Поняття та ознаки господарсько-правової відповідальності 4 страница

регулюючої, яка полягає у встановленні таких правил господарювання, що за­безпечують виробництво необхідних для суспільства товарів, робіт, послуг;

стимулюючої, що проявляється в спонуканні учасників конкуренції вдоско­налювати виробництво (щодо якості, ціни, кількості, асортименту товарів, робіт, послуг, запровадження новітніх технологій) з метою збереження або збільшення своєї частки на ринку;

контрольно-сигналізаційної, основне спрямування якої полягає у здійсненні контролю учасників конкуренції над власним виробництвом, його ефективністю

та діяльністю своїх потенційних контрагентів: відсутність попиту на власну про­дукцію, товари, роботи, послуги сигналізує про негаразди у власній діяльності та необхідності вдосконаленні виробництва, а відсутність попиту на продукцію потен­ційних контрагентів - про недоцільність встановлення з ними договірного зв'язку.

Основними учасниками ринкової конкуренції є виробники та споживачі, ін­тереси яких взаємопов'язані: виробники задовольняють свої інтереси щодо отри­мання прибутку від своєї діяльності за рахунок задоволення інтересів споживачів у товарах певного асортименту, відповідної якості та в необхідній кількості. Од­нак на ринку, попри юридичну рівність усіх учасників відповідних правовідносин, реальними можливостями щодо задоволення своїх інтересів мають економічно сильніші з учасників. Відтак малі та середні виробники (підприємці), більшість споживачів опиняється в залежності від ставлення до них крупних виробників. Зловживання останніми своїми можливостями призводить до порушення закон­них інтересів інших виробників (щодо доступу на ринок та дотримання їхніх прав і врахування законних інтересів з боку конкурентів) та споживачів (щодо безпе­ки, кількості, асортименту, якості, ціни товарів).

Економічна конкуренція можлива лише за умов збалансованого поєднання приватних інтересів її учасників і публічних інтересів - щодо дотримання прав та законних інтересів споживачів, держави як організатора господарського життя в суспільстві, територіальних громад щодо екологічної безпеки виробництва тощо.

Лише за цієї умови, що вимагає від усіх учасників ринкових відносин добро­совісної поведінки у сфері господарювання, можлива реальна конкуренція і, від­повідно, її позитивний вплив на економіку та добробут громадян-споживачів. Проте частина учасників економічної конкуренції з метою отримання максималь­ного рівня прибутку ігнорують і навіть грубо порушують права та законні інтер­еси інших осіб - як публічні, так і приватні (окремих учасників відносин у сфері економічної конкуренції).

Зазначена обставина зумовлює необхідність регулювання економічної конку­ренції з подвійною метою: з одного боку, для стимулювання конкуренції як еконо­мічного регулятора господарського життя, а з іншого - для забезпечення її циві­лізованості, тобто врахування публічних інтересів та законних інтересів окремих учасників конкуренції від проявів недобросовісної конкуренції та монополістич­них зловживань. Подібне поєднання приватних і публічних інтересів спроможна здійснити лише держава завдяки наявності у неї владних повноважень, що забез­печують відповідний вплив на всіх учасників господарського життя в суспільстві.

2. Поняття недобросовісної конкуренції

та монополістичних порушень

Економічна конкуренція (як її визначає законодавець у ст. 1 Закону «Про за­хист економічної конкуренції») - це змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають мож­ливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт госпо­дарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Учасниками відносин у сфері економічної конкуренції є кілька категорій осіб:

• виробники продукції, товарів, робіт, послуг;

• споживачі;

• особи, що регулюють відносини у сфері конкуренції. Розрізняють дві кате­горії таких осіб: 1) ті, що мають відповідні повноваження та діють з метою підтримання конкурентного середовища, попередження та недопущення негативних проявів конкуренції та монополізму, накладення на порушни­ків передбачених законом санкцій; 2) особи, що, маючи ринкову владу, дик­тують іншим учасникам ринку та споживачам свої умови доступу на ринок та/або реалізації товарів. Перша категорія осіб (зазвичай уповноважені органи держави) діє в інтересах суспільства, друга - у власних інтересах і нерідко на шкоду економічній конкуренції, що зумовлює встановлення від­повідних обмежень.

