Чинність актів цивільного законодавства

Насамперед, необхідно зробити одне термінологічне застережен­ня: «дія» і «чинність» акта цивільного законодавства - це тотожні чи відмінні поняття?¹

У частині 5 статті 94 Конституції йдеться про день, з якого за­кон набирає чинності.² У частині 1 статті 58 Конституції вжито словосполучення «дія в часі». У частині 2 статті 57 Конституції визначена умова чинності закону, якою є його опублікування.

Діяти може лише чинний закон. Проте чинний закон може не діяти («дрімати» або взагалі бути «напівживим»). Отже, чин­ність та дія закону не завжди тотожні, хоча часто ці термі­ни трактуються як синоніми.

Відповідно до статті 57 Конституції Ук­раїни, закони, інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома громадян, інакше вони вважатимуться нечинними. Указом Президента України від 10 черв­ня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» встановлено, що Зако­ни України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України підлягають оприлюдненню державною мовою не пізніше як у 15-денний строк в офіційних друкованих виданнях, якими є:

1) Відомості Верховної Ради України;

2) Офіційний вісник України;

3) газета «Урядовий кур'єр».

' Див. з цього приводу: О. Плечій. Загальнотеоретичні проблеми дії нормативно-правових актів у часі // Проблеми державотворення і захисту прав людини: Матеріали VII регіональної науково-практичної конферен­ції Львів, 2001.- С. 25-27.

" У статті 160 Конституції України вжито словосполучення «набуває
чинності», а у статті 94 - «набирає чинності». Як записано у Рішенні
Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997 року, «обидва вони ,\
означають, що відповідні нормативні акти вступили в силу». ^j I

Розділ І- Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

Згідно із Регламентом Верховної Ради України закони публіку-_я у газеті Верховної Ради України «Голос України» протягом лнів що вважається його офіційною публікацією.

В інших, неофіційних друкованих виданнях нормативно-право-
• _акти можуть бути опубліковані лише після їх офіційного опри­
люднення. _

Оскільки офіційне і неофіційне опублікування Цивільного ко­дексу та інших актів цивільного законодавства здійснюється з од­ного електронного джерела, практично зникає відмінність між ни­ми. Хоча, як зазначено в Указі Президента України від 10 червня 1997 p., громадяни, державні органи, підприємства, установи, ор­ганізації під час здійснення своїх прав і виконання обов'язків по­винні застосовувати закони, інші нормативно-правові акти, опуб­ліковані в офіційних виданнях.

Чинність акта цивільного законодавства у часі характеризується двома основни­ми показниками: початком та закінчен­ням його регулятивної сили. Кожен акт цивільного законодавства спрямований на майбутнє, на перспективу. Навіть за умови, що цим актом лише припиняється чинність нормативно-правового акта, що був прийнятий раніше.

Початок чинності Початок чинності закону пов'язується

загалом з необхідністю спливу мінімаль­ного терміну, який був би достатнім для його вивчення. Це, відпо­відно до статті 94 Конституції України, 10 днів з часу опубліку­вання закону.

Часто новий закон, особливо якщо він є великим за обсягом, вимагає не лише вивчення, а й різнопланової, у тому числі і пси­хологічної, підготовки до його застосування. Тому цей строк (vacatio legis) збільшується. Так, строк «приготування» до дії Ци­вільного кодексу 1963 р. становив понад 6 місяців, Закону України «Про власність» - понад 2 місяці. Цивільний кодекс України був введений у дію 1 січня 2004 року, тобто майже через рік після його прийняття.

Такі тривалі «вакації» обумовлені, насамперед, обсягом Кодек­су, масштабом законодавчих новел, які містяться в ньому.

Закон може вводитися у дію почастинно. Земельний кодекс України набрав чинності з 1 січня 2002 p., а право на відчуження належних громадянам та юридичним особам земельних ділянок та земельних паїв було відтерміновано уже двічі.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України наби-

оаїнське цивільне право ____________________________________

рають чинності, як правило, з моменту їх прийняття. Якщо вони стосуються прав та обов'язків громадян, то набирають чинності лише після їх опублікування.

