Освітня політика Катерини ІІ.

9.5.1. Етапи запозичення європейських педагогічних ідей та його мотиви. Розвиток вітчизняної педагогічної думки та шкільної практики у другій половині XVIII ст. багато де в чому пов'язаний із царюванням Катерина ІІ (1729-1796). Наголошуючи на тому, що вперше державу очолювала людина, яка мала європейську освіту, дослідники педагогічних рухів другої половини XVIII ст підкреслюють, що в період правління Катерини ІІ досить широко обговорювались питання виховання і освіти, відомі вчені й політики популяризували ідеї Просвітництва про необхідність послідовного й постійного, із століття в століття, формування всебічно розвиненої людської особистості. Вони також виділяють в історії запозичення педагогічних ідей та проектів в епоху Катерини ІІ два етапи, підкреслюючи, що на першому (60-ті рр.) – німецький шкільний досвід.

Історики, які висвітлювали педагогічний рух другої половини XVIII ст, пояснюють таку зміну орієнтації по-різному, хоча переважають точки зору, що на початку свого правління Катерина ІІ була щирою послідовницею просвітницьких ідей Д.Локка, Ж.Ж.Руссо, Д.Дідро й збиралась відповідно до цих ідей перебудувати державне життя імперії, а потім розчарувалась в ідеалах просвітницької філософії.

Проте дії Катерини ІІ свідчать, що навіть у 1760-ті рр. вона ставилась вкрай вороже до демократичних ідей: ще в 1763 р. (в період неначе ліберальний) вона категорично розповсюдження в імперії „Еміля” Руссо як однієї з книг, які суперечать „закону, доброчинності, нам усім і російській нації” й „у всьому світі заборонені”; у 1764 р. своїм указом скасувала гетьманство в Україні; у 1775 р. було зруйновано Запорізьку Січ. Прикладом її ставлення до демократичних ідей є й долі видатних російських просвітителів М.Новикова, якого Катерина ІІ звинуватила у „вільнодумстві”, ув’язнивши на 15 років, та О.Радищева, якого було засуджено до страти, а потім покарання замінено засланням до Сибіру. Таке порушення найбільш елементарних основ просвітницької філософії свідчить про показний лібералізм Катерини ІІ, її непомірне честолюбство та прагнення до зміцнення й розширення своєї влади.

9.5.2. Проекти виховання „нової породи” людей І.І.Бецького. У 1763 р. Катерина ІІ призначила головним радником з питань освіти Івана Бецького (1704-1795). Він був добре обізнаний з педагогічними ідеями Заходу і склав декілька документів: „Генеральний план виховного будинку” (1764) та „Короткі настанови… про виховання дітей”, в яких у трактуванні фізичного, розумового та морального виховання показав себе як послідовник Ж.Ж.Руссо та Дж.Локка.

Саме йому належать проекти виховання ідеальних дворян. І.Бецькой ставив за мету – дати народу нове виховання, засуджував результати попередніх реформ освіти. Причини невдач бачив не в тому, що ініціатори піклувались лише про „освіту розуму науками”, забуваючи, що „тому, хто не вихований у доброчинності, освіта лише завадить”.

Тому, І.Бецькой у своїх ідеях наполягав, передусім, на вихованні „нової породи батьків”, тому, що правильне виховання вважав можливим за умови відокремлення дітей від поганого впливу суспільства та сім’ї, тобто лише при створенні закритих виховних училищ. Його доповідь „Генеральне запровадження виховання юнацтва обох статей” одержала значення акту, згідно якого в Російській імперії повинні були відкритись виховні училища, в яких за умови суворого інтернату, виховувались би діти: з 5-6 років до 18-20, хлопчики й дівчатка. „Корінь всьому злу й добру - виховання”, - резюмував І.І.Бецький, запевняючи, що виховання таким чином нова генерація батьків та матерів, „…які б дітям своїм ті ж прямі та суттєві виховання правила в серце вкоренити могли, які одержали вони самі, а від них діти передали б своїм дітям і так би йшло від роду до роду, до майбутніх століть”.

На протязі 1760-1770-х рр. за ініціативою І.І.Бецького були відкриті нові громадські навчально-виховні заклади спеціальної та підвищеної освіти (виховні будинки для сиріт, підкидних дітей) при Академії мистецтв (1764 р.), Академії наук (1765 р.). У 1764 р. під Петербургом було засновано Смольний інститут шляхетних дівчат, в 1766 р. реформовано згідно складеного І.І.Бецьким статуту Сухопутний шляхетний кадетський корпус. Цим Статутом 1766 р. програма навчання у кадетському корпусі поділялась на три групи наук: 1) спрямовані на вивчення предметів, необхідних для громадянського звання; 2) корисні, або мистецькі; 3) спрямовані на пізнання інших наук. До першої групи відносили вивчення моралі, права, економіки. До другої – загальну та експериментальну фізику, астрономію, географію, навігацію, військову справу, малювання, архітектуру. музику, танці. фехтування. До наук третьої групи – логіку, математику, красномовність, історію, хронологію, латинську та французьку мови, механіку. Але ця програма реалізовувалась частково, більшість часу відводилось на вивчення французької мови. У 1772 р. згідно утвердженого ним плану в Москві було відкрито комерційне училище.

9.5.3. Організація та діяльність Смольного інституту шляхетних дівчат. Серед створених І.І.Бецьким навчальних закладів особливе значення в розвитку жіночої загальної освіти має Виховне товариство шляхетних дівчат (або Смольний інститут). У XVIII ст. освіта жінок здебільшого обмежувалася початковим навчанням грамоти. У 1764 р. по всіх губерніях, провінціях і містах було розіслано наказ імператриці „Про виховання шляхетних дівчат у Санки-Петербурзі”. Кожний дворянин міг „дочок своїх з малолітства передоручити цьому від Нас заснованому вихованню”. За розробленим І.І.Бецьким статутом контингент товариства мав складати 200 вихованок. Кожний прийом передбачав 50 дівчат і проводився один раз на три роки. Курс навчання тривав з 6 до 18 років. Батьки зобов’язані були давати розписку про те, що не мали права раніше, ніж через 12 років, забирати доньку із закладу і навіть бачитись з нею. Приймали у Виховне товариство тільки доньок дворян не старше 6 років. Навчальний курс проходив у чотири „віки” – класи по три роки в кожному.

Для новостворюваного навчально-виховного закладу шляхетних дівчат вирішено було виділити приміщення Смольного Ново дівочого монастиря (де за часів Петра І було облаштовано смольний двір, де лежала смола для кораблів). Ця будівля закладена у 1748 р., будівництво було доручено архітекторові графу Растреллі. Смольний монастир став одним з найдосконаліших творінь цього геніального майстра.

Для організації виховного процесу в монастирі були зібрані монахині, які вміли читати, співати, шити золотом, ткати, доглядати хворих.

