Примітки

¹) Антіррізіс с. 503.

²) Лист сей Потїй видав потім при Антіррізісї. (Пам. полем. лит. III).

³) Передрукована в Пам. полем. лит. III.

⁴) Передрукований в обох текстах в т. III Пам. полем. лит. Український текст містить в ориґіналї 434 сторінки малого формату. Неясною зістаєть ся звістка, що було ще й латинське виданнє, з іменем Фільотея (її підтримав новійшими часами Леґран, Bibliographie hellenique, III — статя про Аркудія).

⁵) Stebelski Dwa wielkie swiatła I, передм. с. 15. Новійший перегляд питання в статї проф. Студинського — див. прим.

⁶) Антіррізіс с. 899.

⁷) Перегляд перших двох роздїлів займає коло 360 сторін українського тексту, двох останнїх коло 60.

⁸) Антіррізіс с. 899.

⁹) Antigrafe — Пам. полем. лит. с. 1155.

¹⁰) Видана в т. V Памяток.

¹¹) В російськім перекладї видав його Малишевський, M. Пигасъ, II.

¹²) Відповідь Потїя, разом з листом Піґаса, видана була в збірцї: Kazania i homilie Нір. Pocieia, 1714 (Супрасль), по польськи. Проф. Студинський (Ze studyów c. 78) каже, що в 1605 р. вона була видана по грецьки й руськи але таке виданнє минї не звісне.

¹³) Obrona s. synodu Florentskiego powszechnego dla prawowiernej Rusi napisana przez Piotra Fiedorowicza w Wilnie kollegiuni ruskiego i. m. ks. mitropolity ruskiego rektora, a przez Gellasia Rusowskiego, archimandritę wileńskiego na polski język przełożona. Авторство своє відкрив Потїй в листї до Сапіги, толкуючи се тим, що рішив книгу присьвятити кн. Острозькому, а від нього князь присьвяти не прийняв би (Archiwum domu Sapiehów ч. 433).

¹⁴) Див. Голубева Библіограф. замЂчанія с. 359. Докладнїйшої описи сього видання досї не було подано; в показчику Каратаєва воно фіґурує під назвою „Апології флорент. собора”. Крім сих Потїєвих публїкацій на порученнє біскупа київського видана була книжка: Swięty a powszechny sobor we Florencyi odprawiony, переложена єзуітом Пентковским.

¹⁵) Руське виданнє (дефектне і без титулової картки) передруковане в Архиві Югозап. Рос. I т. VII.

¹⁶) Акты Зап. Рос. IV с. 229.

¹⁷) Т. V с. 531 і далї.

¹⁸) Видана в II т. Памятників полем. литературы.

¹⁹) Досї звісні самі дефекти, без титулових карток. Див. про сю книгу Голубева Библ. замЂтки с. 363 і далї.

²⁰) Див. про нього низше.

²¹) Видані в т. II Памятників полем. литературы.

²²) Виданий в II т. Актів Ю. З. Р.

²³) В ориґіналї титул безконечний: „Пересторога зЂло потребная на потомныє часы православнымъ христіаномъ... абы вЂдали, яко нЂкоторыє епископове панствъ коронныхъ, которыє исперва завше подъ владзою и подъ послушенствомъ святЂйшаго виленскаго константинопольскаго патріарха были, а потомъ... отъ своєго патріарха отступили и римскому папежови ся отдали”... Одиноке виданнє в Актах Зап. Рос. IV. Лїтературу див. в прим.

²⁴) Див. с. 330 і 474-5.

²⁵) с. 206.

БОРОТЬБА ПОЛЇТИЧНА: ЗНАЧІННЄ ЛЇТЕРАТУРНОЇ ПОЛЄМІКИ, НЕМОЖЛИВІСТЬ ПОРОЗУМІННЯ, ДЇЯЛЬНІСТЬ ПРАВИТЕЛЬСТВА НА КОРИСТЬ УНЇЇ, ЗАХОДИ ПРАВОСЛАВНИХ НА СОЙМАХ — СОЙМ 1597 Р., ПРАВОСЛАВНІ ПОЗИВАЮТЬ ВЛАДИКІВ НА СОЙМОВИЙ СУД, НЇБИ УСТУПКА ПРАВИТЕЛЬСТВА; СОЮЗ ПРАВОСЛАВНИХ З ПРОТЕСТАНТАМИ-КОНФЕДЕРАЦІЯ 1599 Р., ПРОЯВИ МАЛОДУШНОСТИ — АДРЕСА 1598, НЕВДАЧА СУДУ, НОВІ АТАКИ НА ПРАВОСЛАВНИХ.

