Примітки. 1) Перед тим читаємо: “Його імя Іхміль і так назвав його попередній польський король, в додаток до його власного ймення; се на їх мові значить-проворний” (II

¹) Перед тим читаємо: “Його імя Іхміль і так назвав його попередній польський король, в додаток до його власного ймення; се на їх мові значить-проворний” (II с.6). Се повторяється і тут (я пропустив)-так що автор дає два пояснення: Хміль значить проворного чоловіка і заразом се імя рослини, котра нагадує звичаї козацького гетьмана. Я упускаю опис хмелю, поданий при тім, але він виглядає як парафраза або відгомін звісної пісні: “Чи не той то хміль, що на тичині вється. Чи не той то Хмельницький, що з Ляхами бється?”

²) Про Євреїв-рандарів Павлові, очевидно, довелося наслухатися богато, але він не постарався зібрати разом сих оповідань, і тільки натякає на них по ріжних місцях. Напр. згадує про великі оплати за тавра, чи печати, що побирали з переїзжих на Україні “прокляті Євреї” що роспоряджали тими що приїздили і від'їздили й чинили їм ріжні утиски” (II с. 113). Див. також нижче його оповідання про Євреїв-коршмарів-с. 979.

³) Се гра слів: малоазійські езіди-дуалісти вважаються слугами сатани.

⁴) Муркос догадувався, що сі три брати-провідники козацьких повстань: може Наливайко, Павлюк і Острянин. Але цілком ясно, що Павло оповідає про Сагайдачного, а його брацька фундація (Павло каже що Брацький монастир Українці називали “Сайташки”-с. 78) дала йому привід заступити єдиного Сагайдачного кількома братами і перенести його діла на сих апокрифічних братів. Чому саме трьох? се або звичайне епічне число-три брати, або вплив оповідання про старих київських фундаторів Кия з братами (хоч сеї лєґенди Павло не згадує виразно).

⁵) “Чому я називаю їx проклятими? поясняє він перед тим (II с. 2)- тому що вони показували себе більш нікчемними і лихими ніж лукавці-погани: мучили християн і задумували знищити саме імя православних. Нехай сохранить господь во віки царство Турків-бо вони беруть харач і не мішаються до справ віри. Але сі прокляті незадовольнилися тим, що брали харач і десятину з Христових братів, а тримали їх у неволі і віддавали у власть ворогів Христа-немилосердних Євреїв. Не тільки забороняли ставити їм церкви і проганяли правовірних священиків, але чинили насильства над їх побожними і чесними жінками і доньками. Бог видячи їх пиху, лукавство і нелюдськість до братів-християн, наслав на них свого вірного слугу і раба Хмеля, і той відомстив їм-знищив їx пиху” (с. 3).

⁶) Порівняти далі (II с. 157) очевидно пізнішу приписку: московська династія звалася “князі”, вона веде свій початок з Риму; кождий монарх з сього роду звався “князем”; также назвали вони і Хмеля.

⁷) Про польське віроломство супроти козаків Павло згадує й потім у Москві, при нагоді наступу Радивила на Могилів: “Коли Хмель поремагав і збирався їx знищити, вони (Поляки) давали йому тверду присягу, і він ставав до них ласкавим і пускав їх, вони ж ламали присягу і йшли на нього новою війною” (III с. 118).

⁸) Пор. вище оповіданнє про взятого в неволю капеляна Потоцкого.

⁹) Треба памятати, що транскрипція арабської графіки в назвах лишає чуже богато місця сумнівам.

¹⁰) Скорочую всім звісний його зміст, з поминаннєм царської родини, присутнього патріярха і митрополита. Архидиякон взагалі дуже богато уділяє місця обрядовим подробицям, близьким його фахові; але нам нема інтересу на них спинятись.

¹¹) В тексті Муркоса: “жінка буває вагітна три і чотири рази до року і кожного разу родить разом 3-4 дітей”. Хоч автор, як бачимо, сам уважає сю демоґрафію перебільшеною, але правдоподібно, що сей порід 3-4 рази на рік стався через те що якийсь переписувач не зрозумів отсих слів, що українські жінки раз-у-раз родять по 3-4 дітей. В рукописи акад. Кримського нема ні одного ні другого, тут просто: “Оповідали нам, що в сій країні нема жодної безплідної жінки, а щороку вони родять, і то без усяких болів-завдяки гарному повітрю і воді” (с. 55). Мабуть пізніша, виправлена редакція.

