РІД, РІД „ПОВІСТИ“, ШИРША РОДИНА, ЗАДРУГА, ДВОРИЩЕ І ПОСЯБРИНА. ПЛЕМЯ. УПАДОК РОДОВОГО УСТРОЮ

Оперта на патріархальних основах родина входила в склад ширших родинно-економічних орґанїзацій.

У ріжних індоевропейських племен на початках їх історичного житя і гень пізнїйше бачимо сильно розвинений патріархальний родовий устрій. Родини, звязані спорідненнєм (по батьку) і ще більше — спільними сакральными, релїґійними звязками ¹), творять певні ґрупи, які служать підвалиною економічних і суспільно-полїтичних відносин. Словянські й спеціально — українські племена, безперечно, перейшли також через подібну стадию. Весїльний рітуал український виводить „роди“ молодого й молодої, численні, зложені з близших і дальших свояків:

Ой роде, роде богатий, подаруй товарець рогатий:

Ви, дайте, таточку, волики, а ви, мамонько, корову,

А ви дайте, братчики, баранцї, а ви дайте, сестрички, ягнички,

Ви, далекий родочку, червоні...

або:

Бо наш рід великий, щоб було чим обдїлити,

У нас роду много — не обдїлим всего... ²)

В ріжних явищах українського житя історичних часів ми стрічаємо слїди патріархального родового устрою, родових відносин-як нпр. ідею патріархального роду з його спільним майном у княжих відносинах староруської династиї, як виключеннє доньок від спадку в староруськім праві, і т. и. Ми чуємо ще, так би сказати, близькість сих родових відносин. Можливо, що сей родовий устрій в добі прасловянській і в часах словянського розселення ще був вповнї живий. Але в початках історичного житя українських племен бачимо його вже тільки в останках і пережитках, в формах ослаблених або розмішаних уже иньшими ідеями й принціпами.

Правда, сей родовий устрій племен словянських і спеціально — українських довго був і в певній мірі досї лишаєть ся справою спірною ; але значна частина спору полягає на неоднаковім розумінню термінів. Те все що виходить за границї тїснїйшої родини (зложеної з батька, матери й дїтей), розумієть ся, не конче ще рід, і ґрупа свояків, звязаних не родовими, а якимись иньшими (нпр. економічними) звязками, також не буде ґрупою родовою. Розуміючи рід як таку орґанізацію, де споріднені родини вяжуть ся силою чи принціпом сього споріднення певними реальними звязками, ми мусимо признати, що в історичних часах у українських племен ми бачимо тільки останки такого устрою.

Оборонцї родової теорії вказували часто на саму термінольоґію нашої найдавнїйшої лїтописи.

В Повісти дїйсно виступає як основа давнього руського, взагалї східнословянського побуту „рід“ : „Поляномъ же живущимъ о собЂ и владЂющимь роды своими, и живяху кождо съ родомъ своимъ на своихъ мЂстахъ, володЂюще кождо родомъ своимъ (вар.: роды своими)“, каже вона ³). Одначе перше нїж робити якісь виводи з сього, треба, подивитись, як властиво розуміє се слово Повість чи взагалї лїтопись. Показуєть ся, що се слово уживаєть ся в дуже загальнім значінню. Воно значить часом цїлий нарід: „ми отъ рода Рускаго“ ⁴), часом рід в значінню династиї, поколїння: „по сей братьЂ начаша дЂржати родъ ихь княжениє въ Полях“ ⁵), часом родину: Кий „съ родомъ своимъ“ (сам оден, без братів) хотїв осїстись на Дунаю, але йому не дали ⁶); в новгородській верзії Кий осїв ся на одній з київських гір „с родомъ своимъ“, а його брати на иньших горах ⁷). Очевидно, в сїм тїснїйшім значінню родини ужите се слово і в наведенім вище, клясичнім текстї лїтописи про Полян : кождий жив із своєю родиною й нею правив (пригадаємо індоевропейське означеннє для чоловіка-батька, як пана, володаря). Тільки ся родина не конче мусїла бути тїсною родиною в сучаснім значінню, зложеною з батька й недорослих дїтей, а могла бути родиною ширшою.