Зворотна дія у часі ^РУ^{Х закон}У У ^часі ~ «^е РУ^Х уперед. Проте

іноді треба «зупинитися й оглянутися,

щоб зібрати осколки»¹. Такими «осколками» і є ті відносини, що виникли при дії попереднього закону, але мають піддатися новому законодавчому регулюванню.

Зворотна дія закону у часі означає поширення дії нового закону на відносини, що виникли до набрання ним чинності (відносини -«старі», а закон - новий). Зворотна чинність окремих норм Цивіль­ного кодексу 1963 р. була передбачена Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 9 грудня 1963 р. «Про порядок введення у дію Цивільного та Цивільного процесуального кодексів Україн­ської РСР».

За статтею 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі.

Конституція України, як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 5 квітня 2001р., закріпила принцип незворотнос­ті дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Це озна­чає, що їх дія не може поширюватися на правовідносини, які ви­никли і закінчилися до набрання ними чинності.

Зворотна дія закону чи іншого нормативно-правового акта
можлива, відповідно до статті 58 Конституції України, лише тоді,
коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи².
Чи стосується Згідно з висновком Конституційного Суду

юридичної особи України № 1-рп/99 від 9 лютого 1999 p.,

можливість ^така можливість «стосується фізичних

застосування ^ос'б і не поширюється на юридичних осіб.

зворотної дії закону ^Але U^{e не} означає, що цей конституцій­ний принцип не може поширюватися на

закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або ска­совують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворот­ної дії в часі може бути передбачено шляхом вказівки про це в за­коні чи іншому нормативно-правовому акті».

Отже, суд взяв до уваги лише структурно-системний аналіз Конституції (стаття 58 міститься у розділі другому «Права та сво-

¹ Лон Л. Фуллер. Мораль права.- К., 1999.- С. 57.

² Див.: Правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях
і висновках (1997-2000 роки).- К., 2003- С. 172.

Розділ L Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

людини і громадянина»), відкинувши аналіз телеологічний г'льовий), «не доклавши зусиль для з'ясування дійсних намірів законодавця»¹.

Аналіз Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 р- Д^ав підставу для таких висновків:

1) зворотна дія в часі законів щодо фізичної особи, за загальним
правилом,заборонена;

2) закон, який скасовує чи пом'якшує відповідальність фізичної
особи, має автоматичну зворотну дію в часі, тобто навіть без наяв­
ності у ньому застереження про це;

3) закон, який скасовує чи пом'якшує відповідальність юридич­
ної особи, має зворотну дію в часі лише тоді, коли в ньому вказано

про це.

Отже, виходило, що новий закон, який зменшив розмір не­устойки, мав беззастережну зворотну дію лише щодо фізичної особи. А щодо юридичної особи - лише тоді, коли про це було за­значено у ньому самому.

Таке вирішення проблеми не було безспірним, але завдяки нор­мі частини 2 статті 5 ЦК усе стало на свої місця: акт цивільного законодавства має зворотну дію в часі, якщо він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, тобто не лише фізичної, а й юридичної. Це значить, що проблема, яка була актуальною до 1 січня 2004 p., перестала існувати.

Чи можлива зворотна дія в часі закону, який встановив додатко­ву відповідальність або погіршив становище юридичної особи? За­перечна відповідь на це питання випливає із загальної теорії права².

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 5 травня 2001 p., «закріплення принципу неможливості зворотної дії законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпе­ки людини і громадянина, довір'я до держави».

Термін «переживаюча» сила закону в лі­тературі вживався стосовно випадків, коли суд, вирішуючи спір, керувався нормами закону, який діяв на момент виникнення відповідного правовід-ношення, але уже втратив чинність. Для підтвердження наводила­ся приблизно така ситуація: у 1970 р. суд розглядав спір щодо

Федорчук Д. 3. Обратная сила законов об иностранньїх инвестициях: проблеми применения // Економіка та право. Науковий журнал.- 2002.-

"Див.: Трубецкой Е. Н. Знциклопедия права.- СПб.: Лань, 1999.— С. 143-144.

