СУПЕРЕЧКИ ЗА ЛІНІЮ, СТРІЧА З НЕЧАЄМ, ПОГРОМ НЕЧАЯ В КРАСНОМУ, ЙОГО СМЕРТЬ, 21 ЛЮТОГО, ВРАЖІННЯ ВІД СМЕРТИ НЕЧАЯ

Доволі ясно, що початком операцій послужило скупченнє коронного війська коло Бару і марш туди Каліновского з під Камінця. Сі перші кроки наступу з поміж досі відомих джерел найбільш ясно представлені в “вістях з Варшави 4 березня”, що переказують реляцію післану від канцлєра Лєщиньского примасові, на підставі листів одержаних з України, і в тім - екстренної реляції Каліновского; правдоподібно вона й лягла в основу інформації канцлєра. З огляду що сі записки не видані, я наведу повну цитату, тільки з скороченнями титулятур:

Гетьман польний, для скоршої виправи армати з Камінця трошечки там затримався ¹), і відти пройшов повз Бар, не вступаючи до Бару, і післав до й. м. п. Лянцкороньского, просячи побачитися з ним для порозуміння. І так сталося, що вони з'їхалися в Станиславі, в 4-х милях, і (Каліновский) діставши язика про Нечая, що він вийшов з Шаргороду з своїм полком, і єсть в Краснім, — поспішив до Красного комонником кінно, полишивши армату позаду, і там вбігши до міста в понеділок (10 лютого) вирубали козаків, що були в місті ²).

Вповні правдоподібно, що перші ж рухи польського війська викликали з боку Нечая противділання — чи то в формі його власного виїзду на фронт, чи то в заходах коло скріплення фронту. В листі до Хмельницького, виправдуючися з свого наступу, Каліновский закидає Нечаєві (тоді вже вбитому), що він уже йшов на польське військо, спокійно розложене на зимових кватирах по своїй стороні граничної лінії, і спровадив для сього армату з Браслава, щоб його знищити ³). В реляції Радзєйовскому Каліновский каже, що добувши Красне (після того як Нечай поліг), до козаків, що замкнулися в замку тамошнім, він посилав домаганнє, аби вони вступилися за лінію, а міщане послушні “віддали звичайне підданство свому дідичному панові" (Замойскому) ⁴).

Мобілізаційні універсали Хмельницького, розіслані десь в перших днях лютого, а з другого боку оповіщення розіслані Потоцким, щоб обивателі пограничних воєводств стереглися Татар, а війскові з компуту польного гетьмана поспішали за ним ку Україні (маємо одно таке сповіщеннє з дня 18 лютого) ⁵), служать відгомонами руху на лінії.

В “варшавських вістях” з місяця лютого у Ґоліньского єсть також звістка, на жаль без дня, про універсали вислані з королівської канцелярії, щоб корогви повиходили з своїх меж і пішли спішно, день і ніч до гетьмана польного, і з ним сполучились “під горлом і суворими артикулами і винами” ⁶). Потвердженнє спішної мобілізації. Освєнцім каже, як вище було зазначено, що король умисне викликав до себе на сей час Потоцкого, нібито щоб порадитися з ним, а в дійсности — толкували — тому що не довіряли його справности, і через те перші операції переводив Каліновский ⁷).

Але чи при тім Нечай наперед зайняв такі приграничні міста як Красне, Мурахва, Шаргород, Чернівці — де почалася війна, і його наступ випередив польській наступи на них, як се каже напр. Освєнцім і оден з анонімних дневників; чи Нечай переводив тільки переґрупуваннє війська і поголоски про його наступ розголошувалися польською сторожею для оправдання свого наступу, се зістається не ясним.

