віддаль, нїж для безпосереднїх зносин з людьми. Тільки десь в р. 1605 прибув він на Україну, але такий відчужений уже і далекий від її житя, що тільки розчарував своїх заочних приятелїв і союзників своїм узко-аскетичним сьвітоглядом своїм старовірством та браком всякого громадського інстинкту ²).

¹) Пор. перевірку біоґрафії Вишенського, сконструовавої Франком у Кримського ор. с.

²) Див. лист до Домнїкії, де оповідаєть ся конфлїкт Вишенського з Юр. Рогатинцем і Виталїєм Острозьким — пор. вище с. 475-6.

Сам він по перших же стрічах почув себе чужим тим людям, тому \552\ житю, що розвивало ся серед православних, і перемешкавши свій побут сей переважно по ріжних монастирях і скитах, з кінцем 1606 р. вернув ся на Атос і вже більше не вертав ся на Україну, хоч і носив ся з сею гадкою ¹). Та й лїтературна дїяльність його — яку можемо слїдити десь до рр. 1615 — 6, рішучо слабне по його поворотї з України: автор, переконавши ся, як ослабла спільність ідей і змагань у нього з його земляками, що він і вони говорять різними язиками й ріжно думають — стратив від разу той публїцистичний огонь, той проповідничий жар, що досї палив його і сьвітив йому, й ще глубше нирнув в аскетичну нїрвану ²).

Теперь ми маємо коло вісїмнадцяти писань Вишенського й хронольоґічно припадають вони головно на останнє десятилїтє XVI в. і перше десятилїтє XVII ³). Полишаючи на боцї річи меньше важні, ми маємо тут цикль трактатів звернених против латинської культури, католицтва й унїї. Також „ИзвЂщеніе краткоє о латинскихъ прелестехъ“ — ряд полемічних статейпротив римської церкви, не дуже глубоких, але живо і лїтературно написаних (в иньших справах автор відсилає читачів до книжки Василя Острозького О единой истиной православной вЂрЂ, 1588 p., і самий трактат Вишенського написаний мабуть небогато пізнїйше) ⁴), „Писаніє до всЂхъ обще въ Лядской землЂ живущих“ — короткий, але дуже сильниі і патетичний, в стилю біблїйних пророків, образ упадку церковного і взагалї релїґійного житя на Українї ⁵) в переддень унїї ⁶). Посланиє атонських монахів до кн. Острозького і всїх православних на перші всїх вісти про унїю — писанє Вишенським, воно інтересне як одиноке його писаннє надруковане, хоч і без його імени ⁷).

¹) Лист до Йова Княгиницького.

²) Дата смерти його зістаєть ся незвісною; в 1621 р. автори „СовЂтованія о благочестіи“ вважали його ще живим — Пам. кіев. ком I ² с. 133.

³) Катальоґ писань у Франка, Іван Вишенський, належить доповнити посланієм до кн. Острозького, друкованим в „Книжицї“ острозькій 1598 р. (про нього замітка Франка в XXXVI р. Записок).

⁴) Видане в Актах Юж. и Зап. Р. т. II.

⁵) В postscriptum-i сього писання автор поясняє: „прочюхъ отъ Лядской землЂ, сирЂчь Малой Русіи, яко напали васъ злоєреси“. Уривки з посланія див. в т. V с. 497.

⁶) Видана тамже.

⁷) Виданнє в острозький „Книжицї“ 1598 р., передруковане у Малишевского М. Пигасъ, II і в Monumenta confr. staurop. ч. 512, з пізнїйшої копії. Про авторство Вишенського замітка І. Франка в XXXVI т. Записок.

Гадки, виложені в нїм, розвиває ширше, з далеко більшого силою й хистом його „Писаніє къ утекшимъ от пра\553\вославноє вЂры епископомъ“ — найбільше розміром ¹) і одно з найбільше інтересних з історичного і лїтературного погляду писань Вишенського ²). Написане десь по соймі 1597 р. ³), під сьвіжим вражіннєм довершення унїї, воно дає незвичайно сильну прямо убійчу оцїнку її авторів і тих мотивів, які привели їх до унїї, і се писаннє Вишенського мусїло робити незвичайне вражіннє у сучасників.