¹²) Вище с. 514-6, 54l, 543, 582-3.

¹³) Се лишились під вражінням першого наступу Тимоша.

¹⁴) Муркос пише: свій окремий табор.

КУЛЬТУРНА ЕНЕРҐІЯ, БУДІВНИЦТВО, ПРИВАТНІ МЕШКАННЯ, ЗАМОЖНІСТЬ ЛЮДНОСТИ, САДИ, СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО, ВОДНЕ БАГАЦТВО ДИВУЄ АРАБА, СКРОМНІСТЬ І ПОВЗДЕРЖНІСТЬ ПОБУТУ, СУВОРІСТЬ І АСКЕТИЗМ В ВИКОНУВАННЮ ЦЕРКОВНИХ ОБРЯДІВ, НАДМІРНІСТЬ МОНАСТИРСЬКИХ БОГОСЛУЖЕНЬ.

Не вважаючи на те, що народня енергія мусіла бути скуплена перед усім коло оборони, могутня динаміка життя і будівництва відчувалась і в инших сферах життя: в економіці і культурі. Про се ми мало чуємо в инших джерелах, але сей маловчений Араб умів в повній мірі се відчути і передав свої вражіння в доволі примітивній і неглибокій, але виразистій і навіть яскравій формі. Не тільки руйнувалися старі форми феодальної неволі, але будувалися й нові, свобідніші форми життя. З правдивим, істно-революційним патосом алєпський архидиякон говорить про могутні пориви життя, що розгорталися під подувами новоздобутої свободи після довговікового поневолення. Те що для всяких статочних представників старого режіму було одною руїною, орґією розбещеної черни, в оповіданнях сього чужосторонця встає як чудесна епопея будівництва, праці, освіти, культури. Розуміється, як у людини церковної-в центрі його образу стоїть будівництво церковне. Воно таки й дійсно грало таку домінуючу ролю, тому що справді повстаннє окривалося прапором віри. Архидиякон се брав за чисту монету, не стараючись дошукуватися, що фактично містилося під тим реліґійним прапором. Але поруч чистої церковщини: будування церков, споруджуваннє іконостасів, дзвонів, риз і сосудів, малювання і різблення образів і т. д.,-що справді стояло в центрі тодішнього культурного руху,-він підчеркує й розмах господарчий, і будову міст, і розвій шкіл, опіку над молодіжю-над сиротами спеціяльно, і весь підвищений, твердий творчий тон життя.

Ми бачили вище його панеґірик сьому визволеному народові, що з здобутої свободи, з завойованих достатків зробив такий благородний вжиток: замісць провадити час в лінощах і розкошах, він обмежує себе в своїх фізичних потребах, але все обертає на культурні добра в тодішнім розумінню і на будову нових церков, спорядженнє ікон і мальовил, плеканнє церковного співу, поширеннє шкіл: освіти. Подібні, дрібніші риски розсіяні по ріжних місцях опису:

“Починаючи від сього міста і по всій країні Руській, себто Козацькій”-записує Павло, вступивши на Українську землю-“ми помітили прегарну рису, що викликала в нас подив: всі вони, з невеликими виїмками,-навіть більшість їх жінок і доньок уміють читати, знають порядок церковних відправ і церковний спів! Священики вчать сиріт і не лишають їх блукати невігласами по улицях” (с. 2).

“Коли ся країна, завважає він одного разу-була в руках Ляхів, то 20-30-40, навіть 50 місточок були володіннєм одного пана (бея), а козаки були його підданими, або краще сказати-невільниками. Їх примушували працювати день і ніч над будовою укріплень, копаннєм ровів і ставів для води, корчуваннєм лісу. Коли ж запанував гетьман Зиновій Хміль-дай боже йому довгого віку!-то вони одержали всі права і всю власть над тим, над чим мусіли працювати і страждати в неволі” (с. 19).

Ліси використовували Ляхи на скріпленнє своєї сили-завважає він иншим разом: вони вживали їх на будову своїх укріплень, городів і домів. Тепер козаки, заволодівши краєм, ділять землю між собою, вирубують ліси, випалюють коріннє і засівають землю збіжем (15).

