Примітки. 1) Тут текст досить неясний.

¹) Тут текст досить неясний.

²) Кіев. Старина 1889. І.

³) Передмова до заблудівського Учительного євангелия.

⁴) Передмова у Каратаєва op. c. 164-5 пор. тамже с. 182-3 передмову до львівського апостола.

⁵) Передмову (досї не звісну) містить примірник митрополитального музея у Львові, що має бути опублїкований в І т. його описи, зладженім д-ром Свєнцїцким.

⁶) Передмова до львівського апостола, Каратаевъ op. c. с. 182.

⁷) В домі Мамоничів, Лукаша й Козьми (з них Лукаш був скарбником в. князївства, а Кузьма бурмистром виленським) Мстиславець урадив свою друкарню, але меценатами перших видань зве він иньшу міщанську виленську родину — Заріцких: Івана Заріцкого (Зарецкий), скарбника і старосту упитського, і брата його Зеновія, бурмистра виленського (Каратаевъ с. 190 і 192). Ряд мамоничівських друків розпочинаєть ся р. 1582: служебником „з друкарни дому Мамонитовъ”, і перехід від старої друкарнї Мстиславця до Мамоничів, через сю хронольоґічну прогалину, зістаєть ся не ясним.

⁸) Каратаевъ с. 195. Титулу і дати апостол не має, Каратаєв тільки гіпотетично датує його 1576 р. і вважає виленським друком.

⁹) Як московський „первопечатникъ” і батько двох славних українських друкарень — львівської й острозької, Іван Федоров має чималу лїтературу, котрій привід дав в значній мірі 250-лїтній ювилей його смерти в 1883 р. Вичисляю інтереснійше для нас — з давнїйшого Зубрицького Historyczne badania o drukarniach rusko-słowiańskich w Galicyi, 1836, з новійшого: Иванъ Федоровъ русскій первопечатникъ, Льв., 1883 р., Пташицкій Иванъ Федоровъ, московскій первопечатникъ. Пребываніе его во льво†(Рус. Стар.), потім по польски: Iwan Fedorowicz, drukarz ruski we Lwowie z końca XVI wieku, ustep z dziejów drukarstwa w Polsce (Rozprawy wydz. filol. XI, 1886). Малишевскій Новыя данныя для біографіи Ивана Федорова, русского первопечатника (Чтенія київські, VII, 1893). Новійша статя Пташицкого: Иванъ Федоровъ изданія острозкской библіи въ связи съ новими данными о послЂднихъ годахъ его жизни, 1903.

¹⁰) Так знаємо напр. Гриня Івановича з Заблудова, даного потім Федоровичом у Львові в науку малярську й ґраверську: він служив у нього рисовником і відливарем букв.

¹¹) Каратаевъ с. 182.

¹²) Про сю стадию його житя цитована статя Малишевского.

¹³) Чтенія московські 1883, І, смесЂ с. 2.

¹⁴) Справа відшукання житя св. Антонія мусїла вийти з інїціативи київських, печерських кругів. Натомість справу перекладів Сильвана мабуть піддав Курбский, що дуже поважав Максима Грека, Сильванового учителя (порівняти великі похвали Максимови в зізнаннях Йоакима) і знав та цїнив переклади Сильвана (див. Жизнь Курбскаго II с. 309).

¹⁵) Чи дїйсно прийшло ся йому потерпіти „юзы и темницы”, як приймають, се зістаєть ся неясним через неясність тексту.

¹⁶) Дату титулову має 1581 року, і тим же роком датована друга відбитка, з деякими технїчними відмінами — Каратаевъ с. 213-5; неясним зістаєть ся, чи було ще иньше виданнє, відмінним письмом (ibid. c. 215).

¹⁷) Habent autem ii duces, qualis est Ostrogiae et Slucensis, typographias et scholas, quibus schisma fovetur (Starczewski I c. 286).

¹⁸) Вони друковані в т. II Сказаній князя Курбского, вид. Устряловим (1 вид. 1833, друге 1842, третє 1868). Дати мають тільки декотрі; судячи з них і деяких вказівок в текстї листів вони починають ся десь в перших 1570-х рр. і кінчають ся 1580 р., пізнїйших між ними не замітно; порядок в виданню більше меньше відповідає хронольоґії. З лїтератури про Курбського: Жизнь кн. А. М. Курбського въ Лит†и на Волыни, I-II, 1899 (статї й акти), Горскій Жизнь и историческое значеніе кн. А. М. Курбського 1858, Опоковъ кн. А. М. Курбскій, 1872, М. Петровскій Кн. А. М. Курбскій, ист. лит. замЂтки по поводу „Сказаній, 1873 (уч. записки казанські) МацЂевичъ Розысканія о жизни кн. Курбскаго на Волыни (Др. и нов. Россія, 1880), Ясинскій Сочиненія кн. Курбскаго какъ истор. матеріалъ, К., 1889, також замітки Соболевского в книзї Переводная литература Московской Русы, 1903.

¹⁹) Див. його передмову до перекладу Златоустого — Жизнь кн. Курбского II с. 308-10.

²⁰) Сказанія II с. 164.

²¹) Сказанія II с. 164.

²²) Жизнь кн. Курбского II с. 288. Здогади що до школи Курбского у Харламповича Школы с. 268, але вони досить довільні.

²³) 1. с. с. 286.

²⁴) Сказанія II с. 178, пор. 174.

²⁵) Ibid. 234-5.

ВИНАРОДОВЛЕННЄ В УКРАЇНЇ ЦЕНТРАЛЬНІЙ І СХІДНЇЙ І ПОЧАТКИ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕАКЦІЇ: ЄЗУІТСЬКІ ВПЛИВИ, ЄЗУІТСЬКІ КОЛЄҐІЇ: ВИЛЬНО, ЯРОСЛАВ, ЛЮБЛИН, НЕСВИЖ, ЛЬВІВ, ЛУЦЬК, КАМІНЕЦЬ, ИНЬШІ КОЛЄҐІЇ УКРАЇНИ, ЄЗУІТСЬКЕ ВИХОВАННЄ, ПРОҐРАМА ШКІЛЬНА, ХАРАКТЕР НАУКИ, КАТОЛИЧЕННЄ, ПОПУЛЯРНІСТЬ ЄЗУІТСЬКОЇ ШКОЛИ НА УКРАЇНЇ, ВПЛИВ ЇЇ НА ВИНАРОДОВЛЕННЄ.

Акт 1569 p., прилучивши одні українські землї до Польщі безпосереднє, а иньші разом з білоруськими привівші до далеко тїснїйшої звязи з нею, кинув українську (й білоруську) суспільність центральної й східньої України в вир горячого, нервового тодїшнього польсько-шляхецького житя, полїтичної боротьби, нових полїтичних, суспільних і культурних обставин. Треба було орієнтувати ся в сих нових обставинах, коли не хотїло ся в них пасти заднї, і українське панство Волини, Побужа, Полїся починає рішучо прощати ся з своєю патріархальною старосьвіччиною, стараєть ся себе, а коли не себе — хто старший був і уважав свою житеву карієру скінченою, — то своїх дїтей способити до нових умов, до нових вимогів, втягати ся в круг полїтичних і культурних інтересів, якими жила польська шляхта, входити в близші звязи й зносини з репрезентантами польських фамілїй, впливовими маґнатами, королївськими дворянами, коронним трібуналом, якому по короткім істнованню трибуналу в Луцьку піддано в остатнїй інстанції місцеві ґродські й земські суди, й т. и. Треба було їздити на наради сенату, на сесії сойму, на „роки“ трібунану, \445\ пильнуючи своїх процесів, котрих кождий порядний пан мав по уха, на королївський двір — пильнувати ріжних своїх справ і інтересів, заручати ся протекціями людей, впливових на тім королївськім дворі, сдїдити за тутешнїми відносинами, мати кореспондентів і речників в ріжних урядах і сферах. Треба було подбати про те, щоб у сїм новім сьвітї не виглядати медведем з полїських пущ. Староруська культура, і так зрештою занедбана й зведена ad minimum в ужитку житя, не надавала ся тут нї на що. Треба було натерти ся польською полїтурою та латинською — бо тільки латина, повне пановання над латинською мовою в слові й письмі, давала в тодїшнїм польськім товаристві репутацію, „печатку“ (cachet), як кажуть Французи, культурного інтелїґентного чоловіка