Приводом до написання сього „писанія“, по словам Вишенського, послужила йому книжка видана в оборонї унїї — мабуть Скарґи ⁴). Прочитавши її він здивував ся, що таких людей, якими знав він владиків — авторів унїї, забрала така ревність до віри й така відвага — робити таке велике й важне дїло — „како и откуду бы ваши милости такои ласки, дару блаженства и святости доспЂти могли — чого и я частію свЂтомъ, яко єсте таковыхъ почестій и благодати отъ горЂ николи не искали, ани просили, и слЂда Христова скорбного не топтали, и пелгримацый къ горнему Ієрусалиму забавою молитвы умноє не творили“. Він шукає „слїда євангельского“ в тих владиках, і замість того відкриває в них грубих еґоїстів і матеріалістів, які на своїх владицтвах шукали розкоши, богацтва, веселого панського житя. Представивши в дуже сильних, талановито намальованих образах моральну й духову нїкчемність авторів унїї ⁵) і здіскредитувавши їх таким чином уже в особах її репрезентантів і ініціаторів, Вишенський переходить до оцінки тих мотивів, якими вони мотивують свій вчинок, і тих арґументів, якими боронено правосильности унїї. Він розбирає тезу, що владики мали право вчинити унїю самі, без згоди й участи вірних, доводить, що такі люде як владики-унїяти не мають нїякого права вважати ся пастирями, та боронить право „овець“ критично брати вчинки й поступованнє своїх „пастирів“.

¹) Займає 27 сторін тїсного друку in 4°.

²) Видане в Актах Ю. З. Р. і в друге в Исторіи Аθона Успенского т. III.

³) Вишенський згадує про засудженнє протосінкела Никифора.

⁴) Вишенський називає її очевидно недокладно, може умисно, іронїчно перекручуючи її титул: „Оборона згоды зъ латинскимъ костеломъ и вЂрою Рыму служачею“. З висловлених здогадів уважаю більш правдоподібним, що тут мова про руське виданнє „Оборони“ Скарґи (1597), бо й мотиви унїї, які витягає Вишенський, сходять ся досить близько з книгою Скарґи.

⁵) Див. в т. V с. 497 — 9 і 501 і т. VI с. 410 — 1.

Наріканнє владиків на патріарха Єремію, що він наробив великої шкоди й заколоту, піддавши духовенство й церковні порядки під власть сьвітських людей — „хлоповъ, простыхъ шевцовъ, \554\ сЂдельниковъ и кожемяковъ подъ єпископовъ преложилъ“, — дає привід Вишенському до огненної філїпіки на тему рівности людей по природї й благодати. „Як же ся вы духовными, а не толко духовними, а и вЂрными звати можете, коли брата своєго, въ єдиной купели крещенія вЂрою и отъ єдиноє матере благодати ровно зъ собою народившого ся подлЂйшимъ отъ себе быти чините, уничтожаєте, и ни за што быти вмЂняєте, хлопаєте, кожемякаєте, сЂделникаєте шевцамя на поруганіє прозываєте? Добре, нехай будеть хлопъ, кожемяка, сЂдельникъ и швецъ, але въспомяните, якъ братъ вашъ ровный въ всемъ єсть. Для чего? Для того, ижъ въ єдино треипостасное божество и однымъ способомъ зъ вами ся крестил, a подвигомъ и вЂрою дЂлною, єслижъ и одного отца и матере — вЂры и крещенія єсть, можетъ быти кожемяка отъ васъ лЂпшій и цнотлившій. Чимъ ты лЂпший отъ хлопа? албо ты не хлопъ такійже, скажи ми? албо ты не таяжъ матерія, глина и персть, ознайми ми?“ і т. д.