З приводу церков, похвалюючи їх гарну будову, великі розміри, богате і смаковите внутрішнє урядженнє, автор завважає, що все се церкви нові, збудовані за панування гетьмана Зиновія Хміля (16). Він потверджує тим загальну характеристику, подану вище, і її потверджують також і инші звістки, з инших джерел, що говорять про дуже енерґійні заходи коло церковного будівництва старшини й козацьких громад (чигринський монастир Виговського, каплиця Б. Хмельницького, тимонівський манастир Махаринського, Переяславська церква і т. д.).

Павло описує будову такої церкви, що вони бачили переїздом в колишній маєтности Каліновского коло Умани. “Вони тепер працюють над її банями; се одна з найкращих церков що до архитектури, величавости, висоти і розмірів. В середині відгорожені місця навхрест, і в заглибленнях два клироси. Олтар великий і гарний; в середині чотири величезні деревляні стовпи, різблені, розписані і позолочені, так що нічим не відріжняються від золотих; над ними рід бані. Іконостас ставлять наново. На клиросах місця для священиків і співаків лишилися від лядських часів. Всі стовпи і деревляні частини, також аналої, щоб класти книги, прикрашені різьбою і золотом. Над головною навою загорожені балюстрадою хори- там стоять співаки і грають на орґані; туди провадять високі сходи” (с. 27).

Можливо, що се перебудовували на церкву фундований Каліновским костел. Таке згадує автор в Переяславі: польський костел обернено на православний монастир Покрови, а нову церкву Успенія теж добудовували на очах Павла: “Вона ще не скінчена, але викликає подив своєю хитрою формою, своєю висотою, своєю симетрією, і своїми пятьма банями. Вона має форму хреста: чотири великі арки, і при кожній дві дуже гарні менші арки з боків, так що всіх їх 12. Великий олтар творить головна арка з двома бічними; крім нього ще два олтарі внизу-Покрови і Воздвиження, а два на хорах-Похвали Богородиці і Петра й Павла. Церква має подвійні хори: одні над західніми дверима, для співаків, а повище їх друга ґалєрея, що йде наоколо великої бані-цілком подібна до хорів св. Софії своєю конструкцією і стовбами. Вони захоплюють очі глядача, і хоч зроблені з дерева, виглядають цілком як мармурові. Знадвору церква потинкована і має вироблені на тім смуги і дуги. Будова нова і не викінчена: в середині стоять приладдя, щоб витягати канатами матеріял на гору” (IV. 191).

В Суботові, вертаючися, подорожники застали будову камяної церківці, чи каплиці св. Іллі на гетьманськім дворі, проти гетьманського дому. Їх здивували великі камяні масиви привезені на сю будову; їм пояснили, що сі камені походять з старої татарської мечети, що стояла в 5 милях від Суботова, і гетьман велів її розібрати і привезти матеріял на сю церкву (IV.194).

В Буках патріярха попросили, користаючи з його переїзду, посвятити їм нову ще недокінчену церкву:

“Там три церкви: Успенія, Михайла й Іллі. Коли нас стріли, як звичайно, з хоругвами і з духовенством, і ми пройшли до церкви, нашого владику патріярха попросили посвятити їм четверту церкву-нову і недокінчену ще. Нас повели туди з процесією; війшовши туди, наш владика посвятив воду, потім покропив церкву й олтар, благословив престіл і жертвеник, помастив їх миром, прочитав відповідні молитви і назвав церкву на честь Різдва. Потім покропив свяченою водою всіх присутніх. Кожного разу як ми вступали до якоїсь церкви або города, нас стрічали священики з яким небудь посудом з святою водою, і потім як патріярх, злізши з воза поцілував хрести й ікони, що вони тримали в руках, а вони поцілувавши його хрест і правицю,-йому підносили сей посуд з посвяченою водою і він кропив водою навхрест усіх присутніх за поміччю пучка базиліка; так само як входили до церкви, після ектенії і відпусту йому звичайно ставили крісло, щоб він покропив свяченою водою кожного присутнього. Потім вийшовши з церкви він кропив направо і наліво всіх присутніх, аж доки ми не доходили до своєї кватирі” (29).