Для того всього Волинь чи Полїсє наше домашнїми способами в тих 1570-х рр. не роспоряджало. Могла б віддати певні услуги Галичина, віддавна введена в обставини польської культури й суспільно-полїтичного житя — коли б тутешня українська людність розпоряджала більшими культурними засобами, коли б Польща не зняла вже давно всю сметанку з тутешньої української людности, зіставивши саму сїру й голу масу, якій і приступ і спромога до якоїсь більшої культурности була відібрана. Спільна доля, спільна полїтична приналежність і культурні та полїтичні обставини звязують тепер сильнїйшим нїж досї узлом Волинь і Полїсє з Галичиною й Поділєм, їх відносини стають живійші й тїснїйші. Се сильно скріпило український елємент в наших західнїх землях — він почув себе взагалї сильнїйшим в Короні. Східня Україна безперечно взяла теж, що лише могла взяти, з скупих культурних засобів тутешнїх, послугуючи ся тутешнїми фаховими й культурними силами й просто — більше притертими до польських обставин тутешнїми людцями (безперечно напр., що звідси головно рекрутували ся ті всїлякі „бакаляри“, які прищіпляли перші початки польщини й латини по волинських і иньших панських дворах, ріжні слуги і фактори, яким поручали ся справи що виходила за границю свого краго, і т. д.). Та сього було, розуміеть ся, мало.

І от саме коли між українським панством, взагалї між людністю центральної України та Білоруси прокинув ся такий попит на „західню культуру“, на латинську едукацію, який неможна було вдоволити домашньою наукою, домашнїми засобами, коли в додатку, сього попиту не могла задоволити й стара alma mater краківська, що переживала часи упадку й уважала ся норою, до якої навіть не годить ся дати хлопця з порядного шляхецького дому, — саме тодї унїверсальні добродії патри єзуіти засновують два блискучі огнища тої \446\ „західньої культури“, тої латинської науки — одно на білоруськім ґрунтї, в Вильнї, друге на українськім — в Ярославі.

Вильно було призначене на одну з перших стацій єзуітів в Литовсько-польській державі, як столиця Литви. Жиґимонт-Авґуст навіть заявив був готовість дати їм фундацію від себе під умовою заложення там ними вищої школи. Але потім він трохи простиг з своїм запалом і вже заходами і жертвами місцевого біскупа Протасевича введено в житє єзуїтську громаду й школу в Вильнї. В 1569 р. явила ся сюди перша партия єзуітів, під оружною охороною, з огляду на можливий напад з боку протестантів, дуже сильних тодї в Вильнї, а під лїто 1570 р. отворено й школу ¹).

¹) До історії виленської єзуїтської академії новійша лїтература: Харлампович Школы розд. II; Zalęski Jezuici v Polsce, І § 21 і дальше і IV § 10 і дальше, Bieliński Uniwersytet wilenski І479 — 1831, Краків, 1896 — 900, 3 томи — про стару академію тут на вступі; з давнїйшого: Baliński Dawna akademia wileńska, 1862.

З початку вона одначе не знайшла співчутя у місцевої людности: православні й протестанти задавали тодї тон у Вильнї, й чільнїйші литовські маґнати стояли по сторонї нововірцїв. Змінило ся се доперва по перерві в зайнятях, викликаній моровою пошістю, в 1573 р., коли єзуіти вже встигли стати сильною ногою в Вильнї, переломили перші леди, своїми проповідями й особистими виступами здобули прихильників і сторонників, знайти патронів між місцевими маґнатами. В тих часах, під єзуітськими впливами, вернуло ся до католицтва кілька стовпів литовського маґнатства як Ян Єронїмович Ходкевич, сини Радивила Чорного — Криштоф з братами. Богато значив і зручний вибір ректора нової колєґії — був. ним Станїслав Варшевіцкий, син сенатора, дипльомат, людина впливова і знана на дворі королївськім, бувший секретар королївський, чоловік, що одним словом був „своїм“ між маґнатами корони й в. князївства. По нїм наступив звісний Скара. А нарештї говорила за себе й сама орґанїзація шкільної науки єзуітів, що розробили й високо поставили педаґоґічну технїку і вміли осягнути блискучі, хоч і часто формальні, мало раціональні результати в научанню, роспоряджали першорядними учительськими силами, а ще більше вміли забити баки суспільности ріжними зверхнїми декораціями; школярськими пописами, діспутами, процесіями, виставами, представленнями — річами, що війшли в систему в єзуїтських школах, й сценїзували ся з великою старанністю й ефектом. Сї принагідні вірші польські, руські, латинські, грецькі, укладані й деклямовані учиниками, а потім часто друковані. Діспути, де одні з участників виступали \447\ оборонцями католицької доктріни, а иньші — заступниками некатолицьких поглядів, незмінно побиваних католицькими арґументами. Пишні процесії, з алєґорічними фіґурами й атрібутами, де ріжним панам приємно було побачити своїх синків в пишній обстанові, в якійсь почесній ролї. Се все передусїм робило рекляму єзуїтським школам.

Причинило ся не мало і те, що в 1578 р. кор. Стефан, взагалї дуже прихильний єзуітам, надав виленскій колєґії титул академії й права унїверситетів, зрівнявши з правами унїверситету краківського. Виленська академія могла давати учені степени фільософічні й теольоґічні. (Факультет правничий і медичний її позволено заложити вже в серединї XVII в.) Вона складала ся тепер з низшого віддїлу, з пяти кляс: ґраматики, поезії і риторики, і з вищого, де читала ся фільософія і богословє, з кількома катедрами теольоґії; професорів було десять до дванадцяти. Слава академії росла швидко. В 1579 роцї вона мала вже 600 слухачів. Пізнїйше число їх доходило до 800, в тім був цьвіт суспільности, хлопцї з лїпших домів Білоруси, Литви й України. Славна перед тим виленська кальвинська школа (в домі Гаштовтів) не могла витримати конкуренцію з єзуітами, хиріла й упадала.

Колєґія ярославська з’явила ся досить несподївано. Разом із виленською єзуіти уважали потрібним обсадити Русь коронну також єзуїтською залогою, вагали ся тільки між Перемишлем, де католицький біскуп Валент. Гербурт досить показував до того охоти, і Львовом як столицею краю. Але в 1568 р. виступила натомість з проєктом заложення єзуїтської колєґії в Ярославі дїдичка ярославська Софія з Одровонжів Тарновська, по другому чоловіку Косткова, під впливом свого сповідника Петра Скарґи. Вона обіцяла забезпечити колєґію з своїх маєтностей. Але єзуітам не хотїло ся осїдати в такім другоряднім містї — приватнім містї в додатку, тому справа протягла ся. В 1571 р. вона була припціпіально рішена на листи дїдички, але тільки в 1574 р. прибули сюди перші єзуіти, а на другий рік відчинили школу. Місце руської церкви було вибране для будинку колєґії; Костка велїв перенести церкву на иньше місце, але щоб се не послужило приводом до її відновлення, наказав не додавати при тім до неї нового дерева, а як упаде, аби Русини перейшли на унїю. Школа до XVI в. мала сам низший віддїл; тільки з кінцем XVI в. заводять ся тут ріжні курси старшого, акедемічного віддїлу. Невважаючи на ріжні пригоди, що перебивали й робили перерви в занятях (пожежі, морові пошести), наплив ученків був значний, і в останнїх роках XVI в. школа мала 600 учеників. Представлення, процесії, вистави й тут служили головною реклямою школи, а богаті патрони своїми жертвами давали можність єзуітскій кольонїї й школї розши\448\ряти ся, зростати богацтвом і вигодою. Між ними по фундаторцї особливо заслужила ся її донька Анна, жінка Олександра Острозького, воєводи волинського, рано страченої надїї православних. Спеціально опікувала ся вона школою і школярами й віддала сюди в науку й своїх синів — останніх репрезентантів сього роду і безперечно, що ся опіка можної маґнатки багато помагала репутацїї й успіхови школи ¹).