Конкуренція має позитивну і негативну сторони (прояви).

Конкуренція у позитивному розумінні стимулює суб'єктів господарювання до ефективної діяльності з метою забезпечення споживачів товарами (послугами) високої якості, у необхідній кількості та асортименті та за доступними цінами. Така конкуренція називається нормальною, добросовісною тощо. Вона вимагає від суб'єктів господарювання дедалі вдосконалювати виробництво товарів (ро­біт, послуг) щодо їх якості, асортименту, доступності цін для населення, аби не втратити своїх споживачів. Добросовісна конкуренція прийнятна для споживачів і суспільства в цілому, оскільки приносить підвищення життєвого рівня та сприяє прогресові в економіці.

Водночас для суб'єктів господарювання участь у конкуренції, конкурентній боротьбі досить виснажлива. Аби полегшити собі цю боротьбу, деякі з них почи­нають використовувати несумлінні способи конкурентної боротьби. Таку конку­ренцію називають недобросовісною, непорядною.

Недобросовісна конкуренція нехтує інтересами споживачів та інших учас­ників ринкових відносин. Вона може призводити до погіршення якості товарів (робіт, послуг), зменшення їх асортименту; дозоляє отримувати незароблений прибуток. Якщо нечесна конкуренція призводить до монополізації ринку підпри­ємцем, що її застосовує, то виникає монополізм.

Буквальне значення слова «монополізм» (в перекладі з грецької «продаю один») можна визначити як домінування окремого підприємця або групи підпри­ємців на ринку певного товару. Монополістичними (антиконкурентними) вважа­ють дії чи бездіяльність суб'єктів господарювання або органів влади та управління, спрямовані на обмеження, недопущення або припинення конкуренції. Відповід­но до ст. 12 Закону «Про захист економічної конкуренції» (далі - Закон) суб'єкт господарювання визнається монополістом, якщо він володіє ринковою владою, завдяки тому що (1) на ринку немає жодного конкурента або (2) він не зазнає зна­чної конкуренції внаслідок обмеження можливостей доступу інших суб'єктів до відповідних ринків збуту або продажу товарів. За загальним правилом монополь­ним (домінуючим) визнається становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку певного товару перевищує 35% і він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Монополістом може бути визнано кожного з кількох суб'єктів гос­подарювання: (і) двох і більше - якщо стосовно певного товару між ними немає конкуренції чи є незначна конкуренція і, крім них, на ринку немає жодного кон­курента або вони, разом узяті, не зазнають значної конкуренції (ч. 4 ст. 12); (2) не більше трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать більші частки, а сукупна їхня частка на ринку перевищує 50%, а також (3) не більше ніж п'ять суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші част­ки, а сукупна їхня частка на ринку перевищує 70%, і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови ч. 4 ст. 12 Закону (ч. 5 ст. 12).

Монополізм, як і конкуренція, також має позитивну і негативну сторони.

Негативний прояв монополізму полягає в обмеженні конкуренції з боку мо­нополіста, який бажає неподільно панувати на ринку певного товару, диктуючи умови реалізації своїх товарів. Це призводить до зниження якості товарів, змен­шення їх асортименту та підвищення цін на товари. Такі прояви монополізму не­бажані для споживачів і суспільства в цілому.

Однак монополізм може виконувати й позитивну функцію. Зокрема це стосу­ється випадків, коли монопольне становище одного або групи підприємців вини­кає у результаті використання новітніх технік і технологій, які дозволяють випус­кати принципово нову продукцію (товари) або продукцію з принципово новими властивостями. Подібний монополізм є сприятливим для ринку, оскільки не по­слаблює, а підвищує конкуренцію з боку інших підприємців, які мобілізують свій економічний, науковий і технічний потенціал, аби знайти своє місце на ринку но­вого товару. Прикладом такого монополізму є японська фірма «Соні», американ­ська «Майкрософт», успіх яких у галузі відповідно побутової аудіо-, відеотехніки та комп'ютерних технологій викликав появу ринків нових товарів, активізацію діяльності інших компаній на цих ринках, а згодом - посилення конкуренції та подолання монополізації зазначених ринків.

