Сутність розбіжностей психіки людини і тварин

Засвоєння або присвоєння суспільно-історичного досвіду – специфічно людський шлях онтогенезу, цілком відсутній у тварин.

У тварини генетичну основу поведінки складають безумовно-рефлекторні механізми, інстинкти, у ході індивідуального життя вони розвиваються, формуються, пристосовуються до мінливих елементів зовнішнього середовища, це процес “розгортання” спадкоємного досвіду.

У дитини спадкоємні органічні передумови відрізняються від тваринних такими рисами:

1) не детермінують жорстко майбутню поведінку;

2) у генетичних структурах мозку людини не зміг зафіксуватися відносно молодий власне людський досвід, тобто досягнення її культурної історії;

3) мозок людини відрізняється надзвичайною пластичністю, особливою здатністю до прижиттєвого формування функціональних систем.

Процес засвоєння людського видового досвіду відбувається в індивідуальному житті дитини, у її практичній діяльності, яка опосередкується дорослим.

Найбільш досконало дослідив цей процес Л. С. Виготський у межах культурно-історичної теорії розвитку свідомості, головним принципом якої єісторичнерозуміння психічних процесів [3]. Виходячи з того, що психіка детермінується трудовою діяльністю, Виготський висуває ідею “психологічних знарядь”, які вироблені людством штучно і являють собою елемент культури. Споконвічно вони повернені “зовні”, до іншої людини, потім обертаються “на себе”, тобто стають засобами керування власними психічними процесами.

Основні положення культурно–історичної теорії такі:

1. При переході від тварин до людини відбулася кардинальна перебудова взаємин суб'єкта з навколишнім середовищем – завдяки використанню знарядь людина здатна оволодівати природою.

2. Здатність до оволодіння природою для самої людини обернулася тим, що вона навчилася опановувати власну психіку – з'явилися довільні форми діяльності або вищі психічні функції.

Якщо життєдіяльність людини – не пристосування до природи, а зміна її, то дії людини повинні відбуватися за якимось планом, підкорятися певній меті. Ставлячи і реалізуючи зовнішні цілі, людина поступово навчається ставити й здійснювати внутрішні цілі, тобто керувати собою. У той же час прогрес у самоорганізації допомагає ставити й виконувати зовнішні завдання.

3. Подібно до того як людина опановує природу за допомогою знарядь, вона опановує власною поведінкою за допомогою особливих – психологічних – знарядь. Ці психологічні знаряддя – знаки.

Знаки – це символи, що мають певне, вироблене в історії культури значення: мова; різні форми; мнемотехнічні прийоми; алгебраїчні символи; твори мистецтва; діаграми, карти, креслення; умовні знаки тощо

Введення до структури психічної функції знака перетворює її на функцію вищу, опосередковану. Коли людина, наприклад, зав’язує “вузлик на пам'ять”, вона сама створює додатковий стимул, опосередковує свою реакцію за допомогою знака, який виступає як засіб запам'ятовування або психологічне знаряддя. Цей додатковий стимул не має органічного зв'язку із ситуацією і тому є штучний засіб-знак, за допомогою якого людина опановує поведінкою: запам'ятовує, робить вибір тощо.

Створюючи стимули-засоби, людина звільняється від незалежних від неї стимулів-об'єктів. За допомогою знаків людина ззовні створює зв'язки в мозку, керує мозком і через нього власним тілом.

Між нижчими та вищими психічними функціями існують певні відмінності (табл. 5.1).

Таблиця 5.1

Сутність відмінностей між нижчими та вищими психічними функціями

Основними психологічними характеристиками свідомості як вищого рівня психічного відображення є такі:

1. Свідомість містить знання про зовнішній і внутрішній світ людини.

Зміст свідомості складає система історично сформованих знань (значень), які постійно поповнюються. Життєвий сенс свідомості полягає в тому, щоб правильно орієнтуватися у світі, стверджувати себе в ньому, пізнавати і перетворювати його. Але знання – перевірене практикою відображення дійсності. Свідомість – не обов'язково достовірне відображення. Здогадки, вимисли, релігійні, міфологічні погляди, ідеологія – не є знання у власному значенні слова, але все це – факти свідомості.

2.Знання, як ядро свідомості, забарвлене складною тканиною емоційних переживань, намірів й інтересів. Людина завжди якось ставиться до того, що відображає.

