Примітки. 1) Див. Владиміровъ Докторъ Францискъ Скорина с

¹) Див. Владиміровъ Докторъ Францискъ Скорина с. 28-9, Карскій Западнорусскіе переводы псалтыры с. 11-2.

²) Найбільше важне значіннє мають тут два факти: оден — се українсько-білоруські елєменти в перекладах з гебрайського XV віка, які доховали ся в Московщинї (Описаніе рукоп. синод. библ. І с. 53-6, Описаніе сборника XV стол. Кирилло-БЂлозер. монаст. — Уч. записки акад. т. V с. 43-6), другий — се ісгнованнє, в пізнїйшій копії XVI в. перекладу старого завіту з гебрайського на укр.-білоруську мову, що вважаєть ся пізнїйшою перерібкою такого старшого перекладу (Владиміров op. c. с. 239-241, Корскій Къ исторіи звуковъ бЂлорус. рЂчи с. 88 і далї).

³) Краківські видання Швайпольта Фіоля (Октоїх, Часословець і Псалтир з датою 1491 р. та дві Тріоди без близших дат), накладчика-Нїмця, який мав на метї, очевидно, цїли чисто купецькі, держали ся церковно-словянського тексту, тільки з легкою українською закраскою в деяких частях. Див. аналїзу його мови у Владимирова Скорина с. 25; перегляд питань, звязаних з Фіолевими друками, див. в йогож статї: О краковскихъ изданіяхъ Фіоля — Чтенія київські т. VIII. Тут між иньшим він збиває гадку Соболєвского, що Фіолеві друки не були призначені для Руси, а робили ся на замовленнє молдавське. Про Скорину: Владиміровъ Докторъ Францискъ Скорина, его переводы, печатныя изданія и языкъ, Спб., 1888, і доповнення в VIII т. київських чтеній. Шляпкинъ Къ біографіи Ф. Скорины (Ж. М. Н. П. 1892, IV). Стратила вже значіннє статя Вахнянина: О докторЂ Фр. СкоринЂ и его литературной дЂяльности (Справозд. академ. ґімназїї за р. 1878/9).

⁴) В 1512 р. Скорина дістав промоцію на доктора медицини в Падуї, в 1517 р. виходить його перша книжка в Празї. Пять років між ними зістаєть ся, на жаль, досї повною прогалиною, і ми не знаємо зовсїм нїчого про обставини, в яких Скорина перейшов до Праги. Владиміров здогадував ся, що чеські переклади св. письма, на яких опирав ся Скорина в своїх виданнях, особливо біблїя, друкована в 1506 р. в Венеції, заохотила Скорину удати ся до Праги з своїми видавничими плянами. Біблїя 1506 р., з якою Скорина міг познайомити ся ще під час своїх краківських студий, взагалї могла подати йому першу ідею видання „руської біблїї”, і коли Краків уже не надавав ся до такої видавничої дїяльности, Прага могла служити найбільш природним місцем — пригадати тільки популярність чеських видань і перекладів в самій Польщі XVI віка.

⁵) Опись видань передмові й закінчень — у Каратаєва Описаніе славяно-русскихъ книгъ с. 28 і далї, хронольоґія і аналїза у Владимірова Скорина.

⁶) Передрукована у Каратаєва с. 30-5.

⁷) Через те й не можна зовсїм катеґорично твердити, що видавнича дїяльність Скорини скінчила ся з 1525 роком.

⁸) Див. у Владимірова op. c. с. 219 і далї, і доповнення в VIIІ т. Чтеній.

⁹) Див. вище с. 336.

¹⁰) У Владимірова op. c. с. 47, у Каратаєва с. 43.

¹¹) Инакше поступив собі той Василь Жугаєвич: він вставляє своє імя в Скоринині закінчення й пише: „Василій Жугаєв сынъ з Ярославля в лЂкарскых науках докторь”.

¹²) Опись рукописей у Владимірова, як вище, і в додатках в VIII т. Чтеній.

¹³) Кільканадцять таких копій вичислив Владиміров op. c. с. 219 і далї.

¹⁴) Опись рукописи — Житецького О Пересопницкой рукописи в II т. Трудів III археол. зїзда і тамже в додатках тексти; також Владимірова Скорина с. 2357.