Боронячи патріарха від закидів владиків, Вишенський ще раз відкриває моральну нїкчемність владиків, вказує ті дороги, якими дістають ся вони на свої престоли — протекції, підкупи, просте купованнє на королівськім дворі. Тим пояснюєть ся, що патріарх, вглянувши в відносини української церкви, поручив її не безбожним владикам, а вірним мирянам: „архієреє широко реверендныє и на лектикахъ колышущіє пренебреглъ, а на простыхъ, вЂрныхъ свЂтскихъ людей, православныхъ христіанъ церковь Христову вложилъ и строеніє въ ней поручилъ“. І в прегарнім образку висьміває він безпідставне „кокошеннє“ владиків перед тими вірними простаками: „Тыє хлопи простыє въ своихъ кучках и домкахъ сЂдять, a мы предся на столахъ епископскихъ лежимо. Тыє хлопи зъ одноє мисочки поливку албо борщикъ хлЂбчють, a мы предся по колкодесять полмисковъ розмаитыми смаками уфарбованыхъ пожираємъ. Тыє хлопи бЂтцкимъ албо муравскимъ кгермачком ся покриваютъ, а мы предся въ гатласЂ, ядамашку и соболЂхъ шубах ходимо. Тыє хлопи сами и панове и слуги собЂ суть, а мы предся предстоящихъ барвяноходцевъ по колкодесять маємо. Предъ тыми хлопи нЂхто славный шапки не здойметь, а перед нами и воєводи здыймаютъ и низко кланяют ся“.

„Хлопи Христові“, каже Вишенській, були і зістали ся вищими від архиєреїв, що засудили Христа, від Іродів і Пілатів, до котрих прирівнує він владиків, і сим моральним мотивом розвязує питаннє, яке Філялєт опирав на прецедентах церковної історії, на текстах і т. д, Повість про чудо на горі Атонській, включене далї Вишенським на доказ автентичности чуда в Берестю, ослаблює потім \555\ нервовий, горячний тон писання. Воно закінчуєте ся вже в тонах спокійнїйших. Своє поученнє владикам Вишенський замикає запевненнєм, що в усякім разї вірні православні не підуть за ними під власть папи: „не надЂйте ся ныиЂ, не надЂйте ся завтра, не надЂйте ся позавтрію, в прійдущеє время и въ вЂки вЂковъ. Аминь“.

Се посланиє можна вважати вершком полємічної дїяльности Вишеньського, але за ним пішло ще кілька дуже цінних річей. Поява Апокрізіса викликала в нїм, в формі листу до кн. Острозького дуже інтересний по оріґінальности свого замислу й стильовости виконання плач над „нагле здохлим трупом“ римської церкви, папської гордости й пихи, прирівняної до похвалок біблїйного Рапсака: ся противхристиянська гордість, мовляв, вбила папство й римську церкву, і Вишенський взиває вірних оплакати її труп ¹). З сим листом до кн. Острозького в рукописях лучить ся иньше писаннє, назване Вишенський в індексї до збірника своїх статей „Порада, како да ся очистит церков Христова“ ²). Механїчно прилучена до попереднього листу, без початку, вона в теперішнїй редакції мабуть розширена шзнїйшими вставками (головно в оборонї чернецтва), що попсували її архитектонїку ³).

¹) Видано в Актах Ю. З. Р., II.

²) Тамже.

³) Час написання зістаєть ся неясним і правдоподібно треба першу редакцію її класти на 1590-і рр., скоро по унїї, тим часом як друга редакція могла належати до часів по поворотї на Афон. Арґументи pro і contra у Франка і Кримського.