Будови цивільні, приватні очевидно не визначалися вибагливістю, і автор ніде не спиняється на їх опису ані на їх будові. Панські палати, єврейські крамниці, навіть заїзди і коршми часто лишались незамешканими, в руїнах. Ми бачили вище сю загальну характеристику автора ¹): доми, крамниці, заїзди єврейські і вірменські стали пристановищем диких звірів, і такі замітки стрічаються потім конкретно що до того чи иншого місточка (напр. в Трипіллю: “більша частина домів порожня, бо се був єврейський осередок, а тепер їх гарні доми, крамниці і заїзди порожні і безлюдні”, с. 83, і знов: “перед палатою доми лядські і єврейські, крамниці і гарні заїзди, тепер залишені”) ²). Се робить вражіннє певного прийнятого доброго тону: старшина і взагалі заможні люди не вважали тактовним вступати в сліди польської шляхти, державців і орендарів, щоб не ображати демократичного настрою мас, не викликати вражіння, немов би вони хочуть на свою користь відновити ненависні форми експльотації польською шляхтою української людности. Мусіло пройти трохи часу, поки владуща верства настільки почула себе сильною, що більше не обмежувала себе з сього погляду. Але місцями, по більших містах, сі доми старої, дореволюційної буржуазії не стояли пусткою. Описуючи Умань автор завважає: Доми високі і гарні, мають округлі вікна з ріжнокольоровими шибами; над ними висять ікони; здебільшого вони належали Ляхам, Євреям і Вірменам (с. 22), і далі: “Доми в сім місті гарні, дерево їх гладко вигебльовано, бо се були доми Вірмен і Євреїв: козаки нищили їх у своїй землі, забравши їх маєток і богацтво: доми, майно, городи і ґрунта; вони були варті того, тому що за лядських часів саме вони були управителями і начальниками, держали митниці і до-решти поневолили козаків ³); коли ж бог передав владу козакам, вони вигладили і саму память про них на землі” (27).

Людність робила вражіннє заможности і достатку. Описуючи Умань-перше більше місто України, яке йому довелось побачити, автор зазначує, що міщане його убіралися в дуже гарні убрання (с. 22). Міщанство київське зробило на нього вражіннє “вельмож і багатіїв”. “В сім городі Київі, пише він, значні люди мають в руках грубі палиці ріжного роду з бамбука й иншого дерева ⁴). Людей значних, шановних, панів і багатіїв і сім місті богато. Нам привожено мед і пиво в великих бочках на підводах. Горілки богато. Хліб возять возами, а рибу кінтарами-так богато того всього у них. Риба дешева і богато її на прочуд, всякого роду і вигляду, бо тут же велика ріка Дніпро. Дома чудові, високі, побудовані з плах вигебльованих з середини і з надвору. При кожному домі, як і при палатах-великі городи, з усякими овочевими деревами, які у них ростуть-сила шовковиці, білої і червоної (але ягід її не їдять, завважає він), великі горіхи, богато винограду” (75).

Зверхній вигляд, ношу, зачіс і т. ин. характеризують ще кілька заміток, розкиданих по ріжних місцях:

В землі козаків всі завсіди голять голови, лишаючи над очима пасмо волосся, що спускається на очі. Всі козаки голять також бороди, мало хто становить виїмок (129).

У всіх сих краях: у Волохів, Молдаван, Козаків і в Московії люди стоять в церкві у всяку пору (року) з відкритими головами-а всі носять шлики з сукна, обшиті футром. Жінки в Козацькім краю накриваються білими хустками-у богатих вони бувають вишивані перлами (І.50).

“Треба знати, що доньки значних Киян носять на голові кружочок з чорного оксамиту, гаптований золотом з перлами і каміннєм, на взірець корони; він коштує до 200 золотих і навіть більше. Дівчата бідніші плетуть вінки з квіток”.

Хатнє урядженнє Павло теж описує сумарно для всеї Східньої Словянщини, почавши від Молдавії: “В сих сторонах-Молдавії, Валахії, Козацькім краю і Московії доми будуються з дерева і дощок і мають високі дахи, як горби верблюда, щоб сніг не лишався на них. В середині лавки йдуть під стінами, а столи-як і у Франків стоять посередині кімнати, на стоянах. Постіллю служать килими і тканини ⁵), розвішані на стінках. В кождій хаті єсть піч, на двох стовбах, чотирехстінна, з випаленої глини, червоної або зеленої, а у богатих людей-з кафлів, зверху залізна накривка, що зветься їx мовою-каптур” ⁶).

Про економічний побут мас-маломіщан і селян автор дає короткі уваги насамперед при переїзді через Побоже (Ободівка-Баланівка): “Ми їхали між річками і безконечними садами. Виднілися лани ріжного збіжжа звиш на чоловіка, як море довгі й широкі” (17).