Ся лїтературна боротьба православних з унїятами прояснила відносини й розвіяла без останку ілюзії, які пускали перед тим пропаґандисти унїї, а може й самі щиро мали такі гадки — що перехід з православія на унїю се легкий, непомітний крок, трохи не саме тільки признаннє старшинства папи (пригадаймо книгу Скарґи). Полєміка відкрила очі на глубоке проваллє, яке зарисувало ся між тими що перейшли під зверхність римської церкви й тими що зістали ся вірними церкві східнїй. Ті контрасти, — продукт тисячолїтньої відмінної культурної й суспільно-полїтичної еволюції, що ріжнили сьвіт західнїй і східнїй, римський і візантийський — починали проявляти себе й тут, відколи унїятська частина української церкви й суспільности переступила ту фатальну границю й почала приподобляти ся до науки, поглядів, напрямів латинської церкви. Правда, вона не розривала вповнї з старою візантийською традицією, з обрядом, з лїтературною й артистичною стороною старої віри, з її культурною стороною взагалї. З другого боку — хоч православна сторона старала ся, по реакції, відсвіжити свої звязки з грецьким сьвітом, з візантийською культурою й традицією, але сей рух був слабкий в порівнянню з культурними впливами латинського сьвіту, яким підпадала й православна суспільність, її школа й письменство. Се зменьшувало трохи той фатальний роздїл між православною масою й унїятськими відщепенцями в сфері культурній, але в сфері чисто церковній, доґматичній роздїл був величезний.

Лїтературна полєміка виказала се зовсїм ясно на перших же кроках, і тим мабуть поясняєть ся певне ослабленнє її енерґії, помітне по перших її роках. Коли вияснило ся, яка неперехідна безодня дїлить доґматичні погляди сеї й тої сторони, коли полєміка українських православних і унїятів сходила на старі дороги полєміки Греків з Римлянами — сими відвічними паралєльними дорогами можна було йти в нескінченність без всякої надїї коли небудь стрінути ся й порозуміти ся. Православна сторона на перших же кроках своєї полєміки показала, що вона розуміє глубокий контраст доґматичної сторони обох таборів, що вона сильно стоїть на своїй позиції й потрапить її оборонити від всякого нападу. З другого боку сторона унїятська стала на становищі латинської доґматики й її засобами повела війну, й зачіпну й відпорну. Супроти того переконати противника не було нїякої надїї — можна було тільки скріпити своїх в почутю своєї моральної сили й правоти. Поза тим иньші моменти, иньші способи боротьби мали рішити про будучність обох ґруп.

Правительство робило з своєї сторони все, що могло, для скріплення впливів і сили унїятської ґрупи.

Ставши на тім становищі, що перехід на унїю владиків в нїчім не змінив їх прав і власти, і вони зістають ся єдиною законною властю для всїх людей грецького закону, — правительство наказує послух владикам і силкуєть ся всїх православних привести до послушности їм, як своїм законним пастирям ¹). Коли б се удалось, то річ зводила ся до того тільки, щоб з часом всї єрархічні місця замістити унїятами. Право патронату давало королеви на се певну спромогу, і вже від 1595 р., як ми бачили, король роздає владицтва під умовою, що кандидат буде держати ся унїї ²). Правительство й далї всю енерґію свою звертало в сїм напрямі, а поки зіставали ся ще між єрархією противники унїї, старало ся їм на кождім кроцї дати почути свою тяжку руку, та їх коштом зміцнити позиції і сили унїятів. Так король наказує відібрати Печерский монастир від його ігумена Никифора Тура, участника православного берестейського собора, й віддати митропол. Рогозї (поводом служило обвинуваченнє в ростратах монастирського майна і що Тур не прийняв сьвящення) ³). Так само Лещинський монастир в Пинщинї король наказав відібрати від Елисея Плетенецького, також участника берестейського собору — також за непосьвященнє, й віддав холмському владицї Збируйському ⁴). Жидичинський монастир велено відібрати від Гр. Балабана і віддати владицї Терлецькому ⁵). Берестейське брацтво король віддав під власть владики Потїя й наложив баницію на всїх, хто був би йому непослушним ⁶), і т. д. Правда, не завсїди сї розпорядження сповняли ся: київський воєводський уряд (кн. Острозького) нїчого не зробив, щоб сповнити королївське розпорядженнє, й Печерський монастир зістав ся далї в володїнью Тура; так само відборонили Балабани Жидичинський монастир. Але тенденція правительства була зовсїм ясна, й православна суспільність мусїла напружити всї свої сили, аби положити край сїй полїтицї, що засуджувала православну церкву на вимертє.