1765 р. за пропозицією І.І.Бецького було створено „Особливе училище для виховання малолітніх дівиць недворянського походження” або міщанський відділ. Навчання у цьому відділі було зведено до мінімуму, багато уваги приділяли формуванню навичок ведення домашнього господарства, рукоділлю. Вироби вихованок навіть продавали.

Згодом у Виховне товариство зараховували за плату 300 крб. і пансіонерок. На утримання закладу з державної казни виділяли щорічно кошти у розмірі 100 тис. крб., що було на той час дуже великою сумою. Крім того робилися суттєві внески і пожертви приватними особами. У 1794 р. державне асигнування зросло до 140 тис. крб. на рік. Серед витрат найбільшими були такі: витрати на стіл для шляхетних дівчат – по 30 коп. на день, для міщанок – по 20 коп., на одяг і взуття відповідно – 47 крб. 21 коп. і 29 крб. 20 коп. щорічно. Багато коштів виділялося на купівлю книг та веселощі. Наприклад, у 1777 р. лише на одну виставу було виділено 1000 крб. Значна стаття витрат складало утримання обслуговуючого персоналу. Разом з вихованками і педагогами, служниками і військовою командою у Виховному товаристві всього було більше тисячі людей.

У Смольному інституті багато уваги приділяли здоровому способу життя. Їжа була простою і здоровою, складалася з м’яса і овочів, пили лише молоко і воду, чай, кава і шоколад вважалися шкідливими для здоров’я.

Плаття вихованкам шили з шерсті, яку виписували з Англії. Для кожного віку свій колір, для першого – кавовий, другого – блакитний, третього – сірий, четвертого – білий. У неділю і свята одягали плаття тих самих кольорів, тільки шовкові. І шляхетним дівчатам, і міщанкам видавали гаплички, булавки, пудру, рукавички. Перший прийом вихованок складався здебільшого із дочок дрібних чиновників і бідних дворян, також сім титулованих вихованок. Поступово кількість бажаючих віддати своїх дочок на виховання у Смольний інститут зростала.

Згідно із статутом Смольного інституту мета виховання шляхетних дівчат передбачала: „християнське благочестя, слухняність і шанування керівництва, взаємна повага, скромність, стриманість, доброчинна поведінка, чисте, до добра схильне серце, належна благородним особам великодушність”.

Очолював Виховне товариство начальниця, яку призначала імператриця. Другою особою була правительниця. Кожний клас у виховному закладі мав перебувати під наглядом класної дами – наглядачки. Її обов’язком було керівництво вихованням дівчат і допомога учителькам в організації навчання. Наглядачки повинні були постійно бути поряд з вихованками, турбуватися про виховання їхнього характеру, про їхні успіхи, чистоту помислів і поведінки, про одяг і білизну, а також про те, чи „з шляхетної і гідною поставою сидять за столом та чи охайні під час вживання їжі”. Згідно із статутом класні дами повинні були спілкуватися із дівчатами з „граничною розсудливістю, лагідністю і веселістю, щоб таким чином відволікати від задуми, суму, нудьги”. З цієї ж причини наглядачкам і вчителькам заборонялося показувати дітям особисті домашні прикрощі, рекомендувалося запобігати вживати покарання, допускаючи тільки лагідні настанови, тим, хто провинився, лише наодинці. Хоча були рідкісні випадки, коли тих, хто не розкаявся в ганебному вчинку ставили навколішки під час обіду.

Крім наглядачок за статутом у Смольному інституті працювали дванадцять учительок, які навчали і виховували дівчат. Якщо якась з учительок була некомпетентною з питань науки, то для викладання цих питань наймали окремого майстра, який тільки викладав окремий розділ наукової галузі. Учителів інколи запрошували із-за кордону, але імператриця наполягала, щоб навчально-виховний процес зосереджувався у руках російських учительок і наставниць, а не „іноземок, що бачать у своїй праці тільки засіб для наживи”. Характер викладання мав бути живим, здебільшого у формі бесід. Учительки зобов’язувалися так викладати, щоб навчання не пригнічувало настрій вихованок, дівчата не вчилися надміру величатися і понурюватися.

Кожний з чотирьох класів відрізнявся змістом навчання. Так, у віці від 6 до 9 років вивчили: Закон Божий і катехізис, всі напрями виховання і доброчинності, російська та іноземні мови, арифметика, малювання, танці, музика вокальна та інструментальна, шиття і в’язання різного роду. У віці 9 – 12 років: продовження вивчення дисциплін попереднього класу, географія, історія, початки економіки або домогосподарства. У віці 12-15 років: продовження попереднього курсу, словесні науки (читання історичних і повчальних книг), частина архітектури і геральдики, основи економіки. У віці 15-18 років: Закон Божий, усі правила гідного виховання, доброчинності, світської поведінки та чемності; повторення вивченого раніше для систематизації знань; засвоєння усіх частин економіки.

Навчання вихованок грамоти покладалось на монахинь. Катерина ІІ, не порушуючи волю Єлизавети Петрівни, самостійно обирала монахинь з різних монастирів Росії, які б досконало володіли грамотою, умінням шиття золотом, в’язанням, мережанням, шиттям. Крім навчальних функцій монахині виконували різні адміністративні функції, співали на криласі, доглядали за хворими вихованками.

Увесь педагогічний персонал за особливою інструкцією зобов’язувався підходити з виключною обережністю до вихованок, чинити так, що дівчата нічого ніколи не бачили і не чули такого, що могло б негативно на них вплинути, ставитися до дівчат приязно, „збуджувати в них веселі думки і дозволяти цнотливі забави; уникати будь-якого примушення і суворості; не розпалювати дух суперництва”.

Програма виховання: на першому місці – релігійне виховання. Для виховання християнських рис вихованки влаштовували „столи для убогих жіночої статі”, коли вихованки не лише самі готували справи, але й прислужували на знак людинолюбства і доброчинності. На завершення такого обіду дівчата роздавали бідним срібні монети та відрізи простої тканини. Обіди влаштовували 21 квітня – день народження імператриці і 21 вересня – день народження спадкоємця престолу. Щоранку і щовечора дівчата молилися. У неділю і свята відвідували церковні богослужіння. Наглядачки стежили, щоб дівчата поводилися у церкві належно свого тану і вихованні у страх Божому. За найменшу провину у поведінці під час богослужіння відкрито соромили.

На другому рівні по значимості було моральне виховання, що передбачало засвоєння „світських добро чинностей: лагідність, покірливість, поштивість, доброчинну поведінку, скромність і великодушність”.

Важливим було фізичне виховання: дотримання особистої гігієни, організація прогулянок на свіжому повітрі, здорова їжа. Дуже ретельно стежили за чистотою приміщень, провітрюванням та помірним опалюванням. Ліжка були не надміру м’якими. Тривалість сну визначалась за педагогічними і медичними позиціями: 9 годин для першого віку, 8 годин для другого, 7 годин для третього, 6 годин для четвертого. Досить багато часу виділяли для вмивання учениць.