3. Розмежування суб'єкта й об'єкта, відділення “я” від “не–я”, самосвідомість. Існують такі погляди на співвідношення свідомості й самосвідомості:

– найпростіша самосвідомість передує свідомості дитини, тобто ясним і виразним образам предметів. Самосвідомість у цій формі – це загальне відчуття власного існування;

– самосвідомість з'являється пізніше свідомості, у віці трьох років;

– самосвідомість виникає одночасно зі свідомістю. До відчуттів, які породжуються зовнішніми предметами, завжди “домішуються” відчуття, викликані власною активністю організму. Завдяки накопиченню досвіду активності дитина навчається розділяти ці відчуття.

4. Свідомість людини має активний характер. Основна форма прояву життя людини – діяльність (предметна або духовна). Перетворення дійсності – завершальний етап руху свідомості. Людина живе в матеріальному світі й у сфері духовної культури. Вона – активна діюча особа, а не пасивний глядач на “бенкеті” життя. У функції свідомості входить формування цілей діяльності. Більш того, сама свідомість – це певна ідеальна діяльність, орієнтована не тільки на відображення, а й на перетворення дійсності. Воно починається з активної вибірковості й цілеспрямованості сприймання, продовжується у відволіканні від одних предметів і фіксуванні на інших, в актах продуктивної уяви, у духовному удосконалюванні, у спогляданні.

5. Свідомість людини пов’язана з мовою як системою значень.

Свідомість – це вища, властива тільки людині і пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому, оцінному та цілеспрямованому відображенні й творчому перетворенні дійсності, у попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні та самоконтролюванні поведінки людини [14].

5.4. Змінені стани свідомості

Існування людини є безупинна взаємодія з навколишнім світом, яка дозволяє забезпечити адаптацію. Будь-яка поведінка людини “вмикається” завдяки таким процесам:

а) активація мозку внаслідок зіставлення внутрішнього стану із зовнішніми об'єктами;

б) обробка мозком інформації (стереотипно – у випадку рефлексу або інстинкту, свідомо – при складній поведінці);

в) відповідна поведінка.

Фізіологічна активація пов'язана з функцією центрів, які знаходяться в основі головного мозку. У них розташовані механізми збудження, і саме на цьому рівні збираються й класифікуються сигнали, перш ніж вони будуть за участю ретикулярної формації спрямовані в кору великих півкуль, якщо виявляться досить важливими. Активація вищих центрів дозволяє організму уважно стежити за сигналами від навколишнього світу.

Психологічна активація – продовження фізіологічної. Вона пов'язана з розшифровкою сигналів, що залежить від рівня уваги й стану свідомості, а також потреб, інтересів тощо.

Рівень і характер активації залежить від трьох факторів:

1) рівень свідомості та активації, на якому знаходиться мозок, він визначається природними циклами сну і неспання, але може змінюватися при медитації, застосуванні ліків;

2) сприймання зовнішніх і внутрішніх сигналів – залежить від органів чуття;

3) потреби, мотивація, емоції та почуття.

Усі три фактори взаємозалежні, активація завжди включає попередню обробку інформації.

Традиційна західна психологія визнає два стани свідомості – сон і неспання. Те, як ми усвідомлюємо зовнішній світ, змінюється протягом дня, змінюється здатність сприймати та обробляти сигнали. Залежність між рівнем активації та ефективністю діяльності описує закон Йєркса – Додсона: поведінка буде ефективною, якщо рівень пильнування буде близьким до деякого оптимуму, він не повинний бути ані занадто високим, ані занадто низьким. При низькому рівні активації готовність суб'єкта до дії поступово знижується і незабаром він засинає, а при високому він буде дуже схвильованим і його поведінка може дезорганізуватися.

Стан неспання, стан екстравертованої свідомості донедавна розглядався науковою психологією як єдиний нормальний аспект, гідний вивчення. Але усе більше психологи й фізики звертаються до східної культури, що розглядає життя в її повноті не як ланцюг явищ, який потрібно пояснити, а скоріше як невід'ємну частину всесвіту, до єдності якого воно причетне. Ця глобальна єдність осягається через стани медитації і трансу.

До змінених (або незвичайних) станів свідомості відносять такі стани, які виникають під впливом:

– гіпнозу;

– медитації;

– дії наркотиків;

– наближення смерті.

Навіть поведінка, яка традиційно вважалася анормальною (шизофренія, депресія) все частіше розглядається тепер як спосіб знайти внутрішню рівновагу й уникнути тиску зовнішньої реальності. Їх слід розуміти як нормальне вираження внутрішнього світу, а не як “ненормальність” свідомості, яку потрібно усунути.

Таким чином, свідомість – це мозаїка станів, що відіграють більш-менш значну роль як у зовнішній, так і у внутрішній рівновазі.