Вільшану він зве великим і добре загосподареним селом з овочевими садами і садочками (перекладчик перекладає: палисадниками), З проточним ставом подібним до ріки. “Проїхавши милю дістались ми до иншого квітнучого села з великим ставом. Проїхавши півтретя милі переїхали через велике і добре загосподарене село з садами, на імя Кропивну” (93).

Трохи ширше з приводу Ісаїв (Ісайків): “Ми проїхали дві великі милі лісом між двома високими горами, дорогою вузькою і тяжкою, що йшла долиною. Через невеликі відступи дорога перегорожена засіками, щоб загородити приступ кінноті. З правої і лівої сторони гарно уряджені хати, числом до 300 і дві церкви у них, а зветься се місце Ісаї. Кожну хату окружує город, засаджений вишнями, сливками та иншими деревами, а в середині капуста, морква, ріпа, петрушка, цибуля і все таке инше. Долиною один за другим стави для риби-до десятка їх. Вода протікає з одного ставу до другого: себто з потоків одного става до другого, з другого до третього, і т. д. При ставах млини. Гати густо обсаджені вербами. На ставах велика сила жовтого і білого цвіту...

“Але ніщо не дивувало нас так, як богацтво всякого запасу і дробу: кури, гуси, качки, индики в великій силі ходять полями і лісами, пасучись оподалік від місточок і сіл. Серед лісів, по ріжних сховках вони кладуть і свої яйця-і через їх множество ніхто їх не шукає. А домашніх звірят і худоби в домі кожного господаря ти, читачу, побачив би десять родів: коней, корів, овець, кіз, свиней, курей, гусей, качок, индичок велику силу, а в деяких хатах і голубів над стелями їх. Тримають також і собак. Але особливо чудувались ми ріжним родам свиней-ріжним кольорам і виглядам. Вони бувають чорні, білі, червоні, руді, жовті і синяві, також рябі і в ріжні смуги. Часто ми придивлялися й тішилися їх поросятами, але ні разу нам не вдавалось утримати хоч одного-мабуть у них в животі чорти-так вони тікають з рук, як живе срібло. Здалека чути їх крик. Льохи їх родять тричі до року-за першим разом у своїм життю кожна приносить 11 поросят, другим разом 9, третім 7, четвертим 5, пятим 3, шостим тільки одного, не більше, а далі зовсім перестають плодитися, так що годяться тільки на мясо. Колють звичайно кабанів, а льох лишають. У них і особливі пастухи” ⁷).

“Що ж до ріжного посіву, то вони також дуже ріжнорідні-ми про них скажемо на иншому місці” (3-2).

Сю свою обіцянку-розповісти про ріжні роди засіву, автор викопав уже після опису козацької землі, а саме при оповіданню про подоріж з Путивля до Сівська і формально се оповіданнє вже звязане у нього з описом Московської землі. Але нема сумніву, що воно належить також само і до України-як паралєль до поданого вище опису скотарства (місцями автор виразно відкликається до того що бачив в сій справі на Україні).

“Нам доводилося бачити в сім краю Москалів ⁸), що вирубаючи ліс вони викорчовують землю і зараз засівають її-такий родючий тут ґрунт. Бачили ми, як орють вони одним конем-тому що корови в сім краю дуже малі, з теля завбільшки-через великий холод; сили для оранки вони не мають, а тримають їх для молока, літом і зимою. Плуг возять на двох колесах, і він має гострий залізний різець, що заглиблюється в землю і вирізує до щенту коріння лісових рослин і траву. Другий чоловік привязував до коня рід крат: плетена чотирехкутна клітка, з довгими деревляними кілками з одної сторони; вона вживається для вирівнювання землі; вона швидко рухається, дуже легка і вирівнює землю як долоню. Ми бачили, як в Валахії, землі Молдавській і Козацькій люди орють пятьма, шістьма парами волів, з пятьма-шістьма погоничами, з великим заходом, і тут колеса необхідні ⁹).

“Дуже дивно, що вони засівають уже з сього часу (се був день Пантелеймона- Паликопа), і посів лишається в землі приблизно 9 місяців-аж розтане сніг при кінці березня. Що ж до засіву то в сім краю його богато родів. Насамперед пшениця, вона двох родів: одна з остьми, друга без остів; росте вона тут добре, виростає до сажня. Сіють також пізню пшеницю-літній посів: при нас при кінці липня (с. с.) вона ще не колосилась, а була зелена як смарагд, наслідком великих дощів що не перериваються навіть літом.

