НАПРУЖЕННЯ НА БІЛОРУСІ, ПОКЛОНСЬКИЙ ВІДСТУПИВ ВІД МОСКВИ, ЙОГО ЛИСТИ ДО КОЗАКІВ, ЛИСТИ ВІД РАДИВИЛА, АҐІТАЦІЯ ТЕОДОСІЯ ВАСИЛЕВИЧА.

Тим часом момент був дійсно дуже не відповідний для яких небудь “оскорблень” української старшини. Те що діялося на Білоруси давало московському урядові дуже серйозне memento не тільки для його білоруської політики, але також для відносин до Українців. В Смоленщині шляхта і міщани добровільно піддавалися Москві в осени, а потім зимою як цар звів свою армію і розіслав на зимові вакації ¹), почали тікати за литовський кордон, і цар при кінці січня дав наказ своїм воєводам запобігти сій “шатости і зраді” самими рішучими і різкими способами: арештувати підозрілих і відсилати до Москви, сажати до вязниць і бити поголовно, крім жінок і дітей. В Могилівщині шляхта, міщани і козаки-в особі свого “полковника” Поклонського при кінці 1654 р. проробили в малих розмірах подібну ж угоду з московським урядом, як Українці весною: подали свої петиції цареві і дістали на них царські резолюції, привилеї і надання, все як слід. І от сей самий Поклонський, що своїми впливами привів під московську руку Могилів і цілий ряд инших міст-як він принаймні хвалився,-перейшов назад на польську сторону, коли Радивил повів наступ на заняті Москвою землі. В середині лютого Радивил приступив під Могилів, і Поклонський з своїми козаками приступив до нього,-разом з ним узяв в облогу могилівських міщан, що зісталися вірними цареві. Кінець кінцем міщани, спаливши велике місто і перейшовши до замку, в нім відсиділися, і в травні Paдивил зняв облогу, коли новий похід царя на Білоруські землі, розпочатий весною знову переніс оперативну ініціятиву на московську сторону. Але моральне значіннє інциденту зісталось надзвичайне: моральна повага Москви була зломана, особливо коли виявилася причетність до акції Поклонського також і митрополичого духовенства, в особі михайлівського ігумена і слуцького архимандрита Теодосія Василевича, що виступав в ролі митрополитанського уповноваженого, а тепер разом з Радивилом і Поклонським намовляв православну Білорусь вертатися з-під московської влади назад під свого природженого володаря польського короля. Московському урядові переслано цілу хмару “прелестних листів” Радивила, Поклонського і Василевича, адресованих до могилівських міщан і духовенства, і до золотаренківської старшини. Вони мусіли давати богато до думання московським політикам-бо ж було ясно, що аґітація не обмежується тільки Могилевом і Золотаренківським штабом, а силкується вплинути на все що впало було в орбиту московських впливів.

Поклонський скаржився і на Москву і на козаків. В однім листі своїм-на жаль попсованім, він згадує свої жалі на Золотаренка, і на Хмельницького, котрого Золотаренко против нього настроїв. Оден слуга Золотаренка, мовляв, передав Поклонському листа від гетьмана до Золотаренка, де було, мовляв, таке: “Тому що той Поклончик не відзивається (не признає себе) запорізьким козаком і до твого полку не хоче прилучитись, треба о нім промишляти: або до мене його одішли, або там як небудь згладь-бо що він має, від нас має..” ²). Тут коротко формулується причина розходжень, вже вище мною підчеркнена. Хмельницький і весь козацький штаб хотіли мати в Поклонськім свого аґента на Білоруси, щоб він тут “одзивався” запорозьким козаком і приводив білоруські стани під козацький реймент-розширяв козацький режім на Білоруси. Поскільки ж він не схотів сього робити, а завязав безпосередні звязки з московським урядом і приводив білоруські міста в безпосередню залежність від царя: хотів творити не нову провінцію Запорозького війська, а свою Білоруську козаччину, незалежну від Запорозької і паралєльну з нею, гетьман і Золотаренко заходилися його нищити.