Також багато уваги приділяли естетичному вихованню і розвагам дівчат (катання у придворних екіпажах по вулицях Санкт-Петербурга, річкові прогулянка на човнах, вистави за участі відомих французьких і російських акторів). Раз на тиждень, по неділях вихованки танцювали одна з одною у присутності публіки і батьків. Від відвідувачів їх відділяла подвійна балюстрада. Смольний інститут часто відвідували іноземні та вітчизняні царські особи. І.І.Бецькой на завершення навчального року, що співпадало їз днем народження імператриці, влаштував веселі свята, прогулянки у Літній сад, Ермітаж, подорожі у Царське село і Петрограф, маскаради при Дворі. Для постановки театральних вистав у Смольному інституті було облаштовано круглу кімнату з вишуканим настінним розписом. Парадні вистави проходили у великій залі Товариства, на спеціальній сцені. Згодом у Смольному було побудовано постійний театр з подвійним освітленням, партером, амфітеатром, ложами. Інколи вистави проходили у саду. Для театральних дійств замовляли костюми із придворного театру. Імператриця шанувала театр, тому вистави проходили часто.

Вивченню економіки надавалося виключне значення. Навіть вивчення арифметики орієнтувалося на зміст домашньої економіки. У 12 років дівчата вже складали рахунки щоденних витрат, вміли в'язати, шити собі плаття. У 15-18 років – вели щоденний облік домогосподарчіх витрат, вміли домовлятися з поставника про запаси, визначати реальну ціну товарів тощо.

За статутом передбачалося і формування педагогічних вмінь та здібностей: старші вихованки декілька годин на добу повинні були займатися із молодшими дівчатами, щоб навчитися вчити своїх майбутніх дітей.

У вільний від занять час дівчата здебільшого читали історичні і повчальні книги французькою мовою. Особливо цінувалися у Смольному інституті знання мов, музика, гра на арфі, співи, ліплення, малювання, вишивання, креслення географічних карт.

Для перевірки успішності та сумлінного ставлення до навчання проводили екзамени. Вони проходили у присутності членів Ради, начальниці, наглядачок і вчительок, малюнки ж оцінювалися у присутності професорів Академії мистецтв. Кращих учениць третього і четвертого віку нагороджували. Вони запрошувалися на приватну бесіду до начальниці, до столу начальниці під час обіду.

За статутом оточення вихованок мало бути вибраним, вишуканим, прекрасно вихованим і високоосвіченим. Розмови і листування велися переважно французькою.

У статуті зазначалося, що вихованки доручені пані начальниці «яко дорогоцінний для неї, для держави і суспільства скарб». Учительки і наставниці повинні пам’ятати, що душа дитини тендітна, вразлива, тому потребує

Виключної обережності. Якщо педагог змушений бути суворим, він має чинити з великою обачливістю узгоджувати свою поведінку з віком і розвитком дитини. Категорично заборонялися фізичні покарання. Інші покарання мали узгоджуватися із мірою ганебності вчинку і ні в якому разі не повинні бути результатом роздратування, що зустрічається лише в практиці поганих вчителів.

По завершенню 12-річного навчального курсу дівчата „могли випускатися у заміжжя за гідних за станом женихів”. Під час прийому кожній дівчині вносилося на банківський рахунок по 50 крб. Після випуску ця сума разом з відсотками за 12 років ділилася порівну і віддавалася дівчатам у якості посагу. До цієї суми додавалися і кошти. Отриманні від продажу виготовлених речей за час перебування і інституті.

Дівчата, які бажали залишитися, могли служити в інституті. Ті, хто не мав подружньої пари і не бажав служити, мали право залишитися в Смольному ще на три роки, отримуючи лише „спокій, дрова і свічки” та задовольняючись платою від продажу власних виробів.

1776 р. відбувся перший випуск. П’ятьох вихованок Катерина ІІ взяла двірцевими фрейлінами. З міщанок чотири були взяті у Двір камер-юнкершами.

Інших забрали батьки. Незаможні і сироти залишилися при інституті.

Серед істотних недоліків у роботі Смольного інституту шляхетних дівчат було визначено неувагу до вивчення російської мови. Перевірки свідчили, що за час перебування у виховному Товаристві деякі дівчата забували рідну мову. Також на загальному розвитку дівчат негативно позначалося повна ізоляція школи від соціального довкілля. Випускниці абсолютно необізнані з реальним життям у суспільстві, що породжувало багато анекдотів.

Даючи загальну оцінку факту існування і досягненням виховного Товариства при Смольному монастирі, слід зазначити. Що рівень навчання і виховання у ньому був досить високим, його випускниці сприяли просвітництву та розвитку вітчизняного шкільництва. Досвід організації навчально-виховного процесу в інституті став ґрунтом для становлення жіночих інститутів і гімназій Відомства імператриці Марії, інших жіночих освітніх закладів.

9.5.4. Проекти шкільних реформ другої половини ХVІІІ ст. Пріоритетом російського просвітництва другої половини XVIII ст. було задоволення культурно-освітніх запитів дворянства. Якщо при Петрі І існувала обов’язкова („указна”) програма, відповідно до якої дворяни повинні були здобути науково-технічні знання, то за царювання Катерини ІІ у відповідних школах навчалися лише діти мало заможних дворян. Знатні навчались світським манерам, насолоджувались театром та іншими видами мистецтва. Тому посилюється прагнення до нової західної освіти. В зв’язку з цим центр греко-латинської освіти Слов’яно-греко-латинська академія остаточно втрачає своє значення і стає виключно духовним навчальним закладом. Її місце і роль приймають на себе нові заклади – університети (Московський та Петербурзький академічний). Але зміст освіти в цих закладах залишав бажати кращого. За свідоцтвом М.Ломоносова, у Петербурзькій академії „нічого подібного до університетської освіти не було”. Професори за часів Катерини не читали лекції, студентів як рекрутів набирали з інших закладів, а вони були не завжди готові сприймати лекції професорів. Таке становище було і в Московському університеті: при відкритті (1755 р.) в ньому нараховувалось 100 студентів, а через 30 років – лише 8, заняття проводили лише 100 днів на рік.

Більш популярними були приватні заклади для дворян (школи іноземних мов, пансіони). В них використовували програму навчання державних шкіл.

Елітне дворянство виховувало дітей удома. Спочатку вихователями були німці, потім французи. Перші гувернери виявили здебільшого неосвіченість, низьку культуру.

У наказі 1755 р. підкреслювалось: „Ті, хто не знайшов добрих вчителів, наймали людей, які все життя у себе в країні були лакеями, перукарями, конюхами тощо”.

Значні успіхи належали військовим навчальним закладам – сухопутному та морському кадетським корпусам (наприкінці XVIII ст. їх налічувалось 5).

У 1760-х рр. було запропоновано декілька проектів реформування шкільної освіти. Професор Московського університету Ф.Дільтей склав план закладів початкових училищ, гімназій, університетів і закладів для підготовки вихователів дворянських дітей із представників кріпосного стану (школи дядьків). Він пропонував відкрити 2 школи дядьків (Москва, Петербург), понад 20 тривіальних училищ для дворян та вільних станів, в яких би готували до вступу у гімназії, 9 чотирьохрічних гімназій для дворян та різночинців, 2 нових університети.