Кор. Стефан носив ся з гадкою заложення єзуїтських колєґій ще в Берестю й Городнї, обіцяв їх щедро забезпечити, але на перешкодї став брак сил у самих єзуітів: зріст їх числа не міг поспіти за інтензивністю, з якого ширили ся їх колєґії й громади. Смерть короля зробила кінець сим плянам ²). Переходове значіннє мала також єзуітська школа в Замостю, заложена єзуітами ярославськими в 1—-х рр., замість єзуітської колєґії Ян Замойский заложив тут свою академію (1594) обсадивши її професорами з краківського унїверситету ³).

¹) Про ярославську школу у Харламповича op. c. і Заденского op. c. I с. 212 — 5 і IV с. 157 — 180.

²) Про сей епізод у Заленского I § 43.

³) Про замойську академію: Wadowski Wiadomości o profesorach akademi Zamojskiej, Варшава 1899 — 1900,Kochanowski Dzieje akademii Zamojskiej, Краків, 1899 — 1900.

Натомість трівко заложено колєґію в Люблинї, богато обдаровану ріжними місцевими панами й самим королем: єзуїти спровадили ся сюди в 1581 р., школу відчинено слїдом, і вже в 1586 — 7 рр. була вона переповнена — в чотирох клясах було понад 500 учеників. Пізнїйше відчинено також кляси теольоґічні. Число учеників, спавши по вітворенню замойської академії, доходило потім знову до 600. Иньша колєґія поблизу української території заложена була в маєтностях Радивилів в Несвижу (1584).

На самій українській території у Львові по не дуже непривітнім прийнятю, яке стріли в тутешнїх католицьких кругах перші єзуітські місії в 1—-х рр., уже в 1590 р. орґанїзуєть ся їх громада і звідси розширяє свою „місіонерську“ роботу на Поділє й Волинь, та збирає фонди на заснованнє колєґії в ширших розмірах. Як оповідають єзуітські записки останнїй, з кн. Слуцьких, навернений єзуїтами на латинство, в 1594 р. заявив бажаннє своїм коштом заложити у Львові єзуітську академію таку як виленська, але вмер слїдом, не сповнивши свого пляну, і тільки вдова його записала два села на фундацію колєґії, і певну суму на урядженнє школи. Єзуіти пильно збирали фонди з таких гойних жертв, і на початках XVII в. вони дійшли на стільки поважних розмірів, що можна було взяти ся до будови костела і колєґії, а 1608 р. колєґія війшла в жи\449\те, відчинено школу, і в перших трох клясах, уряджених на початок, було від разу 200 учеників. Слїдом додані були вищі кляси, до фільософії включно, і число учеників в 1613 р. дійшло 500, а пізнїйше доходило до 700 і вище. При колєґії заложено бурсу для убогих учеників, біблїотеку, друкарню. В 1650-х рр. фундовано віддїл теольоґічний, розширено иньші вищі курси, і від 1660-х рр. львівська школа в проґрамі зрівняла ся з виленською академією. Старала ся з того часу дістати собі й титул академії, але противила ся тому академія краківська — що то нарушало-б її привідеґії, і титулу академії львівській школї так і не удало ся дійти ¹).

В оден рік зі Львовом відчинено єзуїтську школу в Луцьку. Тутешній біскуп Шишковский (посв. 1604 р.), жалуючи над нужденним станом католицтва в своїй дієцезії, що при величезних розмірах (Волинь з Побужем) мала ледви 10 костелів, і то в дуже лихім станї, — бачив єдиний ратунок в єзуїтах. Він зараз же заложив при собі єзуітську кольонїю, в 1606 р. фундував єзуітську колєґію, і в 1608 р. в дарованім ним домі відчинено дві низші кляси, а три роки пізнїйше додано клясу риторики. Для конкуренції з руською братською школою заложено в 1614 р. і школу slawonicae linguae, де вчили по руськи читати, писати й рахувати, так що коли приїхав до Луцька унїятський митроп. Рутський, його витано не тільки латинськими віршами й ораціями, а й руським діальоґом. Вищі курси науки тут то зявлялись, то зникали, починаючи від 1630-х рр., відповідно до обставин тутешнього житя ²).

В Камінцї колєґію фундували ще в 1590 р. брати Язловецкі, записавши їй 60 тис. золотих на Босові, Рожнові й соляних жупах рожнівських. Але біскуп Гомолїньский, що займав ся тою справою, перейшов з Камінця до Холму, справа розбила ся і тільки наш знайомий Ян Порохницький, gente Ruthenus, спровадив сюди єзуїтів. Сї не знаходили слів здивовання з занедбаности тутешнїх країв: „коли який край потрібує нашої працї, пише єзуітський хронїст — то власне сей, з огляду на нечувану самоволю шляхти й війська і роспусне житє людности — Русинів і Вірмен, а хоч вони й дуже попсовані, то можна все таки дещо зробити з ними пожертвованнєм і працею — се друга Індия“ ³).

¹) Відомости у Заленского в т. III § 21 — 3, 100 — 2, IV § 70 — 7.

²) Див. звістки з єзуітських джерел у Заленского IV с. 936, теж у Харламповнча op. c.

³) Уривок у Заленского IV с. 967; про камінецький колєґіум тут § 112 — 3.

Крім біскупа \450\ Прохницького місцева шляхта також показувала горяче співчутє єзуітським плянам, так що — incredibile dictu — наложила на себе, на своїм соймику податок на єзуітську колєґію, на школу спеціально: половину податку прийнятого тодї на державні цїли ¹). Колєґія була орґанїзована в 1612 р., а ще 1610 відчинено низші кляси школи, і до них записало ся 180 учеників. Слїдом були заложені також вищі кляси (низшого віддїлу). По смерти Яна Потоцкого (1611) в руки єзуітів перейшла протестантська школа й друкарня в сусїднїх Панївцях. Дуже скоро зявляєть ся також кольонїя камінецьких єзуітів в столицї Браславщини — Винницї: тут Калїновский зробив для них фундацію (1611), орґанїзовано громаду, пізнїйше отворено школу. Кілька років пізніше заложена громада в Барі, під опікою Жолкєвского, що відчинила школу в р. 1636.

В 1610 р. вертаєть ся перемиський біскуп до давнього пляну засновання колєґії в Перемишлї та спроваджує кілька єзуітів. Але невважаючи на його заходи, кошти на забезпеченє колєґії напливали поволї: капітула була ворожо настроєна єзуітам. Школу відчинено в р. 1628, але слїдом замкнено і тільки в 1650-х рр. відновлено ²). В 1620-х рр. фундовано колєґію в Берестю, головно завдяки звісному канцлерови Льву Сопізї, і 1623 р. відчинено школу. 1623 р. фундовала колєґію в Острогу остатня з Острозьких Анна-Альоїза, записала на неї великі суми, пізнїйше передала їй також богату фундацію шпитальну свого славного дїда; школу відчинено 1626 р., але вона була не модна і не визначала ся нїчим, не вважаючи на богаті фундації. Разом з Острозькою зявляєть ся єзуїтська громада і при нїй школа в Фастові під Київом заходом біскупів київських (школа від 1625 р.), а в сам переддень Хмельнищини окрім того ще колєґія в самім Київі, що відчинила свою школу в осени 1647 р. В 1639 р. оден з Радивилів, староста пинський, фундував колєґію в Пинську; заразом відчинено тут школу, куди вписало ся на початок 40 душ дїтей місцевої шляхти. Під Овручом в Ксаверові фундував в тім же 1632 р. колєґію з обовязком утримувати шкоди для овруцької шляхти місцевий шляхтич єзуїт Олександер Єлец; але і школу відчинено тільки в 1647 р., а по козацькій завірусї сю громаду і школу перенесено до Овруча ³)

¹) Volum, legum III с. 16

²) Відомости у Заленского op. c. IV с. 1039; у Харламповича школа датована хибно.