Позитивними є також природні монополії на зразок підприємств водо-, газо-, електропостачання, залізниці тощо. Такі природні монополії забезпечують най­нижчу собівартість продукції, робіт, послуг, проте потребують контролю з боку держави та встановлення низки обмежень з метою запобігання зловживань своїм монопольним становищем на ринку.

Таким чином, для споживачів, суспільства, держави неприйнятними (небажа­ними) є негативні прояви конкуренції та монополізму. В зв'язку з цим держава втручається в економічне життя з метою обмеження або недопущення недобросо­вісної конкуренції, підтримання конкурентного середовища на товарних ринках, а також заохочення позитивних проявів монополізму та конкуренції.

3. Правові засади державного регулювання

економічної конкуренції

Здійснюючи господарську діяльність, і монополісти, і конкуренти прагнуть до одного - забезпечити собі найвигідніші умови виробництва та продажу товарів на тому чи іншому ринку, використовуючи при цьому насамперед позитивні риси конкуренції та монополізму. Однак деякі з учасників економічної конкуренції зловживають своїми можливостями, ігноруючи публічні інтереси та приватні ін­тереси окремих учасників ринкових відносин. Меті забезпечення збалансованого врахування цих інтересів у сфері економічної конкуренції відповідає державне її регулювання.

Державне регулювання конкуренції та монополізму здійснюється на таких за­садах (принципах):

• з метою задоволення потреб населення як кінцевих споживачів, що дося­гається шляхом захисту прав споживачів як економічно слабшої сторони у відносинах з товаровиробниками;

• забезпечення свободи конкуренції, що стимулює розвиток суперництва між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва та продажу товарів з метою розширення їх асортименту, покращення якості тощо;

• сприяння підприємництву, що забезпечує безперешкодний вибір та втілен­ня заохочуваної законодавством господарської діяльності.

Разом з тим держава з метою захисту національних чи інших категорій пу­блічних інтересів може вживати заходи, що певною мірою обмежують свободу конкуренції. Це стосується випадків захисту національного товаровиробника від недобросовісних дій зарубіжних виробників на ринках України (демпінговий або субсидований імпорт).

Державне регулювання економічної конкуренції забезпечується за допомогою системи заходів, що здійснюються уповноваженими органами і спрямовані на попе­редження недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань, їх усунен­ня та застосування заходів відповідальності до порушників встановлених державою правил у сфері економічної конкуренції. Система цих заходів складається з:

• нормативно-правового регулювання;

• надання в передбачених законом випадках дозволів на економічну концен­трацію та/або узгоджені дії (у разі якщо позитивний ефект від цього є біль­шим, ніж негативні наслідки), погодження установчих документів та угод, що опосередковують ці процеси;

• контролю за станом ринку й дотриманням її учасниками встановлених дер­жавою правил щодо забезпечення економічної конкуренції з метою попе­редження порушень, відновлення стану ринку в разі порушення зазначених правил і вжиття відповідних заходів;

• застосування до порушників передбачених законом санкцій. Нормативне регулювання здійснюються насамперед Верховною Радою Укра­їни шляхом прийняття відповідних законів:

Конституції України (ч. 4 ст. 13 передбачає забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України, відповідно до п. 8 ст. 92 виключно законами України визначаються правила конкуренції та антимонопольного регулювання, згідно з п. 24 ст. 85 і п. 14 ст. 106, голова Антимонопольного комітету призначаєть­ся та звільняється Президентом за згодою Верховної Ради України);

Господарського кодексу України - глава 2 (ст. 18 «Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання»), глава 3 «Обмеження монопо­лізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конку­ренції» (статті 25-41), глава 28 «Відповідальність суб'єктів господарювання за по­рушення антимонопольно-конкурентного законодавства» (статті 251-257). Проте слід зазначити, що ГК містить менш ґрунтовні положення щодо антимонопольно­го регулювання, ніж спеціальний Закон - «Про захист економічної конкуренції»;