Українське цивільне пі

спадщини, яка відкрилася ще у 1960 p., тому керувався не Цивіль­ним кодексом 1963 p., а Цивільним кодексом 1922 р.

Однак про переживаючу силу Кодексу 1922 р. мова йти не мог­ла. Дія його припинилася 31 грудня 1963р. Але, оскільки саме цей Кодекс регулював відносини, які існували у період його чинності, то саме він має братися до уваги судом при вирішенні такого за-пізнілого спору. Проте ця ситуація не є свідченням реанімації уже мертвого закону: суд аналізує відносини сторін, постановляє рі­шення на тлі законодавства, яке діяло на час їх існування і яке бу­ло регулятором цих відносин.

У чинному раніше Законі України від 13 березня 1992 року «Про іноземні інвестиції» була норма, за якою, у разі зміни зако­нодавства щодо гарантій захисту іноземних інвестицій, протягом 10 років з дня набрання чинності цим новим законом зберігати­муть чинність норми попереднього закону.

Отже, про переживаючу дію закону можна говорити хіба що лише тоді, коли скасована правова норма продовжує все ж регу­лювати відносини, які виникли раніше, але тривають на час дії но­вого закону. Тобто, мова йде про своєрідний законодавчий панцир, імунітет, який захищає відносини, що виникли під час чинності «хорошого» закону, від дії нового «поганого» закону.

Це було викликано необхідністю заохочення іноземних інвести­цій: якщо держава змінила умови здійснення іноземних інвестицій, вона повинна забезпечити, на вимогу іноземного інвестора, застосу­вання законодавства, чинного на момент вкладення капіталу. Інак­ше, будуть порушені державно-правові гарантії щодо стабільності законодавства, що регламентує захист іноземних інвестицій'.

и..... -•__ Можна б огульно сказати, що Цивільний

кодекс України поширюється на усі групи суб'єктів цивільних відносин. Але це було б відразу неправдою, адже на всіх в однаковій мірі поширюються лише

загальні норми Цивільного кодексу. В Цивільному кодексі є ве­лика кількість норм, які стосуються лише окремих суб'єктів. Од­ні стосуються виключно фізичних осіб: лише вони можуть бути носіями великої кількості особистих немайнових прав, спадкоєм-

¹ В. Коссак. Стабільність законодавства як умова захисту іноземних інвестицій. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали IX регіональної науково-практичної конференції.- Львів, 2003.- С. 269.

р зділ І- Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин за законом, відчужувачами в договорі довічного утримання

Пише окремих юридичних та фізичних осіб-підприємців стосу-ся норми про банкрутство. Лише певна юридична особа може б* ти страховиком за договором страхування; лише банк або інша фінансова установа може бути стороною у кредитному договорі.

Ломбардні операції дозволено проводити лише окремим госпо­дарським товариствам.

Лише держава може бути власником ядерного судна, ядерних відходів, прекурсорів.

До Цивільного кодексу України не були перенесені ті норми, які встановлювали привілеї чи, навпаки, обтяження для певних катего­рій суб'єктів.

На всіх, без винятку, поширені норми, що стосуються права власності, свободи договору, права на захист, позовної давності.

Фізичні та юридичні особи взаємно, у максимально можливому обсязі допущені до участі у тих відносинах, у яких їх участь рані­ше була заборонена.

Акти цивільного законодавства поширюється на іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб.

Норма, яка встановлює відповідальність, не може поширювати­ся на людину, яка не усвідомлює значення своїх дій.

Чи обов'язково знати ^{За статтею 57} Конституції України, кож-
_закон ному гарантується право знати свої права

та обов'язки. І це право відповідним чи­ном забезпечується державою за допомогою преси, радіо, телеба­чення, консультативної правової допомоги.

Знання закону - це потужна сила, яка служить інтересам особи. Тому знати закон - корисно. Знати закон водночас престижно, оскільки це є елементом загальної культури конкретного громадя­нина і суспільства в цілому.