Друге збіже (засів) зветься фариза (жито), воно подібне до пшениці-у нас воно вважається буряном, і віяльники викидають його з пшениці; се тонка пшениця, хліб з неї чорний, а росте вона високо так як і пшениця на сажінь так що їздець ховається в нім. В козацькій землі сіють її дуже богато, так що траплялось години 2-3 їхати полями жита довгими й широкими як море. Зерно се промелюють, заливають водою і потім женуть горілку варячи разом з цвітом хмелю, що надає горілці гостроти. В землі козацькій вона дуже дешева, просто як вода, а в московській дуже дорога: 10 ок продають за золотий і дорожче.

“Третє збіже ячмінь. Четверте шуфан (очевидно овес): його сіють дуже богато для годівлі худоби, котрою возять; він їй не шкодить так як ячмінь, вона від нього буває міцна і в тілі.

“Пяте збіже зветься їх мовою мазарі, воно подібне до гороху, його варять замісць сочовиці; скільки нам приходилось його їсти без олії, як лік на болі в животі! Шесте збіже-просо, його дуже богато воно має китяги як кукурудза. Семе збіже- червона трава що має богато гилячок і ще більше квіток; руською мовою її звуть гричка; зерно її подібне до проса, але (в середині) біле й мяке, вживають його замісць рижу, бо рижу не люблять.

“Восьме збіже має жовтий цвіт, подібний як у ріпи; його листя варять і їдять. Девяте має синій цвіт, зерно чорне: його домішують до пшениці, коли її печуть; воно дає хлібові солодкий смак і білість, по волоськи його звуть лякина, а по грецьки гонгілі (рід ріпи).

“Десяте збіже-конопля; її богато. З насіння її роблять олію, а з самого прядево для сорочок і для мотузків. Одинадцяте-лен, з блакітною квіткою, його дуже богато, жінки його білять і роблять сорочки і всяку одежу. В Московському краю (се полотно) дуже добре і довго тріває.

“Дванадцяте збіже-просо, те що сіють у нас між огірками. Його пропікають на огні і роблять напиток (бузу) дуже смачний, цілком як молоко. Особливо богато її в козацькім краю. Греки звуть його сарацинською пшеницею ¹⁰).

“При кінці літа ти міг би побачити у них щось подібне до (малоазійської весни), як на благовіщеннє у нас: лани достиглого жовтого жита, зеленої пшениці, ще більші лани білого цвіту, лани сині, лани жовті і всякі инші-мило глянути!” (124-5).

Мешканця сухої, камінистої, малоростинної Сірії вражало се богацтво рослинности і води, яке він побачив на Волощині і потім на Україні. “Ми приїхали до великого міста, з укріпленнями, водами і садами, як звичайно, бо ся благословенна країна подібна до гранатового яблука великістю і процвітаннєм”, записує він при Лисянці. “Давались ми диву, записує він иншим разом (16), переїхавши Бережанку, під Ободівкою і оглянувши тутешні гати, потоки і млини: “Як Друзів у своїм краю звемо затримувачами землі, так і сі Козаки затримують воду”. “Коло кожного місточка або села завсіди буває став, з дощовою або проточною водою ¹¹). В середині він має деревляну гать, на ній лежать вязки ріща, накриті гноєм або соломою. Під нею протікають течії, що обертають млини,-так що мешканці мають одночасно воду, рибу і млини, і нічого не потрібують. Все се неодмінно буває в кожнім місточку і в маленькому селі. Їx приряди для обертання млинів предивні: ми бачили млини, що крутилися від горсточки води” (16).

Ближче устрій млинів описує він при нагоді того що бачив під Буками: місточко розсілося між горами, вінчаними укріпленням, з замком над кручею і з великим ставом в долині-“при гаті стоять 4 млини, з хитрими двигунами як по инших млинах у сій стороні: каскад води падає зверху і вправляє в рух надвірні колеса, а їх вісь крутить млини (жорна), що мелють пшеницю. Инші приряди вправляють в рух ступи для жита й ячменю: товкачі підіймаються і спускаються в ступи. З розтовченого і роздробленого жита гонять горілку, а ячмень варять і роблять з того напиток (пиво). Єсть також преси для льону-що вони сіють для сорочок. Поміж колесами з надвору стоять також великі деревляні чани (фолюші), в котрих за лядських часів валяли сукно-потім як вода переходила через них протягом кількох днів” (28).