З вищенаведеного листу Нечаєвого замістника Кривенка було видно, що за сі пограничні міста вже перед тим ішли суперечки: Поляки вважали, що вони лежать по їх стороні зборівської лінії та вибирали в них стацію, а козаки вважали їх своїми ⁸). Се пішло з того - як я то вказав у попереднім томі, що зборівська лінія: Браслав-Ямпіль фактично не була прийнята козацькою стороною; гетьман говорив, що козакам признано територію по Бар і се в добрій чи уданій вірі могла повторяти місцева старшина. В таких обставинах скупченнє польського війська під Баром, переведене з кінцем січня і на початку лютого н. с., мусіло послужити викликом для козацьких операцій. Коли попереднім літом скупленнє польського війська під Камінцем в козацьких кругах вважалося провокацією — бо занадто близько до лінії діялося, то марш з Камінця до Бару, традиційної бази польських гетьманів — се була вже війна. Він мусів викликати певний рух на одсіч — і з сього вийшла звістка про рух козаків на Бар — може власне тому що козаки називали Бар крайнім пунктом своїх претенсій ⁹), і в ріжних польських оповіданнях се виступає як початок кампанії. Але коли б ініціятива наступу була по козацькій стороні, то ясно, що перші стрічи сталися б не на тій лінії, де ми бачимо козаків ще з осени, як на своїх постійних позиціях, а під Баром, або в Барі. Просторінь, що ділила козацькі пости від Бару, була зовсім або майже безборонна, і при швидкости козацьких рухів, козацьке військо певно встигло б стати під Баром, поки Каліновский поспів під їх лінію з-під Камінця. Але нема ніякого сліду, щоб козаки були під Баром; говорить се Коховский, і се очевидно непорозуміннє: у инших польських істориків з козацького руху на лінії вийшов наступ козаків на Бар, а Коховский пішов іще далі і розповів, що Нечай був зайняв Бар, але відступив назад перед наступом Каліновского. Подільські вісти з лютого, які у нас заховалися, не дають ніякого місця для такого наступу і відступу в першій половині лютого.

У нас єсть небезінтересний листок з Микулинець 19 лютого, з вістями з Язлівця. Туди прибули жінки військових з Бару, вислані для безпечности. Каліновский рушає з Камінця з другою частиною війська в поміч воєводі (Лянцкороньскому, що став у Барі), викликає спішно свого сина, обозного коронного. Але похід має виразний характер наступний, а не оборонний: автор бідкається, що козаки “в містах добре уфортифікованих, за мурами і за готовими кобилинами, острогами, валами, сильними парканами боротися будуть, а наші їх схочуть з поля ex aperto діставати і без шанців штурмувати, а ще важніш — спочатку кіннотою обложити, а вже потім по піхоту посилати, і з такого наступу (z takowego postepku y z tey imprezy) нашого війська неможна сподіватися великої потіхи, і аж тоді відчують се ті що тепер так нерозважно викрикали" ¹⁰). Ситуація, думаю, вповні ясна.

Про самі події говорять два анонімні дневники воєнних операцій, писані, очевидно, якимись невисокими чинами з коронного війська — оден виданий, другий ні ¹¹); зводячи їх до купи одержуємо досить докладний образ подій. Вони фактично починаються суботою перед запустною неділею: ся субота того року на оден день припадала у православних і латинників, 18 лютого. Тоді Каліновский зійшовся під Баром з відділом воєводи браславського Лянцкороньского, потім сполучився з хоругвами, що стояли на лінії “над Дністром” (справедливіше — над Мурахвою) і почав операції. Привід тому, мовляв, дав Нечай — “перейшовши за лінію і поставивши свої залоги в Мурахві, Шаргороді і Краснім, він викликав на те п. воєводу браславського, що той написав до нього, до Шаргороду, де він був під той час, переймаючи спадщину по козаках, що померли від повітря. Напоминав його, аби він вище над свій стан не виносився і полковникам своїм за лінію заходити не дозволяв, щоб потім того поневчасі не жалував. Той одержавши се писаннє по пяному в Шаргороді, почав шаліти, і велів полкам громадитися в Красному, і сам туди поїхав в пятницю перед запустами ¹²), чекаючи більшої помочи, що обіцяв йому Хмельницький. І в саму неділю прийшли два полки до Винниці: Богуна й Іляша уманського. Бо так був Нечай умовився з Хмельницьким, що на сам попєлєц (22 лютого) мав ударити на Бар і на воєводу браславського; але провидіннє боже помішало їх шики. Бо в саму суботу перед вечером, 18 лютого прийшов п. гетьман польський з своїми людьми повз ¹³) Бар до Матийкова, покликав до себе п. воєводу браславського і там мавши цілу ніч нараду, роз'їхалися, а в неділю запустну п. гетьман пішов до Ялтушкова, а п. воєвода до Бару і звідти з своїми людьми пішов до п. гетьмана і зійшовшися з ним стали на ніч в Станиславові.