У проекті Комісії з навчальної реформи передбачалось створення казенних навчальних закладів для дітей з 5-6 років до 18 років, різних верств населення (крім кріпаків). Пропонувалося 4 типи гімназій: загальноосвітні, громадянські, військові, купецькі. Запровадилось обов’язкове початкове навчання для хлопчиків.

Декілька проектів склала Приватна Комісія про училища: 1) про початкові сільські училища, 2) про початкові міські училища, 3) про середні училища, 4) про училища для іновірців. Пропонувалось будувати школи за рахунок коштів парафіян, учителів для сільських закладів набирати із місцевих священиків. Школи призначались для хлопчиків, але за бажанням батьків було можливим навчання дівчат. Училища для інших конфесій призначались для населення східних окраїн, де вчителями працювали представники відповідних конфесій, навчання проводилось рідною мовою.

Але практично всі проекти 1760-х рр. про громадську систему освіти. Державну підтримку міських та сільських шкіл залишились нездійсненими за браком коштів. Інтерес уряду до шкільної реформи зменшився у зв’язку з селянськими повстаннями, військовими подіями 1768-1774рр Лише у 1780-х рр. питання шкільної реформи знову стали актуальними.

У 1782 р Катерина ІІ призначила Комісію по створенню народних училищ. Комісія запропонувала план відкриття початкових, середніх та вищих навчальних закладів, який було покладено в основу Статуту народних училищ Російської імперії (1786 р.). У розробці документів активну участь взяв сербсько-хорватський мислитель та педагог Федір Іванович Янкович де Мирієво (1741-1814).

9.5.5. Шкільний „Статут” 1786 р. Нововведення в шкільництві Ф.І.Янковича. 1786р. було затверджено „Статут”, який проголошував виховання як єдиний засіб громадської благо чинності. У ньому стверджувалось, що виховання слід починати змалку, щоб „насіння корисних знань у юність зростали, а у період змужніння суспільству користь приносили”.

Згідно „Статуту” наприкінці XVIII ст. у Росії було створено регулярну державну систему народної освіти. В містах відкривались малі та головні народні училища. Це були безкоштовні школи змішаного типу для дівчат і хлопчиків поза контролем церкви. В них могли навчатися середні верстви міського населення. Малі училища повинні були готувати грамотних людей, які вміють добре писати і рахувати, знайомі з основами православ’я і правилами поведінки. Головні училища повинні були давати більш широку підготовку. Строки навчання у малих училищах – 2 роки, у головних – 5 років.

Перше головне народне училище було відкрито в Петербурзі ще в 1783 році, а вже з 1784 року тут почалась підготовка вчителів: 25 вихованців готувалась для викладання граматики, історії, географії, природознавства. Так поступово утворилась перша учительська семінарія, яка проіснувала 18 років і підготувала до 400 народних учителів.

Складене й видане Ф.І.Янковичем „Керівництво для вчителів першого й другого класу народних училищ” вказувало на такі способи правильного викладання: „спільна настанова”, „спільне читання”, „зображення початковими літерами”, „таблиці”, „запитання”.

„Статут” 1786 р. затвердив класно-урочну систему. Учитель був зобов’язаний працювати з цілим класом одночасно. Після викладання матеріалу пропонувалось проводити опитування. Встановлювалися певні правила для учнів: хто хотів відповідати, повинен був підняти ліву руку. У школі також впроваджувались розклад уроків, класна дошка, крейда, журнали успіхів та відвідувань, встановлено строки навчання за роками, початок та кінець занять.

Учителеві пропонувалось підходити до кожного учня індивідуально, враховувати його гарну чи погану пам'ять, кмітливість, здатність до набуття навичок, враховувати риси характеру. З цієї метою радилась складати у спеціальному зошиті чи відомості характеристики на учнів.

Засобами педагогічного впливу на учнів пропонувались умовляння, попередження, загрози, покарання, проте у вигляді заборони для них приємних речей чи дозвілля. Суворо заборонялись будь-які фізичні покарання або покарання, що ображали учня, назвою „віслячі вуха”, „тварина”, „віслюк” та інші. Найголовніше,…щоб учителі подавали учням своєю власного поведінкою і вчинками приклади доброчинності, дружелюбства, ввічливості та старанності.

Реформа, яка здійснювалась відповідно статуту 1786 р., стала важливим етапом у розвитку освіти. Швидко зростала кількість народних училищ (повітряно з 1782 р., коли налічувалось 8 училищ, до кінця XVIII ст. їх стало 288). Училища відвідувало понад 22 тис. учнів, що складало третю частину від загальної кількості учнів у 550 навчальних закладах Росії.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. з’явилась будівля шкільної системи, верхівкою якої були університети, верхніми поверхами – заклади підвищеної освіти (кадетські корпуси, виховні будинки, Смольний інститут тощо), нижнім поверхам пропонувались народні училища.

Запитання і завдання для самоконтролю.

1. Схарактеризувати зміни у педагогічній думці другої половини XVIII ст. та їх причини.

2. Обґрунтувати сутність реформ І.І.Бецького.

3. Перелічити, педагогічні принципи в основі організації навчально-виховного процесу у Смольному інституті.

4. Назвати предмети, які складали зміст освіти шляхетних дівчат у Смольному інституті.

5. Які нововведення у вітчизняне шкільництво ініціював Ф.І.Янкович?

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Визначити позитивні тенденції в організації мережі шкіл у другій половині XVIII ст.

2. Розробити пропозиції інтегрування кращих традицій навчальних закладів другої половини XVIII ст. у сучасну шкільну практику.

Література

1. Антология педагогической мысли России XVIII в. –М.: Педагогика, 1985.

2. Джуринский А.Н. История А.Н. История образования и педагогической мысли. М.: – 2003. – 400 с.

3. История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до конца XX в.: Учебное пособие для педагогических учебных заведений (Под редакцией А.И.Пискунова.) – 2-е изд., испр. и допол. – М.: ТЦ «Сфера». – 2001. – 512.

4. Латышина Д.И. История педагогики: Учебн. пособие. – М.: Гайдарики. – 2002. –С.363 – 398.

9.6. Педагогічна діяльність та погляди Г.С.Сковороди (1722-1794)

9.6.1. Життя та діяльність Г.С.Сковороди. Україна в особі Г.С.Сковороди мала і народного вільнодумного мислителя, і мандрівного вчителя життя, й високоосвіченого філософа, який поєднав високу освіченість у галузі гуманітарного знання з величезним життєвим досвідом, який сягав від простої селянської хати до панських покоїв, до залів Зимового палацу.

Нащадок козацтва з с. Чорнух на Полтавщині завдяки таланту та знанням після закінчення чотирирічної початкової школи в рідному селі став студентом Києво-Могилянської академії, яка на той час була як центром православної культури, так і місцем, де збиралися справжні пошукувачі істини, здатні жебракувати все життя, аби дістатися мудрості, й задля освіти та науки не зупинялися перед жодною небезпекою. Таким був Г.С.Сковорода.