Поради очищення церкви взагалї не визначають ся анї практичністю, анї глубиною: Вишенський взагалї в позитивній части своєї науки сильним не був нїколи. Поруч важних справ він чіпаєть ся таких дрібниць, як забави на гойдалках і колисках на Петра й Павла, ставленнє пирогів і яєць на гроби й ріжних пережитків поганських сьвят. Інтереснїйше, що супроти зради вищої єрархії Вишенський доходить тут до крайнього радикалізму, високо характеристичного для сеї бурхливої хвилї українського житя — до повного церковного републїканїзму, до неґації єрархії й духовної власти:

„Всякого такого, которій самъ наскакуєть, не пріймуйте, и отъ короля данаго безъ вашого избранія — изжденЂте и проклинЂте. Не въ папежа бо вы крестили ся и не въ королеву власть, да вамъ даєтъ волки и злодЂи, розбойники и антихристови таинники. ЛЂпше бо вамъ безъ владыкъ и безъ поповъ отъ діавола поставленыхъ до церкви ходити и православіє хранити, нежели съ владыками и попами не отъ Бога званными и у церкви быти и съ той ся ругать и православіє попирати“. \556\

Відси оден крок до нової, безпоповської церковної орґанїзації — але у чоловіка з більш практичним і позитивним укладом голови, а не у Вишенського. Він радить тільки, щоб православні перед вибором „пастиря“ узаконили, собі пост, бдїннє й молитву, і коли Бог обявить їм пастиря — предложити королеви до потвердження. А як король не схоче? Тодї він оглохне і онїміє, пророчить Вишенський, бо він поставлений для справедливости, а не „фольґувати прелести своєї віри“. „Толко вы къ Богу истиною ся обратЂте, все тоє вамъ чудотворне устроитъ“, запевняє Вишенсьвий. „Тих проклятих владик не приймайте нїяким чином та молїть ся, аби їх відігнано; коли ж світська власть не схоче (їх скинути), то визначіть собі день по всїх городах і молїть ся Богу — тодї побачите, хто пануе над дурною Русю і поневоленими Греками!“

Так, се писав чоловік „не від мира сього“, — скільки сильний поривом свого безпосереднього чутя, стільки немічний там, де треба було поставити справу на практичний ґрунт. Люде, що ходили по землї — братчикам, шляхтичам, маґнатам, що орґанїзували петиції й протести, соймикові ухвалили й соймові адреси — сї люде, котрих погляди й становище кристалїзує Філялєт, могли тільки поблажливо похитати головою над наївністю сього аскета, що апелює до чуда божого для розвязання колїзії з королївським правом патронату.

По такім церковно-полїтичнім profession de foi Вишеиського нас не здивує, що більша половина сього трактату зайнята обороною чернечого, аскетичного житя від закидів і зневаги сучасних „змЂнниковъ руских“, захоплених західньою культурою репрезентантів української суспільности. Ми знаємо сї його їдкі, саркастичні глузування з новомодної розкоші ¹); вони дуже інтересні, беручи їх з культурно-побутового становища, цінні з лїтературного погляду, як вицьвіти безпосереднього, домородного гумоту.

¹) Див. вище с. 407 — 8.

Але те що Вишенський противставляє і сїй псевдо-культурі і правдивій культурі, яку він без розбору мішає з нею, себто вищій осьвітї, сьвітській науцї, а власне аскетизм, узька церковність, виреченнє всяких духовних інтересів, апотеоза сминання й побожної „дурної Руси“ — се не могло трапляти до перекоренної передової части тодїшньої української суспільности, як прийшло ся переконати ся самому Вишенському.

Сей цикль полємічних писань його закінчують два трактати написані десь в рр. 1600 — 2 з поводу книги Скарґи O rządzie і іеdności koscioła bożego (вид. 1590 p.). Як поясняє Вишенський, ся книга і в першім (1577) і в новім виданню зістала ся йому незвіс\557\ною, бо він тодї був занадто зайнятий власним аскетичним вихованнєм. Але десь при кінцї 1590 рр. сю книгу прислано патр. Мелетію, а той переслав її на Атос для відповіди. Вишенський присьвятив їй два псевдонїмні трактати. Першій — „Краткословесный отвЂтъ Феодула“, де розбирають ся вступні тези Скарґи по одність церкви, прикмети правдивої церкви і т. д. Другий: „Зачапка мудрого латинника съ глупымъ Русиномъ въ диспутацію“, де Вишенський бере темою виводи Скарґи про неосьвіченість Руси та причини сього — словянську культуру й затаєннє Греками науки від Руси, і про перевагу римської церкви над грецькою ¹). Сей другий трактат інтересний для характеристики автора своєю апольоґію смиренної глупоти, але з становища публїцистичного, власне задля такої провідної гадки, не міг мати значіння. Так само оцїнюючи прикмети правдивої церкви, Вишенський бачить в пониженню, в бідах, які терпить східня церква, докази її правдивости і виступає з своєю звичайною проповідю самовідречення, страждань в сїм віцї, бо се удїл правдивого христіянина. Більший інтерес мають тут грізні докори Скарзіза його проповідь релїґійного фанатизму в передмові до короля.