Богата рослинність: буйна трава, зарослі лози, густі ліси, гарні сади-тримають автора майже в безнастаннім дивованні. Він звертає увагу, що в сій порі, при кінці червня н. с. ще косили їм свіжу траву для коней: “в сім краю ціле літо аж до жовтня буває трава і квітки, і ми дуже дивувалися, бачучи весняні квітки в літню пору” (24). Під'їзжаючи під Васильків він записує: “Сьогодні на нашій дорозі часто стрічалися сосни. Огорожі садів і піль (мабуть городів) всі з верби-бо її дуже богато в сій стороні, а також і з грецької лози, вони переплетені галузєм инших рослин, що служать для гороження” (40). Броварський “величезний ліс, весь з кедрів (сосен) подібних до кипарисів”, приводить його до нестями (с. 80). В Густинськім монастирі він одмічує дорогу через “густий ліс, весь з оріхів, вишень і сливок, коло нього великий став і млини; дорога на гати вистелена переплетеними гиляками, так що трудно проїхати” ¹²). З особливим замилуваннєм описує він київські монастирські сади-але се становить уже інтеґральну частину тодішнього українського культурного осередка, і я не хочу її відти виривати. Тепер тільки зазначу що широке вживаннє дерева при сорозмірній бідности каменя не могло не звернути уваги Араба; не вдаючися, що правда, в рефлексії з сього приводу, він відзначує сі деревляні церкви, деревляні укріплення і засіки, деревляні доми і навіть палаци. Відзначує старанну зручну тесельську роботу. Дивується величезним брусам і балкам вживаним на будову, і под. Одмічує типові форми деревляних фортифікацій, брам, мостів. Навколо кожного міста, себто круг останніх домів буває деревляна стіна, в середині друга. Над брамою фортеці високий деревляний брус з образом розпятого і знарядів розпяття: молотка, кліщів, цвяхів, драбини і т. д.,-так повелося від лядських часів ¹³). Звернули на себе увагу Павла також домовини: він одмічу, що в Молдавії, Валахії і на Україні труни робляться з дощок, а на Москівщині їх видовбують з суцільного дерева, і тільки підчас чуми 1653-4 рр., за недостачею таких довбаних домовин, стали ховати в дощаних, навіть найбогатіших людей, а бідних просто без усяких домовин ¹⁴).

Сам побут здався авторові скромним і повздержливим, як ми вже бачили: не жалуючи коштів на церкви і школи Козаки (себто Українці взагалі) “в життю задоволяються малим, їдять що трапиться і убираються як дасться” (28). Ченці приймають гойно високих гостей (про се нижче), але в звичайнім часі їдять мало і просто ¹⁵). Приклад простоти і скромности дає сам великий гетьман, котрого з сього боку Павло особливо величає (нижче).

Взагалі нічого хуліґанського, розпустного не доводилось бачити або чути Павлові: життє робило навпаки вражіннє незвичайної, спартанської суворости. Поживши на Волощині, де йому стільки доводилося чути про екзекуції над злодіями і розбійниками ¹⁶), він заявляє катеґорічно, що на Україні “злодіїв і грабіжників нема” (30). Побачивши як у київських крамницях, навіть найкращих і найдорожших торгують міщанки і се не дає приводу до яких небудь скандалів (“жінки продають в прегарних крамницях все можливе з парчі ¹⁷), соболів і под., вони гарно вбрані, заняті своєю роботою і ніхто не кидає на них ласим оком”)-автор пускається в пояснення що до суворих кар за сексуальні прогрішення. “Коли в сій козацькій стороні приловлять чоловіка або жінку на гарячім учинку, зараз збираються, роздягають і розстрілюють з рушниці; такий закон-і нікому не буває пільги” (с. 76).

“Нехай Бог благословить їх (козаків) за їх побожність, поміркованість в життю, гарне вихованнє їх дітей і за гарні співи їх довгих богослужень”, резюмує автор скороченого опису Павлові міркування (с. 35).

Українська співучість зробила на Павла сильне вражіннє.

Побувавши на Московщині, він так відзивається про спів український і спів московський: “Спів козаків веселить душу і визволяє від клопотів, бо тон їх приємний (напЂвъ пріятенъ), іде від серця і виконується наче одними устами. Вони пристрастно люблять ніжний спів, ніжні і солодкі мельодії. У Московитів же співають без усякої науки, як трапиться-вони на се не вважають. Найкращим у них уважається голос грубий, густий, басистий, що не дає ніякої втіхи слухачеві: Як він у нас уважається вадою, так у них високий голос уважається непристойним. Вони глузують з козаків за їх спів: кажуть, що се спів Франків і Ляхів” (II с. 163-6).