Наполегливість допомогла йому здолати науку професорів Києво-Могилянської академії, здобути ґрунтовні знання з філософії, риторики і поетики, вільно оволодіти мовами царя Соломона, Цицерона, Сократа. Г.С.Сковорода двічі переривав навчання в академії: коли завдяки чудовому голосу став прикрасою придворної капели цариці Єлизавети в Санкт-Петербурзі, та коли в складі посольської місії, очолюваної генерал-майором Ф.Вишневським, перебував за кордоном, використавши цю можливість для набуття знань у відомих європейських університетах /Віденському, Краківському, одному з найстаріших університетів Європи у м. Галле/. Вже тоді Г.С.Сковорода пройшов непрості моральні випробування: не дивлячись на

всі перешкоди і принади, він залишився вірним своєму головному правилу – не зраджувати "споріднену працю", не піддаватись сумніву ніколи й ніде, ні серед спокус придворного Санкт-Петербурга, ні в п'ятирічних мандрах за знаннями по європейських університетських містах. "Коли твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти - щасливий" – говорив Г.С.Сковорода.

Офіційною педагогікою йому довелось займатись не так уже й багато: на посаді викладача поетики у Переяславському колегіумі, де Г.С.Сковорода написав "Рассуждение о поезии и руководство к искусству оной", у Харківському колегіумі, де він читав поетику, грецьку мову, синтаксис, курс християнської моралі. З Переяславського колегіуму його звільнили за самобутнє читання поетики "несообразно прежнему старинному обычаю", з Харківського – звільняли тричі за десятиліття, з 1759 до 1769 рр., фактично за те ж саме. Г.С.Сковорода у викладанні доброчинності знову не піддався замшелій традиції викладання, написав свій "сковородинівський катехізис" з цілком світською назвою "Начальная дверь ко христианскому благонравию", призначений, за словами самого автора, для молодого шляхетства Харківської губернії. Відповідно до власних морально-етичних і педагогічних принципів філософ дав своє, відмінне від традиційного, тлумачення десяти заповідей. Авторський курс Г.С.Сковорода ґрунтувався не на похмурому світі церковних догм та обрядів, а закликав молодь до нових істин, критичного розуму, піднесеності духу в гармонії з головними Божими заповідями.

Однією з суттєвих причин цих звільнень були й стосунки великого мислителя й педагога із зовнішнім світом релігії, критичне ставлення філософа до зовнішньої обрядовості релігії, церковних ієрархів і, особливо, монашеського ордена. Всім відомі його відповіді і епіскопу Никодиму Сребницькому /"Одна дело – пастырский жезл, другое дело – пастушья свирель"/, і вальяжним отцям-канонікам знаменитого Трнавського університету, які пропонували "вченому-схизматику" з православного Сходу титул магістра, і реакція на моральну облогу з боку монахів Києво-Печерської лаври /"...годі бродити по світу, нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє дитя, ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі"/. Свідок цієї зустрічі Михайло Ковалинський, один з учнів Г.С.Сковороди, який глибоко шанував талант свого вчителя і пізніше склав біографічний нарис про Григорія Сковороду, що став важливим джерелом для вивчення його життєдіяльності, писав, що відома всім відповідь Г.С.Сковороди /"...я стовпотворіння помножувати собою не хочу. Досить і Вас, стовпів неотесаних у храмі Божому"/ була лише вступом. Бо далі Г.С.Сковорода при німій сцені монахів пояснив своє ставлення до монашеської субстанції і, певною мірою, надпис на своєму надмогиллі: "Ризо, ризо! Як небагатьох ти оприподобила! Як багатьох зробила нечестивими, зчарувала. Світ ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомствами, протекціями, втіхами і святинею, та найбільш нещасна остання. Блаженний, хто святість серця, тобто щастя своє, закрив не ризою, а волею Господньою". Навіть шанованому ним Іосафу Миткевичу у відповідь на пропозицію прийняти монашеський сан, з яким на нього спаде "честь, слава, достаток у всьому, щасливе життя", Г.С.Сковорода відповів: "Невже Ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко й ченцюйте".

Певний педагогічний досвід набув Г.С.Сковорода і впродовж домашнього вчителювання в маєтку багатого поміщика Степана Томари в с.Ковраях на Переяславщині, куди його рекомендував київський митрополит Тимофій Щербацький для виховання "розбещеного матір'ю сина". Вчитель навчав свого учня античній мудрості, музиці, поезії і людській гідності.

Наука "любомудрія", якою займався Г.С.Сковорода, збагатила його вихованців, збагатила духовно й самого вчителя, допомогла розробити йому перші правила своєї педагогіки. Проте головним джерелом життєвих спостережень Г.С.Сковороди, тим родючим ґрунтом, на якому зросла його філософія й педагогіка, став для поета світ мандрів, куди він поринув на останні 25 років життя, остаточно порвавши тенета світських умовностей і матеріальних зацікавлень. Вибір Г.С.Сковороди вражає та захоплює: філософ відкинув усі можливі в Україні ХVIII-го століття шляхи та обрав долю мандрівного любомудра-жебрака. Маючи всі можливості дійти до вершини державної чи духовної ієрархії, він відкидав будь-які улесливі слова з єдиною відповіддю: "Не для мене". Мандруючи, Г.С.Сковорода навчав українців, як у давнину Гомер навчав греків, проповідуючи те, що сам обрав – ідеал спорідненої праці як чинник удосконалення життя.

9.6.2. Теорія "трьох світів" і "двох натур". Підґрунтям його педагогічних поглядів стала філософія, відома під назвою теорії "трьох світів", переконаність Г.С.Сковороди у тому, що вся навколишня дійсність складається з трьох взаємно пов'язаних світів: "світ великий", "Макрокосм", Космос, нескінчений Всесвіт, в якому все народжене існує, який ніким не створений, не має ні початку, ні кінця й підкорюється власним законам буття. "Природа есть сама всему первопричина и самодвижущаяся пружина...вещество вечно есть"; "світ малий", "мікрокосм", людина і суспільство, який є відбиттям і продовженням макрокосмосу; "світ символів" або Біблія.

Кожен з цих світів, згідно переконань Г.С.Сковороди, має дві натури видиму, матеріальну, й невидиму, духовну. Обидва ці начала: вічне й тимчасове, живе й тлінне, кінцеве й нескінчене, одиничне й загальне, тобто вічність і тінь, скрізь разом, скрізь нероздільні, немов яблуня та її тінь. Проблему людини через призму своєї філософії "трьох світів". Г.С.Сковорода розглядав з позиції цілісності, бачив у ній "красу цілого", але одночасно розділяв людину на дві: внутрішню і зовнішню, називаючи одну вічною, а другу тимчасовою; одну небесною, другу земною; одну духовною, другу душевною, одну творчою, другу тварною. Першу людину, внутрішню, він називав царем, Господом, початком; іншу – рабом, знаряддям, твар'ю; першій належало керувати, панувати, інша повинна служити, іти за волею першої. Таким чином він розглядав у людині два розуми, дві води, два закони, два життя. "Тіло людське бачимо, проте прозорливий і утримуючий інше розум –невидимий".