¹) Обидва трактати видані у Голубева Петръ Могила т. І, додатки, з дуже неповної рукописи. Що до часу написання другого трактату, то супроти згадки про Балабана як про небіжчика його датують p. 1607. Але може справедливійше вважати се додатком пізнїйшої редакції, переведеної тодї, як Вишенський посилав обидва трактати на Русь, а написані вони були скоро оден по однім, як прислана була книга Скарґи.

ПРОГОЛОШЕННЄ УНЇЇ Й ЛЇТЕРАТУРНА БОРОТЬБА ЗА І ПРОТИВ НЕЇ: ПОТЇЙ — ЙОГО ЛИСТ ДО ОСТРОЗЬКОГО І ВІДПОВІДЬ КЛИРИКА, АНТІРРІЗІС, ИНЬШІ ПИСАННЯ ПОТЇЯ, ПОСЛАННЄ МІСАІЛА, ПИСАННЯ ПРАВОСЛАВНІ, ПЕРЕСТОРОГА.

Вишенський і Філялєт — се дві кольонни величавого порталю сеї полємічної, чи релїґійно-публїцистичної лїтератури. На иньших репрезентантах її й їх писаннях ми можемо спинити ся тільки коротко, оцїнюючи їх головно з культурно-історичного становища.

Рукавичку кинену Філялєтом оборонцям унїї в його Апокрізісї, спеціально самому Скарзї, з порадою, ,,не вибирати мякших кусків, обминаючи кости, якими міг би подавити ся”, — старий єзуіт не підняв. З унїятсько-католицької сторони можемо занотувати тільки одну книжку (і то близше нам незвістну, бо не дїйшло анї примірника її) п. т. „Справедливоє описаньє поступку и справы сыноду берестейского”, видану в Вильнї в 1597 р. ¹). Зрештою, як показує дальша історія лїтературної боротьби, унїятські круги і не розпоряджали лїтературними силами. Потїй серед них зістаєть ся надовго одиноким лїтературним чоловіком, а круги католицькі сим разом не приходили в поміч. Може бути ще й те, що від коли реальна перевага, завдяки рішучій помочи правительства, виразно виявила ся по сторонї унїї, в унїятсько-католицьких кругах не вважали й потрібним дуже висилювати ся на полєміку, в надїї, що православна опозиція сама буде слабнути й упадати з часами, коли єрархічна й правительственна сила рішучо буде по сторонї унїї. І ми бачимо, що по своїм першім виступі на лїтературній аренї Потїй збирає потиху голоси серед українського панства (адреса волинських панів з 1598 р. — про неї низше), та приватними листами звертаєть ся до панів, як от до кн. Острозького, нагадуючи його давнї унїятські пляни й заохочуючи до „згоди” ²).