На жаль, в писаннях Поклонського того часу ся сторона лишилася не розвиненою: обставини складалися вже так, що Поклонському приходилося шукати порозуміння з Запорозьким військом, дбати про єдиний фронт з козаками против Москви, а не поглибляти своїх розходжень з Козаччиною. Але все таки листи інтересні. Становили акт обжаловання против Москви і без сумніву знаходили певний відгомін і у місцевої людности і в козацьких кругах; дещо вони поясняють і в українсько-московських відносинах. Тому вважаю потрібним навести з них дещо -в перекладі, бо й листи до нас заховалися в московських перекладах:

В листі до Золотаренка, 24 с. с. березня Поклонський пише:

“Милостивий пане гетьмане сіверський, мій милостивий пане і приятелю! Знаю, що схочеш мене перед Москвою зрадником називати, але (не хочу) щоб я був у такій опінії у в. м. Відомо чиню в. м., що я й пред тим мав досить хліба ³) живучи на Україні, і знав мене п. гетьман запорозький. Але розумів я так, що та війна мала бути на визволеннє утисненої Руси, щоб дістати (від царя) потіху яко від государя християнського. Аж замість то одержати-таке ж грабованнє домів божих, як і від Татар бувало; християн наших, що в щоденнім гоненії від уніятів пробували, тепер у вічну неволю забрано, а инших і замучено. Чи так годиться розсудному і християнському лицареві чинити, на осуд в. м. полишаю. Мині хоч і добре було у царя й. м., але бачучи таку неволю, трудно було! Не тільки світських, але й духовних наших в неволю забрали. В кращій вільности ми жили перше під Ляхами, ніж тепер живуть наші (під Москвою). Що моє око бачило-які непотрібства над шановними жінками і дівчатами чинили-то вже сам Господь віддячить. І хто тому винен-там розсудимося. Ся причина, а не що инше-від царя відлучила. А з вашою милостю я по давньому в братській приязни й любови лишаюся” ⁴).

З його ж листу до протопопа ніженського Филимоновича, що вважався оракулом Золотаренка:

“Милостивий о. протопопе ніжинський, милостивий господине і прияьелю! Розумію я, що дивно то було в. м., що я вернувся до давнішого свого пана і так скоро до своєї батьківщини повернув. Але тому не инша причина, тільки та що не сповнено обіцянки царської нам усім що добровільно йому піддалися. Золоті слова в листах шляхті і міщанам давано, але потім їх на виворіт обернено ⁵), самій шляхті і міщанам залізні вільности на ноги наложено, а жінок і дочок, мучительськи і тиранськи обійшовшися, в вічну неволю віддано-так що й від поган того не буває. Відомо в. м., які права Смоленську надавали-а тепер всіх поголовно в неволю погнали. Так само і з иншими містами поступили, і нам, могилівським те саме обіцяли. А що найбільше-як шанують вони духовних наших! Надивились ми, що вони робили з кутеінськими отцями: престоли в церкві обдирали і всю покрасу церковну до столиці відсилали, а самих черців у неволю загнали, де о. Йоиль з жалю помре! А що з й. м. о. митрополитом і иншими духовними виробляють? Жаль! Таки справді замість кращого в гіршу неволю попали! Воліємо вже тепер краще в шалашах співати (богослуженнє правити), ніж у золотих церквах у такій неволі у них пробувати!” ⁶).

Козакам свого полку, наставляючи їх іти його слідами і піддатися Радивилові, він м. ин. писав:

“З Москвою нам на на віки жити! Знаємо їх мерзькі вчинки-ледво гідні вони нам служити, а не щоб ми їм підданство віддавали! Добре наробили вже на Україні, так що більша частина полковників від них відступила. А нам тим більше треба від них відступити!” ⁷).