Цікаво розкриває Г.С.Сковорода двонатурність світів і на прикладі Біблії, яка, за його словами, була йому "солодшою від медової води й самого меду", проте одночасно "звіром, який брехнею живе й по брехні повзає", "храмом вічної слави", який нічому не вчить, крім богопізнання, проте цим же "вчить усьому". Мислитель орієнтував свого читача, що буквальний смисл Біблії відкриває людині шлях не до християнської істини, а до забобонів, "повний марновірств", а цей шлях фальшивий і невірний для людства. Тому Г.С.Сковорода закликав справжніх християн не схилятись перед церковними обрядами, догмами, атрибутами, а поклонитись істинному Богові, живому, який знаходиться в таємничому змісті Біблії, в її внутрішньому алегоричному світі. Міфологія цікавила мислителя передусім як засіб розпізнання людиною внутрішніх законів, які керують буттям, а біблійні сюжети він сприймав як своєрідні притчі, що узагальнюють накопичений людством пізнавальний та моральний досвід. Саме тому, відкидаючи офіційну церкву, Г.С.Сковорода прагнув зробити релігію власним досвідом кожної людини. Згідно його переконань, кожен повинен шукати в собі, знайти, відкрити "істинну людину", розкрити свою душу, знайти царство боже в собі самому, знайти присутність у душі своїй Бога у формі його творчої сили, любові. Він підкреслював, що "життя є любов Бога, любов до Бога і любов у Бозі".

На філософії "трьох світів" і "двох натур" ґрунтуються основні педагогічні погляди Г.С.Сковороди, розкриті ним у його притчах "Вдячний Еродій", "Убогий жайворонок", збірках віршів "Сад божественних песней", "Байках Харківських" та інших творах. Він писав, що народжуємось ми для щастя. Але для цього слід пізнати себе, свої здібності, свої нахили та відповідно до них обрати "сродну працю".

Отже, метою виховання є самопізнання та самовдосконалення, досягнення щастя через цілковиту перемогу духу та душевного спокою.

9.6.3. Ідея природовідповідності у Г.С.Сковороди. Г.С.Сковорода першим в українській філософії і педагогіці обґрунтував гуманістичний принцип природовідповідності виховання: розвиток людини, формування її особистості, зміст освіти, навчання і виховання мають підпорядковуватись тому природному потенціалу, який людина одержує від свого власного генофонду. "Виховання витікає від природи, яка вливає в серце зерно благої води", яка є "всенародною та істиною, єдиною учителькою", "всього початком". Філософ наголошував, що в кожній дитині з її народження закладено природою таємний "закон сродності", природжені зачатки здібностей, нахилів, властивостей до певного виду діяльності. Саме від природи, „як від матері легесенько зріє наука сама собою", а навчитись тому, до чого не народжений, на думку Г.С.Сковороди, "є шлях до нещастя".

Ідея природовідповідності проходить через усі твори Г.С.Сковороди. Більшість байок українського просвітителя доносять через алегорію його переконаність у необхідності врахування природних схильностей дітей як умову повноцінного й максимального розвитку особистості, оскільки "без природи - як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше заплутаєшся". Разом з тим, підкреслював Г.С.Сковорода, природні нахили, здібності викликають бажання, прагнення, успіх. Він наголошував, що саме природа є "вічним джерелом бажання", а "...воля є сильнішою за будь-яку неволю", бо вона "збуджує до досвіду", а досвід, в свою чергу, веде до мистецтва та до звички.

Таким чином, Г.С.Сковорода надавав великого значення розумінню вчителями, вихователями та батьками цього "вічного закону природи": врахування особливостей кожного та сприяння його розвитку. При цьому мандрівний учитель-філософ радив звертати увагу на звичайні обставини повсякдення, але під кутом зору, що "будь-яка таємниця має свою викривальну тінь", яка "ніби прояснювальне скло" робить очевидними навіть потаємніші речі, проте лише для уважних спостерігачів. "Поглянь, коли хлопчик, зробивши, як цяцьку, волове ярмо, надягає його щенятам чи кошенятам - чи то не є тінь хліборобської душі в ньому? І чи не поклик це до землеробства? Коли ж припасовує шаблю - чи не смак то воювати? Коли трьохрічна дитина, слухаючи, переймає божественні пісні, любить заглядати у священі книги, перекидати сторінки, дивитись на картини таємних образів або на літери – чи це не викликає таємну іскру природи, що зробила й покликала її до богословських вправ?". Правда, зауважував Г.С.Сковорода, батьки не завжди уважні до вивчення та виявлення інтересів та здібностей своїх дітей, або ж не роблять цього завчасно, "звідки й буває, що військову роту веде той, хто мав би сидіти в оркестрі".

Щодо пізнання власного духу в людині, то ця проблема проходить у творчості Г.С.Сковороди через безліч питань: "Хто така людина? У чому сенс її життя? І яке її місце в природі? В яких стосунках знаходяться людина і світ?" тощо. "Пізнай самого себе" – улюблений вислів Г.С.Сковороди і основа його вчення. "Если хощем измерить небо, землю и моря, должны, во-первых, измерить самих себя. Собственною нашею мерою. А если нашея, внутри нас, меры не сыщем, то чем другое измерить можем? Может ли слеп в доме своем быть прозорливим на рынке? Не измерив себя, прежде всего, какую пользу извлечешь из знання меры в прочих существах?". Філософ підкреслив, що це не закон нашого тваринного бажання, а блаженне існування в "сродній собі часті", про яке древній Епікур сказав: "Дякуємо блаженній природі за те, що потрібне зробила неважким, а важке – непотрібним".

9..6.4. Г.С.Сковорода про розумове, моральне та трудове виховання. Г.С.Сковорода одним із перших в історії педагогічної думки України висунув вимогу виховання гармонійно розвиненої особистості. Виняткового значення він надавав розумовому вихованню, одним з основних завдань школи він вважав розвиток здатності мислити, вміння самостійно робити висновки, пам'ятаючи при цьому, що "не розум від книг, а книги від розуму народились". Мислитель наголошував, що людина наділена від Бога "премудрістю", яка є її "природним портретом і печаткою", що саме премудрість робить людину "незлобивою, стриманою, великодушною й справедливою", вона ж відрізняє людину від звірів "милосердям, витримкою та розумом". Рушійною силою людської діяльності Г.С.Сковорода вважав думку, називаючи її насінням, яке є початком плодів. Наголошуючи, що тіло знаходиться в рабстві у наших думок, він підкреслював, що "...думка ніколи не спочиває, думка не здатна припинити свій рух на жодну мить...думка...знаходиться у безперервному хвилюванні вдень і вночі... Вона то розмірковує, радить, визначення дає, збуджує... думка – то головна наша людина...думка є керівником людини на її шляху". Переконуючи, що пізнавальні можливості людини не мають меж, Г.С.Сковорода рекомендував для розвитку здібностей виховувати пам'ять, оскільки вона "є недрімаючим сердечним оком", "...незаходимим сонцем, що освітлює Всесвіт".