Та лист до Острозького послужив початком полєміки: князь поручив звісному нам „острозькому клирику” написати відповідь на сей лист, і ся відповідь живо і зїдливо написана слїдом була видрукована (1598) ³). В нїй „Клирик” досить зручно й сильно збивав Потїєві заохоти до „згоди”, доказуючи, що не кожда згода добра; виступав против ріжних арґументів за унїєю, і між иньшими, щоб діскредитувати фльорентийську унїю, до котрої відкликували ся унїяти, видав при своїй відповіди осїбну „Исторію о листрикійскомь то єсть розбойническомъ ферарскомъ обо флорентийскомъ синодЂ”. Написана тенденційно, безцеремонно що до фактів, але також зручно і лїтературно, закінчена фантастичною, але патетично написаною історією афонського погрому, ся ,,исторія” справдї могла зогидити фльорентийську унїю в очах читачів і викликала через се велике невдоволеннє й трівогу серед унїятів. Потїй поспішив ся відповісти на „Отпис”, коротко полємізував тут між иньшим і з поглядами на фльорентийський собор і його історією, а спеціальну публїкацію заповів на пізнїйше. Чи вийшла ся відповідь його осібно, не знаємо — маємо її при виданню великого трактату, який виладив тим часом Потїй против Апокрізіса і випустив у сьвіт з початку в текстї українськім (1598), а потім і польськім (1600) під назвою „Апокрізіс” ⁴).

Трактат сей був виданий анонїмно. Пізнїйша унїятська традиція називає автором його Петра Аркудія, Грека з Корціри, спровадженого Потїєм з Риму ⁵). Але лїтературна манєра книги настільки Потїєва, що він, був, безперечно, не тільки інспіратором, але й автором Аптіррізіса. Написаний він з полємічним темпераментом, як всї писания Потїя, що у всїм — чи в приватнім листї, чи в теольоґічнім трактатї виявляє свою різку, нервову, неповздержливу вдачу. Виклад живий, не без дотепу, але досить вульґарний, і різкість тону — далеко гострійшого і безцеремонного, нїж в Апокрізісї, не викупаєть ся нї щирістю чутя, нї чаром поезії як то було у Вишенського. Метод, який вибрав собі в нїм Потїй, робить сей трактат мало прозорим і тяжким до читання, при всїм інтересї деяких детайлїв. Потїй переходить крок за кроком, параґраф за параґрафом книгу Філялєта, щоб поправити невірний, на його погляд, факт або вказівку, дати иньше осьвітленнє справі, або й просто дати духу свому темпераменту — відповісти терпким словом або грубою лайкою на якийсь докір свого антаґонїста. Особливу увагу дає він насамперед самому берестейському соборови, з нагоди поданого Філялєтом соборного унїверсалу; далї спиняєть ся коло документальної історії унїї, доповняючи поданий Філялєтом матеріал иньшими документами, які в лїпшім сьвітлї мають представить унїонні заходи владиків, і дїйсно дають нераз інтересні відомости й подробицї. Багато місця займають потім полємічні замітки до другої частини Апокрізіса — і знов таки детайлї з історії берестейського собора. Взагалї Потїй зайняв ся головно історично-полїтичною стороною Апокрізіса — тим що дотикало унїї 1596 р., її переведення й її державної правосильности, а в теольоґічних і церковно-історичних справах відіслав читачів до апольоґетики Белярміна ⁶), і взагалї двом останнїм роздїлам Апокрізіса присьвятив розмірно мало місця й уваги ⁷).

В сумі відповідь Потїя стоїть низше Апокрізіса як арґументацією, так із лїтературного погляду, і супроти гордого поклику Філялєта не вибирати з його книги „мякших кусків” досить смиренно звучать слова Потїя, що він полишає „кому ученшому” зайняти ся полємікою з теоретичною частию Апокрізіса — ,,да Богъ найдетъ таковый побожный католикъ, который ужаливши ся цнотливого народу росейского и заведенья ихъ невиннаго, откажетъ тому щекарови геретическому на тыє вси потвари и выкруты єго” ⁸). Православні, устами Смотрицького, мали повне право поіронїзувати з Потїя приповідкою: in magnis voluisse sat est ⁹). Всеж таки серед унїятської лїтератури Антіррізіс зайняв одно з перших місць, і серед Потїєвих писань лишив ся твором найважнїйшим. А найбільшим ударом, який він дав православним своєю книжкою, був вивід, що оборонцем їх в Апокрізісї виступив не православний, а „єретик” — одна з тих слабих сторін православної акції, на яку унїяти і католики не преставали вказувати і в лїтературі і в полїтичній боротьбі.