¹⁵) Залежність пересопницького перекладу від чеських текстів євангелий, а також деякі стилїстичні подібности послїсловій його з Скорининими дали привід Владимірову вважати пересопницький текст за перерібку затраченого Скорининого тексту. Але се дуже гіпотетично. При популярности чеських текстів залежність від них нїчого не доказує; сам Владиміров нпр. признав український переклад Пісни пісень (як низше) за зроблений з чеського незалежно від Скорининого тексту.

¹⁶) Текст надрукований був Костомаровим в Основі 1861 кн. XII, але зовсїм недокладно. Виїмки у Владимірова op. c. в додатках.

¹⁷) Взірцї перекладів з ріжних учительних євангелий XVI і XVIІ в. і загальні замітки що до процесу „опрощення” в них церковної мови подав недавно П. Житецький в статї: О переводЂ евангелія на малорусскій языкъ (ИзвЂстія отд. рус. языка 1905, IV).

¹⁸) У Житецького 1. с. с. 223.

¹⁹) Передмова обох книг у Каратаєва с. 136 і далї, про катехизис у Карского: Два памятника стараго западнорусского нарЂчія: лютеранскій катехизисъ 1585 г. (Ж. M. H. П. 1893, VIII).

²⁰) Не потвердженою зістаєть ся звістка Комендоне про якісь нїби то руські катехізіси, випущені в Нїмечинї (Pamiętniki І с. 201).

²¹) І Будний (як кажуть — Мазовшанин) і його товариші не були Русинами.

²²) Про се євангелиє див. Каратаєва op. c. с. 201 і рецензію на сю книгу арх. Леонида в Ж. М. Н. П. 1881 кн. V; передмову видав в цїлости Владиміров в Кіев. Старинї 1889. І (Предисловіе Вас. Тяпинскаго къ печатному евангелію). Про самого Тяпинского статя Довнар-Запольского: В. Н. Тяпинскій, переводчикъ евангелія на БЂлоруское нарЂчіе (ИзвЂстія отд. рус. языка 1899). Спорядженнє євангелия і передмову одні датують 1570 р., иньші 1580, зовсїм довільно. Що до „катехизиса”, то неясні слова передмови давали привід до ріжних толковань: деякі думали, що тут розумієть ся катехизис Будного, иньші — що катехизисом називає Тяпинський само євангелиє.

²³) Справу рішають згадки Будного про Тяпинського, як про унїтарія, участника їх зїздів і нарад, в його пізнїйших писаннях (1576-83), вказані проф. Брікнером (Archiv für slav. Phil. 1896).

²⁴) Про се евангелиє короткі звістки у Ор. Левицького Социніанство с. 200-1.

²⁵) Ор. Левицький (1. с.) вказує на те, що Хорошів належав до Сенют, звісних в XVII, як горячі унїтарії, і з слів Негалевського виводить істнованнє в Хорошові чи його околицї школи і колєґії учених социніан. Все се, розумієть ся, занадто гіпотетичне.

²⁶) Про нього згадана вище студия Малишевското: Подложное письмо Половца Ивана Смеры къ в. кн. Владиміру (Труды кіев. дух. ак. 1876, VI і VII, і осібно); автор дуже старанно обробив тут історію унїтарства на Руси, щоб витворити ті обставини, в яких вийшов памфлєт (на сих його розслїдах опер ся потім Ор. Левицький в своїй моноґрафії), але нїчого не міг позитивного вишукати на підкріпленнє Зандової традиції, хиба тільки, що виказав її можливість — що вона годить ся з обставинами. Приймаючи вповнї сю традицію, він укладає досить правдоподібно ті обставини, в яких Андрій з Витебська, ототожнений ним з Кузьмою-Андрієм, згаданим у посланиях Артемія, міг уложити й пустити сей памфлєт — а то підчас унїтарського синоду в Ланцутї 1566 р., побувавши в Перемищинї. Чи був там Андрій дїйсно, не знаємо одначе, так що все се зістаєть ся гіпотезою — досить гарно збудованою.

²⁷) В своїм додатку (Арреndіх) до Nucleus historiae ecclesiasticae, в Амстердамі 1657, звідти передрукований у Венґерского Slavonicae reformatae libri quatuor, 1679. Переклад поданий у Малишевского.