У статті 57 Конституції закріплено обов'язок кожного додержу­ватися Конституції та законів. Оскільки для виконання цього обов'язку особа має знати зміст цих законів, то ми можемо опосе­редковано зробити висновок про існування обов'язку знати зако­ни. Якщо особа не знає закону, який надає їй певні права (напри­клад, не знала про право на пільгову плату за проїзд), вона може зазнати майнових втрат.

Якщо особа не знала про закон, який поклав на неї певний обов'язок, це не звільняє її ні від цього обов'язку, ні від відпові­дальності за його невиконання.

S7

Українське цивільне я/

аво

Чи є підстави говорити про існування презумпції знання зако­ну? На мій погляд, ні, оскільки незнання закону не є підставою для настання якихось особливих правових наслідків.

ж ж

Цивільний кодекс України, інші закони, укази Президента України, постанови Ка­бінету Міністрів, нормативно-правові ак­ти міністерств, відомств чинні на всій те­риторії України.

Це - загальне правило. Поряд з тим окремі акти законодавства, які регулюють цивільні відносини, можуть бути чинними лише на певній території, на якій введено воєнний стан, надзвичайний стан або яка оголошена зоною надзвичайної екологічної ситуації.

Нормативно-правові акти, прийняті Верховною Радою, Ра­дою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органа­ми державної влади та органами місцевого самоврядування, діють на відповідній території.

Стабільність Стабільність закону - одна з ознак право-

законодавчого ^В01 Д^еР^жави- Стабільність закону забезпе-

регулювання цивільних чуться насамперед високим рівнем його
відносин науковості. Останній же характеризується

творчим осмисленням попереднього до­свіду правового регулювання, спрямованістю на оптимальне зако­нодавче вирішення сучасних проблем суспільного життя.

Цивільний кодекс УРСР можна назвати законодавчим актом високого рівня стабільності. Протягом 40-річного періоду його чинності Президія Верховної Ради УРСР прийняла 19 указів, а Верховна Рада УРСР та Верховна Рада України - 14 законів про внесення змін до Цивільного кодексу УРСР.

Найістотніші зміни були зумовлені прийняттям Житлового ко­дексу УРСР¹, Закону України «Про власність» та Закону України «Про авторське право та суміжні пгава»²

І

Р зділ /• Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

глпрк-cv v більшості випадків без щонайменших змін, були

НОГО KlW^CI4*v' • т і-

несені до Житлового кодексу. Тому ця обставина не може за­свідчити його застарілість.

Закон України «Про власність» відобразив фундаментальні сві-оглядні зміни в українському суспільстві, що і зумовило відмову від тих норм Цивільного кодексу УРСР, які обслуговували комуні­стичну ідеологію.

Приєднання України до міжнародних договорів у сфері охоро­ни інтелектуальної власності викликало потребу радикального оновлення авторського права, що у межах Цивільного кодексу УРСР було неможливим.

Перемогою концепції необхідності посилення репресій до осо­би, яка вчинила протиправну поведінку, було внесення зміни до статті 6 ЦК, відповідно до якої до числа способів захисту було включено відшкодування моральної шкоди.

Отже, ці зміни до Цивільного кодексу УРСР були зумовлені об'єктивними процесами, що відбулися у суспільстві.

Перед Цивільним кодексом України відразу постало чимало за­гроз, більшість яких пов'язана із паралельною чинністю Господар­ського кодексу.

Небезпека виходить і від теоретично невиважених законопроек­тів. Так, Верховна Рада України Законом від 19 червня 2003 р. внесла зміни до статті 316 «Поняття права власності»: Особливим видом власності є довірча власність». Це доповнення не може не викликати здивування та заперечення. Насамперед, введено новий термін «вид» власності, до того ж, особливий, яким ні наука, ні практика, ні законодавець досі не послуговувалися. Ним завдано удару по фундаментальній, не лише для цивілістики, категорії «власність», якою не можуть охоплюватися права особи щодо чу­жого майна, яким вона управляє.

Стабільність закону, проте, не можна ототожнювати із його недо­торканністю.

Найбільшим ворогом доброго, як вважають французи, є краще.

