РУЧНІ ГРАНАТИ

Гранати (італ. granata, від латин. Granatus – зернистий) – боєприпаси, що призначені для ураження живої сили та військової техніки супротивника.

Перші спогади про бойове застосування снарядів, які вибухають після падіння, дійшли до нас із ХІV ст., коли при обороні міст Київської Русі від набігів татаро-монгольських орд на голови нападників зі стін кріпостей скидались глиняні глечики та шари, наповнені “зіллям”, тобто чорним порохом зі вставленим і запаленим гнотом. У ХV ст. вибухові снаряди були застосовані і у польовому бою, вони кидались руками. У російській армії (ХVІІІ ст.) солдат, озброєних гранатами, називали гренадерами. Крім рушниці зі штиком у полотняній торбі, вони носили з собою чотири чавунні гранати вагою по 4 кілограми. “Справжні гренадери” повинні були кидати гранати на відстань понад 50 кроків.

Під час оборони Севастополя (1854–55 р.) російський вчений М. М. Зінін першим у світі запропонував споряджати гранати не чорним порохом, а нітрогліцерином з більш високими бризантними властивостями.

З 1884 року російська армія озброюється гранатами капсульного типу ударної дії і лише у 1910 р., одна з перших у світі, вона отримує гранату дистанційної дії з запалом, розрахованим на 5 секунд горіння, а з 1915 р. став використовуватись запал, час горіння якого скоротився до 3,5 секунд.

Наприкінці 1939 року на озброєння Червоної Армії надходить граната конструктора І. Ф. Хромєєва під офіційним табельним індексом Ф-1, яка мала чавунний корпус із зовнішніми насічками. Прототипом її конструкції стала французька осколкова граната F-1 зразка 1915 р., яку разом із англійською ще в роки першої світової війни російські солдати охрестили “лемонкою” – саме так, з літерою “е”. Французьку – за схожість з англійською, а англійську – за прізвищем її конструктора Лемона. У подальшому за схожість форми гранати з лимоном гранату Ф-1 стали називати “лимонкою”.

Наприкінці 1941 року військовим інженером С. Г. Коршуновим була розроблена і випробувана безрукояткова осколкова граната, яка отримала індекс РГ-42. У ній вперше був використаний уніфікований запал до ручних гранат (УЗРГ) конструктора Є. М. Віценні. Цей запал декілька разів був модернізований, так у 1961 р. він отримує назву УЗРГМ (модернізований), а пізніше – УЗРГМ-2. На озброєнні армій колишнього СРСР і до цього часу знаходяться дистанційні гранати Ф-1 та РГД-5 (рис. 4.98) з запалом УЗРГМ-2.

Окрім ручних гранат дистанційної дії, на озброєнні армії ЗС України перебувають гранати ударно-дистанційної дії РГН та РГО, а також ручна протитанкова кумулятивна граната інерційної дії (РКГ-3ЕМ).

У сучасному бою ручні гранати є дуже дієвою зброєю, навіть невелика їх кількість, а іноді й одна вміло кинута граната може завдати значної шкоди більш технічно озброєному супротивнику.

Останнім часом визначена систематизація гранат. Так, усі зразки ручних гранат, які знаходяться на озброєнні ЗС України, класифікуються:

а)за призначенням:

– бойові;

– спеціального призначення;

– навчальні;

б) за тактичним використанням:

– наступальні (РГД-5, РГН);

– оборонні (Ф-1, РГО);

– протитанкові (РКГ-3ЕМ);

– навчально-імітаційні (УРГ-Н, УРГ, УПГ-8);

в) за принципом дії механізмів:

– гранати дистанційної дії (РГД-5, Ф-1);

– гранати ударної-дистанційної дії (РГО, РГН);

– гранати ударної дії (РКГ-3ЕМ);

г) за дією вражаючого елемента:

– осколкові (РГД-5, Ф-1, РГО, РГН);

– кумулятивні (РКГ-3ЕМ);

д) за способом застосування:

– ручні;

– що вистрелюються з гранатометів (гвинтівочних – каліберні; ручних та станкових – каліберні та надкаліберні);

е) за способом стабілізації у польоті:

– що стабілізуються (РКГ-3ЕМ);

– що нестабілізуються (всі інші).

Бойові, навчальні та гранати спеціального призначення додатково ще розподіляються згідно рис. 5.1 на:

Рис. 5.1. Класифікація ручних гранат