В землях українських, і иньших східнословянських (білоруських і великоросийських), у Словаків, Болгар, а найбільше — у західнїх Сербів додержали ся до наших часів ширші родини, зложені з кількох родин тїснїйших, звичайно звязаних між собою спорідненнєм в мужеській лїнїї, зі спільним майном, під управою свого старшини — найчастіше старшого в родї (хоч і не виключно). Нинї все ширше приймаєть ся погляд, дїйсно дуже правдоподібний, що в сих родинно-економічних звязках, які відповідають ширшій індийській родинї (joint family, Grossfamilie) і звістні в ріжних часах у всїх майже індоевропейських племен, маємо пережиток не тілько словянської, а й взагалї індоевропейської старовини. Зрештою в певних економічних обставинах (нпр. де хлїборобство вимагає більшого числа рук до роботи) такі комбінації родин так практичні, і зрештою так прості, що диктують ся самими обставинами ⁸). Не будучи такою складною й крухою інституцією, як орґанїзація родова, такі ширші родини могли зносити лекше всякі суспільні й кольонїзацийні переломи, могли безконечно довго держати ся як останки родових орґанїзацій, або й незалежно від них завязувати ся.

З поміж словянських народів, як я вже сказав, найбільше й найживійше задержали ся сї ширші родини у західнїх Сербів, тут через те найскорше звернули на себе увагу дослїдників та стали вихідною точкою для дальших спостережень. В лїтературі звуть ся вони звичайно „задругами“, хоч ся назва в дїйсности стрічаєть ся тільки спорадично, і виробленого, технїчного імени ширша родина не має ⁹). Зрештою тут імя не має значіння. Ним означають ширші родини, що складають ся з більшого числа властивих родин, спільного походження по мужеській лїнїї — до третього, четвертого, часом пятого колїна. Постороннї особи також можуть увійти до такої ширшої родини через ожененнє або через умову, але взагалї така чужородна домішка незначна і такі мішані задруги стрічають ся рідше,-се передовсїм союз рідних по батьку. Його члени мають спільне майно, провадять спільне господарство й мешкають вкупі, в хатках, зібраних наоколо хати, де мешкає голова — домачин; в середнїх задругах буває 15-20 люда, найбільше, виїмково велике число, якого вони досягають, се 50-60. Править задругою звичайно старший віком — батько або старший в родї, але не конче; часом домачином буває хтось молодший, особливо до того здібний; вибирає його задруга; коли нема дорослих мужчин, домачином може бути й жінка (особливо мати — удова), навіть дївчина. Домачин заступає задругу перед всякими постороннїми, кермує господарством; одначе права його ограничені: у всїх важнїйших випадках він не може рішати сам, а цїла задруга. Задруга має своє імя, переважно патронїмічне, що додаєть ся до імен її членів. Розростаючи ся, вона роспадаєть ся на дрібнїйші задруги або поодинокі родини; подїл майна робить ся різно — по числу голов, чи по певним ґенеальоґічним лїнїям, чи відповідно до більшої або меньшої скількости працї, вложеної в спільне майно поодинокими родинами. Цїлого села задруга не творить нїколи, а входить як складова частина його.

В гірських місцевостях галицької й угорської Руси заховались до наших часів подібні до задруги ширші родини, тільки меньші числом: вони досягають до 25 душ, з недїленим майном, під управою „ґазди“, або „завідцї“, найчастїйше — старшого в родинї, що кермує господарством і заступає родину перед стороннїми. Такі-ж ширші родини стрічають ся, хоч дуже зрідка, і де инде на Українї, а в XVIII столїттю вони стрічались далеко частїйше ¹⁰). Крім того нам добре звісні форми, що здавна розвинулись у нас з сеї початкової ширшої родини.

В ріжних околицях України: в Галичинї, на Поділю, на Волини і в Полїсю ми стрічаємо в актах XIV-XVI в. т. зв. „дворища“; близші звістки про них маємо з XVI в., але тодї сї дворища (в латинських актах аrеае) були вже пережитком. Дворище меньше від тих великих задруг, по великости відповідає гірським ґаздівствам, Тільки виїмково стрічають ся більші дворища (як в однім випадку — 27 господарів). Кровний звязок лежить переважно в основі дворища (на се вказують і їх імена, часто патронїмічні, або виведені від імен своїх старшин), але чужеродна домішка тут частїйша: стрічаємо дворища зложені з двох осібних родин, що мають свої осібні призвища. Що до способів володїння у членів дворища звістки наші дуже бідні; безперечно, в спільнім володїнню зіставались луки, лїси то що; орна земля в XVI в., хоч не всюди поділена реально, здаєть ся, не була вже і спільною власністю: кождий має свою, бодай ідеальну частину, що відповідає спадщинному подїлу, ґенеальогії членів, не загальному числу голов в данім моментї. Безперечно, давнїйше всї взагалї ґрунти були спільною власністю дворища. На зверх виступає дворище як цїлість, всякі повинности відбувають ся з дворища, а не з господарства.