Цивільного кодексу України - ст. 13, відповідно до якої межі здійснення цивільних прав включають і необхідність дотримання вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;

«Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р. і встановлює основні засади регулювання економічної конкуренції з метою її захисту від недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань; передбачає відповідальність за певні види таких порушень та засоби попередження монополізації товарних ринків;

«Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р. встановлює відповідальність за певні види та прояви недобросовісної конкуренції;

«Про Антимонопольний комітет» від 26 листопада 1993 р. визначає право­ве становище антимонопольних органів на чолі з Антимонопольним комітетом України, його склад, порядок призначення керівних працівників комітету, його основні функції, компетенцію;

«Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р., закріплюючи рів­ність правового становища вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання на ринках України, з метою захисту інтересів вітчизняних товаровиробників пе­редбачає можливість застосування заходів дискримінаційного характеру щодо нерезидентів у відповідь на аналогічні дії урядів їх країн щодо українських ви­робників (ст. 29);

«Про природні монополії» від 20.04.2000 р., який (1) визначає поняття природ­ної монополії (стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому рин­ку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва На одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у спо­живанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарно­му ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари/послуги), суб'єкта природної монополії/монопольного утворення (суб'єкт господарювання зі статусом юридичної особи будь-якої форми власності, який ви­робляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії); (2) визначає сфери діяльності природних монополій (ст. 5) та суміжні ринки (ст. 6); (3) встановлює основні засади державного регулювання діяльності природних моно­полій (уповноважені органи, що здійснюють таке регулювання; ліцензування діяль­ності у сферах природних монополій та на суміжних ринках; предмет регулюван­ня діяльності природних монополій; принципи регулювання діяльності суб'єктів природних монополій та обов'язки останніх; відповідальність суб'єктів природних монополій, їх посадових осіб та органів, які регулюють їх діяльність);

блок законів, спрямованих на захист національного товаровиробника від зло­вживань іноземних виробників на ринках України (від 17.07.1997 р. «Про держав­не регулювання імпорту сільськогосподарської продукції», а також три закони від 22.12.1998 р.: «Про захист національного товаровиробника від субсидованого ім­порту», «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»);

«Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарю­вання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних сис­тем зчитування» від 17.01.2002 р.;

іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цих зако­нів, у тому числі указами Президента (від 19.11.2001 р. № 1097/2001 «Про Осно­вні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки та ін.), постановами Уряду (в тому числі від 28.02.2002 р. № 219 «Про затвердження Порядку надання Кабі­нету Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господа­рювання»);

міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (норми таких договорів мають пріоритет перед нормами націо­нального законодавства, якщо останнє встановлює інші, ніж міжнародні догово­ри, правила).

Спеціальним відомством, на яке покладається здійснення державної полі­тики у сфері економічної конкуренції, є Антимонопольний комітет, що виконує складні функції, в тому числі регулятивну, яка полягає у прийнятті на підставі названих законів і в межах наданих повноважень відомчих нормативно-правових актів з певних питань у сфері конкуренції, контрольну, спрямовану на забезпе­чення та здійснення контролю за станом товарних ринків і дотриманням її учас­никами встановлених державою в цій сфері правил, розслідувально-юрисдищійну, що проявляється через процедуру виявлення порушень, встановлення їх складу, особи порушника та застосування до нього тих форм господарсько-правової від­повідальності, що віднесення до компетенції антимонопольних органів.