³) Відомости у Заленского op. c. т. IV.

Таким чином протягом десятилїтя, в 1570 — 80-х роках, цїлий ряд єзуїтських колєґій зявив ся чи то в сусїдстві української тери\451\торії, чи то на нїй самій, а в перших десятолїтях XVII в. вони, можна сказати, засїяли собою всю правобічну Україну. Сконцентрували в своїх руках вищі стадїї виховання й науки та витиснули таким чином глубоке пятно на всїм духовім і культурнім життю українських, так само білоруських, польських, литовських земель. Тим більше що орґанїзація і педаґоґічна технїка єзуітських шкіл не зістала ся без сильного впливу на орґанїзацію шкіл, які старали ся вести конкуренцію з ними.

Сї впливи єзуітської школи на культурне житє не були добрі. Єзуітська шкільна система виросла на ґрунті схолястичної школи, подібно зрештою як і протестантська педаґоґіка XVI в., з котрою вона мала богато спільного, і не увільнила ся від її формалїстичного характеру аж до новійших часів. Вона давала зверхню дресуру ума, але не розвивала духових здібностей, навпаки — вся система стреміла до подавлення всякої сьміливої, неспокійної мисли, самостійности в мишленню й дослїдї, та до безоглядного піддання авторитетови. Єзуітська школа школила, а не розвивала ученика. Незвичайно старанно вибераючи учительські сили, вилучаючи сюди все здібнїйше, єзуітська система старанно відсортовувала з поміж них усе непевне, занадто самостійне, допускала отже до сеї функції людей з складом ума більше пасивним, і в своїх вихованцях витравляла також всяку різку самостійність, наказуючи не допускати взагалї до вищих курсів учеників з сильно закроєною індівідуальністю, індівідуумів ex quibus perturbator potius timeatur. Брак спеціалізацїї у професорів, система не предметового, а клясового научання (оден професор учив свою клясу всїм наукам), і правило — давати тих самих професорів до ріжних кляс і предметів, причиняли ся також до надання характеру сїрої мірноти єзуітській науцї, не вважаючи, що між професорами трапляли ся люде високих талантів. Розвивано більше память, нїж мишленнє, формальну, і діалєктичну зручність, нїж інвенцію. Реального знання давало ся мінїмально, і воно подавало ся головно як матеріал для ріторичного або теольоґічного ужитку: ся сторона відбила ся незвичайно некористно на культурнім житю дальших столїть легковаженнєм реального значіння й підмінюваннєм його риторичним балястом. Вся вага полягала на присвоєнню собі культурних мов — латинської й грецької, — латини особливо, як найновнїйше, до вповнї свобідного уживання в слові й письмі, потім — на виробленню лїтературної технїки в віршу й прозї, — головно на мові латинській. „Проста мова“, lingua vernacula, в тім і польська, не кажучи за „руську“, іґноровану майже вповнї, мала ролю служебну й предметом студій і лїтературного оброблення не була, або дуже мало. Навіть в польськім письменстві се дало себе знати упадком польської \452\ мови по гарних початках XVI в. і панованнєм латини й обридливої латинсько-польскої мішанини (т. зв. макаронїзму), що вважала ся знаком осьвіти.

Присвоєннє латинської мови й латинського стилю та зверхнїх прикмет „ерудіції“ (так звав ся спеціальний предмет, що мав подати ученику дещо потроху з ріжних наук і сфер для закришки його стилїстики) було головною задачею низшої єзуітської школи (середневічне trivium). Подїлена на пять або шість кляс вони забирала ученикам шість до восьми й більш лїт ¹). Переважна більшість учеників не переступала порога вищої школи (superiora), до котрої й сама школа допускала своїх учеників з великою обережністю; осьвіта більшости обмежала ся кількома клясами низшоі школи, що давали знаннє латинської, меньше — грецької мови і стилїстичне вишколеннє, не більше. Реальні дісціплїни не мали самостійного курсу, навіть в арітметицї дальше чотирох правил іти низша школа не вважала потрібним. Відомости з історії й ґеоґрафії давали ся також принагідно, поруч з мітольоґією, як лїтературний матеріал. Наука взагалї не визначала ся продуктивністю, при невеликім числї годин (від двох до чотирох на день), масї сьвят, зьвільнень від науки для релїґійних і иньших церемоній, і при мало раціональній дидактицї, опертій на малосьвідомім заучуванню маси ґраматичного і стилїстичного матеріалу.

Вищий курс (superiora), обчислений на сїм років, подїляв ся на курс фільософічний і теольоґічний. Курс фільософічний трівав три роки; тут викладала ся математика (евклїдова ґеометрія і стереометрія), льоґіка — по средновічним схолястичним підручникам, і такаж фільософія (по Аристотелю, в схолястичних толкованнях, головно тримаючи ся Томи Аквіната). Курс теольоґічний трівав чотири роки, на нїм мало викладати ся богословє доґматичне, моральне і полємічне, св. письмо і гебрайська мова. В повнім видї одначе сей вищий курс істнував тільки в Вильні, в иньших колєґіях Білоруси і України фільософічні й теольґічні науки викладали ся по скороченій проґрамі, і то подекуди тільки, та були удїлом немногих ²).

¹) Се були: низша граматична кляса (infima), де вчили латинської етимольоґії з канонїчної єзуїтської граматики Альвара; середня граматична, де зачинали поруч латини грецьку мову; старша грамачична, або сінтаксис, де закінчували граматику й брали ся до прозодїї; поезія, де головним предметом служила стилїстика, поетична й прозаічна; сї студії закінчували ся в клясї риторіки.

²) Про єзуітську систему педаґоґічну й дидактичну в загальних курсах, як Raumer Geschichte der Pädagogik vom Wiederaufblühen classischer Studien bis auf unsere Zeit, Schmidt Geschichte der Pädagogik. \453\ Офіціальний єзуїтський шкільний плян: Ratio et institutio studiorum societatis Jesu, вироблена в 1— — 90-х рр. і вперше надрукована в 1600, разом з иньшими, давнїйшими й пізнїйшими інструкціями в Monumenta Germaniae paedadogica, Берлїн, 1887. Зїдлива критика єзуїтського виховання в книжечці Брозка (Broscius): Gratis plebanski albo dyskurs ziemianina z plebanem o mniemanem bezplatnem utrzymaniu szkól przez iezuitów i sposobie uczenia, 1626. Про єзуїтську сустему взагалї — звісне Equitis Poloni in iesuitas actio, 1590, чисто повторюване (хибно автором його уважали потім Кльоновича), і особливо Monita privata (abo secreta) soc. Iesu, в 1612 p. опубліковані нашим земляком Єронїмом Загоровським, виключеним за се з єзуїтського чину (Wielewickiego Dziennik III с. 110 і далї) : се інтересний памфлет і деякі й досї уважають його автентичною єзуітською інструкцією (друковано богато, м. ин. Сборникъ документовъ, уясняющихъ отношенія латино-польской пропаганды въ рус. вЂрЂ и народности, 1865, у Самаріна Іезуиты и ихъ отношенія къ Россіи, тут і оборона автентичности, яку приймає з новійшах іще Харлампович. Студиї про них: Le R. R. Carlos vom Sommervogel, Le veritable auteur des Monita secreta (Revue critique de l’histoire et de littérature 1890), Nippold Die geschichtliche Grandlagen der satirischen Monita secreta (Zeitschrift für Wissenschaft. Theologie, 1895). Див. також лїтературу шкільництва (прим. 5).

