Основні теоретичні напрямки, що виникли на межі XIX - XX століть.

Наприкінці 19 - на початку 20 ст. в психології виникає кризова ситуація: не дав помітних результатів метод інтроспекції; не вдалося уточнити специфіку психічної реальності, вирішити проблему зв'язку психічних явищ з фізіологічними, виявився значний розрив між психологічною теорією і даними експериментальної роботи. Спроби подолання цієї кризи призвели до формування декількох впливових шкіл (напрямів).

Біхевіоризм (з англ. - поведінка) напрям в амер. психології, представники якого заперечують свідомість як предмет психології. Основоположником є Д.Уотсон (1878-1958). Він виступив проти погляду на психологію як науку про безпосереднє переживання суб'єктивних явищ. Натомість Уотсон запропонував вважати предметом психології поведінку. Поняття про образи, мислення, почуття тощо замінив поняттям про м'язові та секреторні реакції. Уотсон запропонував схему "стимул - реакція" (S - R), яка означає, що в кожній ситуації стимулу відповідає певна поведінка чи реакція. Він вважав, що за допомогою цієї схеми можна пояснити будь - яку діяльність людини.

Проте, такі погляди виявились обмеженими і на зміну біхевіоризму прийшов необіхевіоризм, який виник у 30-х роках 20 ст. Представники необіхевіоризму Е.Толмен, К.Халл і Б.Скіннер ввели в загальну схему "проміжну змінну" сполучну ланку між стимулом і реакцією (S - O - R). Вони вважають, що поняття "проміжна змінна" (О) не піддається аналізу за допомогою об'єктивних методів і визначає пізнавальні та мотиваційні компоненти поведінки.

Гештальтпсихологія виникла в Німеччині 20 - 30-х років 20 ст. завдяки зусиллям Т.Вертгеймера, В.Келера і К.Левіна, які висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур (гештальтів, з нім. – форма), які є основним елементом психіки. Вони це поняття вживають як образ, який виникає внаслідок прагнення свідомості індивіда утворювати прості, врівноважені, симетричні й замкнуті фігури, яким властива константність і стійкість. Із сприймання гештальтисти перенесли термін "гештальт" та мисленнєві й культурні утворення як цілісності, елементи яких пов'язані в єдиній структурі. Мислення складається з усвідомлення структурних вимог елементів проблемної ситуації і з дій, які відповідають цим вимогам (В.Келер).

Побудова складного психічного образу відбувається в інсайті - особливому психічному акті миттєвого схоплювання відносин (структури) в полі, що сприймається. Заслуги гештальтпсихології полягають у розробці поняття психологічного образу, в затвердженні системного підходу до психічних явищ.

Психоаналіз виник у 1896 р. спершу як метод лікування психічних захворювань, а згодом як напрям в психологічній теорії і практиці, який поклав початок тому, що зараз називають глибинною психологією. Біля її витоків стояв австр. психіатр і психолог З.Фрейд (1856-1939). Фрейд прагнув створити узагальнення не тільки психологічного, а й філософського характеру, побудувати оригінальну теорії психоаналітичної психології та філософії. В структурі особистості Фрейд виділив три взаємодіючі компоненти: "Его" - "Я", "Супер-Его" - "Над-Я" і "Ід" - "Воно". Дві останні системи локалізовані в шарі первинного психічного процесу - в несвідомому.

Несвідоме (Воно), за Фрейдом, є успадкованим людською організацією, глибинним шаром невгамовних потягів людини. Свідоме "Я" є посередником між "Воно" і зовнішнім світом. "Я" виконує функції впливу цього світу на несвідоме "Воно". "Над-Я" це "інтерналізована" версія суспільних норм і стандартів поведінки.

За Фрейдом "Я" намагається підкорити собі "Воно", а якщо це не вдається, то "Я" підпорядковується "Воно", створюючи тільки видимість своєї зверхності над ним. "Над-Я" також може панувати над "Я", виступаючи в ролі совісті, або несвідомого почуття вини. Отже, за Фрейдом "Я" немовби стиснуте в лещатах багатьох суперечностей.

Однак вже його найближчі учні дійшли висновку, що не тільки сексуальні потяги, а переважно, почуття неповноцінності і необхідність компенсувати цей дефект (А. Адлер), або колективне несвідоме (архетипи), які увібравши в себе загальнолюдський досвід (К. Юнг), визначають психічний розвиток особистості. Адлер, фундатор так званої "індивідуальної психології", відмічав відсутність жорсткої межі й антагонізмів між свідомістю і несвідомим. Юнг у своєму вченні, аналітична психологія, "дивився на людину у світлі того, що є в ній здорового і міцного, а не з точки зору її вад". Він розглядав процес психічного розвитку індивіда як асиміляцію свідомістю змісту особистого і колективного несвідомого.

Зв'язати природу несвідомого ядра психіки людини з соціальними умовами її життя намагалися К.Хорні, Г.Саллівен і Е.Фромм - реформатори психоаналізу Фрейда (неофрейдисти). Людиною рухають не тільки біологічні несвідомі спонукання, але і надбані прагнення до безпеки і самореалізації (Хорні), образи себе й інших, впливи соціо-економічної структури суспільства, що склалися в ранньому дитинстві (Саллівен, Фромм).

Представникикогнітивної психології (від лат. знання, пізнання) У.Найссер, А.Пайвіо та інші відводять у поведінці суб'єкта вирішальну роль знанням. Для них центральним стає питання про організацію знання в пам'яті суб'єкта, про співвідношення вербальних (словесних) і образних компонентів у процесах запам'ятовування і мислення. Ця психологія виникла під певним впливом теоретико-інформаційного підходу. Основне поняття когнітивної психології - "схема" - план збору і програма переробки інформації про об'єкти і події. Сприйняття, пам'ять, мислення й інші пізнавальні процеси визначаються схемами.

Гуманістична (екзистенціальна) психологія виникла на початку 50-х років 20 ст. Вона не є однорідною, але всі її прихильники дотримуються погляду, що психологія не повинна будуватись за зразком природничих наук: людина має вивчатись як активний об'єкт дослідження. Представники Г.Оллпорт, Г.Мюррей, Г.Мерфі, К.Роджерс, А.Маслоу предметом психологічних досліджень вважають здорову творчу особистість людини. Метою такої особистості є розвиток, креативність, автономність, самоактуалізація, самовдосконалення, свобода вибору, відповідальність, прагнення людини до вищих цінностей, тощо. Психологів цього напряму цікавили провідні мотиви в житті людини, потреба особистості в позитивній оцінці. Відповідно до цих уявлень гуманістична психологія розробляє рецепти психічного благополуччя особистості.

Своєрідною гілкою гуманістичної психології можна також вважати духовну (християнську) психологію. Вважаючи неправомірним обмеження предмета психології явищами душевного життя, вона звертається до області духа. Дух є силою самовизначення до кращого, дар посилити і подолати те, що відкидається. Духовність відкриває людині доступ до любові, совісті і почуття обов'язку. Вона допомагає людині подолати в собі кризу безпідставності, примарності свого існування.