Коли рішення православного берестейського собору, предложені королеви, не були сповнені: унїя не була уневажнена, а владиків унїятів не скинено, навпаки — король став цїлком по сторонї унїятського собору ⁷), православні, як постановили вперед, рішили доходити своєї справи на соймі. Домаганнє, щоб унїю уневажнено й владиків-відщепенцїв скинено, було внесено православною шляхтою на грудневі соймики 1596 р. і на деяких, особливо українських, переведено резолюцїї по мисли православних. Але на иньших, не вважаючи на поміч протестантів, що підтримували домагання православних під окликом релїґійної свободи (охорони постанов конфедерації в сїй справі), сї домагання не були прийнятї так виразно, а деякі соймики навіть взяли в оборону, з становища релїґійної свободи, право владиків свобідно поступати в дїлї релїґії ⁸). Се не ворожило успіху православним на соймі, і дїйсно, як і на попереднїм соймі, так само й на веснянім соймі 1597 р. домагання православних не були підтримані посольською палатою. Коли посли київського воєводства поставили перед нею постулят, щоб була захована на далї єрархія православна, не унїятська, постулят сей не знайшов співчутя у посольської палати, а коли три днї пізнїйше православні посли, щоб зробити пресію на палату, заявили, що не будуть займати ся нїякими справами, поки посольська палата не підтримає in corpore перед королем їх домагання в справі православної єрархїї, — палата просто відмовила ⁹).

Супроти сього православним послам прийшло ся вислати до короля тільки свою власну депутацію разом з протестантами. Устами звісного нам виленського посла Гулевича вона жадала від короля, щоб владиків унїятів скинено і на далї єрархічні посади роздавано тільки православним, инакше грозила, що православні посли зірвуть сойм. Але на се вона дістала досить різку відповідь, що дїло унїї рішене берестейським собором, а при тім канцлєр приточив, що протестанти як Гулевич властиво не мають голосу в православній справі. Ще слабше підтримана була православна справа в сенатї, бо з сенаторів тільки оден Острозький осьмілив ся виразно порушити релїґійну справу й зробити закид королеви за нарушеннє прав православної церкви ¹⁰). Навпаки другий давнїйший стовп православія — Скумин-Тишкевич уже виступав в оборонї унїї, а протестантські сенатори досить загально тільки підтримували справу православних. Покладаючи ся на се, правительство не тільки не вважало потрібним робити які небудь уступки православними, а навпаки — виступило різко против їх опозиції. Слїдом по депутації православних король зажадав від кн. Острозького, аби поставив перед королївський суд екзарха Никифора, і всї заходи кн. Острозького, аби оборонити екзарха та облекшити його долю, були даремні. Навпаки, король тепер на кождім кроцї давав відчути свою неласку старому князеви, і той в роздражненню нарештї поїхав з сойму перед його закінченнєм. Не вважаючи на те, що нїяких переступств Никифора довести не можна було (його обвинувачувано в шпіонстві в Польщі, в інтересах султана, і в тім, що в Волощинї він поробив великі шкоди своїм поведеннєм), справу його тягнули далї, держачи в вязницї ¹¹). По скінченню сойму королївський суд рішив справу Никифора відложити, доки вишукають ся деякі документи й сьвідки, потрібні для роз'яснення справи, але тим часом його всадили до вязницї в Мальборку, де він і вмер кілька лїт пізнїйше. Православні-ж не могли віддячити ся правительству за його відпорність навіть зірваннєм сойма, бо він і без того зійшов на нїщо, наслїдком роздражнення, яке зарисовувало ся все сильнїйше між шляхецькою суспільністю та королем.

