РУЧНІ ГРАНАТОМЕТИ

Ідеї, що закладені у конструкції гранатометів, були сформульовані ще у кінці XIX ст. У першій половині ХХ ст. (30-і роки) радянський інженер Курчевський розробив динамореактивну зброю, але у військах Радянського Союзу вона з’явилась лише після другої світової війни, хоча наші союзники (американці) та противники (німці) ще у 1942–45 рр. активно використовували реактивні протитанкові рушниці та гранатомети.

Першим зразком ручної реактивної протитанкової зброї у СРСР став гранатомет РПГ-2 з гранатою ПГ-2, прийнятий на озброєння у 1949 р. Після військових випробувань з 1950 р. у війська надходить більш потужний станковий СПГ-82, а у 1958 р. РПГ-4 з прицільною дальністю стрільби 300 м.

Наказом Державного комітету з оборонної техніки у 1958 р. для введення єдиної технічної політики головним підприємством із розробки гранатометних комплексів визнано ГСКБ-47 – нині ГНПП “Базальт”.

У 1961 р. ГСКБ-47 створює знаменитий гранатомет РПГ-7В (“шайтан-трубу”) з надкаліберним активно-реактивним пострілом ПГ-7В (рис. 4.97, д). За популярністю РПГ-7В прирівнюється до автомата Калашникова.

Особливістю пострілу ПГ-7В (рис. 4.99, а) є реактивний двигун, розташований у каморі довжиною 250 мм за головною частиною гранати. Реактивний заряд являє собою шашку нітрогліцеринового пороху. Гази, що утворюються при її горінні, виходять крізь 6 отворів соплового блока, розташованого у передній частині реактивного двигуна. Завдяки сповільнювачу реактивний двигун запускається на безпечній від гранатометника відстані (15–20 м). Зі ствола граната вистрелюється за допомогою стартового заряду, що приєднаний різьбою до реактивного двигуна. Реактивний двигун ПГ-7В діє 0,4–0,6 с; за цей час граната пролітає так звану активну відстань у 100–120 м. Під час вильоту зі ствола її швидкість становить 120 м/с, а в кінці повного згорання заряду – 300 м/с. У польоті граната стабілізується за допомогою крил, що розкриваються після її вильоту зі ствола, та за рахунок обертання навколо своєї осі зі швидкістю декілька десятків обертів за секунду (дод. 2.7).

У 1969 р. розроблено модернізований постріл ПГ-7ВМ (рис. 4.99, б), калібр і маса якого зменшені, а бронепробивна дія зросла до 300 мм. Створено постріли: ПГ-7ВС (1973 р.) ­– підвищеної ефективності та ПГ-7ВЛ (1977 р.) – підвищеної бронепробивної дії до 500 мм броні (рис. 4.99, в, г).

Постріл ПГ-7ВР(рис. 4.99, д) збільш потужною гранатою, кумулятивний струмінь якої пробиває до 600 мм броні, розроблено у 1988 році. Він призначений для ураження танків з динамічним захистом і має дві частини: попередній заряд калібру 64-мм та основний заряд калібру 105-мм. Попередній заряд пробиває пластини динамічного захисту, після чого спрацьовує основна частина гранати і формується кумулятивний струмінь.

Постріл ТБГ-7В (рис. 4.99, е) з фугасною бойовою частиною калібру
105-мм з’явився у 1997 р. При зіткненні цієї гранати з перешкодою виникає об’ємний вибух, потужність якого більша ніж у фугасних 120-мм снарядів.

У 1999 році ГНПП “Базальт” створює постріл для ураження живої сили – ОГ-7В (рис. 4.99, ж). 40-мм каліберна осколкова граната не має реактивного двигуна, а постріл здійснюється за рахунок метального заряду ПГ-7ПМ.

Протитанкові постріли ПГ-7Л і ПГ-7С (рис. 4.99 и, к) призначені для ураження броньованих цілей потужною бризантною вибуховою сумішшю ОКФОЛ на основі октогену.

Модернізувався також і сам гранатомет; так, у 1963 році на озброєння ВДВ надходить десантний варіант РПГ-7Д (рис. 6.1, б). Ствол у нього знімний, довжина у розібраному стані скоротилася з 960 до 630 мм.

Для стрільби пострілами ПГ-7ВР, ТБГ-7В та ОГ-7В розробили гранатомети: РПГ-7В1 з легкознімними сошками і оптичним прицілом
ПГО-7В та РПГ-7В2 з більш удосконаленим оптичним прицілом ПГО-7В3.

Наприкінці 60-х років на озброєння надходять одноразові протитанкові гранатомети, більшої потужності, недорогі та прості у використанні. Так, у 1970 р. на озброєння ВДВ надходить новий варіант гранатомета РПГ-16, що розбирається на дві частини. Постріл ПГ-16В – каліберний, він має калібр 58,3-мм і масу 2,05 кг. Початкова швидкість гранати – 250, а максимальна – 475 м/с, прицільна дальність стрільби з РПГ-16 – до 800 м. У 1972 р. був розроблений реактивний протитанковий гранатомет РПГ-18, що складається з двох труб – внутрішньої з алюмінієвого сплаву та зовнішньої склопластикової. Для приведення його у бойове положення труби необхідно розсунути і ствол із 705 мм стає довжиною 1050 мм. Граната ПГ-18 – каліберна, її реактивний двигун працює лише у каналі ствола. Подальшим розвитком став реактивний протитанковий гранатомет РПГ-22 (1980 р.) з підвищеною початковою швидкістю гранати та дальністю прямого пострілу до 160 м. Гранатомети РПГ-18 і РПГ-22 виготовлялись до 1993 року.

З 1985 року на озброєння надходить більш сучасний зразок – РПГ-26. Він має склопластиковий пусковий пристрій постійної довжини 770 мм. Граната має велике прискорення, дальність прямого пострілу до 170 м і бронепробивну дію – 440 мм. Більш потужним протитанковим засобом став РПГ-27 (1989 р.), який створювався для ураження танків з динамічним захистом. Довжина РПГ-27 становить 1135 мм, маса у зборі – 8,3 кг (дод. 2.6).

Для використання пускових пристроїв РПГ-26 та РПГ-27 створені нові зразки піхотної реактивної зброї з бойовими частинами багатофакторного ураження – реактивні штурмові гранати РШГ-1 і РШГ-2, які застосовуються для знищення живої сили, автомобілів та легкоброньованої техніки.

Наявність на озброєнні гранатометів РПГ-7 з пострілами різноманітного призначення, а також протитанкових і штурмових гранат дозволяє механізованим підрозділам ефективно вирішувати завдання протитанкової оборони та ураження польових укріплень без залучання додаткових засобів.