Иньші полємічні писання сих років меньше важні. Новий лист Потїя до кн. Острозького, де той доводив, що владики-унїяти нїчого не нарушили „в церкві східнїй”, викликав нову відповідь — мабуть тогож „Клирика”, звісну нам в рукописях; чи була вона друкована — незнати ¹⁰). Упоминальний лист напр. Мелетія до Потїя, висланий ним в 1599 р. (надрукований в Дермани в 1605 р.) ¹¹), де патріарх полємізував против деяких доґматів і поглядів католицьких богословів, — викликав простору й різку відповідь Потїя, де він боронячи католицьких поглядів, закидав сучасний грецькій церкві, що й вона поєретичила, підпала впливам протестантизма. Самого Мелетія прозивав „ауґсбурґським пастирем, що намішав з молоком правовірних грецьких отців жовч Лютера, миро Кальвина і трутину Цвінґлї” ¹²). В 1603 видав він обіцяну давнїйше Апольоґію фльорентийського собора, звернену против виданої Клириком „Історії”, з початку по польськи, під іменем ректора виленської колєґії Федоровича ¹³), а на другий рік по руськи, также в Вильнї п. т. Оборона собору флорентийского осмого ¹⁴). Рік пізнїйше він з тріумфом представив в виленскім маґістратї лист Місаїла до папи Сикста, відшуканий ним по його словам в церкві кревській, як доказ того, що православні в. кн. Литовського в тих часах признавали ся до фльорентийської унїї ¹⁵). Він слїдом видав його в ориґінальнім текстї (де в чім одначе підправивши його досить незручно), крім того по польськи в книжцї Prawa i przywileie od naiasniejzsych królów polskich. Православні проголосили зараз сей лист фальсифікатом. „Присмотри ся пилно самую рЂчь, — писав автор Перестороги — и знайдешъ, же хоть такіє писма старыє змышляютъ, але рЂчъ вся ПотЂева, як усты сам мовилъ; при томъ знайдеш тамъ слова вЂка теперешного людми уживаємыє, которых старыє предки наши не уживали: бо якъ Поляцы у свой языкъ намЂшали словъ латинскихъ, которыхъ южъ и простыє люди зъ налогу уживаютъ, такъже и Русь у свой языкъ намЂшали словъ польськихъ и оныхъ уживаютъ ¹⁶). Сей відзив не безінтересний, як взірець тодїшньої фільольоґічної критики, але, як виказував я на своїм місцї ¹⁷), критика була несправедлива: лист Місаїла не можна вважати унїятським виробом, і тільки деякі підправки вказують на пізнїйшу руку. Сї підправки одначе дали оправданнє поглядови на лист як на фальсифікат, і православні навіть не вважали потрібним скільки небудь серіозно ним займати ся.

Зі сторони православних окрім згаданих писань Вишенського на книжку Скарґи можемо занотувати також ненадруковані: „Вопросы и отвЂты православному зъ папЂжником”, де в формі відповідей на запитання католика дають ся пояснення на питання доґматичні, обрядові, історичні й культурні, які служили предметом суперечок між православними й унїятами та католиками; книга написана досить приступно і ясно, в дусї Вишенського, з писань котрого таки й користав автор ¹⁸). Зміст вказує на р. 1603. Другий трактат з того часу, т. зв. „книга о вЂрЂ”, надрукована в Вильнї десь в початках XVII в. ¹⁹), звернена не тільки против католицької науки, а також і против протестантської та антітрінїтарської. Се можна вважати відгомоном тої опозиції, яку в правовірних духовних кругах викликала тодїшня тенденція православних полїтиків до найтїснїйшого союзу православних з протестантами, що вела за собою нахил до можливого погодження самих конфесій та легковажаннє релїґійних ріжниць між протестантськими доктрінами і православною наукою (виленський зїзд 1599 р.) ²⁰). Ще виразнїйшу тенденцію — підчеркнути релїґійні ріжницї між православними та протестантами, — уже з унїятської сторони, мала иньша, де що пізнїйша книжка: „Гарьмонія албо согласіє вЂры, сакраменътовъ и церемоней святоє восточъное церкви съ костеломъ) рымъскимъ” (1608, Вильна, в двоязичнім текстї, руськім і польськім). Вона мала на метї виказати, що православних від католиків відріжняють самі другорядні відміни, тим часом як від протестантства і перших і других дїлять ріжницї глубокі, кардинальні ²¹). Більш примітивний характер має реєстр унїятських єресей, споряжений київським монахом єрдодіаконом печерським Леонтієм — тут начислено 34 „єреси”, в суміш доґматичні ріжницї й другорядні чисто формальні відміни (убирати ся на католицький спосіб, числити роки від сотворення сьвіта не по грецькому, а по латинському рахунку. і т. и.) ²²).