До змісту освіти видатний педагог включав рідну мову, іноземні та стародавні мови, літературу, піїтику, "грецькі музи" (музику, живопис), математику, фізику, механіку, історію, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, хімію, астрономію, ремесло, землеробство, мораль. Мислитель вважав, що, чим глибше й повніше оволодіває людина знаннями, тим відчуває більшу потребу в них. Він обстоював думку про всенародність навчання і виховання, про його загальнодоступність і безкоштовність для всіх дітей обох статей.

Серед головних принципів навчання Г.С.Сковорода називав: вивчення та розвиток натури дітей; виховуючий характер навчання ("успіх наук глава – душа є"); поєднання теорії з практикою ("наука не в знаннях живе, а у вправлянні"); посильність і послідовність навчання ("немає нічого, більш шкідливого, аніж різне й безмірне"); усвідомлене навчання ("що побачиш і почуєш, те пережовуй і розмелюй, і, наскільки можеш, перетворюй у спожитий і рятівний сік"); стимулювання активності учнів ("склавши крила, важко літати навіть орлу"); систематичність навчання ("підкладай у душу, як у шлунок"); міцність знань (дбати про "беззабвеніє").

Щодо методів навчання, яких дотримувався Г.С.Сковорода, слід назвати: розповідь, розмову, бесіду, співбесіду, лекцію.

Великого значення самобутній педагог надавав самостійній роботі, зокрема, написанню віршованих переказів, виконання перекладів, написання прозових творів, листування, читання книг та інші.

Разом з тим, вважав філософ-мислитель, самі по собі знання не уберігають від пороків, тому, на його погляд, засвоєння знань треба поєднувати з формуванням високих моральних якостей, без яких навчання буде штучним, удаваним, фальшивим, а справді гарне виховання полягає в єдності істини й доброчесності.

Г.С.Сковорода переконливо доводив, що найкращими людськими якостями обдаровані всі люди від природи, але не помічають їх у собі. Він вважав, що людина за своєю природою добра, незіпсована, що "справді людське серце і розум аж ніяк не можуть бажати людям зла". Підлабузництво, непорядність, нечесність, брехливість, неробство, дармоїдство, пияцтво, статева розпуста, жорстокість, самодурство, егоїзм, кар'єризм, на думку педагога-філософа, є протиприродними, набутими вадами житейського моря. Причинами, що породжують їх, Г.С.Сковорода називав: неправильно поставлене виховання, соціальні умови життя, темряву, неосвіченість. Особливо важливим у формуванні морально вихованої особистості він вважав добре організоване виховання, яке може дати те, чого не дадуть "ні чин, ні багатство, ні походження, ні милість вельмож".

Морально вихована людина в творах Г.С.Сковороди, передусім, нерозривно пов'язана з любов'ю до людей, незалежна, вільнодумна, здатна на "сродную працю" для людей, свідомий творець власних ідеалів, послідовних вчинків. Перед рідним народом совість її, на думку Г.С.Сковороди, завжди повинна бути "як чистий кришталь".

Високоморальна поведінка людей досягається, вважав Г.С.Сковорода, передусім, через виховання "благого серця". Взагалі виховання серця мислитель вважав головним та визначальним у формуванні моральної особистості. Він підкреслював, що духовна сутність людини виходить з філософії її серця, яке є "корень, солнце, глава и царь человеку", "іскра", "зерно", у якому ховається дерево життя людини. Філософ-поет називав його центральним і найістотнішим у людині, найглибшим та найбагатшим серед усіх її здібностей, властивостей та можливостей, емоційно-вольовим єством людського духу, джерелом духовного життя людини, осередком її морального життя. "Кожен є тим, чиє серце в ньому. Вовче серце є рідним вовком, хоч обличчя і не вовче", – підкреслював Г.С.Сковорода.

У серці людському, переконував Г.С.Сковорода, оселяються любов і ненависть, добро і зло, милосердя й байдужість, радість і смуток, щедрість та жадібність, насолода і біль, мужність і страх – тобто, найінтимніші, найглибші, найтаємніші переживання, хвилювання, слова та вчинки людини. Оскільки з тих уподобань, яким надає перевагу людське серце, вказував мислитель, виникають і народжуються наміри і бажання, прагнення і воля, думки й почуття, людина повинна визначити для себе, що гідне її морального та "богоподібного" серця. На думку філософа, це її єдиний шлях до загального істинного щастя: довідатись і визначити для себе, у чому ж полягає її "самая нужнейшая надобность и что такое предел, черта и край всех желаний и намерений, дабы все свои дела приводить к сему главнейшему и нужнейшему пункту". Саме на це орієнтував нас великий філософ і педагог, пропагуючи необхідність кожному самопізнання. "Пізнати себе, заглянути у себе" – це засіб самовдосконалення, запропонований мислителем, що допоможе, за його ж висловом, знайти кожному в собі справжню людину. Він був переконаний у тому, що вищої духовності можна досягти тільки через самопізнання, свідоме розуміння того, що є гарне і зле в кожній людині, через знищування лихого та недоброго в самому собі. В свою чергу, підкреслював філософ, самовдосконалення кожної людини веде до удосконалення суспільства.

Своїми творами Г.С.Сковорода вказує нам прості та ефективні шляхи виховання людського серця. Він стверджує, що "твердью" і "здравієм" серця, найвищим усвідомленням щастя, задоволення є вдячність. Саме тому принцип "навчити вдячності" мудрий мислитель поклав у основу морального виховання.

Невдячна людина, підкреслював Г.С.Сковорода, не може бути доброчесною, моральною, поєднувати свої особисті інтереси, бажання, прагнення з інтересами інших доброчесних людей. Більш того, за Г.С.Сковородою, - гординя, заздрощі, хитрощі, - все це прояви невдячності, яка є причиною багатьох негативних рис людини. Невдячності філософ виносить суворий вирок: вона – "корінь і адське тут дно". Саме тому вдячності, зазначав Г.С.Сковорода, треба навчити дітей вже з раннього віку. Саме тому найбільш важливими завданнями для батьків у вихованні дітей він ставить такі: "благо народити", зберегти "младоє здравіє" та навчити вдячності.

Згідно з його ученням діти повинні любити батьків, яких він називає іконами Божими для дітей; у дітей необхідно виховувати вдячність до Бога, батьків, учителів, благодійників. Високою моральною якістю, яку слід плекати змолоду у підростаючих поколінь, Г.С.Сковорода вважав любов до свого народу та почуття приналежності до нього: "Кожен повинен пізнати свій нарід і в народі себе. Чи ти русин? – Будь ним. Чи німець? – Німецтвуй..."