На виконання регулятивних функцій Антимонопольним комітетом України прийнята низка нормативно-правових актів:

Про затвердження Тимчасових правил розгляду справ про порушення антимо­нопольного законодавства України: розпорядження АМК України від 19.04.1994 р. № 5-р, з наступними змінами;

Про Положення про порядок проведення перевірок додержання законо­давства про захист економічної конкуренції: розпорядження АМК України від

25.12.2001 р. № 182-р;

Про затвердження Положення про порядок подання заяв до Антимонопольно­го комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію): розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 33-р;

Про затвердження Положення про порядок подання заяв до Антимонопольно­го комітету України про попереднє отримання дозволу на узгоджені дії суб'єктів господарювання (Положення про узгоджені дії): розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 26-р;

Про затвердження Типових вимог до узгоджених дій суб'єктів господарюван­ня для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Анти­монопольного комітету України на узгоджені дії суб'єктів господарювання: роз­порядження АМК України від 19.02.2002 р. № 27-р;

Про Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України: розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 23-р;

Про затвердження Методики визначення монопольного (домінуючого) ста­новища суб'єктів господарювання на ринку: розпорядження АМК України від

05.03.2002 р. № 49-р;

та ін.

Правовий статус антимонопольних органів визначається вищезгаданими зако­нами, насамперед Законом України «Про Антимонопольний комітет України» та Положенням про територіальне відділення Антимонопольного комітету України, затвердженим розпорядженням АМК України від 19.02.2002 р. № 23-р.

До системи антимонопольних органів входять:

• Антимонопольний комітет України, що утворюється у складі Голови, при­значеного на строк до семи років Президентом за погодженням з Верхо­вною Радою України, та десяти державних уповноважених, з числа яких призначається перший заступник та три заступники Голови. Формами ро­боти АМК є засідання як вищий колегіальний орган і постійно діючі та тим­часові адміністративні колегії АМК, що створюють для розгляду окремих справ про порушення конкурентного (антимонопольного) законодавства з державних уповноважених та голів територіальних відділень;

• створені АМК територіальні відділення в Автономній Республіці Крим, об­ластях, містах Києві та Севастополі (у разі необхідності можуть створю­ватися і в інших адміністративно-територіальних одиницях); забезпечують реалізацію завдань АМК на відповідних територіях на підставі затвердже­них АМК положень.

Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення є юридич­ними особами, мають рахунки в установах банку, печатки із зображенням Дер­жавного Гербу та свого найменування.

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у форму­ванні та реалізації конкурентної політики в частині:

1) здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольно-
конкурентного законодавства на засадах рівності суб'єктів господарювання пе-
ред законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення
Порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

2)контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарюван­ня та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

3)сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

4)методичного забезпечення застосування антимонопольно-конкурентного законодавства;

5)здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захис­ту конкуренції у сфері державних закупівель.

Антимонопольний комітет України відповідно до покладених на нього за­вдань:

контролює дотримання антимонопольно-конкурентного законодавства:

• у процесі економічної концентрації (зокрема, при створенні, реорганіза­ції, ліквідації суб'єктів господарювання, створенні об'єднань підприємств, вступі одного або кількох суб'єктів господарювання в об'єднання, при перетворенні органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю в об'єднання суб'єктів господарювання, придбанні чи набутті будь-яким іншим спосо­бом у власність, одержанні в управління (користування) часток (акцій, паїв), активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання або їх структурних підрозділів, оренді цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання або їх структурних підрозділів, на­бутті будь-яким іншим способом контролю господарської діяльності);

• при здійсненні господарської діяльності суб'єктами господарювання, на­самперед монополістами та монопольними утвореннями, та при реалізації повноважень органами влади, органами місцевого самоврядування, органа­ми адміністративно-господарського управління та контролю щодо суб'єктів господарювання;

• здійснює інші дії щодо контролю за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства відповідно до встановлених повноважень;

розробляє й організовує виконання превентивних заходів, спрямованих на запо­бігання порушенням антимонопольно-конкурентного законодавства;

розглядає справи про порушення антимонопольно-конкурентного законодав­ства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень;

звертається до суду (господарського суду) з позовами (заявами) у зв'язку з по­рушенням антимонопольно-конкурентного законодавства, надсилає правоохорон­ним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину;