Не осягнувши нїчого сею дорогою, православна суспільність — про шляхецьку говорю, бо ж вона тільки могла активно виступати в сїй сфері, — пробує вдарити на противну сторону формого суду. Волинська шляхта через своїх соймових послів покликала з початком 1598 р. на суд соймовий владиків Потїя і Терлецького за самовільно, без нїчийого уповажнення, підданнє православних під власть папи і такеж самовільне відлученнє від православного собору в Берестю та заложеннє, разом з католиками, свого осібного синоду, на котрім кинули вони клятву на православних. Добачаючи, що тим владики нарушили свої присяги й обовязки, права православної церкви й закони держави, посли жадали, щоб владики уступили ся з своїх урядів і підпали карам за нарушеннє прав ¹²). Справа ся пішла на весняний сойм 1598 р., але на нїм не була трактована. Король заклопотаний був своєю справою — хотїв дістати відпустку з Польщі, щоб їхати в Швецію ратувати свою шведську корону, і всякі дражливі справи старав ся відсунути й можливо злагодити. В відповідь на домагання православних він пообіцяв їх справу розглянути на будучім соймі і видав такого змісту грамоту. Вона була важна з принціпіального боку тим, що тут правительство вперше було змушене признати роздїл який став ся в руській церкві: „митрополитъ и никторые владыкове, такожъ и духовенства и много людей релЂи кгрецкоє.. приступили до згоды зъ костеломъ римскимъ католицкимъ, а другиє зась тоєжъ релЂи греческоє приступити до неє не хочуть, о што межи ними контроверсиє и трудносты были” ¹³). Як ми знаємо, досї правительство стояло на тім становищі, що унїя — дїло рішене зовсїм правильно і формально, грецька церква приступила до римської й далї творить одностайне тїло під властю своєї єрархії, котру повинні всї люде „грецької релїґії” признавати й слухати ся ¹⁴).

Приготовляючи ся до обіцяної розправи на найблизшім соймі, за дволїтню перерву православні постарали ся зміцнити свій союз з протестантами, що були їх вірними помічниками в сих лїтах. Весною 1599 р. став ся в Вильні зїзд православних і протестантів, маґнатів і шляхти. З протестантської сторони задумувано рід релїґійної унїї з православними: протестантські духовні мали зїхати ся до Вильна, а кн. Острозького попросили, щоб привіз учених людей з православного духовенства з Волини, аби дорогою богословських діспут привести до порозуміння коли не у всїх, то принаймнї в деякій части релїґійних питань ¹⁵). Острозький відкликнув ся на сей плян дуже симпатично, намовив дїйсно кількох духовних осіб, Греків і Українцїв, поїхати на зїзд, і на зїздї виступив з промовою, де висловив горяче бажаннє злуки церкви протестантської й православної. Але православні духовні були настроєні більш розважно і поспішили прохолодити соломяний запал князя. Вони заявили, що православні не можуть зробити нїяких уступок, і злука можлива тільки така, що протестанти приймуть православні доґмати, і що взагалї нїяке порозуміннє не можливе без згоди й уповажнення царгородського патріарха. Рішено отже вислати до патріарха лист від протестантських настоятелїв, з прошеннєм, щоб патріарх з свого боку помагав сїй злуцї, а тим часом прийшлось обмежити ся уложеннєм союзу полїтичного. Протестанти й православні звязали ся в формальний союз — конфедерацію. Супроти неприхильної полїтики правительства, супроти кривд і насильств, які дїяли ся протестантам і православним, вони постановили виступати солїдарно всюди і скрізь, боронячи силами протестантів справи й інтереси православних, і навпаки ¹⁶). А для повсечасної сторожі й охорони тих інтересів установили т. зв. ґенеральних провізорів, з виднїйших людей, православних і протестантів ¹⁷).