До сього друкований дневник додав, що тої неділі Каліновский злучився під Станиславовим з хоругвами, що стояли на лінії на Дністрі, і тут діставши від “язика” відомість про козацьке військо, — що Нечай стоїть у Краснім, а в Воронківці, на крайнім виступі Богу, між Станиславовим і Красним держить сторожу сотник Шпак, або Шпаченко, з своєю сотнею, Каліновский післав невеликий відділ кінноти з Корицким в головах на Шпака, а сам з головним військом пішов на Красне ¹⁴).

Дневник підчеркує, що сей наступ мав характер несподіваного нападу: і на Шпаченка і на Нечая напали крадькома. Для сього вивели військо вночи і поночи напали на них, та ще й умисно йшли можливо тихо, “по козацьки їхали, щоб навіть з послуху їх не помітили”, і справді Нечаєві козаки подумали, що то до них їде Шпакова сотня. Дневник, Освєнцім й ин. пояснюють сей успіх ще й тим, що козаки і сам Нечай понапивалися на запустах, і не трималися на сторожі покладаючися на Шпака; сей мотив ми потім побачимо і в пісні про Нечая.

Тим часом Корицкий погромив Шпака, так що мало хто з ним встиг утікти. А за той час передній полк Каліновского під проводом Пясочиньского став перед Красним і з криком ударив до брам. На сей ґвалт Нечай вискочив з господи, де піячив, але в сім замішанню його обпали і вбили: вийшла бійка за його полковничу булаву, і в тім замішанню його вбито, і богато козаків полягло та й всякого люду, чоловіків і жінок нарубано: запалили місто і стали рубати кого попало. Козацьке ж військо, під проводом звісного нам Кривенка, зачинилося разом з частиною міщан в неприступнім замку і тут боронилося три дні. Каліновский раз-у-раз посилав на приступ своє військо, піше і кінне, хотячи здобути. Поляки несли великі страти, але не могли добитись до замку. В згаданих вище варшавських вістях Ґоліньского (що йдуть в головнім від Каліновского) читаємо, що Каліновский посилав до обложенців парляментарів: обіцяв, що обложені зістануться цілі, коли піддадуться, бо він не на те прийшов, аби їх громити, але щоб привести до договору і спокою військо Запорозьке, — аби воно зісталось при своїх вільностях. Але козаки завзято стояли на тім, що краще їм згинути, ніж піддатись ¹⁵). Аж на третій день, вівторок, частина міщан, що були в замку, попробувала непомітно утікти через вилім і стягнула біду на себе і на всю залогу. “Бо ротмістр Янжул — оден з ново-нобілітованих козаків, завваживши сю утечу, післав за нею погоню, що догонивши почала їх рубати, а тоді утікачі, злякавшися завернулися назад до замку, і в замішанню, що з того вийшло, погоня вдерлася до замку й розчинила замкову браму польському війську.

Тут доперва почалися різня і утеча куди видко — але як запевняють Поляки, мало хто втік: “Оден тільки сотник Степко, дуже поранений, утік від пана Янжула з своїми ранами до Хмельницького, — бо скільки козаків вискочило з замку, хоругви Янжула й Стрийковского дочиста в погоні знищили”. Так само вирубано й тих, кого застали в замку. Взяли в полон тільки чотирьох: Гавратинського, шляхтича-інфаміса, що перейшовши до козаків був у них сотником тростянським, попа що читав псалтир над Нечаєм, писара Нечаєвого Житкевича і Татарина що був при Нечаю: їх живих відставили до гетьмана.

Про похоронну церемонію над Нечаєм записує за оповіданнями очевидців Радивил (очевидно вони зробили вражіннє між польською публікою). Війшовши до замку, польські вояки застали в тутешній церкві відправу над Нечаєм: тіло його лежало на килимі, і при нім сиділо четверо попів і брат, і всіх їх порубано. Анонімний дневник оповідає трошки инакше: уходячи до замку, козаки взяли з собою тіло Нечая і прибравши пристойно поклади в башті на оксамиті, засвітили свічі й поставили попа, “щоб псалтир над ним співав”. Сього попа живцем відставлено до Каліновского, а тут його “Німці обложили огнем і так його — посередині ходячого — спекли припоминаючи йому, як то козаки знущалися над християнськими священниками”. Гавратинського як зрадника розстріляно. Рахували, що своїх стратили коло 200, а неприятеля впало трупом 15 тис. “окрім діток і жінок і поспільства краснянського”. Значні свої страти токували тим, що козаки дуже боронилися, стріляючи не тільки з огнистої стрільби, але й з луків ядом напущеними стрілами — “так п. Динов, пострілений стрілою в горло, зараз опух, і хоч скоро вирвав (стрілу), але тіло на нім ціле посиніло”, і т. д. ¹⁶).