²⁸) Видані з одинокого (і то неповного) кодекса в Пам. полем. лїтер. (Рус. истор. библ. IV), на жаль без усякого наукового апарату й аналїзи.

²⁹) Виданий з початку А. Поповим в Чтеніях московських 1879, II, потім в т. III Памят. полемич. литературы (Рус. ист. библ. XIX): тут еn regard текст 1580 р. (копія супрасльського збірнику полємічних писань, як низше) і пізнїйшої традиції (рукописи початку XVII в.).

³⁰) Дійшов до нас в копії 1580 р., доповнений рядом иньших полємічних писань, його опись у А. Попова, в Чтеніях московських 1879, І, і крім того про нього Петрова Западнорус. полемич. сочиненія XVI вЂка.

³¹) Див. ст. 350.

КУЛЬТУРНИЙ РУХ XVI В. Й ЙОГО РЕФЛЄКСИ НА УКРАЇНЇ: БЕЗВЛАДНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ Й БІЛОРУСЬКОЇ СУСПІЛЬНОСТИ, ЖАЛЇ ТЯПИНСЬКОГО. ЗАБЛУДІВСЬКА ДРУКАРНЯ, ФЕДОРОВ У ЛЬВОВІ, ПОЧАТКИ ОСТРОЗЬКОЇ ДРУКАРНЇ; КУРБСКИЙ, ЙОГО ДЇЯЛЬНІСТЬ, ЙОГО КРУЖОК, ЛЇТЕРАТУРНІ ЗВЯЗИ Й ЗНОСИНИ.

Всї ті відгомони і рефлєкси, які ми слїдили, то лише легенечкі хвильки на поверхнї все ще безвладного, сонного, не порушеного добре навіть в своїх верхах, не то що глубинах, українського (і білоруського) моря. Вас. Тяпинський в своїй передмові, десь коло р. 1570, все ще малює нам, в дуже сильних виразах, сю суспільність нерухомою, інертною серед реформаційного і контрреформаційного Sturm und Drang-періоду.

