Примітки. 4) “Товаром” сим була мабуть перед усім козацька здобича, награблена в околиці, і се могло бути приводом для заборони

¹) Тиждень перед тим, 17 н. с. жовтня, за кілька день до приїзду Сомченка, поїхав з ставки царський дворянин Тургенев з звідомленнєм про підданнє цареві Смоленська і з поясненнями, чому Трубецкой не пішов в заповіджену експедицію під Луцьк-коли б про се гетьман спитав (про сю місію далі). В листі післанім з Сомченком, цар уважав потрібним пояснити сей інцидент з огляду що гетьман в листі з 16 (25) вересня, привезенім Сомченком, підчеркував се, що ні від Трубецкого ні про Трубецкого він не має ніяких відомостей (пище с. 948).

²) Сибир. приказу № 1636 л. 129-136.

³) Акты XIV с. 165-6.

⁴) “Товаром” сим була мабуть перед усім козацька здобича, награблена в околиці, і се могло бути приводом для заборони.

⁵) Акты XIV с. 167-170, див. вище с. 936.

⁶) Акты XIV с. 170-2.

⁷) Тамже с. 172-3.

⁸) Тамже с. 181-4.

⁹) Тамже с. 172-3.

¹⁰) Акты XIV с. 178 прим.

¹¹) Акты XIV с. 171-2.

¹²) Акты XIV с. 179-181 (дещо скорочую).

¹³) Акты Москов. госуд. II с. 385.

¹⁴) Тамже.

IX. ПАНОРАМА ТОГОЧАСНОЇ УКРАЇНИ. ЗАГИБІЛЬ БРАСЛАВЩИНИ. ДРИЖИПІЛЬСЬКА КАМПАНІЯ ТА ЇЇ ЕПІЛЬОҐ (СІЧЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ 1655)

ПОДОРІЖ АНТІОХІЙСЬКОГО ПАТРІЯРХА МАКАРІЯ ЧЕРЕЗ УКРАЇНУ В 1654 І 1656 РР., ОПИСАНА ЙОГО СИНОМ АРХИДИЯКОНОМ ПАВЛОМ, РУКОПИСИ І ВИДАННЯ, ВРАЖІННЯ ВІД УКРАЇНИ, ПАТОС ВИЗВОЛЕННЯ, ЩО ВІДБИВАЄТЬСЯ В ОПОВІДАННЯХ ПАВЛА.

Сей рік-переломовий в політичнім життю, дає нам особливу нагоду приглянутися нашій країні в сім переломовім моменті завдяки переїздові через Україну антіохійського патріярха Макарія, описаного його сином архидияконом Павлом. З тих десятків і сотень чужоземців, що звідували коли небудь Україну і вважали потрібним щось записати з своїх вражінь і пригод, ніоден не дав такої яскравої, детальної, переповненої побутовими матеріялами записи як сей молодий Араб. Подоріж його батька-патріярха до Москви по милостиню, для визволення з довгів своєї убогої патріярхії, була першим виїздом в широкий світ, де сей малоучений провінціяльний клирик мав нагоду познайомитися з грецько-візантийським світом, в його пережитках турецьких часів, і з західньою цівілізацією-принаймі в тих відблисках, які розходилися від неї в землях балканських і східнєсловявських, і нарешті з великим східнєсловянським морем: Україною і Москівщиною, що йому прийшлося двічі переїхати від Дністра до Великого Новгорода. На Україні за першим разом він пробув 40 день, від 10 червня до 20 липня с. с. 1654 р. Потім ще, вертаючися в 1656 р., пробув на Українській землі трохи навіть довше, від 14 червня до 15 серпня, але головне значеннє має перший переїзд. З незвичайною вражливістю й безпосередністю свіжого, незагромадженого знаннями і досвідом інтелекту, з жадністю майже дикуна-ловить Павло і зафіксовує в своїх споминах вражіння-не викривлені якою небудь літературною рутиною-не маючи претенсій піклуватися ні ерудицією ні блискучим стилем, захоплений бажаннєм переказати землякам можливо докладно всі ті чуда і дива, котрі його господь сподобив побачити в тім православнім океані-подібно як наш ігумен Даниїл Руської землі пять віків перед тим побожно, і з такою ж скрупульозністю записував чуда і дива Святої землі ¹). Для бідного Араба-християнина, призвичаєного бачити свою православну церкву, її віру і традицію в бідних останках, майже без сліду затоптаних турецьким пануваннєм,- чимсь неймовірним, фантастичним, казковим мусіла здаватися православна державність, православна многолюдність, незвичайно високе становище православної церкви як державної, богацтво її ерархії і головніших установ, пієтизм для її єрархії, для її приписів і обрядів, суворий риґоризм в їх виконанню. На його батьківщині, як звичайно в таких умовах поневолення, мимоволі відчувалося, що православні знижаються до виконування православних обрядів-роблять ласку предківській традиції, виявляючи деякий пієтизм своїй пониженій і підупалій церкві,-тим часом як на Україні, а ще більше на Москівщині відчувався грізний-не тільки моральний але й юридичний примус пильного виконування реліґійних і обрядових вимог. Все се автор-подорожник розуміється в особливо яскравих формах побачив аж на Московщині, і якби він побував на Україні, занурившися в московській стихії перед тим на два цілі роки, так як се йому довелося,-богато з вражінь українського життя пройшло б у його свідомости мабуть більше поверховно: воно здалось би йому слабим відблиском московського православія. Але на щастє-Україну він побачив наперед, і прийняв вражіннє східнє-словянського життя в українській формі з особливою свіжістю і безпосередністю, вони відбилися в нім незвичайно глибоко- так що стали мірилом для всього дальшого, і хоч як скромно потім виглядали в його уяві сі українські явища в порівнянню з ґрандіозними перспективами московськими, все же те що він побачив гарного, симпатичного, корисного на Україні, не стратило і пізніше своєї вартости в його уяві. Коли культурні засоби України поблідли в його очах після того як він побачив нагромаджене в Москві, і згадуючи, як колись заімпонували йому “вози книг у київських воєводів”, він потім завважає не без зневаги: “але що Київ в порівнянню з Москвою!” ²),-то з другого боку виїхавши з Москівщини назад на Україну, він записує такі характеристичні міркування з приводу свого нічлігу під сим скромним Київом:

“Сеї ночи ми спали на березі (Дніпра) в повнім задоволенню й спокою. Бо від тої хвилі як ми побачили Печерський монастир-як він здалі блистів своїми банями, і до нас долетіли пахощі сих квітнучих земель, душі наші затріпотіли від радости. Серця наші розкрились і ми висловили свою подяку Богові. Сі два роки в Московщині замок висів на серцях наших, а розум був стиснений і пригнічений до останнього. Бо в тій (Московській) землі ніхто не може себе почувати скільки небудь свобідним або задоволеним-хіба прирожденні її мешканці. Всякий же инший, як і ми-хоч би став володарем цілої країни, ніколи не перестане бентежитись в своїм духу і трівожитися в своїм серцю. Навпаки, країна козаків була немов би нашою власною країною, а її мешканці нашими добрими приятелями і людьми до нас подібними” ³).

З другої сторони як представник віками поневоленого народу він незвичайно живо відчув красу сеї героїчної доби в життю Українського народу: патос революції, народнього повстання, боротьби за визволеннє, повної жертв, самовідречення й ідеалізму. Тим часом як не тільки для Поляків і тих хто дивилися через їх призму, але й для Мусульман і для Москалів (хоча з політики вони підтримували козаків) і козаки і взагалі українські маси були все таки не більше як збунтовані невільники-не вважаючи на всі акти героїзму, військового хисту і т. д.,-для сього малокультурного Араба се були носії найвищих людських прикмет, борці за найдорожчі кожній людині мрії визволення. Він з насолодою дихає сим повітрєм свободи, відчуваючи весь траґизм сього нетрівкого балянсування між її вживаннєм і розплатою смертю за неї і всіми иншими страхами війни і неволі. Його завваження на тему сього щастя визволення і тих жертв якими воно купувалося нераз дивують тонким відчуваннєм, так що воно глибоко вражає сучасного читача. Навіть в українській літературі ми не знаходимо такого безпосереднього ентузіязму; нічого подібного до кислих рефлексій якого небудь “Самовидця” що незадоволено рахує шибки, розбиті під час сього великого пожару. В наївних записках Павла ми наче чуємо голоси тих безпосередніх учасників, котрих він розпитував, і вони передавали йому в таких безперечно повищених, дещо екзальтованих, перебільшених виразах і свою огиду до старої неволі, котру вони скинули, і радість свободи окуплену от-такими страшними гекатомбами. Церковні, узько-конфесійні ноти, подекуди підчеркнені ним, не повинні перешкоджати нам відчути сей основний тон.

“Який се благословенний нарід! Яка се благословенна країна”-записує він переїхавши через многострадальну Браславщину, в антракті між двома польськими руїнними наступами: великоднім 1654 р. і новорічним 1655. “Велика її вартість у тім, що в ній нема зовсім чужовірців (“ні Ляха ні Жида!”-вертепної драми)-а тільки чисто православні: вірні й побожні! Щасливі наші очі, тим що вони бачили, уха наші тим що вони чули, і серця наші-тою радістю і захопленнєм, що вони пережили. Бувши колись у неволі, сі козаки живуть тепер у радощах, веселощах і свободі. Вони набудували соборних церков. Спорудили велеліпні ікони, святі іконостаси, хрещаті хоругви. Церкви-одні одної кращі, як ми вже казали. Іконостаси, рами, ікони-одни одних гарніші і ліпші. Навіть по селах церкви одна одної красніші. Люди почали явно, ще з більшим завзяттєм вихваляти свою віру. Ще з більшим запалом стали вчитися, читати, співати гарним церковним співом. І вони варті (сього щастя). Бо в життю задовольняються дуже малим: їдять що дасться і одягаються в що трапиться” (с. 28).