Наука релїґії в низшій школї не була предметом спеціального курсу, але вся наука, все вихованнє мало сильно зазначений релїґійний характер, було ним переняте. Завданнєм всеї педаґоґічної систем було передо всїм притягнути по можности все цїнне з поміж учеників чи своїми талантами, чи зверхнїми прикметами (красою, привабністю), чи богацтвом, значністю рода, фамілїйними звязями, до вступлення до єзуітського чину, а весь загал учеників — виховати в безмежнім і слїпім послуху католицькій церкві, в вірі в її єдиноспасенність, в повнім і безогляднім підданню католицькій єрархії, в відразї до всякої „єреси і схизми“, до всього некатолицького. Побожність до фанатизму розгрівала ся богослуженнями, сьвятами, релїґійними діспутами, процесіями, видовищами; особливо великий вплив мали релїґійні брацтва (sodalitia), орґанїзовані між учениками, що діставали увільненнє від науки в заміну ріжних релїґійних практик. Ворожнеча до неправовірних викликала ся всїлякими способами — аж до водження учеників для присутности при публичних карах над єретиками. Єзуітські колєґії ставали воєнними таборами воєвничого католицизму, що зазначав свій воєнний дух ріжними виступами супроти протестантів, православних, Жидів, в родї нападів на їх церкви й біжницї, розбивання процесій і т. и. ексцесів, коли не викликуваннях, то по \454\блажниво толєрованих єзуітськими наставниками ¹). Крім такої релїґійної узкоста й нетолєранції, і в иньших напрямах єзуітське вихованнє некористно впливало на характер учеників; воно грало не на вищих, а низших струнах їх вдачі — гордости, амбіції; їх ученики здібнїйші, чи иньшими прикметами інтереснїйші своїм настоятелям, відзначали ся пишними титулами, діставали певну власть над своїми товаришами, і звичайно дїти визначних батьків все бували між тими вибранцями, тим часом як хлопцї зле записані у своїх професорів діставали без милосердя різки й иньші суворі кари. Моральне вихованнє допускало дуже сильні натягання, по звісному єзуітському принціпу, що цїль осьвячуе способи.

¹) Про них новійше у Собеского Nienawisść wyznaniowa, де він на ослабленнє старих закидів єзуітам вказує, що сї ексцеси не були виключною приналежністю самих шкіл єзуітських, але і краківських — не єзуітських.

Його дуже добре характеризує видана пізнішою (1613) інструкція, оперта, очевидно, на практицї попереднїй — як належить заховувати ся наверненим з православної віри на католицтво єзуіцьким вихованцям. Дїтям схизматиків, що навернули ся на католицтво, можна причащати ся разом з батьками й сповідати ся у схизматиків, щоб оминути трудности й прикрости, хоч би тих дїтей і не силувано до того, а тим більше, коли вони міркують, що їх будуть силувати до того, як вони самі того не вчинять. Коли батьки будуть питати тих дїтей, чи не змінили вони віри — як вони завважать з обставин і з загального складу розмови, що під вірою розумієть ся тут обряд і церемонїї схїдньої церкви (як то у Греків часто буває), то вони можуть свобідно відповідати, що не змінили, бо хоч вони й стали католиками й часами тримають ся обряду латинського, але живучи між Русинами, готові держати ся своїх обрядів, доки зістають ся під батьківською властю. Коди ж вийде, що батьки під вірою розуміють віру в доґмати віри, в яких ріжнять ся Греки від Латинян, то й католики можуть по правдї відповідати, що вони нїколи не змінять віри, яку церква божа прийняла від св. отцїв Василия, Злотоуста й иньших і заховує її, й анатема нехай буде той, хто инакше вірує й учить. Коли тих схизматицькнх дїтей спитають, чи вони причащали ся під одним видом, латинським способом, а признати ся їм буде дуже ненаручно, то можуть вони відповісти двозначно, як то можна робити в важних справах, які нам вільно укривати, як то роблять деякі: „я не причащав ся з тим, аби мусїв се тут говорити“. Коли їх виразно силують про яке питаннє спірне у Греків з Латинянами, напр. що вони ду\455\мають про походженнє св. Духа, — можуть відповісти, що вони не так обізнані в сих тонкостях теольоґії, аби могти сказати свій погляд, немов учителї, але вірують і визнають, як в сїй точцї держить церква божа, уставлена і научена Духом сьв. через св. отцїв, Василия й иньших. Коли ж змусять їх відповідати виразно на питання і не можна буде нїяким чином від тих питань батьківських викрутити ся, то вони мусять виявити правдиву віру, хоч би і з небезпечністю житя. Так само як би вимагали від них чогось на зневагу католицької церкви, а на признаннє схизми, що мало б такий характер і так могло розуміти ся, — то не вільно їм того, так само як схизми і зневаги церкви ¹).

Ті неґативні сторони єзуітського виховання і навчання були вчасти відчуті й сучасниками, більше уважними, але переважувала вигода, яку давала близькість і дешевість єзуітських шкіл (навіть безплатних в теорії), та те, що в головнім вони відповідали вимогам пересічної суспільности, яка для дїтей бажала оглади, зверхнїх прикмет осьвіти, легкости й гладкости в вислові й письмі, знання латинської мови, натиканої блискотками „ерудіції“ ²). І єзуїтськї школи не переставали наповняти ся учениками.

В 1570 — 1580-х роках для України особливе значіннє мали єзуітські колєґії в Вильні й Ярославі. Виленська колєґія, хоч дальше положена, але отворена скорше, з ширшим пляном, притягала в початках богато вихованців і з Волини і з иньших українських земель, бо ще не ослабли звязки, які вязали сї недавнї провінції в. кн. Литовського з його столицею: звичайно кожда панська фамілїя мала в Вильнї знайомих, привичні помешкання і т. д. Вас. Загоровський, на підставі поголосок, які могли доходити до нього в рр. 1575 — 6, просить свого тїтку віддати його синів „до Вильни къ єзуитомъ бо тамъ фалятъ дЂтямъ добрую науку“ ³).

¹) Вєлєвіцкого Дневник с. 101 — 2.

²) Див. дезідерати, вибрані з інструкції ріжних репрезентантів польської аристократії кінця XVI і першої половини XVII в.

у Чермака Młodość Jerzego Lubomirskiego, Kwart. histor. 1894 c. 48 — 50.

³) Архивъ Югозап. Рос. І. І с. 74.

А коли кн. Чорторийська коло того ж часу звернула ся до кн. Курбского за порадою в справі свого сина, котрого теж хотїла дати до виленських єзуітів, то Курбский назвав сей намір похвальним, хоч і звернув її увагу, „иже многіє родители яко княжетскихъ родовъ, такъ и шляхетскихъ честныхъ гражданъ были дали имъ дЂтки своя учити наукомъ вызволеннымъ, яко слышимъ отъ нЂкоихъ, но они не науча, \456\ первЂе мало не всЂхъ, въ неразумномъ еще будучи вЂку, намовя ихъ хитростнЂ, отлучили отъ правовЂрія и покрестили въ свое полувЂріє, яко Крошинскаго князя сыночковъ и другихъ, и того роди многіе отцы отъ ихъ дЂти свои паки отобрали“ ¹). Курбскій обережно висуває супроти сього свою раду — учити дїтей дома, за прикладом Дамаскина, але мабуть відчуває трудність сповнення її, й годить ся з тим, що наука в чужовірних школах не конче мусить тягнути за собою шкідні наслїдки для віри, як не пошкодила вона отцям східньої церкви — Василию, Григорію, Івану Злотоустому. І хоч Курбський згадує про „многих отцїв“, які повідбирали своїх дїтей від єзуітів, боячи ся їх небезпечного впливу на тих дїтей, але можемо припускати, що коли й були таки обережні, то далеко більше було таких, що разом з Курбским покликали ся на приклад тих св. отцїв, які вчили ся в поганських школах, а через те не втратили своєї правовірности. Наплив православних дїтей до єзуітських шкіл — які „піючи въ чужихъ студницахъ воды наукъ иноязыческих, вЂры своеи отпадали“, — кажучи словами львівських братчиків, якими мотивували вони потреби братської школи ²), — не перестав увесь сей час, а наведена вище єзуітська інструкція для навернених з православної віри на католицтво дїтей служить ілюстрацією того полову православних душ, який робив ся в сих школах.

