Особливості сучасного технологічного розвитку

У сучасному міжнародному оточенні здатність компанії до технологічних нововведень є основним джерелом її конкурентоспроможності.

Технологічна політика підприємства або організації – це набір принципів і дій (спосіб діяльності), на основі якого вибираються, розроблюються і впроваджуються нові продукти і технологічні процеси.

Можна визначити такі основні завдання технологічної політики фірми:

1) моніторинг науково-дослідних досягнень у світі, а також загальних технологічних тенденцій;

2) стимулювання постійного підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня персоналу компанії;

3) визначення факторів, що сприяють інноваціям (нововведенням);

4) формування організаційної структури підприємства, найсприятливішої для здійснення безперервного інноваційного процесу, забезпечення мотивації персоналу;

5) координація і досягнення узгодженості дій різних підрозділів компанії з проведення НДДКР (науково-технічних досліджень і дослідно-конструкторських розробок).

Існують три такі закономірності сучасного технологічного розвитку:

· S-крива;

· розрив технологічного ланцюга;

· перевага «нападників».

Спочатку зусилля дослідників зростають без істотного підвищення результату, потім після знаходження потрібного рішення віддача від подальших інвестицій зростає і наприкінці віддача знову спадає.

Таким чином, якщо крута частина кривої починає вирівнюватись, варто змінити напрями зусиль розробників, звернувши увагу на інші параметри продукту чи процесу.

Сутність розриву технологічного ланцюга полягає у визначенні доцільності освоєння нової продукції і точки переходу на іншу, більш ефективну криву.

Зазначені закономірності стають підставою для утворення специфічного технологічного парадоксу міжнародних корпорацій.

Наприклад, Гордон Мур, винахідник мікропроцесора (1971р.), сформулював закон, за яким процесингова потужність подвоюється кожні 18 місяців. Цей закон діятиме, за спостереженнями вчених, щонайменше до 2010р., коли процесингова потужність перевищить рівень 1975 р. у 19 млн. разів.

Взаємодія розглянутих факторів призводить до змін у корпоративній культурі, сприяючи переходу на децентралізоване управління МНК.

За сучасних умов дійсно передовими є ті компанії, що спроможні уважно відстежувати всі ринкові та технологічні тенденції, творчо реагувати на ті можливості й загрози, які ці тенденції несуть у собі, постійно генерувати нові ідеї та продукти і швидко та ефективно використовувати їх з урахуванням глобального масштабу. Технологічна політика слугує двоєдиній глобальній меті фірми: по-перше, знизити ризики і вижити, по-друге, підвищити ефективність власної діяльності, стати прибутковішою.

Інтернаціоналізація НДДКР також спрямована на досягнення цієї мети шляхом створення цілого ряду переваг:

1) полегшення доступу до дефіцитних ресурсів;

2) наближення компанії до споживачів її продукції (послуг);

3) полегшення доступу до ринку (необхідність дотримання місцевих стандартів, додержання національної економічної і науково-технічної політики тощо);

4) зниження витрат і ризиків;

5) обхід законодавчих обмежень.

Взаємозв'язок технологічного розвитку з міжнародними процесами показано на рис. 9.1.

Глобальний характер конкуренції не лише робить нововведення більш значними для ТНК, але й зумовлює необхідність пошуку нових шляхів створення інновацій. Традиційно більшість МНК застосовувала один із двох класичних типів проведення технологічної політики: „center-for-global” (політика глобального центру), „local-for-local” (політика поліцентризму).

Рисунок 9.1 – Вплив нових технологій на процеси глобалізації

Під час проведення технологічної політики менеджери МНК повинні в один і той самий час підвищувати ефективність централізованих і локальних інновацій, а також створювати умови для пошуку нових форм здійснення транснаціональних інновацій. Таким чином, крім вищеописаних типів інноваційного процесу, за останні роки дедалі більшого поширення дістають нові методи здійснення технологічних змін. Ці методи можна поділити на дві категорії: „locally-leveraged” (розподілена система технологічного розвитку) і „globally-linked” (інтегрована система технологічного розвитку).

Розподілена система технологічного розвитку дозволяє менеджменту МНК об'єднати інноваційні ресурси всіх дочірніх фірм і використовувати їх для всієї корпорації. МНК отримує властивість реагувати на ринкові зміни, які проявляються в одній країні, і застосовувати їх для виявлення подібних тенденцій в інших країнах. Даний спосіб проведення технологічної політики вимагає від менеджменту розвивати і контролювати процес навчання кадрів дочірніх фірм корпорації, координувати їх діяльність у сфері НДДКР, але дає можливість компанії значно підвищити ефективність використання інноваційних ресурсів.

Однак локальні нововведення, розроблені одним внутрішньодержавним відділенням, не завжди легко передаються в інші відділення. Основні перешкоди полягають у спробах трансферту продуктів або процесів, що не задовольняють умови іншої країни; у недостатній координації трансфертних механізмів; у бар'єрах, що визначаються синдромом «зроблено не в нас», який проявляється у боротьбі національних відділень за проведення своїх власних автономних НДДКР.

Інтегрована система технологічного розвитку означає, що кожна одиниця своїми власними унікальними ресурсами сприяє розробленню спільних інновацій. Цей тип технологічної політики краще за інші придатний для умов, коли потреба в інноваціях не відповідає дослідницьким можливостям даного внутрішньодержавного відділення або коли об'єднані ресурси і можливості кількох організаційних одиниць можуть сприяти ефективнішому розробленню необхідної технології. Створення гнучких зв'язків дозволяє об'єднати зусилля багатьох одиниць для отримання МНК ефекту синергії.

Але такий процес створення інновацій також має свої обмеження. Він потребує значної міжнародної координації, яка може стати надто дорогою і неефективною. Численні міжнародні зв'язки між різними організаційними одиницями МНК, які необхідні для обслуговування цього процесу, також можуть перевантажити компанію через невизначеність і надмірне розпорошення влади.

Завдання менеджера МНК полягає не в сприянні поширенню того чи іншого типу інноваційного процесу, а в пошуку і впровадженні таких організаційних систем, які сприяли б забезпеченню ефективності всіх цих процесів. Інакше кажучи, він повинен в один і той самий час, по-перше, підвищувати ефективність кожного типу інноваційного процесу, по-друге, створювати умови, що дозволяють впроваджувати технологічні зміни всіма способами одночасно.