Вінчає перше десятилїтє православної полєміки против унїї добре вже звісна нам „Пересторога”, анонїмний трактат, написаний десь коло р. 1605-6 ²³). Автором його вважають тепер звісного львівського братчика Юрка Рогатинця, але від такого визначного дїяча можна булоб сподївати ся відомостей докладнїйших і вірнїйших, нїж фантастичні історії, які оповідає Пересторога. Виданий він був тільки в серединї минувшого столїтя і тодї притягнув до себе живу увагу дослїдників. З початку користували ся ним як історичним джерелом, пізнїйше історична критика виказала баламутність його оповідань про унїю, але „Пересторога'' не перестала бути через се дуже цїнною культурно-історичною памяткою, як інтересний образ поглядів і настрою українських православних кругів того часу.

Автор дає цїлий історичний погляд на долю українського народу. Ми знаємо його вже ²⁴). Задумуючи ся над історичною долею України-Руси, над полїтичним упадком, культурним і суспільним занепадом її, він в дусї тодїшнїх просьвітнїх змагань добачає головну причину сього занепаду в браку культури, осьвіти, а головно — добре орґанїзованої школи, бо без неї мертвим капіталом в українських руках зістала ся навіть Візантийсько-руська книжність, яку дістала й мала стара Русь. В другій половинї XVI в. Русь стала піднїмати ся з сього занепаду, завдяки головно інїціативі й опіцї патріархів (спеціально брацький погляд), почала виходити на добру дорогу — з'явили ся друкарнї, школи, почали засновувати ся брацтва, на єрархічні становища стали виходити люде більш учені — „православіє наше почало было просіявати яко солнце, люди учоныє почали были в церкви божієй показовати ся, учители и строители церкви божієй, и книги друкованыє почали множити ся” ²⁵). Але враг роду людського, побоявши ся такого спасенного поступу, посїяв страх і трівогу в серцях владиків супроти патріарших мішань в справи руської церкви й привів їх до апостазії й піддання папі. Берестейський собор мав то все вивести на чисту воду, але владики, щоб їх не скинено, оголосили Никифора за самозванця й підвели його під процес. Досить коротко й загально оповівши про берестейський собор, хоч автор там „былъ въ тыхъ всЂхъ хоженіяхъ и отправованіяхъ”, він ширше спиняєть ся коло процесу Никифора, потім на процесї против волинських владиків на соймі 1600 р., при тій нагодї вкладає в уста присутного львівського братчика широку промову против унїї, а кінчить потім свою „пересторогу” виводами против римського прімату, зачерпненими в значній мірі з протестантської лїтератури (головно з тогож Люберта De papa romano). Широко закроєний трактат таким чином зістав ся не видержаний в конструкції й застрягає, як то кажуть, у піску, а навіть робить вражіннє чогось недокінченого, урваного. Можливо, що дїйсно він не був викінчений, а його фінал, де автор, перед тим такий горячий прихильник осьвіти й науки, несподївано дає копняка „философії поганскій, аристотелевій науцї”, що „слово божіє выворачаєтъ и инако вЂрити кажетъ”, очевидно таки був дописаний иньшою рукою.