¹) Сказанія II с. 204.

²) Архивъ Югозап. Рос. I. XII с. 527.

ВИНАРОДОВЛЕННЄ В УКРАЇНЇ ЦЕНТРАЛЬНІЙ І СХІДНЇЙ І ПОЧАТКИ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕАКЦІЇ: ЄЗУІТСЬКА ПРОПОВІДЬ, ЇЇ ВПЛИВИ НА СУСПІЛЬНІ ВЕРХИ, ВИВОДИ ПРО БЕЗВИГЛЯДНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ Й РУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: СКАРҐА, ГЕРБЕСТ, СЬВІДОМІСТЬ БЕЗРАДНОСТИ У ПРАВОСЛАВНИХ — УХИЛЯННЄ ВІД ПОЛЄМІКИ, ПЕРШІ ПОЛЄМІЧНІ ПИСАННЯ. КАЛЄНДАРНА СПРАВА: РЕФОРМА КАЛЄНДАРЯ, ОПОЗИЦІЯ ПАТРІАРХАТУ, НАСИЛЬСТВА У ЛЬВОВІ І ПО ГАЛИЧИНЇ, БОРОТЬБА ПРАВОСЛАВНИХ І КАПІТУЛЯЦІЯ ПРАВИТЕЛЬСТВА, ДАЛЬША ПОЛЄМІКА, ЗНАЧІННЄ СЬОГО ЕПІЗОДУ.

Школа була таким чином незвичайно сильним і успішним приладом релїґійної боротьби в руках єзуітів, але не одиноким. Міські проповідницї, місїї по провінції, особисті зносини, всякі нагоди використовували ся ними для відродження католицького запалу по недавнїм індіферентизмі у своїх, до привернення назад на лоно католицької церкви адептів протестантських наук, до поборювання „схизми” і навернення православних на католицтво ¹). „Богато учителїв римської церкви, особливо в теперішних часах, пише в передмові до свого полємічного трактату (1587) Гер. Смотрицький — як устно з проповідниць, так і письмом з друкарських верстатів, ріжними і успішними способами, з великою пильністю і з сильним стараннєм, поминаючи тих своїх, які відступили від їх церкви спостерігши щось невідповідне, — удають ся ріжними родами й способами до вас, народи руські, підносячи, гідність, сьвятість, силу і власть над всїми піднебесними своїх римських пап та ними уставлені закони й віру, а ваших грецьких патріархів, віру, й закон, які вони держуть, а з ними разом і вас мішаючи з недовірками, дурнями й єретиками, топчуть явно перед вашими очами та накликають вас до злуки” ²). Варшевіцкий і Скарґа, перші ректори виленської колєґії, вславили ся заразом як першорядні проповідники; особливо величали в єзуітських кругах успіхи Скарґи — найбільшого проповідника, якого мала коли небудь Польща, чоловіка дїйсно незвичайних ораторських здібностей і великого особистого впливу ³). Ярославська єзуітська кольонія величала ся працями і тріумфами місіонерськими свого члена, звісного нам Бенедикта Гербеста. Талантом він не дорівював Скарзї, його релїґійний фанатизм виявляв ся в формах різших, виключнїйших. Про його дїяльність дають понятє його листи до нунція з 1583-4 р.: він кружить по панських домах, веде місії, через панів змушуючи до участи в діспутах православних попів, хвалить ся наверненнєм православних і насильним повертаннєм панами церков на костели ⁴). Найбільш голосним дїлом ярославських єзуітів було, здаєть ся, наверненнє на католицтво синів Острозького: обставини близше незвістні, але фамілїйні звязи Острозьких з Ярославом, з родиною Тарновскої- фундаторки колєґії, імена Яна й Бенедикта Гербестів звязані з наверненнєм середнього Константиновича, наводять на сю гадку ⁵).

Зміст своїх проповідей против православної віри й руської церкви Скарґа обробив в звісній своїй книжцї: О iednosci koscioła bożego pod iednym pasterzem y o greckim od tey iednosći odstąpieniu z przestrogą y upominaniem do narodów ruskich przy Grekach. stojących, виданій 1577 р. в Вильнї й присьвяченій кн. Острозькому. Про вплив і значіннє сеї книги в розвою унїонних ідей я говорив уже на иньшим місцї ⁶). Тепер хочу піднести те пригнобленнє й неспокій, який мусїла викликати ся зручно приладжена бомба в станї православних. В передмові до нового видання каже Скарґа, що перше „богатша Русь викупила і попалила”, нїби то щоб паралїзувати вплив на своїх одновірцїв ⁷). Скільки правди в сїй звістцї, ми не можемо провірити, але вражіннє від сеї книги серед сьвідомійшої православної суспільности мусїло бути дуже прикре. І сама її передмова, де Скарґа, присьвячучи книгу самому Конст. Острозькому, яко „першому в грецькім законї”, висловляв надїю на його поміч до переведення унїї й поздоровляє з початками переходу на латинство його родини, зроблені його дочкою й старшим сином Янушом ⁸). І ті тріумфальні оклики безконечної переваги латинської церкви над грецькою, католицької Польщі над православною Русю, в яких чула ся енерґія й сила католицької реакції по недавнїм занепадї й розстрою. Їх вражіннє збільшав самий тон, принятий Скарґою супроти Русинів — тон співчутя, жалування з простодушної, бідної Руси, яку мовляв хитрі й лукаві Греки звели на таке бездороже, що з нього нема иньшого виходу окрім капітуляції перед латинством і піддання католицькому костелови. Руська церква не може поправити ся сама, не може вийти з свого нужденного становища, бо її духовенство не може бути ученим і відданим церковним інтересам, через те що воно жонате. Єрархія не може двигнути церкви не тільки тому, що вона сама темна, але й через свою залежність від сьвітських осіб. Нїякої осьвіти й культури не може бути на Руси, тому що за орґан культури взято некультурний язик словянський.

„Сильно надули Греки тебе, народе Руский, пише Скарґа, що даючи тобі свою віру, не дали тобі своєї мови, а казали вдоволити ся словянською, аби ти нїколи не міг прийти до правдивого розуміння й науки. Бо тільки дві є мови, котрими розповсюднена і закріплена по всїм сьвітї віра сьвята, і без них нїхто не може опанувати нїякої науки, а особливо духовної — грецька і латинська. Не тільки через те, що иньші язики тягом зміняють ся і не задержують одного постійного порядку в людськім уживанью, бо не мають своїх граматик і усталених правил, а ті два завсїди однакові і нїколи не міняють ся, — але також і тому, що тільки на тих двох язиках держить ся вся наука, а переложити їх на иньші мови не можна добре. Ще не було на сьвітї, анї буде нїякої академії анї колєґії, де б теольоґія, фільософія й иньші свобідні науки викладали ся й могли б відповідно розуміти ся на иньших мовах. З словянським язиком нїхто не може бути ученим, і вже теперь його зовсїм нїхто не розуміє добре, бо нема на сьвітї такого народу, який би говорив ним так, як пишеть ся в книгах, а своїх правил, граматик і словарів для науки він не має й не може вже мати. І тому попи ваші мусять удавати ся до польського за толкованнєм, коли хочуть щось зрозуміти в словянськім” ⁹).