За те не могли нахвалитися здобичею: “Тішиться наше військо здобичею: худоба, коні, гроші, срібло, шати — богато по тім хлопстві дісталось, а між иншими воєнними приборами і хоругвами — одна богата хоругов Нечая: єдвабна, щирим золотом вигаптована черницями київськими — за гетьманом зісталася”. “Загрілося наше військо замерзле і покріпилося краснянським лупом — кажуть, що самих коней взяли 11 тис., самопалів, мушкетів — вдруге мабуть стільки, та одежі, і того що було в кешенях, саквах і т. д. Не згадую вже рогатої худоби — що оден товариш вів по кілька-десять пар волів з тяжкими саньми, возами, мажами українськими. Бодай здорові були — а сі нехай стидаються, що на потребу не поспіли — а инші ще й досі за Вислою курей давлять”, — завважав з сього приводу підкоморій львівський Мясковский, додаючи кілька прикрих слів на адресу тих “товаришів”, що не спішачися на фронт об'їдали галицький люд ¹⁷). “Нещасливе місто і земля та — і так уже обернена в чистий попіл! Видерти від умираючого з голоду хліб з кори букової печений, вола останнього взяти, жінку з кошулі обдерти, а з самого шкіру здерти — така безбожність наша, чи наших” ¹⁸).

Сей погром і смерть Нечая зробили велике вражіннє і в Польщі і на Україні. В варшавських костелах правили Те Deum - “дякуючи Богові за побіду і щасливий початок війни з козаками” ¹⁹). Щоб підчеркнути вагу сього успіху оповідали ріжні фантастичні оповідання що до замірів Нечая й козаків. “Нечай вже був умовився з Хмельницьким і козаками у запустну середу йти з військом, 15 тис. реєстрових козаків, на Бар і здобувати його — щоб дістати п. Лянцкороньского, що стояв там з кількома хоругвами. Взявши його і забравши в неволю жовнірів мав їх відіслати Хмельові, а звідти, з Бару, мав іти з військом на Ліско, обернувшися Підгірєм, аж під сам Краків — опанувати, злупити його й инші міста: тут на Підгірю могла б сила хлопства до нього пристати, коли б не скарав був його сам Бог”. На Литву Хмельницький виправив сина з 4000 Татар — міста пустошити, а людей Татарам віддавати, аби Литву заняти війною і розлучити військо коронне і литовське. А сам з Татарами й козаками збирався йти серединою Польщі під Люблин. Бог помішав сі пляни, знищивши Нечая” ¹⁹). Так і сам Каліновский, пізніш, по своїй ретіраді вже, доводив, що тільки погром Красного і смерть Нечая стримали Хмельницького від того наступу, що він замишляв одночасно з наступом Нечая ²⁰).

Але і без сих додатків смерть Нечая була великим тріумфом. Його рахували після Хмельницького найбільшою фіґурою в козацькім війську, що противставлялася самому гетьманові, і насмілялася йому противстати. В польських кругах Нечая вважали найбільш завзятим ворогом Польщі і маґнатства, дійсним провідником повстання після Кривоноса — більш завзятим ніж сам Хмельницький. Тому до тріумфального почуття першого реваншу козакам прилучилась іще надія, що тепер, коли не стало сього непримиреного ворога, може і з Хмельницьким і з козацьким військом буде лекше договоритися. Не тільки Кисіль, але й сам Каліновский по сім погромі вдаються до Хмельницького, як далі побачимо, з виразами жалю з причини такої пригоди, і вперед вилучають з сього конфлікту самого гетьмана, звалюючи всю вину на Нечая, і таким чином стелють йому дорогу до порозуміння, коли б він вибрав згоду замісць війни по такій серйозній осторозі. Каліновский, і з його слів потім инші, вважали, що ся пригода дійсно дуже сильно прохолодила у Хмельницького запал до війни, а Радивил в своїх мемуарах записує, що Хмельницький сам відказував, хоч і не щиро, що вважає сю пригоду з Нечаєм заслуженою карою йому, за те що він переступив границю і порушив спокій.