Разом з листами Поклонського Золотаренко і протопоп одержав також листи від Радивила. Золотаренкові він писав:

“Милостивий пане гетьмане сіверський! Знаєш в. м., як я з предків своїх був завсіди приятелем війську Запорізькому. І з п. гетьманом запорозьким-хоч і війна велася, був я приятелем жичливим-певен я, що і в. м. се знаєш добре. Тому і з в. м. бажаю запізнатись і принаймні листом відізватися до в. м., доброю приязню. Від п. Жижемського і п. Поклонського знаю, що в. м. добрий юнак (siс) і добрий чоловік-якже в. милости з вітчиною маткою своєю воювати, а триматися з народом московським, що не звик нікому додержати присяги ні слова? Що може бути явнішого над се, що нібито хотівши боронити віру старожитну руську і вільности її, він стільки душ в неволю забрав, і сю землю-не Ляхами, а Русю заселену, до решти знищив? Який же він вам оборонець і як він вас обороняє? Самі бачите, яку поміч має від нього п. гетьман запорозький, і яку поміч маєш ти сам, в. м.-не він вас обороняє, а йому треба, щоб ви його обороняли! Розсуди ж сам, в. м., що се за робота-бо маєш розум добрий і воєнний.

“При тім знай в. м., що хан кримський і князь семигородський Ракоцій дуже пильно заходжуються коло того, щоб помирити Україну з королем й. м. й Річею посполитою-мають в тій справі своїх послів у п. гетьмана і у короля й. м. І я також недавно післав свого посла до п. гетьмана, яко до свата свого: взяв то на душу свою (душею своєю поручився), що тут нема ніякої зради, але як тепер помиримося, то вже буде згода вічна і нерозривна, при всяких вільностях як всій вірі православній і народові тому, так і всьому війську Запорозькому. І маю надію, що все то скоро здійсниться-бо вже і п. гетьман приязню московською починає нудитися, і казни царської нині йому присланої брати не схотів. В. мил. про все се краще знаєш, нехай же і між нами тут се добре діло почнеться. Я перед богом можу присягнути, що король й. м. покаже в. м. таку ласку, якої цар ніколи не покаже- бо вільність народу нашого відома вашій милости, і я знаю, що й в. м. сам відчуваєш її насолоду, як чоловік доброго звичаю: маєтностей, чести і грошей матимеш, скільки собі забажаєш” ⁸).

А се в листі до протопопа: “Милостивий отче протопопе! Знаю я добре, що й. м. о. митрополит київський, як чоловік великий і богобоязнений, на те і в. милость, як людину взірцевої доброти і богобоязнености, послав до боку п. гетьмана сіверського, аби віри його стеріг і пильнував, щоб справи були гідні обовязку християнського,- тому умисно відзиваюсь кількома словами і до в. м., згідно з листом своїм до п. гетьмана”. Коротко переказується зміст листа до Золотаренка, і далі розвиваються виложені там гадки: “Вони (Москалі) вас боронити вже не можуть, а потрібують скорше вашої оборони-котрої зовсім негідні і не варті. Знаю я заслуги війська Запорізького. (Москалі), як і досі, не додержать йому слова, положать на нього ярмо тяжке-тяжше від поганської неволі, се пан гетьман запорозький і військо Запорозьке починають міркувати і прихиляються до доброго, за великими посередниками: ханом татарським і князем семигородським Ракоцєім” ⁹).