„Хтоб богобоязливий здержав ся, хто не заплакав би, дивлячи ся на таку кару Божу, бачучи у таких великих княжат, таких значних панів, так многих невинних дїтей, мужей з жонами в такім славнім (зацномъ), і то найбільше — в такім давнїйше здібнім (довстипном), ученім народї руськім таке занедбаннє свого славного язика, просто погорду, за котрою їх ясна мудрість в слові божім, що була у них просто прирожденою, відійшла від них, за кару божу, а на її місце зараз прийшла така оплакана невченість (неумеєтность), що вже декотрі стидають ся і письма свого, особливо в слові божім. А що вже може бути жалоснїйше, що гірше, як те, що ті, котрі між ними звуть ся духовними й учителями, сьміло скажу — найменьше його знають, найменьше вміють розуміти його (словянського язика), анї його вчать ся, анї шкіл нїде не мають до науки його, а через те по неволї мусять звертати ся до книжок польських і иньших самі, і дїтей своїх, не без великого стиду, як би се стало звісним” ¹). Тяпинський пригадує давню славу словянського письменства — „яко то былъ зацный, славный, острій, довстипный народ их в умеєтности и яко многокрот посторонніє учоныє народы их мудрость мусели похвалят и овшем се от них. учит”. Тяпинський має деякі перебільшені і хибні погляди на словянське письменство, зачисляючи до Словян навіть грецьких отцїв перших віків, а найлїпшим репрезентантом Словянщини вважає Русь — „а якеж більше прирожденне Словянство може бути як не Русь”. Підносить високі прикмети словянської, взагалї східньої церкви (між иньшим „светобливоє малженство” духовних — котрих „там оздобеных всим народом и верам и поныне ку прикладу праве яко свечу чистотою малженства светячую были показали”). Вказує на давнї переклади з грецького на словянське і виводить з того, що в справі перекладу св. письма на народню мову Словянство випередило всї иньші народи Европи (сами одни толко того были доказали, же подлуг науки апостольскоє своим власным єзыком от так давнього часу слово боже выложили и мели и нам зоставили — в чом иныє вси народы их прикладам ледве се аж за тых наших веков обачили и до того што не без малого забуреня и ображеня пришли, же слово боже з латинских и иных писмь своимъ теж єзыком прирожоным перекладати и читати почали). Супроти того всього взиває він сучасну суспільність до подвигнення свого народу з такого гіркого занепаду: „Дав би то Бог, аби ви, гідні панове, що зістали ся немов би батьками сеї справи по таких достохвальних предках своїх, кождий від себе ступили в їх слїди! Бо вже нема иньшої помочи тій бідї, тільки ви моглиб помогти, з любови до вітчини своєї, своїм милосердним прикладом (бо бідний посполитий чоловік у своїй простотї все звертав і звертає очі й іде за вами) в тій потребі вашої вітчини — в грубій простотї, через недостачу науки у братії вашої, — коли тільки є ще якась любов братська у вас. Бо між усїми людськими прикметами нема нїчого відповіднїйшого, особливо для чоловіка богобоязливого, як милосердє, котрим показуємо в собі певну подібність милосердя божого. Вкінцї задля вічної нагороди від Бога, помагаючи тому народови вашому, невідомістю (неумеєтностию) заведеному і забитому, ведіть митрополита вашого, владиків і учителїв ваших до того своїми прощеннями, аби пильнували не підкупів та обіцянок для захоплювання престолїв одному перед другим, не доживоть та привилеїв, одного над другий сильнїйше забезпечених, а учили ся слова божого самі й других учили, та з маєтностей і маєтків (наданих їм вашими предками не на марні трати, убори й таке иньше, але для наук) хотїли й старали ся школи заложити для науки (не такої як теперішня, що на вічний стид свій учать ся тільки прочитати, і то ледви, на своїй мові, не більше), та подвигнути науку слова божого, занедбану від стількох лїт, для братиї вашої. Її я з тою потребою вітчини нашої поручаю й полишаю вам — не одному котромусь, але всїм — вашій богобоязливій пильности, дїяльности й вірности, просячи Бога згинути з нею (вітчиною), коли вона має до решти згинути, або — коли вона вашим ратунком буде видвигнена, — вибрести разом з вами і з нею” ²).

Правдоподібно, се писало ся перед тим, як стали звісними видання з заблудівської друкарнї Ходкевичів. Се була перша маґнатська друкарня, в дусї дезідератів Тяпинського, „єже бы слово божіє розмножило ся и наученіє людем закону греческаго шіридо ся” ³). Заложена на українсько-білоруськім пограничу, в Заблудові, маєтности Григ. Ходкевича, одного з виднїйших маґнатів в. князївства (каштеляна виленського і гетмана в. князївства) московськими еміґрантами друкарями Іваном Федоровим або Федоровичом, як він звав ся у нас, і Петром Мстиславцем. Покинувши Москву наслїдком невдоволення, яке викликали їх друки (перші московські друки), вони були прийняні Ходкевичом, що дав їм „не малу весь” на удержаннє і всякі вигоди для заведення друкарнї. Першим виданнєм її було учительноє євангелиє (розпочате друком в липнї 1568, а закінчене в мартї 1569 р.). Як довідуємо ся з передмови, Ходкевич хотїв видати його в перекладї: „выразумЂнія ради простыхъ людей переложити на простую молву”, але його відмовили від сього заміру, вказуючи на можливість помилок при перекладї ⁴). Правдоподібно самі друкарі, не знаючи добре місцевої мови, противили ся сьому плянови (про Мстиславця не знаємо, може був і з Білоруси, але Федоров несумнївно був Москвитин). По учительнім євангелию вийшов псалтир з часословом (в мартї 1570 р.), і в передмові його Ходкевич заповідав дальші видання: „я такоже и вперед працы и накладу моєго жаловати не буду и другыя книги церквамъ и людемъ божіимъ... друковати дамъ ⁵). Але він був уже тодї старий і слабий і як каже Федорович -„начастЂ гла†єго болЂзнію одержимЂ бывати”, стратив охоту до друкарнї — казав залишити друк ⁶). На тім і урвала ся маґнатська опіка. Мстиславець перейшов ще перед тим до Вильна й там за помочию gentes minores — богатих міщан виленських Заріцких і Мамоничів заложив нову друкарню, де вийшло євангелиє (1574/5 р.), псалтир (1576) ⁷). Пізнїйше видавництвом зайняли ся самі Мамоничі, й друкарське дїло поставлене було на купецький ґрунт, як показує замітка при однім виданню апостола, що воно виходить „за привилеєм є. к. милости, которым то єсть варовано, абы кождый якогож колвек стану человекъ не важил ся тыхъ книгъ въ панства є. к. милости друковати або где индей друкованых до панствъ є. к. милости будь явне або потаємне привозити и продавати под виною, в прывилею менованою, до скарбу є. к. милости и подъ утраченьємъ всих книгъ” ⁸).

Федорович тим часом, по виданню псалтира, не схотївши замість друкарства зайняти ся господарством, як казав йому Ходкевич, забрав ся від нього, як каже — „дабы не скрылъ в земли таланта от Бога дарованнаго ми”, перенїс свою роботу на Україну і опинив ся у Львові ⁹). Тут він одначе даремно звертаєть ся до „богатих і благородних, не тільки в руськім народї, але і серед Греків, просячи їх підмоги з слїзними проханнями і земними поклонами, голосячи в церквах через сьвящеників зазиви до помочи, але нарештї все таки знайшов співчутє у „малых нЂцыих въ ієрейскомь чину” і деяких „неславных въ мірЂ”, що помогли йому заложити друкарню, яка зачала функціонувати з початком 1573 р. (в лютім), за помічю деяких спроваджених з давньої, заблудівської друкарнї помічників ¹⁰). Першою книгою Федорович пустив апостол, церковною мовою, на взір свого московського видання, і випустив його за рік (в лютім 1574), з інтересною передмовою, де оповів свою дотеперішню одісею ¹¹). Його самого й його друкарню одначе чекало продовженнє сеї одісеї. Слабкі матеріальні засоби стали на перешкодї роботї, Федорович впав у довги й мусїв здержати дальшу роботу. В тій тяжкій ситуації приймає він службу у кн. Острозького: уже з початком 1575 р. бачим його на його дворі ¹²). Федорович виступає на разї в ролї управителя маєтностей дерманського монастиря, але правдоподібно, що Острозький прийняв в свою службу мандрівного друкаря в звязку з своїми видавничими плянами, а власне — з пляном видання біблії. Про сї українські пляни біблїї говорило ся ще за житя Жиґимонта-Авґуста. „3а докладом” (відомістю) і рекомендацією його вибрав ся був до Москви київський єродіакон Йоаким, щоб дістати з царської біблїотеки копії біблїї „по нашему языку русскому словенскому”, для видання її „въ нашемъ государст†христіанскомъ русскомъ в. кн. Литовскомъ”, та вишукати деякі иньші річи — „бесЂды євангельскія” в перекладї інока Сильвана, та житиє Антонія, згадане в Патерику ¹³). Хто посилав його, Йоаким не каже; дуже можливо, що був то кн. Острозький. Його заходи коло вишукування „зводовъ добре исправленыхъ и порока всякаго кромЂ свидЂтельствованныхъ, и людей наказаныхъ въ писаніяхъ святыхъ еллинскихъ и словенскихъ”, про які говорить він в передмові до свого видання біблїї, мусїли тягнути ся довго протягом 1570-х рр. Поза тим поручення і дезідерати Йоакимови мусїли йти з ріжних сторін ¹⁴). Чи розстарав ся він що, лишаєть ся незвісним, бо його в Москві взяли в підозріннє, що він приїхав з якимись неправославними цїлями, затримали, здаєть ся й арештували ¹⁵). Але біблїя московської редакції (властиво новгородської, арх. Геннадія) була таки Острозьким добута через посла литовського Гарабурду і положена в основу рецензії тексту для острозького видання. Біблїя острозька, закінчена друком 12 липня 1580 р. ¹⁶), уже з огляду на тодїшню друкарську технїку, мусїла забрати нїяк не меньше трох років самого друку, а роботи коло уставлення тексту також певний довгий час. Кн. Острозький в своїй передмові каже, що він посилав за копіями св. письма і ученими справунками в краї словянські, грецькі й італїйські: „римскія предЂлы тако и канадійскія островы, паче же многихъ монастырей грецкихъ, сербьскихъ и болгарскихъ, даже и до самого апостоломъ намЂстника Ієремія арх. Константинограда”, і стягнув дїйсно богато — „книгъ и книгочій по достоянію изобрЂтохъ”. Само сповненнє сього пляну — найбільшої видавничої роботи, яка була зроблена в тих часах на Українї, таким чином зібрала в Острозї в 1570-х рр. громаду культурних сил, рід словяно-грецької академії й паралельно з роботами коло видання біблїї й деяких иньших друків, випущених в тім же часї була тут заложена школа: про істнованнє її згадує Посевін в 1581 р., се перша документальна згадка ¹⁷).

Другим таким культурним центром на Українї в тім часї був двір московського еміґранта кн. Курбського, що втїкши в 1564 р., дістав від в. князя, Ковельське староство, й осїв ся тут в селї Миляновичах. Відітхнувши від першої горячки, він став шукати забутя й розради в книжних занятях, в яких кохав здавна — „утЂшающи ся в книжныхъ дЂлехъ и разумы высочайшихъ древнихъ мужей прохождахъ”. Вихований в атмосфері книжности церковної, він і тут звернув ся в сю сферу, а тодїшня релїґійна боротьба могла тільки загострити сї інтереси. На око московського чоловіка, привикшого бачити православіє в безграничним панованню, чимсь диким і неможливим здавало ся тодїшнє упослїдженнє його і з ним „руського”, українського елєменту, його принижена роля супроти польсько-католицької культури, котру Курбский зневажливо зве „польською барбарією”, противставляючи культурі західнїй східню, грецько-словянську, в непорушній вірі в її незрівняну висшість, правовірність і т. д. Чоловік експанзивний, горячий, нервовий, він став одним з найбільш енерґічних речників відродження православія й руської культури. В тім напрямі він впливав в особистих зносинах, на всякого рода зїздах і оказіях і своїми листами — їх доховало ся до нас тринадцять, з 1570-х рр., але ледво чи все маємо тут ¹⁸). Та і з них видно, як ріжнородні були сї зносини — тут листи і до волинських панів, голови православних Конст. Острозького, кн. Чорторийської, Чаплича, Бокія, Древинського, до виднїйших, інтелїґентних міщан як Мамонич виленський, якийсь „Сїдлар” львівський. Курбський обмінюєть ся з ними книжними новинами, лїтературними працями, рефлєксами релїґійної боротьби з відносин до протестантів і католиків, Безперечно ся сторона його дїяльности, з її рішучою опозицією всякому нововірству й горячею проповідю вірности своїй вірі й народности, мала чималий вплив на сучасників, як завдяки завзятю й енергії Курбского, так і самій його особі — московського виходня, репрезентанта иньшого сьвіту, одинокої сильної тодї православної держави, яка саме задала такі болючі удари державі Польсько-литовській. Росписувати ся з пієтизмом для Москви для православних Корони чи в. кн. Литовського не було тодї наручно. Але безперечно істнувало велике поважаннє до сеї „Великої Росії”, що правда — досить боязке, як перед чимсь страшним в своїй дикій примітивности, і як її репрезентант Курбский мусїв викликати загальну увагу, і слова його робили вражіннє.

Меньше щасливий він був у виборі працї для себе. Його ідеєю, навіяною давнїми розмовами ще з учителем своїм Максимом Греком (ученим грецьким богословом вихованим в Італїї в культурі відродження, котрого лиха доля занесла в Московщину — порядкувати великокняжу біблїотеку), був переклад на словянську мову писань грецьких отцїв церкви, і то з латинських перекладів, як більше приступних, друкованих ¹⁹). Для сього Курбский на старі лїта в своїй волинській резіденції засїв сам за науку латинської мови і підучив ся її настільки, що міг толкувати з латинського. Намовив також свого брата в перших, молодшого від себе, Михайла Оболенского їхати на науку в чужі краї, й той, лишивши родину, пробув три роки в Кракові, потім два роки в Італїї на студіях ²⁰). Розшукував иньших людей, обізнаних чи то з латинською чи то з славянською мовою: спровадив якогось „Амъброжія отъ родителей христіянскихь рожденна, зело въ писаніях искусна и верхъ философіи внЂшныя достигша”, отже вихованця мабуть латинських шкіл, перетягненого на латинство. Для славянської мови Курбский рахував зпочатку на звісного Артемія, а потім кликав до себе його ученика Марка Сариґозіна. Людей таких, що володїли б і славянською мовою, і латинською неможливо було дістати: „аще и добуду грецкимъ умЂющаго або латинскимъ, по словенскій не будутъ умЂти”, казав Артемію Курбский ²¹); вихованцї нових шкіл не вміли славянської мови, а сам Курбский з Оболенским не признавали себе досить обізнаними в нїм, а перекладати Курбский хотїв на словянську мову — спільну книжну мову східно-словянского сьвіту.