Поміч протестантів була тим потрібнїйша православним, що серед самої православної суспільности, так однодушно настроєної против унїї зпочатку, замітне було ослабленнє, малодушність, переходи в стан унїатсько-католицький. Я вже згадував, як оден з стовпів православя Скумин-Тишкович на соймі 1597 р. виступив уже з обороною унїї. В р. 1598 з'явила ся адреса, підписана звиш тридцятьма особами з поміж української, головно волинської шляхти, де заявляло ся признаннє для духовних, що потрудили ся для справи унїї, і протест против тих, що в союзї з ріжновірцями виступають против унїї ¹⁸). Адреса звернена до короля й сенату й була, правдоподібно, дїлом Потїя. Вона мала, очевидно, підкріпити прихильну для унїї полїтику правительства. І хоч між підписаними не богато бачимо людей з якогось погляду визначних, вона все таки служить симптомом, що полїтика правительства в інтересах унїї, неприхильність її до православної опозиції, відсуваннє від сенаторських місць, достоєнств, урядів, староств, держав і „иньших користних функцій”, на яке скаржили ся вони в актї конфедерації 1599 р., не лишали ся без впливу на настрій сеї шляхецької суспільности.

І правительство не забарило ся показати, що його нїби уступка, зазначена грамотою попереднього сойму, була тільки хвилевим маневром, а воно з своєї полїтики не має заміру попускати. На жаль, подробиць про заходи православних на соймі нїяких не маємо. З того, що соймовий суд над владиками став ся в неприсутности православних ¹⁹), можна здогадувати ся, що вони демонстративно облишали сойм ще перед тим судом. Очевидно, причиною могло бути тільки відпорне становище правительства. Але сойм і без того розлїз ся з нїчим, і сей відїзд православних мав тільки моральне, а не формальне значіннє; він розвязав руки правительству, і той соймовий процес владиків зійшов на просту формальність. Позвані перед короля владики заявили, що вони сьому судови не підсудні й тільки для вияснення справи поясняють, що їх перехід на унїю був відновленнєм давньої злуки руської церкви з римською, занедбаної тільки останнїми часами. Король з сенаторами прийняли до відомости се поясненнє, й королївська грамота оповістила, що як позвані владики так і вся иньша унїятська єрархія мають спокійно уживати своїх бенефіцій і прероґатив, користати з усїх своїх єрархічних прав, і що з сею постановою кінчить ся „завішеннє” всїх релїґійних процесів, проголошенє королем на попереднїм соймі ²⁰).

Се було знаком для нових атак на православних зі сторони унїатсько-католицької, й Потїй, виведений незадовго перед тим королем на митрополиче становище на місце помершого Рогози ²¹), з подвоєною енерґією повів кампанїю в інтересах унїї. З титулу митрополита силкуєть ся він захопити в свої руки Печерський монастир, підбити під свою власть львівського владику, яко свого суфраґана (в 1604 р. він навіть їздив до Львова, пробуючи опанувати сю діецезію); висловляє переконаннє, що добре натиснувши на Копистенського, можна б і його змусити до послуху, і дїйсно не лишає його без своєї „опіки”, як гірко скаржив ся Копистенський ²²). Злучивши в одних руках митрополїю з Володимирською катедрою, розпоряджаючи більшими засобами, більшими матеріальними силами, різкий, шорсткий, неперебірчивий, повний непогамованої енерґії Потїй як у попереднїх роках, так ще більше тепер виступає головним борцем і промотором унїї, тим часом як Терлецький, ображений тим, що його поминули митрополїєю, й инші унїятські владики держать ся більш пасивно.

Але й православна суспільність держала ся. Певні познаки утомлення й розчаровання, правда, помічаємо ми у декотрих по тій новій неудачі — приміром у самого кн. Острозького, що сповіщаючи львівських братчиків про сумний результат соймового процесу, радив їм терпеливо зносити нинїшнї недогоди, в надїї на зміну неприхильної полїтики короля ²³). Але сї прояви зневіря не нарушують загального образу відпорности, яку проявляють православні на кождім місцї супроти заходів правительства й унїятської єрархії, Потїя головно. В Володимирі, в Київі, в Вильнї і Львові, всупереч королївським листам, засудам, банїціям оберегають вони православних духовних на їх позиціях і з боку короля викликають тільки все нові й нові грамоти, погрози карами, грошевими штрафами і т. д. ²⁴). Православні стояли на тім становищу, що поки король не сповнив своєї обіцянки (даної на соймі 1598 р.) — не заспокоїв спору православних з унїятами, доти тріває „суспенсія” всїх спорів, і православних неможна рушати з їх позицій. І їх рішуча опозиція й міцна постанова — зривати сойми, доки їх бажання не будуть приняті королем під розвагу, вже готовили їм побіду над полїтикою правительства.