А Теодосій Василевич таке виписував з Радивилового табору до міщан і духовенства могилівського: “Панове бурмистри, райці і лавники! Ледви з душею втік я з України, вже чисто знищеної Ордою й військом Корони, і не міг знайти собі безпечнішого притулку, як тут у Литовськім краю, і не тільки я, а і все духовенство раде було б сюди перейти, тільки що звідусіль облягли татарські загони і зборонятоть вільний і безпечний переїзд. Сам його мил. о. митрополит рішив був їхати до Могилева, не знавши такої нещасливої і всьому народові нашому велико шкідливої відміни, що він (Могилів) свому правдивому панові не покоряється, але по-неприятельськи ставиться і борониться, і певно-довідавшися про се, й. м. о. митрополит уже не сюди, а де инде повернеться. Дай боже тільки, аби міг безпечно перепровадитися з-за Дніпра, де він тепер пробуває. Київ досі вже певно повойовано: при мині Орда з польськими військами в восьми милях буза; Білу Церкву, Корсунь, Браслав, Умань і инші укріплені міста знищено, порубано, і Орда з собою забрала. Сам Хмельницький з кілька десятьма кіньми цілком як в воду канув: не знати куди обернувся. Москву, що прийшла була з Шереметевим і Бутурлиним-12 тис., так побито, що мало що втікло, і певна там остання погибель. Самої Орди 80 тис.: 3 салтани, 2 беї, 5 мурз, коронного війська 50 тисяч. І се певно, що повоювавши Україну готуються на Москву: на Путивль і до столиці. Москва в великім замішанню: вже з Путивля тікають. Ми ж убогі, з о. митрополитом і всіми духовними ані видумати собі нічого иншого не можемо, як тільки щоб тут у Литві притулитися, покладаючи єдину надію після бога на прихильности кн. й. м. (Радивила) до гетьмана. Тільки се чинить нам перешкоду, і на правду-всій вірі і народові нашому незносні труднощі й клопоти-що в. м. не хочете покоритись і піддатись князеві й. м.”-Василевич намовляє їx до того, запевняючи їх, що Радивил поставиться до них добре.-“Я іменем й. м. о. митрополита то пропоную і певним словом архиєрейським запевнюю і хрестним цілуваннєм ручуся, що ні одному з в. м. і волос з голови не спаде: бодай би я згинув навіки і нижче всіх був у пеклі, колиб котрийсь піддавшися згинув!.. Ратунку ж ніякого не сподівайтеся. Козаки в руках, Україна в Орді, Московська земля і сама столиця в страху-сподіваються до себе того війська що тепер Україну повоювало, і скоро звоює мало не до решти. І я тому тим кінчаю: коли не піддастеся, самі загинете, і нарід наш і церкву божу навіки погубите-а за се і клятва пастирська, і плач людський, і вічний гнів і кара божа (на вас) наступить” ¹⁰).

Могилівці не послухали сих наставлянь і заарештували єромонаха Єремію, висланого на переговори від Василевича. З сього приводу він писав до могилівського духовенства і міщан, докоряючи їм за таке “зкаменіннє серця”. “Я думав, що ви пошануєте пастирську власть о. митрополита, від котрого я сюди приїхав, щоб напомянути вас його іменем, і не бажаючи вашої погибелі, зробив заходи й іменем о. митрополита вже з плачем ублагав був князя й. м., що він вас мав ціло лишити, коли б ви покорилися, з особливої своєї панської доброти до вірного народу. Але тим часом як я піклувався про вашу цілість, ви віддаючи злим за добре, не тільки спамятатися не хочете, але зломивши дане під присягою слово вхопили на переговорах о. Арсенія,-ще й попа на таке зле діло вибрали, на вічний докір тому святому чинові й неславу всім нам. Вже ж то не тільки мені самому ганьба, але й й. м. о. митрополитові, бо ж я бувши його намісником думав, що ви його голоса панського послухаєте. Коли ж ви його не маєте за пастиря, як напужені вівці, або не вважаєте як пастиря-то се вже перший знак божого гніва і близької до вас останньої загибелі: коли не спамятаєтеся певно вона вас не обмине! Кращої заплати я від вас сподівався за мої заходи коло цілости вашої, ніж отака пагуба, котру ви вчинили, вхопивши святого ченця, через того Юду зрадника, що його солодкими словами витав. Коли хотіли у нас розвідатися, могли сьте то зробити по доброму, давши слово і в заруку якогось чоловіка. Коли ж то по звірячому (вчинили)-відомстить то вам Господь вічною погубою”, і т. д. ¹¹).