Сей плян перекладів був схиблений і нераціональний остільки, що й Курбский, і тї люде, до яких він звертав ся за відомостями (Максим Грек і навіть Артемій бувший ігумен першого між московськими монастирями — Сергієвого) не мали понятя про дїйсне богацтво перекладів отцїв церкви в словянськім письменстві. Коли б дїйсно сучасне житє потрібувало тих перекладів, треба було тільки відшукати й спопуляризувати ті переклади. Але се була роскіш для тодїшнього часу. Тому заходи Курбского коло перекладу Златоустого — так роскішно представленого в старинних перекладах, або Дамаскина — досить далекі були від реальних потреб сучасного житя.

Але його резіденція все таки стала одним з культурних осередків сучасної України. Присутність ріжних „бакалярів” і „въ писаніяхъ искусныхъ” людей дала можність завязати щось в видї школи — не знати наскільки правильно орґанїзованої. Виїзди Курбского в походи й бурливе житє, яке вів на Волини, взагалї не давало правильно розвивати нї його лїтературним плянам, нї иньшим зайнятям. Але Загоровський молодший в своїм листї до Курбского з неволї поручав опікунцї своїх синів, аби їх, коли підростуть, „ку вам (Курбскому) на науку дала и што заплаты научителем приходити будет, жебы то збираючи платила” ²²).

На білорусько-українськім пограничу двір кн. Юрия Слуцького служив подібним культурним осередком. Тут жив в 1560-х рр. Артемій, до якого з ріжних боків удавали ся за запитаннями і порадами, як визначного богослова; по його смерти пробували тут деякі ученики як згаданий Марко (Сариґозін). По словам Посевіна (1581) на жаль иньшими джерелами досї не потвердженим, була тут, як і в Острозї, друкарня і школа ²³).

Так прокльовувало ся потрохи нове житє на старім перелозї. Згадані вище листи Курбського дуже цїнні для характеристики тих початків духового руху. Бачимо, як сьвідомійші люде відшукували созвучні елєменти й навязували зносини між собою. Львівські й виленські міщане знаходять спільні інтереси на сїй точцї з українськими й білоруськими маґнатами; відбувають ся зїзди й конференції; іде досить жива обміна культурними засобами: пересилають ся книги, писання, списують ся копії й посилають ся для дальшого ширення серед прихильників; на всї сторони починають шукати за книжними засобами, особливо полємічними. Згадував я вище про подоріж єрод. Йоакима до Москви, що мав замір там відшукати ріжні писання, звісні з імени. Висланцї кн. Острозького проходили в подібних шуканнях до Риму й Криту. З тріумфом доносить Курбский Мамоничеви до Вильна про писання Нила Кавасили й Григория Палами против латинян, принесені з Атосу: кн. Острозький одержавши їх удїлив до списання копій Курбскому і Гарабурдї, виленському видавцеви; Курбский сповіщає Мамонича й радить списати копію також для виленських міщан. Свої листи Курбский просить прочитати „всему собору виленскому — мужемъ во правовЂрныхъ догматЂхъ стоящимъ” ²⁴). Зі Львова закликає до себе якогось отця Мину на конференцію й міщанина Семена Сїдларя, що звернув ся до Курбского з запитаннями про чистилище ²⁵).

Нові інтереси, нове житє розвивало ся — але дуже поволї в порівнянню з вимогами часу. Житє йшло скоршим кроком і на небозводї українсько-релїґійного й національного житя збирали ся грозові хмари, які не давали часу на повільний і лагідний розвій.