Таким же безвихідним, безрадісним представляв стан української церкви „апостол Руси” української Б. Гербест. В своїй брошюрі, виданій кілька лїт пізнїйше, як витяг з ширшої своєї працї (що так і лишила ся не виданою), в формі якогось конспекту проповіди, дав він понятє про загальний тон і напрям своїх тодїшнїх диспут і проповідей ¹⁰). В виразах дуже сильних представляє він тут безвиглядність православної Руси, „дурної й нужденної Руси”, як він її титулує без церемонїї: „Поки Бог Жидів карав з ласки своєї, давав їм пророків; тепер на них гнїв божий — пророків не мають. Так от і від Греків, а з ними і від Руси Бог все відібрав. Не мають анї памяти, аби вміти „Отче нашъ” і „Вірую в Бога”, анї розуму, щоб бачити своє спасеннє, анї доброї волї, аби добре жити. Що до тайн — то забивають вони душі малих дїтей, не маючи миропомазанія епископського, анї знають, що то порядне розгрішеннє; при тїлї Христовім впадають в ідолопоклонство, в супружествї — в явне чужоложство; про характер тайни анї їх питати!

Боже змилуйся над ними й відбери слїпих вождів!” ¹¹).

Як можемо собі представити, православна Русь мусїла себе супроти сих інвектив почувати дуже гірко, тим гірше — що не чула себе на силах гідно відповісти на них та відбити сї напади противника рівною зброєю. Не чуючи себе в можности поміряти ся силами з такими вишколеними, зручними діспутантами, православні духовні старано уникали всякого диспуту з ними. Низше духовенство відкликувало ся до своїх владиків, владики під ріжними причинами або й просто без всяких мотивів відмовляли ся також — знаємо, які то були владики. Гербест пише, що в Динівській маєтности Ваповскої попи самі не ставали до диспуту й намовляли людей, аби не ходили на проповіди Гербеста, але він через князїв (війтів) казав зібрати людей, маючи по своїй сторонї дїдичку, і тодї попи мусїли ставити ся. Не можучи противстати єзуітови, вони відкликали ся до свого перемишльського владики, але не знайшли у нього нїякої помочи, і се зараз піднесло вражіннє від єзуітської проповіди ¹²). Курбский в відповідь на звістки й далї з Вильна на єзуітські нападки, на православних також міг лише умовляти виленських православних неходити на їх проповіди, не вдавати ся „в гадки” з ними, а посилаючи ріжним людям свої писання против єзуітських доводів він звичайно просив не показувати їх „иновірцям”, а читати тільки в кружку своїх. „А вашей милости прошу, писав він напр. в 1580 р. львівському свому кореспондентови Семену Сїдлареви, прийми мой подарокъ духовный за вдячно, и внимай, читаючи себЂ, и услаждайся имъ со правовЂрними восточнихъ церквей, а схизматикамъ онымъ (латинникам) не показуй того, ани споруйся съ ними, бо зЂло сварливи и упрямы” ¹³).

Та не весела се зовсїм була рада, коли гострі нападки, зневажливе трактованнє православної віри, руського народу бурили кров в кождій чутливійшій людинї й вимагали від прави, оборони, реваншу. „Не знати, чи ви так довго роздумуєте, чи пристати чи нї, чи просто пускаєте те поза себе, гірко завважає Гер. Смотрицький про се мовчаннє православних на єзуітські атаки ¹⁴), — а тим ваша віра й закон, а найважнїйше — імя подателя вашої віри Бога попадає в наругу обридливо і соромно, багато людей збивають ся з дороги і відступають від віри, і не знати, чи за таке ваше недбальство не будете ви відповідати супроти даних вам від Бога талантів, ріжної власности й достоінств, якими були ви ним же ушановані; адже то вже звичай і обовязок людей — давати відповідь на питання, а на писаннє відповідати таким же — а того від вас анї видати, анї чувати ще й донинї”. Та нї з чим було йти на боротьбу.

В відповідь на якісь єзуітські „книжки, силлогизмами поваплени” Курбский посилав Вильнянам старі писання Кавасили й Палами ¹⁵), а в відповідь на книгу Скарґи незвісний на імя супрасльський богослов не здобув ся на нїщо лїпше, як зробити хрестоматію з старих затасканих грецьких і староруських противулатинських писань, де арґументи вартні мішали ся з апокрифічними або через саму ту форму, в якій їх подавано, позбавлені всякої авторитетности ¹⁶). Конст. Острозький, почувши за собою обовязок дати відповідь на адресовану до нього книгу Скарґи, звернув ся в сїй справі до аріанина Мотовила, що служив у нього, і потім посилав до своїх кореспондентів разом з книгою Скарґи полємічні замітки сього Мотивила. Правовірний Курбский, діставши їх, був дуже скандалїзованний тим, що оборона православя була поручена єретику, і вилив свої почутя аж у двох листах Острозькому ¹⁷). Але в тім був мабуть не сам індіферентизм, який закидали й досї закидають Острозькому з противної сторони, а й трудність — знайти православного полєміста, який міг би дати відправу Скарзї. Доперва з 1582 р. ¹⁸) маємо полємічний трактат, перший православний полємічний твір в сих часах, п. т. Посланіє до Латинъ изъ ихже книгъ ¹⁹). Незвісний на імя автор взяв сьміливий плян перенести полєміку на латинський ґрунт і опираючи ся на католицьких письменниках скритикувати католицтво, папство передо всїм. До сього поруч полєміки доґматичної служить йому анекдотична історія папства, зачерпнена з середновічних католицьких писань ²⁰). Видвигає також протестантську теорію про папу-антихриста, являючи ся попередником на сїм полї голосного трактата Зизанія „Казаньє св. Кирила о АнтихристЂ” (імя Кирила фіґурує в звязку з сим уже в нашім безіменнім трактатї) ²¹). Трактат звернений очевидно против книги Скарґи, хоч автор тільки раз говорить се виразно ²²). Написаний більше лїтературно (меньше вульґарно), більше прозоро, він міг би мати сильний успіх; але в тій формі, як його маємо, він виглядає більше на збірку матеріалів для полєміки ²³). Без слїду і значіння він одначе не лишив ся: його впливи можемо не раз костатувати в пізнїйшій полємічний лїтературі ²⁴).

Новий факт в тім часї потряс православну суспільність і викресав з неї нові іскри відпорної енерґії. Се була реформа калєндаря, переведена папою Григорієм XIII в осени 1582 року. Старий, юліанский калєндар, прийнятий тисячолїтньою церковною практикою за підставу церковного календаря, відкидав ся. Щоб вирівняти ріжницю між часом астрономічним і калєндарним, яка зайшла через недокладність юліанського числення (на 400 лїт калєндарний рік на три днї відставав від астрономічного) та вернути весняне зрівняннє (равноденствіє) на день 21 марта, прийнятий постановами нїкейського собору про сьвяткованнє великодня, — папа наказав дочислити 10 день дня 5 лютого 1582 р. і на будуще упускати три високосні днї на кожді 400 лїт. Отже ся реформа в основі мала вповні консервативний характер, привертаючи калєндар до норми прийнятої нїкейським собором і опирала ся на вповнї обєктивних, астрономічних підставах. Але тому що була проголошена папською курією в такий повний релїґійної виключности час, і з певною конфесійною закраскою, — вона викликала опозицію в сферах, настроєних ворожо до папства, й не була прийнята анї в православних, анї в протестантських краях та кругах. В ворожій папізмови Анґлїї новий калєндар прийнято доперва в серединї XVIII в.; в краях православних не прийнято й до нинї — не вважаючи на всї заходи. Певних опонентів знайшла реформа і в самих католицьких кругах: так в краківськім університетї виступив против реформи місцевий астроном Лятос, і не переставав її критикувати потім. Виключений за се з професорської корпорації, він жив потів на дворі Острозького, на утїху православним в їх боротьбі против нового калєндаря ²⁵).

Стараючи ся прихилити православну церкву до приймлення реформи, папа вислав своїх послів до патр. Єремії і через свого нунція Посевіна звернув ся також до Конст. Острозького, щоб той від себе вплинув в сїм напрямі на патріарха, і Острозький справдї писав у сїй справі до Єремії. У Львові арцибіскуп Солїковский весною 1583 р. закликав до себе на конференцію православних і Вірмен, взиваючи, аби прийняли новий калєндар; ті вимовляли ся своїми патріархами. Тим часом собор скликаний Єремією на осїнь 1583 р. рішучо висловив ся против реформи, на тій підставі, що сьвяткованнє великоднє по новому калєндарю входить в суперечність з постановами нїкейського собора (напр. Великдень може часом припасти на оден час з жидівською Пасхою, чого не дозволяв Нїкейський собор). Взагалї признав пасхалїю за рік незмінну, бо усьвячену соборами, і в рядї грамот, адресованих до вірних, до кн. Острозького й ин., взивав їх, аби не приймали нової римської „прелести й безакония” ²⁶). Се рішило справу для православних Польщі. Примус і насильства, якими по тім хотїли місцями змусити православних до нового калєндаря, тільки загострили відносини й зробили справу дражливою. Той же Солїковский на різдвяну вілїю 1583 р. заборонив православним відправляти сьвяточне богослуженнє по старому калєндарю, вислав свого брата з ксьондзами і товпою узброєних слуг на православні церкви, й ті підчас богослуження силоміць повиганяли духовенство й людей з усїх львівських православних церков, церкви запечатали арцибіскуповою печаткою й заборонили в них служити ²⁷). Подібні насильства чинили ся й по иньших місцях, викликаючи з боку православних страшенне обуреннє, роздуваючи калєндарну справу до незвичайних розмірів, до принціпіального значіння, до готовости потерпіти й страждати за старий калєндар. В пізнїйших записках Петра Могили маємо оден епізод, оповіджений уже вповнї в стилю старої аґіоґрафії, про те, як в Перемищинї, в маєтностях Гербурта дїдич скликав перед різдвом до себе попів з своїх маєтностей і казав, аби сьвяткували різдво разом з ним по новому стилю, але вони не схотїли, й він всадив їх до вязницї; та Бог услухав їх молитву і стогнів їх в темницї, й Гербурт розхорував ся й умер, перше нїж встигли тих попів з вязницї випустити ²⁸).

Супроти скарг православних, король в сїчнї 1584 р. видав грамоту, де пояснив, що проголошене ним приймленнє нового календаря не може служити приводом до яких небудь насильств над православними: нїхто не може робити їм нїяких перешкод чи трудностей в їх релїґійних обрядах, сьвяткованню сьвят і т. и. ²⁹). Але грамота ся не загасила справи. Навпаки, вона ятрила ся ще більше. За калєндарну справу почали чіпати ся иньші, принціпіальнїйші — про свободу православної віри, право свобідного виконування православних обрядів і церемонїй, старе питання про ставленнє нових православних церков, особливо мурованих, і т. д. Головною ареною боротьби була, очевидно, Галичина і спеціально Львів, де отсї спори й претенсії католиків на укороченнє прав публичного виконування православної віри мали за собою досить давню історію ³⁰), а провідником тої боротьби з католицької сторони далї йшов арциб. Солїковський, витягнувши при тім, здаєть ся, й стару справу зверхности своєї над галицькою катедрою ³¹). Підчас сойму на початку 1585 р. до Варшави вибрали ся ріжні шляхтичі галицькі з львівським владикою Балабаном доходити своєї правди; просили й митрополита приїхати, й він обіцяв, але не приїхав, тільки прислав на письмі свої жалї королеви ³²). Кн. Острозький взяв в свою опіку сю делєґацію, а що тодї стояв в тїснім союзї з всемогучим канцлєром Замойским, тож Солїковский мусїв капітулювати. Постановлено, що поки не прийде до порозуміння між папою й патріархом, православних не вільно було змушувати до нового калєндаря, анї чинити їм яких небудь ограничень чи трудностей в виконуванню їх релїґійних обрядів. В такім дусї списано постанову в формі приватного „рішення й угоди” між Солїковським і Балабаном, в стилю звичайних шляхецьких „добровільних угод”. Все що стало ся, рішено пустити в непамять, яко таке, що стало ся „з припадку, а не з наміру”(!); всякі протести й скарги покасовано, а на будуще не мало бути „нїяких перешкод так в сьвяткованню сьвят, в відправлюванню служб, церемоній, дзвоненню, анї в юрисдикції й доходах” ³³).

Король потім на сїй підставі видав нову грамоту, де потверджував свобідне виконуваннє православних обрядів, право будовання деревляних і мурованих церков, шпиталїв і шкіл, свобідне уживаннє старого калєндаря і т. и. ³⁴) Але й ся грамота не загасила справи вповнї; спори й ріжні конфлїкти на ґрунтї ріжницї калєндаря тягнули ся далї, даючи привід до ріжних прикростей і насильств ³⁵), а калєндарна справа стає одною з горячих точок в відносинах православних і католиків, в житю й полєміцї. В полємічних писаннях, які появили ся потім як з католицької так і з православної сторони — Wywody Гербеста (1586), Ключъ царствія небесного Гер. Смотрицького (1587), О единой вЂрЂ Василя Острозького (1588), вона фіґурує, як важне, актуальне питаннє, котрого відповідне осьвітленнє має велике значіннє з становища релїґійної суперечности. В книзї Смотрицького, яка хоче поставити православного на відповідну точку супроти сеї релїґійної контроверсії, калєндарна справа займає навіть центральне місце — симптом дражливости сього питання. Смотрицький з притиском підносить, що всїм звісна й очевидна самовільність і безоглядність, з якою папа перевів реформу калєндаря, не оглядаючи ся на тисячолїтню практику церкви, не шукаючи порозуміння з патріархами, кидає кепське сьвітло на історію розлуки західньої й східньої церкви — „штожъ розумЂти маємъ о тыхъ речахъ давныхъ, въ которыхъ такъ же отъ едности отступаючи, насъ невинныхъ потваряють” (оклеветують), питає він ³⁶). Се був дуже вдячний полємічний арґумент, і він поясняє нам, чому в релїґійній полєміцї калєндарна справа, незалежно від чисто практичних мотивів, зайняла таке визначне місце.

Взагалї калєндарна справа викликала оживленнє не тільки в лїтературі — вона потрясла цїлою суспільністю й викресала з неї нові запаси енерґії. Як електрична течія пройшла вона по всїх землях українських і білоруських, викликаючи, разом з реакцією, почутє спільности інтересів і координації сил. Вона відбила ся о грецькі патріарші сфери і викликала відти, вперше по довгих часах, горячі відклики, заохоту держати ся против натиску латинства — і з тим почутє широкої спільности інтересів православного сьвіту. Успіх, яким будь що будь вінчала ся боротьба против калєндарної реформи, уступки і ґарантії правительства мусїли дуже сильно скріпити енерґію православних. На претенсії латинські, які почали чіпляти ся за калєндарну справу, вони відповідають жаданнями ґарантій не тільки свобідного виконування своєї релїґії, а й культурно-національного розвою, й дістають від короля разом з захованнєм старого калєндаря многозначне признаннє права свобідного виконування всяких релїґійних обрядів, будовання церков, закладання шкіл і шпиталїв ³⁷). Таке марне саме по собі, калєндарне питаннє таким чином стало справжнїм прольоґом тої культурно-релїґійної й національної боротьби, яка степенуєть ся потім тільки з справою унїї.