дає рекомендації органам державної влади, установам, органам місцевого са­моврядування, суб'єктам господарювання та їх об'єднанням щодо проведення заходів, спрямованих на: а) обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції; б) запобігання порушенням антимонопольно-конкурентного за­конодавства шляхом усунення причин їх вчинення та умов, що їм сприяють; в) припинення дій (бездіяльності), що містять ознаки порушень антимонопольно-конкурентного законодавства; г) усунення наслідків цих порушень у визначені АМК строки;

дає роз'яснення та висновки рекомендаційного характеру щодо відповідності дій суб'єктів господарювання (на підставі наданої ними інформації) положенням Закону «Про захист економічної конкуренції» (статей 6, 10 та 13) з метою запобі­гання порушенням антимонопольно-конкурентного законодавства, підвищення передбачуваності його застосування;

бере участь: а) у розробці проектів актів законодавства, що регулюють питан­ня розвитку конкуренції, конкурентної політики та демонополізації економіки з метою їх внесення у встановленому порядку на розгляд відповідних органів; б) в укладанні міждержавних угод; в) розробці реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядови­ми організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету України;

узагальнює практику застосування антимонопольно-конкурентного законо­давства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення;

затверджує кошторис доходів і видатків Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень;

систематично інформує населення України про свою діяльність. Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має право:

• визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище суб'єктів господарювання на ньому;

• видавати суб'єктам господарювання обов'язкові для виконання рішення про припинення порушень антимонопольно-конкурентного законодавства та про відновлення початкового становища на ринку, про примусовий поділ монопольних утворень;

• видавати органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю обов'язкові для виконання рішення про скасування або зміну прийнятих ними неправо­мірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольно-конкурентному законодавству, забороняти або дозволяти створення монопольних утворень органами влади, органа­ми місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, а також суб'єктами господарювання;

• вносити до органів влади обов'язкові для розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання у разі порушення ними антимонопольно-конкурентного законодавства;

• накладати штрафи, застосовувати інші санкції у випадках, передбачених за­коном;

• приймати нормативно-правові акти відповідно до його компетенції, зо­крема, з питань: антиконкурентних узгоджених дій, зловживань моно­польним (домінуючим) становищем на ринку; дискримінації органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю; надання дозволу на економічну концентрацію суб'єктів господарювання, контролю за економічною кон­центрацією суб'єктів господарювання; провадження у справах про пору­шення антимонопольно-конкурентного законодавства, порядку виконан­ня, перевірки, перегляду та оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України, а також недобросовісної конкуренції, обов'язкові для виконання органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктами гос­подарювання; контролювати їх виконання, надавати роз'яснення щодо їх застосування;

• здійснювати інші дії, передбачені законодавством про Антимонопольний комітет України.

4. Відповідальність за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства

Одними з основних функцій антимонопольних органів є контрольна та розслідувально-юрисдикційна, які полягають у здійсненні контролю за станом товарних ринків, виявленні монополістів, а також порушень антимонопольно­конкурентного законодавства з метою відновлення стану ринків, майнового ста­новища потерпілих від цього осіб та застосування господарських санкцій до пра­вопорушників.

Залежно від характеру порушень антимонопольно-конкурентного законодав­ства розрізняють такі їх види: 1) недобросовісна конкуренція; 2) антиконкурентні дії (монополістичні) зловживання; 3) протидія антимонопольним органам.

Недобросовісною конкуренцією відповідно до Закону «Про захист від недо­бросовісної конкуренції» визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Розрізняють три великі групи правопорушень, що належать до недобросовіс­ної конкуренції, а саме:

неправомірне використання ділової репутації;

створення перешкод господарюючим суб'єктам (підприємцям) у процесі кон­куренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

неправомірні дії щодо комерційної таємниці конкурент/іншого суб'єкта гос­подарювання (підприємця).

Своєю чергою кожна група зазначених правопорушень має численні прояви.

Так, недобросовісне використання ділової репутації може проявлятися через такі дії:

• неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упа­ковки (використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень, а та­кож рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, назв місць походження товарів, що може при­звести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (під­приємця), який має пріоритет на їх використання);

• неправомірне використанням товару іншого виробника (тобто введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шля­хом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи);