РЕЧЕННЯ. ЙОГО ОСНОВНІ ОЗНАКИ

Найменшою одиницею спілкування є речення.

Речення— це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінче­на цілість, що несе певну інформацію.

Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо (О. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про пев­ний факт. А цю функцію воно виконує тому, шо слова в ньо­му об'єднані граматично за допомогою закінчень і службових слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі по­чинається великою буквою й закінчується крапкою (крім то­го, у середині може мати різні розділові знаки).

Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й пре­дикативністю.

Комунікативність— це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто гово­рить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність— це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою ін­тонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, мабуть, може, здається, безперечно, справді', часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки', способу дієслова (дійсний, умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо надати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

Предикативність— це прив'язка висловлювання до дій­сності, що виражається за допомогою часових форм дієслова (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та об­ставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).

Вихідним пунктом для прив'язки будь-якого повідом­лення до дійсності є три координати: я — тут — тепер. Це нульові координати, і їх нерідко пропускають як такі, що самі собою розуміються. Коли ми, дивлячись у вікно, каже­мо, наприклад, Дощ! — то маємо на увазі «Я бачу, що зараз отут іде дощ».

Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона ви­конує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлю­вання) і модально-емоційну (призначену для передавання від­тінків різних почуттів) функції.

Інтонація речення включає в себе:

а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);

б) збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність мовлення);

в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);

г) певне чергування напруження й послаблення наголоше­них і ненаголошених складів (ритм мовлення);

ґ) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний та емфатичний наголоси).

Інтонаційний наголос великою мірою впливає на зміст висловлювання, певним чином доповнює, уточнює його:

а) фразовий наголос виділяє одне зі слів речення, як пра­вило, останнє, підкреслюючи таким чином завершеність висловлювання і спонукаючи слухача до реакції: Я пе­вен, що все буде добре: дивись, народ у нас як на підбір(О. Гончар);

б) логічний наголос (переставлення фразового наголосу в незвичне місце) виділяє найважливіше для змісту слово в реченні: Матроси на підбір— красиві, молоді, -з берега дівчата русокосі їм бажають щастя у труді (М. Гірник);

в) емфатичний наголос емоційно виділяє слово в реченні переважно подовженням наголошеного голосного, надаючи висловлюванню різних емоційних відтінків (поваги, здивування, невдоволення, презирства, недові­ри, іронії тощо): Це справді знайшовся гарний[га-а-арний] давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем (І. Нечуй-Левицький).

Види речень і розділові знаки в кінці їх

Спілкуючись, ми маємо на меті повідомити щось, за­питати про щось або спонукати когось до якоїсь дії. Відпо­відно до цього речення бувають розповідні, питальні та спонукальні.

Розповідне реченнямістить якесь повідомлення про щось.

Розповідні речення бувають:

а) стверджувальні, у яких щось стверджується: Коли на боці людини правда, їй нічого не страшно (В. Дрозд). У стверджувальних реченнях можуть вживатися частки так, авжеж, ага, еге, гаразд, атож',

б) переповідні, у яких висловлюється чужа думка: Колись отак, розказує легенда, -- хустиною святая Вероніка зібрать хотіла сльози й піт Христа (Леся Українка). У цих реченнях вживаються вставні слова як кажуть, на думку такого-то, за словами такого-то, мовляв, сказав такий-то тощо;

в) ймовірнісні, у яких висловлюється припущення: Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно і голосиста, як у нас на Україні (О. Довженко). У цих реченнях вжи­ваються вставні слова мабуть, можливо, очевидно, пев­но, здається, думаю, гадаю; частки навряд, навряд чи, ледве чи, наче, ніби тощо;

г) заперечні, у яких щось заперечується: Ми нічого ще не знаєм, кого й яка чекає путь (В. Сосюра). У цих речен­нях вживаються частки не, ні; займенники ніхто, ніщо, ніякий, ніскільки; прислівники ніде, нікуди, нізвідки, ніколи, ніяк; слова неправда, брехня тощо.

Заперечні речення своєю чергою поділяються на:

а) загальнозаперечні — заперечення стосується всього вислов­лювання: Правди зрадою ніколи не здолати (Р.. Братунь);

б) частковозаперечні — заперечення стосується окремих членів речення: Побіг він [Осел] навпростець, нічого не минає, чи нива, чи баштан — не розбирає, толочить і ламає (Л. Глібов).

Інтонація розповідного речення характеризується понижен­ням тону наприкінці речення. У кінці такого речення ставить­ся крапка.

Питальне реченнямістить якесь запитання.

На початку питального речення можуть стояти питальні займенники хто, що, який, чий, котрий, скільки; питальні при­слівники як, де, куди, звідки, коли, доки, відколи, чому, навіщо; питальні частки хіба, невже, чи, що за.

Питальні речення бувають:

а) власне питальні — на них передбачається обов'язкова відповідь: Мамо, чи кожна пташина у вирій на зиму літає?(Леся Українка);

б) питально-риторичні -- вони не вимагають відповіді: Хто може сонце погасить і землю вибити з орбіти? (В. Сосюра);

в) питально-спонукальні — містять спонукання до дії: А чи не годі вже того грання?(Леся Українка).

У питальному реченні тон підвищується на слові, яке пе­редає зміст питання. У кінці такого речення ставиться знак питання,

Спонукальне реченнямістить наказ, вимогу, заклик, поба­жання, пораду, прохання тощо.

У спонукальному реченні дієслово, як правило, стоїть у наказовому способі, часто використовуються звертання, а та­кож можуть вживатися спонукальні частки хай, нехай, бо­дай, годі, ну, давай тощо: О зем/іе, велетнів роди! (її. Тичина). Хай, милі друзі, вам щастить у дружбі вірній, в праці мирній (М. Рильський).

Спонукальні речення бувають:

а) власне спонукальні, у яких міститься спонукання до дії: Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя (Леся Українка);

б) бажальні, у яких висловлюється якесь бажання: Хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж маю на­рікання терпіти (О. Гончар).

Для спонукального речення характерна специфічна спону­кальна інтонація — часом більш напружена, часом менш. У кіпці такого речення звичайно ставиться крапка.

Розповідні, питальні й спонукальні речення можуть вимов­лятися із сильним почуттям радості, захоплення, здивування, гніву, страху тощо. Тоді таке речення стає ще й окличним і в кінці його ставиться знак оклику (у питальному реченні - знак питання і знак оклику): Краю, ти мій краю, кращого за тебе я в житті не знаю! Так хто сказав тепер, що наша доля хляне й свободи на землі ще не прийшла пора?!Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами! (З тв. В. Сосюри).

Такі речення можуть починатися окличними словами що то за, ну й, як, який; вигуками о, ой, ох, гей тощо.

Три крапки в кінці речення ставляться тоді, коли треба показати, що думка не закінчена або що тут має бути довга пауза: Це — матері мова. Я звуки твої люблю, наче очі дити­ни... О мова вкраїнська!.. Хто любить її, той любить мою Ук­раїну (В. Сосюра).

Складові частини речення

У реченні ми сприймаємо не слова, не частини мови, а чле­ни речення.

Член речення— це повнозначне слово або словосполучен­ня, яке становить найкоротшу осмислену відповідь на пи­тання в реченні.

Наприклад, у реченні В небі летіли гуси з далекого краю (О. Довженко) є чотири члени, хоч повнозначних слів п'ять. Це сталося тому, що на питання звідки летіли? найкоротша осмислена відповідь буде не з краю (цей вислів тут по­збавлений смислу), а з далекого краю. У реченні Він вважавсь поганим хліборобом (О. Довженко) є тільки два члени: хто? він; яким він був? — вважавсь поганим хліборобом. Якщо останню відповідь поділити на менші частини, то вислів утратить смисл.

Прийменники й частки входять до складу членів речення. Наприклад, у реченні Ліси наче світилися наскрізь (О. Гончар) є три члени: х т о? щ о? — ліси; що робили? — наче світи­лися; як? — наскрізь. У реченні Тільки мох ріс на тому камені на питання х т о? щ о? відповідає не слово мох, а сполучений слів тільки мох; що робив?— ріс; де р і с? — на камені, на якому камені?— на тому.

Визначаючи члени речення, треба насамперед враховувати зміст речення і ні в якому разі не руйнувати його. Розбір ре­чення за його членами має сприяти кращому усвідомленню його змісту.

Члени речення поділяються на головні(підмет і присудок) та другорядні(додаток, означення та обставина). Головні чле­ни становлять синтаксичний центр речення.

Члени в реченні можуть виступати як нерівноправні (по­в'язані між собою підрядним зв'язком) і як рівноправні (по­в'язані між собою сурядним зв'язком). Наприклад, у реченні І вдень, і ввечері там соловей співав (Л. Глібов) між членами речення соловей співав, співав там, співав удень, співав увечері -підрядний зв'язок, а між і вдень, і ввечері — сурядний.

Проте не всі повнозначні слова відповідають на питання в реченні.

Вставні слова та речення, вставлені слова та речення, слова-речення, вигуки, а також у певних випадках звертання на питання в реченні не відповідають, але по-різному доповню­ють його.

Це внесення,які слугують переважно для вираження ко­мунікативних і модальних відношень.

Наприклад, у реченні Гірських вершин досягають, на жаль, не тільки орли (О. Довженко) лише до чотирьох членів можна поставити питання: хто? що? — не тільки орли; що роб­лять? — досягають; чого? — вершин; яких? — гірських. До слів на жаль питання поставити не можна: вони передають ставлення автора до названого ним факту. У реченні Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку(В. Стус) ставляться лише такі питання: хто?— я; що роблю? — йду; до ко­го?-- до тебе; як іду?-- крізь сотні сумнівів. До слів добро і правдо віку, хоч вони й уточнюють займенник до тебе; поставити питання не можна. Це теж не член речення, а внесення.

Як окрему складову частину речення слід розглядати й сполучники.

Сполучники— сурядні, підрядні й пояснювальні — з'єднують між собою окремі слова, словосполучення та частини в реченні. Наприклад, у реченні Я думаю щодня, щобти хоро­шим ріс, щоб чиста і пряма була твоя дорога (М. Гірник) спо­лучник щоб приєднує два прості речення до першого, а спо­лучник і з'єднує два однорідні члени. До складу членів речен­ня сполучники не входять.

Складові частини речення вичленовуються в певній по­слідовності. Насамперед шукаємо підмет за допомогою питан­ня хто? що?, потім, відштовхуючись від підмета, знаходимо присудок. Коли знайдено таким чином головні члени речення (синтаксичний центр чи кілька таких центрів), тоді шукаємо другорядні члени речення — додатки, означення, обставини. Для цього ставимо питання від відомих членів речення до не­відомих — спочатку від підмета, а потім від присудка. Така логіка усвідомлення змісту речення.

Наприклад, у реченні На жаль, світ побудований так, що щастя людства здобувається ціною чиїхсь страждань (О. Дов­женко) знаходимо головні члени (тобто синтаксичні центри):

1) хто? що? — світ; який він є? — побудований;

2) х т о? що? — щастя; що з ним діється? — здобувається.

Потім ставимо питання від кожного центра по порядку -від відомого до невідомого:

1) побудований як? — так;

2) щастя чиє?— людства; здобувається як? — ціною страждань; страждань чиїх? — чиїхсь.

Залишається внесення, до якого не можна поставити питання: на жаль. Сполучник тут один — що, він приєднує підрядне речення до головного.

Членуючи речення на смислові складники, ні в якому разі не треба руйнувати, тим більше спотворювати його змісту. Синтаксичний розбір речення має робити його зміст прозорі­шим, яснішим, дохідливішим, а не затуманювати його.

Розчленувавши таким чином речення на складові частини, ми можемо перевірити правильність його побудови і краще, повніше сприйняти закладену в ньому інформацію.