«Найвеличніше, найвище, найкраще,- писав Гегель,- може мислитись іще величнішим, вищим, кращим»¹. Межі доскона­лості у сфері законотворчості немає. Удосконалюватиметься, безперечно, і Цивільний кодекс України. Хочеться лише засте­регти: зміни до Цивільного кодексу слід пропонувати спокійно, виважено, обережно.

¹ Георг В. Ф. Гегель. Основи філософії права.- К., 2000- С. 191.

оаїнське ішвіль„„ „

Життя закону, іншого нормативного пра-

Реальне життя актів вового акта загальної дії, як і життя лю-
цивільного дини, може бути довгим і коротким, щас-

законодавства ливим і драматичним. Як і людина, закон

може бути паралізований різними внут­рішніми «хворобами», а також зовнішніми об'єктивними та суб'єктивними чинниками.

Абсолютна більшість норм Цивільного кодексу УРСР застосо­вувалася повною мірою. Однак деякі з них нехтувалися учасника­ми цивільних відносин, Міністерством юстиції, іншими органами державної влади, судом.

Так, попри норму статті 67 ІДК 1963 p., за якою строк дії дові­реності не міг перевищувати трьох років, тривалий час нотаріуси посвідчували довіреності лише до шести місяців, оскільки саме такі настанови одержували від Міністерства юстиції України.

Підкоряючись міністерським вказівкам, чимало нотаріусів від­мовляли у посвідченні договорів, які не були визначені у Цивіль­ному кодексі, що певною мірою паралізувало демократизм части­ни 1 статті 4 ЦК УРСР щодо можливості визнання за такими дого­ворами юридичної сили.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» наштовхнувся на спротив окремих посадових осіб органів вико­навчої влади, які тривалий час вважали, що моментом приватизації квартири є видача відповідного документа, і умисно зволікали з вчиненням відповідних дій.

Дія багатьох правових норм блокувалася неправильним їх за­стосуванням судами, на що неодноразово звертав увагу Пленум Верховного Суду України.

Майстерно обходилися учасниками цивільних відносин ті нор­ми, які не узгоджувалися з практикою життя яку ці норми так і не змогли змінити. Так, за статтею 170 ЦК 1969 p., не допускалася виплати процентів по грошових операціях між громадянами. Умо­ва договору позики про виплату процентів вважалася недійсною. Для паралізації дії цієї заборони сума позики часто відображалася у договорі уже з врахуванням процентів.

Фактично нечинною була норма статті 286 ЦК 1963 p., за якою квартирна плата, яка справлялася з наймача у будинку, що був в особистій власності, могла бути лише на 20% вищою за державні ставки, причому оплаті підлягало не все житло, а лише кімнати. Тобто, за 1 кв. м жилої площі не дозволялося справляти плату по­над 18 коп. На той час за ті гроші можна було придбати хіба що 100 грамів дешевої ковбаси.

Розділ І. Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

Уоча укладення договору найму житла з такою мізерною пла-було з різних точок зору явно невигідним, суди при вирішен-^т? _ору з приводу несплати квартирної плати, закриваючи очі на ^н1_альне життя, присуджували суму, яка відповідала закону. Р Нечинними виявилися і окремі норми Закону України «Про ласність», зокрема стаття 38 «Власність членів трудового колек­тиву державного підприємства».

у всіх цих випадках через колізію закону і об'єктивних умов життя закон повністю або у певній частині не розпочинав реально своєї дії або згодом повністю чи частково втрачав регулюючу силу, хоча формально залишався нескасованим.

«Cessante ratione Juris, casat lex ipsa» - припиняється корисність закону, припиняється сам закон. Однак цю тезу, як застерігав про­фесор Олександр Огоновський, слід застосовувати дуже обережно¹.

Отже, формально не скасоване правило поведінки може фактично бути мертвим, недіючим взагалі або лише стосовно певних ситуацій.

Важко пробивають собі дорогу окремі новели Цивільного ко­дексу України через свідоме нехтування ними. Так, нотаріуси про­довжують посвідчувати довіреності на управління автомобілем, хоча ці відносини випливають із договору оренди або позички.