За вияв певної моральної стриманости Павло вважає, що тутешні жінки не лементували над небіжчиками так як се водилось у Арабів та инших Семітів ¹⁸). Очевидно авторові не довелося чути обрядового голосіння по померлих і се доволі дивно; правда, що він не описує детально похоронного обряду, і говорить про оплакуваннє небіжчиків в звязку з тим, що йому довелось бачити під час московської чуми.

Суворість і аскетизм в виконуванню церковних обрядів доводить автора до захвату-і до одчаю заразом. Згадавши перше богослуженнє, яке йому прийшлось відбути на Українській землі, автор записує: “Ми відстояли вечірню, рано-ранню службу, потім літурґію, що протяглася до полудня; так ми вступили в непрохідні місця і в тяжкі змагання-бо ж по всіх козацьких церквах до самої землі Москалів зовсім нема місць для сидження-навіть для архиєреїв. Уяви собі, читачу: від початку служби і до кінця вони стоять нерухомі як камні, безнастанно бють поклони до землі і співають разом молитви, начеб з одних уст. І що найдивніш-участь у сім беруть маленькі діти! Їx ревність у вірі доводила нас до здивування. Боже, як довго тягнуться їx молитви, співи і літурґія. Але краса маленьких хлопців і їх спів, що нісся від серця в гармонії з старшими (співаками) захоплювали нас як ніщо” (2).

І далі потім повторяються його ліричні тіради з приводу сеї “надмірної” ¹⁹), але імпозантної для нього побожности Козацької землі.-“В кожній козацькій церкві на дверях висить залізний ланцюх-подібний до тих якими замикають шиї бранців; ми спитали, для чого він, і нам пояснили, що його вішають на шию тим що спізнюються до церкви-приходять після дзвонів що бувають вдосвіта; вони стоять в тім ланцюху цілий день наче розпяті на дверях,-не можучи навіть рушитись-се йому така кара” (17).

З нагоди богослуження в Умани Павло записує. “В суботу ми слухали у них літурґію і вийшли з церкви аж тоді як ноги наші стали зовсім до нічого від довгого стояння, бо в церквах у них нема сиджень. Вони дуже протягають свої молитви, співи і літурґії; особливо як священик або диякон почне виголошувати єктенію, а півча нагорі співає “Господи помилуй” ²⁰)-зо чверть години співається кожен раз за нотами! Ми порахували, що при “Рцем усі” священик в землі Козаків, і в землі Москалів проголошує 15 прохань і за кожним разом співається богато “Господи помилуй”: ми порахували, що його співано при сій єктенії до 100 разів, і також при инших. Читають неодмінно два рази Апостол і два рази Євангелію: Апостола читають речитативом ²¹), як ми читаємо (тільки) Євангелію: слово за словом. Неодмінно співають ²²) псалми Давида, прокімен з стихірами кожного дня, протягом цілого року. При Євангелії слова: “Слава тобі господи, слава тобі” на початку і при кінці співають з орґаном. На “Достойно” всі присутні священики з хлопцями клиросу виходять на середину і співають сю прекрасну пісню хором з усього серця. Коли згадується імя богородиці, всі кланяються до землі, і знимають що мають на голові-навіть і священики. А (поза тим) стоять у церкві нерухомо, як камінь- побачив би ти, читачу! Нас утома мучила страшенно-душа розривалася з змучення і нудьги, але вони виявляли побожність, страх божий і покору незвичайну!

“Щоб одержати благословення від нашого патріярха і поцілувати хрест в руці його вони приходили в великім числі, поспішаючи оден перед другим. Коли ми переїздили дорогою, а вони побачили хрест на ратищі, то хоч би були заняті на полі, оберталися до сходу і хрестилися всі з жінками і дітьми. Чоловіки і парубки кидали серпи і роботу і бігли до нашого патріярха, щоб благословитись у нього. Стрічні ще здалека злазили з коней, з возів, відходили від дороги і стояли шнурком, знявши шапки, аж доки не переїхав наш патріярх у своїм повозі. Підходячи вони кланялися до землі, цілували хрест і правицю і потім тільки відходили” (23).