Анальоґічне з дворищем явище-се посябрина, „себровство“, спілка „сябрів“. Се теж ґрупа господарств, звязаних переважно кровним спорідненнєм, часом з неподїльними ґрунтами, часом з правами на певні ідеальні частини в спільних ґрунтах і вигодах. В лївобічній Українї, де нова кольонїзація і велика соціальна революція дали народу, можна сказати, пережити ще раз на ново цїлу еволюцію форм власности, сї посябрини були в силї ще в XVIII віцї ¹¹).

Як на пережитки подібного устрою вкажу ще на села околичної шляхти на Поділю, в Барщинї, де поодинокі кутки („части“) сїл розвинулись із таких дворищ, і ще в XVIII в. не мали докладно поділених ґрунтів ¹¹). Лївобічний хутір у своїм початку був властиво теж нїчим иньшим як старим дворищем ¹²).

Дворища або посябрини ми знаємо близше в часах, коли вони вже кінчили своє істнованнє. Для давнїйших часів ми мусимо в них припустити більше значіннє кровного звязку та спільне володїннє, так що сї форми стрінуть ся з тими ширшими родинами, і вони разом будуть відповідати „роду“ нашої Повісти. Ми можемо означити його як родинно-господарський звязок ґрупи людей, звязаних кровним спорідненнєм по батьку (рідше — з домішкою чужеродцїв), що спільно провадять господарство під проводом свого старшини, чи „старця“, який „володїє“ сим родом. На обсяг сього староруського роду може вказувати постанова Руської Правди про пімсту: право мстити мають батько і сини, брати, сини брата і сестри ¹³)-се й буде звичайний склад такого тїснїйшого „роду“.

Память про спорідненнє, розумієть ся, ішла далї сих тїсних границь. Але далеко не скрізь і не всюда тїснїйші роди чи ширші родини свідомістю самого споріднення, чи певними традиціями, які сімулювали спорідненнє, вязали ся в ширші орґанїзації, які б можна назвати справдї родами у властивім значінню того слова. Ми бачимо їх у західнїх Сербів, де такі родові орґанїзації, під іменем брацтва і племени дожили до наших часів. В „брацтва“ входять цїлі села, чи поодинокі задруги з ріжних сел, що ведуть свій рід від спільного предка і носять спільне призвище; число таких братчиків часом рахуєть ся на кілька тисяч, але вони уважають ся свояками і до недавня не женились у своїм брацтві ¹⁴). З брацтв складаєть ся „племя“; з рештою брацтво, розростаючись, само може перейти в племя ¹⁵). Українські племена, судячи з ріжних пережитків, також перейшли через таку стадію, коли в склад роду входили не тільки близші свояки, а й „далекий родочок“. Але в старій Руси ми вже не стрічаємо слїдів якихось ширших родових орґанїзацій, хоч дуже правдоподібно, що траплялись не раз ґрупи „родів“ і сїл, що виводили себе від спільного кореня і уважали себе спорідненим. „Братчина“ в найдавнїйшім східно-словянськім матеріалї се вже союз сусїдніх осель, звязаний релїґійними, сакральними звязками ¹⁶). На традицію ще ширших родових ґруп вказує той загально-словянський факт, що старі імена племен дуже часто сформовані в патронїмічній формі на — ичі; таку форму приймають і назви, що мають на певно не родовий, а територіальний початок, от як наші Дреговичі (пізнїйше в тій формі прозивають ся люде навіть від імени міста, як Псковичі, Тверичі і т. д.). Сей факт, що має анальоґії й у иньших індоевропейських народів (у Ґерманцїв нпр. наросток inga), вказує, що племена в своїй основі з початку уважались ґрупами людей споріднених, спільного коріня; теж саме значить уживаннє слова „рід“ в значінню племени, народу-„мы отъ рода Рускаго“.

Але се в IX-Х в. був тільки неясний відгомін минулого. Старі родовоплемінні орґанїзації, правдоподібно, значно ослабли, або й потратили ся в часах словянського розселення й пізнїйших кольонїзаційних змінах. Ті племена, які виступають перед нами в X- XI, занадто великі, занадто екстензивні, аби в них могла держати ся традиція спільної ґенеальоґії. Певні племінні імена могли бути принесені з правітчини; навіть основою нових племінних ґруп могли послу-жити старі родовоплемінні орґанїзації (особливо на територіях близших до правітчини, до вихідних точок розселення). Але на новій теріторії племена сформували ся безперечно під рішучим впливом ґеоґрафічно-кольонїзаційних обставин — тим більше рішучим, чим то було дальше від правітчини, а близше до кольонїзаційної періфер