Окремі засоби масової інформації не зважають на цілу низку заборон, які покликані забезпечити фізичній особі можливість здійснення своїх особистих немайнових прав, трактуючи ці забо­рони як такі, що обмежують право на інформацію.

Нехтується нова термінологія, яка міститься у Цивільному ко­дексі.

Все це - результат звиклого правового нігілізму, поверхового ознайомлення з Кодексом, небажання чи психологічної неготовно-сті побороти утрамбовані часом штампи та стереотипи. Виправити ситуацію зможе лише час.

Ускладнять життя багатьох норм Цивільного кодексу конкуру­ючі норми Господарського кодексу.

Є у Цивільному кодексі і норми, які появилися у ньому випад­ково або без достатнього наукового моніторингу, а тому перспек­тива їх дії не є райдужною. Мова йде, зокрема, про деякі норми 1 лави 7 «Загальні положення про юридичну особу».

Не має сенсу стаття 1007 ЦК, відповідно до якої довіритель, Уклавши договір доручення, зобов'язаний видати повіреному дові­реність на вчинення юридичних дій, визначених у договорі.

Олександр Огоновський. Систем Австрійського права приватного.-^т- 1.-С. 37.

Українське цивільне право

Припинення чинності акта цивільного законодавства

Чинність акта цивільного законодавства або окремої правової норми може бути припинена:

1) прямим скасуванням цього акта або виключенням окремої норми, цілої глави або навіть розділу із тексту закону;

2) прийняттям нового закону стосовно того ж предмета пра­вового регулювання.

Як було зазначено у статті 1 Указу Президії Верховної Ради УРСР від 9 грудня 1963 р. «Про порядок введення в дію Цивільно­го та Цивільного процесуального кодексів УРСР», «до приведення цивільного законодавства УРСР у відповідність з Цивільним коде­ксом УРСР діючі акти застосовуються, оскільки вони не супере­чать цьому Цивільному кодексу». Аналогічної за змістом норми у Прикінцевих та Перехідних положеннях Цивільного кодексу не­має. За аналогією можна застосовувати норму статті 1 Перехідних положень Конституції України, за якою закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності Конституцією України, є чин­ними в частині, що їй не суперечать.

Та обставина, що у зв'язку з прийняттям закону, який інакше, ніж Цивільний кодекс УРСР, регулював певні відносини, протягом тривалого проміжку часу не були внесені зміни до Цивільного ко­дексу, зумовлювала виникнення на практиці низки проблем.

Так, Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» не містив обмежень щодо кількості будинків, які могли бути у власності членів сім'ї. Водночас формально залишалася чинною заборона, яка місти­лася у статті 101 ЦК 1963 p., оскільки своєчасно вона не була скасо­вана. Нотаріуси часто нехтували нормою Закону «Про власність», керуючись формально нескасованою нормою Цивільного кодексу.

Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від жовтня 1997 p., «загальновизнаним є те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено цим актом, автоматично скасову­ється однопредметний акт, який діяв у часі раніше».

У практику діяльності Верховної Ради України не увійшло пра­вило про одночасне прийняття нового закону з переліком змін, які торкнулися інших чинних законів. Отже, від суддів, нотаріусів ви­магається відповідна аналітична діяльність, щоб визначити коло змін до «старого» закону, внесених новим законом.

Те ж стосується наслідків набрання чинності в Україні міжна­родних конвенцій. Оскільки зміни у зв'язку з набранням чинності міжнародного договору до законів не вносяться взагалі або вно­сяться з великим запізненням, окремі практичні працівники вва-62

І

л'п І Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

пю обставину підставою для незастосування норм міжна-

^ж _н0Го договору.

Відповідно до частини 2 статті 4 ЦК, суб'єкт права законодав-

.. _інщіативи, який подав проект закону, що регулює цивільні від-

⁴⁰¹ ини інакше, ніж Цивільний кодекс, зобов'язаний одночасно

^Н°дати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу.

Обидва законопроекти Верховна Рада розглядає одночасно.

Не можна заперечувати проти цього правила законодавчої тех­ніки. Однак місце йому - не в Цивільному кодексі, адже мова йде про загальну вимогу до процесу законотворчості.