ЗОВНІШНЯ ТЕХНІКА ВЧИТЕЛЯ

Важлива передумова творчого процесу — гармонійна єдність внут­рішнього змісту діяльності і зовнішнього його вияву. Педагогові варто навчитися адекватно й емоційно виразно відображувати свій внутрішній стан, думки і почуття.

Елементами зовнішньої техніки вчителя є вербальні (мовні) й невербальні засоби. Саме через них педагог виявляє свої наміри, саме їх «читають» і розуміють учні. Про слово як виразник думки йтиметься у наступних розділах. Розгляньмо докладно невербальні засоби.

Скористаймося схемою О. Кузнецової. Ця схема свідчить про широку палітру засобів вираження людиною свого ставлення, і вчитель мусить працювати над розширенням і вдосконаленням репертуару впливу невербальними засобами. Звісно, не всі вони рівнозначні, проте кожен із них «зчитується» вихованцями, посилюючи або нейтралізуючи вра­ження від слів педагога.

Дослідження засвідчують, що невербальні засоби, зокрема жест, мо­жуть мати більшу вагу у спілкуванні, ніж слово. Так, коли ми говори­мо: «Ти гарний хлопчик» і водночас супроводжуємо висловлювання жестом негативної оцінки (похитування головою), то 85 % сприймуть цю інформацію за змістом жесту, а не слова. Отже, до зовнішньої техні­ки вчитель мусить бути дуже уважним. Розгляньмо деякі з її елементів. Маємо на увазі зовнішні особливості і способи вираження свого «Я» (успадковані — зріст, комплекція, форма носа, розріз очей тощо; сфор­мовані — зачіска, хода, постава, міміка, дикція, одяг тощо). Зовнішній вигляд педагога має бути естетично виразним. Неприпустиме недбале ставлення до своєї зовнішності, але неприєм­ною е і надмірна увага до неї. Головна вимога щодо одягу вчителя — скромність та елегантність. Химерна зачіска, незвичайний фасон плаття і часті зміни кольору волосся відвертають увагу учнів.

...Молоденька вчителька англійської мови прийшла на урок з вели­ким яскравим кулоном. На ЇЇ запитання діти чомусь відповідали недо­речно, перешіптувалися. На перерві хлопчик запитав, чи правда, що в Англії всі таке носять. Виявляється, не зміст уроку, а прикраса вчитель­ки стала предметом думок учнів.

Однак учитель має і стежити за модою, його вигляд повинен викли­кати позитивне ставлення учнів, хоча першим приносити моду в шко­лу і цим привертати загальну увагу не варто.

І зачіска, і одяг, і прикраси завжди мають бути підпорядковані роз­в'язанню педагогічної задачі — ефективній взаємодії задля формуван­ня особистості вихованця. І в прикрасах, і в косметиці — в усьому вчи­тель повинен дотримуватися почуття міри і розуміти ситуацію. Есте­тична виразність виявляється і в привітності, доброзичливості обличчя, у зібраності, стриманості рухів, у скупому, виправданому жесті, у по­ставі й ході. Неприпустимі для педагога кривляння, метушливість, штучність жестів, млявість. Навіть у тому, як він зайде до класу, гляне, привітається, як відсуне стільця, виявляється вплив на дитину. У рухах, жестах, погляді діти мають відчувати стриману силу, цілковиту впев­неність у собі і доброзичливе ставлення.

Пантоміміка — це виражальні рухи всього тіла або окремої його частини, пластика тіла. Вона допомагає виокремити у зовнішності го­ловне, малює образ. Зверніть увагу на вчителя, який натхненно пояснює урок. Як органічно злиті у нього рухи голови, шиї, рук!

Жодна, навіть найідеальніша, фігура не може зробити людину кра­сивою, якщо їй бракує вміння триматися, підтягнутості, зібраності.

Гарна, виразна постава вихователя передає внутрішню гідність. Пряма хода, зібраність свідчать про впевненість педагога у своїх силах, вод­ночас згорбленість, опущена голова, млявість рук — про внутрішню слабкість людини, її невпевненість у собі.

Люди рідко мають гарну поставу від природи, майже завжди вона — результат спеціальних вправ і сформованої звички.

Учитель мусить виробити манеру правильно стояти перед учня­ми на уроці (ноги на ширині 12-15 см, одна нога трохи висунута впе­ред). Усі рухи і пози повинні бути позначені витонченістю і просто­тою. Естетика пози не припускає поганих звичок: похитування вперед-назад, тупцювання, манери триматися за спинку стільця, крутити в руках сторонні предмети, почісувати голову, потирати носа, триматися за вухо.

Слід звернути увагу на ходу, адже вона також несе інформацію про стан людини, її здоров'я, настрій. Ми легко розрізняємо ходу людини молодої і літньої. З ходи іноді можна навіть довідатися про фах. Прик­ро, коли молодий учитель ступає, як стара квола людина, а симпатична тендітна вчителька — як солдат. Дисгармонія відчувається і сприймається не на користь педагогові. К. Станіславський кілька сторінок своєї книж­ки «Робота актора над собою» присвятив рекомендаціям, як виробити «летючу» ходу, гарну поставу.

Жест педагога мусить бути органічним і стриманим, без різких ши­роких вимахів і гострих кутів. Перевага віддається округлій і скупій жестикуляції. Варто звернути увагу і на такі поради: близько 90 % жестів слід робити вище пояса, бо жести, зроблені руками нижче пояса, нерідко мають значення невпевненості, невдачі. Лікті не повинні трима­тися ближче, ніж за 3 см від корпуса. Менша відстань символізуватиме нікчемність і слабкість авторитету.

Розрізняють жести описові і психологічні. Описові жести (показ розміру, форми, швидкості) ілюструють хід думки. Вони менш потрібні, але застосовуються часто. Значно важливіші психологічні жести, що виражають почуття. Наприклад, говорячи «Будь ласка», ми піднімаємо кисть руки на рівень грудей долонею догори, трохи відводячи її від себе. На подив вказують розведені в сторони руки, на застереження — притиснутий до губів палець руки.

Основні вимоги до жестів: невимушеність, стриманість, доцільність. Варто враховувати, що жести, як і інші рухи корпуса, найчастіше попе­реджують хід висловлюваної думки, а не йдуть за нею.

Виробленню правильної постави сприяють заняття спортом, спеціальні прийоми: уявити себе стоячим навшпиньках, постояти біля стіни тощо; Дуже важливий тут самоконтроль учителя, вміння поглянути на себе збоку, чи досягнуто п'ятого рівня мобілізації (підтягнутий живіт, при­ємно напружена спина, активний погляд)¹.

Для того щоб спілкування було активним, слід мати відкриту позу: стояти обличчям до класу, не схрещувати рук, зменшити дистанцію, що створює ефект довір'я. Рекомендуються рухи вперед і назад по класу, а не в боки. Крок уперед підсилює значущість повідомлення, сприяє зосе­редженню уваги аудиторії. Відступаючи назад, той, хто говорить, нібито дає можливість слухачам перепочити.

Міміка — виражальні рухи м'язів обличчя. Як зазначалося, нерідко вираз обличчя і погляд впливають на учнів сильніше, ніж слова. Діти «читають» з обличчя вчителя, вгадуючи його ставлення, настрій, тому обличчя має не лише виражати, а й приховувати певні почуття: не слід нести до класу тя­гар домашніх клопотів, негараздів. Варто показувати на обличчі і в жестах те, що стосується справи, сприяє виконанню навчально-виховних завдань.

Широкий діапазон почуттів виражає посмішка, що свідчить про ду­ховне здоров'я і моральну силу особистості, Важливі виразники почут­тя — брови, очі. Підняті брови вказують на подив, зсунуті — зосере­дженість, нерухомі — спокій, байдужість, у русі — захоплення. Роз­гляньмо схему опису мімічних реакцій.

Для розвитку орієнтування в усвідомленні власної поведінки і по­ведінки учнів корисне ознайомлення з еталонами, описаними у працях психологів¹.

Еталон поведінки в стані радості: посмішка, очі сяють, надмірна жестикуляція, багатослів'я, бажання допомогти іншому. Еталон поведінки в стані страху: очі розширені, поза застигла, брови підняті, голос трем­тить, обличчя скривлене, погляд «бігає», рухи різкі.

Найвиразнішими на обличчі людини є очі. «Порожні очі — дзерка­ло порожньої душі» (К. Станіславський). Учителеві слід уважно вивчи­ти можливості свого обличчя, виробити вміння користуватися вираз­ним поглядом, уникати надмірної динамічності м'язів обличчя та очей («бігаючі очі»), а також і неживої статичності («кам'яне обличчя»).

Погляд учителя має бути звернений до дітей, створюючи візуальний контакт.

Контакт очей (візуальний контакт) — погляд співрозмовників фіксо­ваний один на одному, що означає зацікавленість партнером і зосеред­женість на тому, про що він говорить. Дослідники з'ясували, що, розмов­ляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35 — 50 % часу, протягом якого відбувається розмова. Погляд зазвичай спрямований на очі співрозмовника і затримується на них 5 — 7 секунд. Упродовж реш­ти часу той, хто говорить, і той, хто слухає, дивляться деінде. На співроз­мовника частіше поглядають тоді, коли слухають, а не тоді, коли гово­рять. Люди дивляться одне на одного переважно для того, щоб побачи­ти реакцію на свої слова: чи зрозуміли, чи погоджуються? Тривалий погляд мовця, спрямований на співрозмовника, підтверджує сказане. Лише в деяких випадках, коли йдеться про надто особисті справи, недоцільно дивитися прямо на того, хто говорить².

Водночас візуальний контакт виконує у стосунках з дітьми ще й таку важливу функцію, як емоційне живлення³. Відкритий, природний добро­зичливий погляд прямо в очі дитини важливий не лише для встановлення взаємодії, а й для задоволення її емоційних потреб. Погляд передає дітям наші почуття. Дитина найуважніша, коли ми дивимося їй прямо в очі, і найбільше запам'ятовує саме те, що сказано в такі хвилини. Психологи помітили, що частіше, на жаль, дорослі дивляться дітям прямо в очі в ті хвилини, коли повчають, дорікають, сварять. Це провокує появу тривож­ності, невпевненості у собі, гальмує особистісний розвиток. Запам'ятаймо: візуальний контакт з учнями має бути постійним. І найбільше він потріб­ний для того, щоб учні відчували доброзичливе ставлення, підтримку, любов.

Слід звернути увагу молодого вчителя на обставини, про які писав Росе Кемпбелл: з дітьми, які не дивляться на співрозмовника, які, кинувши погляд, одразу потуплюють очі або відвертаються, важче спілку­ватися; такі діти непопулярні, не викликають симпатії, тому їх уника­ють, що поглиблює у них відчуття самотності. І в навчанні, і в позаурочний час дітям потрібен не лише суворий контроль, а й ласкавий погляд дорослого, його підбадьорливий дотик, що усуває тривожність, страх і виховує впевненість у собі, у своїх силах. Не звертайтеся до стін, вікон, стелі. Треба прагнути тримати в полі зору всіх учнів. Візуальний кон­такт є технікою, яку потрібно свідомо розвивати.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — відстань між тими, хто спілкується, що є ознакою характеру взаємодії. Дистанцію до 45 см прийнято вважати інтимною, 45 см — 1 м 20 см — персональною, 1 м 20 см — 4 м — соціальною, 4 — 7 м — публічною. Більша відстань не дає можливості чітко сприймати міміку, ще більша (12 м) — жести і рухи корпуса. Це призводить до появи бар'єрів у спілкуванні. Зміна дистанції — прийом привернення уваги під час уроку. Скорочення дис­танції посилить вплив.

Під час спілкування важливо враховувати і розміщення співроз­мовників. Якщо спілкуються суперники, вони сидять один навпроти одного, якщо це звичайна бесіда, а особливо випадкова — навскоси за столом, якщо друзі — поруч.

Ми розглянули лише деякі засоби невербальної комунікації, які дають учителеві змогу ефективно розв'язувати педагогічні завдання. Внаслідок неуважності до володіння цими засобами в учнів з'являєть­ся байдужість у ставленні до вчителя, його знань.

Вчитель заходить до класу, не дивлячись на учнів, сухо вітається, називає тему і починає розповідь. Зміст пояснення — життєвий і твор­чий шлях Г. Сковороди. Матеріалом володіє добре, у конспект не загля­дає, проте очі його порожні, погляд спрямований у вікно, на стелю; боїться дитячих очей. Руки стискають спинку стільця, у поставі — невпев­неність, голос монотонний. Як змусити учнів слухати такого вчителя? Звісно, задоволення від такого уроку немає ні в учителя, ні в учнів.

Як саме досягти зовнішньої виразності? Ми бачимо такі шляхи:

1) навчитися диференціювати й адекватно інтерпретувати невербальну поведінку інших людей, розвивати вміння «читати обличчя», розуміти мову тіла, часу, простору у спілкуванні;

2) прагнути розширити особистий діапазон різних засобів шляхом тренувальних вправ (розвиток постави, ходи, міміки, візуального кон­такту, організація простору) і самоконтролю зовнішньої техніки;

3) домагатися того, щоб використання зовнішньої техніки відбува­лося органічно з внутрішнім переживанням, як логічне продовження педагогічного завдання, думки і почуття вчителя. Історія театру знає різні шляхи досягнення зовнішньої виразності. У театрі ремесла користуються готовими трафаретами, штампами для умовного відтворення образів і пристрастей. У театрі уявлення викликають справжні пережи­вання, але під час підготовки до дії, пошуку зовнішнього малюнку ролі, а на сцені роль можуть грати без великих душевних зусиль. І нарешті, в театрі переживань, який обстоював К. Станіславський, дбають не про відпрацювання масок, коли зовнішня техніка є «ефективною мовою фа­саду», а про природну, виразну самореалізацію особистості в логіці жит­тя образу. Тож учителеві слід не приміряти образи, а виявляти зовні зміст задуму педагогічної дії, знявши «м'язові затиски», скутість, щоб внутрішнє тепло думки і почуття благородно сяяло в його погляді, міміці, слові.

Досягнення виразності педагогічної техніки — лише одна зі сходи­нок до педагогічної майстерності. Техніка без усвідомлення завдань пе­дагогічної дії, без розуміння мотивів діяльності учнів, істинної суті ре­зультатів взаємодії залишиться порожньою формою, беззмістовною не­професійною дією. Отже, опанування її прийомами має здійснюватися в контексті підвищення загальної педагогічної культури вчителя.

Затверджую:

Голова П(Ц)К психолого-педагогічних дисциплін

Біла І.О.