Разом з тим, однією з основ моральності Г.С.Сковорода називав також корисну для всього суспільства споріднену працю, яку вважав джерелом людської шляхетності, справедливості. У праці він вбачав той чинник, який вирішально впливає на формування особистості: розвиває моральні почуття, волю, виховує сильний характер. Але мислитель неодноразово підкреслював, що таку силу має тільки праця, коли люди працюють відповідно до своїх нахилів, "сродності". Праця, що не відповідає "сродності", не тільки тяжка й некорисна для людини, вона ще й шкідлива для суспільства. І в цьому випадку Г.С.Сковорода закликав до самопізнання, підкреслюючи, що "скільки посад, стільки сродностей", що всі вони однаково "законні, шановані", проте спокій, щастя, радість принесе тільки одна, "сродная".

У дусі народної моралі Г.С.Сковорода вирішував проблему трудового виховання як основу формування працьовитості. Мислитель у багатьох творах проводив думку, що людина – "працелюбна" істота, а, значить, одним із критеріїв моралі повинна бути праця. На його думку, неробство, ледарство, дармоїдство – найбільше зло, яке заслуговує особливого осуду, бо вони – джерело моральних вад, їх першопричина. Постійно стверджуючи, що "...провинниця усього злого – бездіяльність", що неробство "важче гір Кавказських", яке призводить до падіння моралі, трагедії, є причиною різного роду злочинів та нещасть, Г.С.Сковорода закликає спасти людину від загибелі, а суспільство – від краху. Шлях, вказаний філософом, простий та мудрий: батьки і вихователі повинні виявити і розвинути природні задатки дітей, пізнати їх нахили і здібності, допомогти дітям визначити своє покликання у праці. Результативним засобом підготовки дітей до праці Г.С.Сковорода вважав залучення їх до практичної діяльності. Одночасно, на його думку, слід виховувати у дітей працелюбство, презирливе ставлення до неробства, дармоїдства. У своїх творах мислитель постійно прославляв людей праці як носіїв моральності.

11.6.5. Вимоги до вчителя. Г.С.Сковорода одним із перших в українській педагогічній думці звернувся до особистості вчителя. Найголовнішим обов'язком педагога він вважав виявлення і розвиток природних задатків своїх учнів, розкриття й розуміння внутрішнього світу кожної дитини та спрямування її діяльності в природовідповідному руслі. Він підкреслював, що "учитель і лікар – це тільки служники природи, єдиної вчительки і лікаря". Проте для успішного виконання свого обов'язку, вважав видатний мислитель, учитель повинен відповідати наступним вимогам: бути людиною з народу, мати відповідність нахилів, "сродность душі" педагогічній праці /"пізнай себе", "справся ж сам с собою"/; бути високоморальною людиною, прикладом для інших в усьому, постійно "наглядати за душею"; бути інтелектуалом, добре знати не лише свій предмет та способи його найкращого викладання, але й саму людину, її сутність та природу як окремого й неповторного індивіда. /"Нехай навчають ті, хто пізнав людину, у якої мир і здравіє"/; вміти володіти голосом та керувати емоціями, відчувати любов до своїх вихованців та повагу до їх особистості /"Як їжа, так і наука не засвоюється, якщо вони нелюбимі або ж від нелюбимого", "любов, початок, середина і кінець, альфа і омега... Любов же викликається любов'ю, яку породжує ласка і прихильність у поєднанні з чеснотою"; керуватись, насамперед, в учительській діяльності почуттям відповідальності перед Богом, перед собою та перед суспільством /"Якщо важливо лікувати тіло, то чи не найважливіше разом з тілом зберігати і душу людини цілою, здоровою і незіпсованою"/; мати здатність переконливо володіти словом, яке, на думку Г.С.Сковороди, має велику виховну силу /"Воно за наголошеністю повітря і за накресленням своїм є мізерним, але за силою прихованого в глибині духу...є найбільш вагомим"/.

У роздумах Г.С.Сковороди над особливостями повсякденної педагогічної праці є детальна характеристика різних методів, форм та засобів навчання і виховання дітей, молоді, в тому числі й нетрадиційних для тих часів, переконаність видатного педагога-практика в необхідності впливу на учнів "направленням легким, ніжним, невічутним", конкретні поради щодо врахування вікових та індивідуальних особливостей, самобутності кожного учня, його нахилів та здібностей, цінні зауваження щодо самоосвіти та самовдосконалення учителя /"Довго сам учись, якщо хочеш навчати інших"/. Проте найголовнішим мислитель все ж таки вважав відчуття в душі кожного, хто обрав цю професію, голосу внутрішнього поклику природних нахилів "Бо то істинним є, що без таланту все ніщо" – писав Г.С.Сковорода, особливо наголошуючи на тому, що без цього найбільш освічений учитель без успіху навчає і усвідомлюючи це, має в душі постійний неспокій, а щастя не має.

Та, головне, Г.С.Сковорода жив так, як навчав. Жодна з його думок не уникла практичного випробування й сама особа просвітителя була найкращим прикладом дієвості та сили тих ідей, що ним пропагувалися.1

Запитання та завдання для самоконтролю.

1. Назвати основні віхи життя та діяльності Г.С.Сковороди.

2. Проаналізувати теорію "трьох світів" і "двох натур" як підґрунтя педагогічних поглядів Г.С.Сковороди.

3. Розкрити провідні педагогічні принципи Г.С.Сковороди.

4. Схарактеризувати завдання розумового, морального, трудового естетичного та фізичного виховання у педагогічних поглядах Г.С.Сковороди.

5. Довести актуальність висновків педагога-філософа щодо особистості вчителя.

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Проаналізувати філософські трактати видатного філософа, присвячені етичній проблемі досягнення людського щастя.

2. Розкрити сутність ідеї Г.С.Сковороди "Пізнай самого себе".

3. Порівняти розуміння Г.С.Сковородою принципів природо відповідного виховання з гносеологічними поглядами Я.А.Коменського та природним вихованням Ж.Ж.Руссо.

4. Обґрунтувати концепцію Г.С.Сковороди щодо спорідненої праці як універсального способу досягнення щастя.

5. Виокремити морально-педагогічні настанови мислителя про взаємостосунки між батьками й дітьми у притчі "Вдячний Еродій".

6. Узагальнити думки Г.С.Сковороди про місце і призначення вчителя в суспільстві.

Література

1. Дічек Н. Шлях до щастя Григорія Сковороди // Шлях освіти. – 2000. – №5.

2. Сковорода Г. Твори: В 2 т. – К., 1961, т.1.

3. Сковорода Г. Твори: В 2 т. – К., 1961, т.2.

4. Григорій Сковорода. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К., 1983. – 541с.

5. Стадниченко В.Я. Іду за Сковородою. // Зеркало недели. - №46 /421/, 30 ноября 2002г. – С.23.

6. Українська педагогіка в персоналіях. У двох книгах. Книга перша. Х – ХІХ століття. – К.: "Либідь", 2005. – С.198-207.