Золотовалютний стандарт і Бреттон-Вудська система

З метою розробки основ нової світової валютної системи у 1944 р. в Бреттон-Вудсі (США) була скликана міжнародна валютно-фінансова конференція союзних країн (44 країни, в т.ч. СРСР). На конференції були представлені два проекти: проект Г.Уайта (США) та Дж.М.Кейнса (Великобританія). Формально перемога була за американським проектом, разом з тим кейнсіанські ідеї міждержавного валютного регулювання також були покладені в основу Бреттон-Вудської валютної системи[7]. Обидва проекти виходили з наступних загальних принципів: вільні торгівля та рух капіталів між країнами; зрівноважені платіжні баланси, стабільні валютні курси; золотодевізний (золотовалютний) стандарт; створення міжнародної організації для нагляду за функціонуванням світової валютної системи, взаємного співробітництва країн та покриття дефіцитів платіжних балансів.

Прийняття конференцією рішення визначили наступні риси механізму БВС :

§ вводиться золотодевізний стандарт, який ґрунтується на золоті та доларі США; кожна країна зобов’язана встановити для своєї валюти фіксований золотий або доларовий паритет;

§ за золотом зберігалась функція остаточних грошових розрахунків між країнами; статус резервної валюти отримав долар, який поряд із золотом був визнаний мірою цінності валют різних країн, а також міжнародним кредитним засобом;

§ долар обмінювався на золото центральними банками та урядовими установами інших країн у державній скарбниці США за курсом 35 дол. за 1 тройську унцію (31,1 г); крім того, урядові органи й приватні особи мали змогу купувати золото на приватному ринку. Валютна ціна золота складалася на базі офіційної і до 1988 р. значно не коливалася;

§ кожна країна повинна була підтримувати стабільний курс своєї валюти відносно будь-якої іншої. Ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих золотих або доларових паритетів більш ніж на 1 % в ту чи іншу сторону. Зміни у паритетах могли здійснюватися лише в разі виникнення стійкої нерівноваги платіжного балансу. Девальвація початкового паритету понад 10% могла здійснюватися лише з дозволу Міжнародного валютного фонду (МВФ). Для збереження границь коливань валютних курсів центральні банки були зобов’язані проводити валютні інтервенції в доларах;

§ вперше в історії були створені міжнародні валютно-кредитні організації – Міжнародний валютний фонд, який повинен був здійснювати міждержавне регулювання валютних відносин, нагляд за додержанням країнами-членами офіційних валютних паритетів, вільної конверсії валют, а також надавати кредити для покриття дефіцитів платіжних балансів, та Міжнародний банк реконструкції і розвитку.

Розглянемо механізм Бреттон-Вудської системи, скориставшись попереднім прикладом та графічною ілюстрацією рис. 7.1. Припустимо, що долар прив’язаний до фунта стерлінгів за співвідношенням 1ф. ст.=2дол. Американський попит на фунти тимчасово зростає. Рівноважний валютний курс становить 1 ф. ст. = 3 дол. Але курси в межах БВС є фіксованим, отже, США повинні утримувати курс 1ф. ст.=2 дол. Для цього США потрібно або зменшити попит на фунти, що не бажано, оскільки зменшиться обсяг міжнародної торгівлі, або збільшити пропонування фунтів. Графічно потрібно зрушити криву пропонування фунтів вниз-праворуч до перетину її з новою кривою попиту на рівні фіксованого валютного курсу. В умовах БВС існували три джерела додаткової валюти, які дозволяли вирішити це завдання, тобто збільшити пропонування валюти: офіційні резерви, продаж золота та кредити МВФ.

БВС являла собою важливий етап в розвитку міжнародної валютної системи. Вперше світова валютна система почала ґрунтуватися на міжурядовій угоді і мала організацію-координатора. Закріпивши систему золотодоларового стандарту, БВС зіграла визначну роль у розширенні міжнародного торговельного обороту, забезпеченні економічного зростання промислово розвинених країн. Разом з тим, саме золотодоларовий стандарт, виключна роль США у системі несли в собі зародки протиріч, які зрештою і призвели до її краху.

БВС функціонувала протягом чверті століття, спочатку без потрясінь, згодом – ціною численних поправок. Точкою відліку збоїв у системі став 1958 рік – рік відновлення зовнішньої конвертованості європейських валют (ФРГ, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Великобританії, Швейцарії, Австрії, Скандинавських країн). Економічна могутність країн Західної Європи, а також Японії неухильно зростає, економічні позиції США у світовій економіці, навпаки, стають проблематичними, що помітно похитнуло і позиції долара, довіра до нього падає.

Погіршення позицій долара стало також наслідком зростання дефіциту платіжного балансу США. З одного боку, американські товари почали витіснятися на світових риках внаслідок конкуренції з боку європейських та японських виробників. З іншого – баланс поточних операцій став дефіцитним внаслідок витрат на війну у В’єтнамі та трансфертів у країни, що розвиваються. Нарешті, внутрішня політика, спрямована на підтримку економічного зростання та значних соціальних програм, вимагала збільшення пропонування грошей. Дефіцит платіжного балансу США практично подвоївся з 1950-1960 рр. до 1960-1970 рр., що призвело до значного скорочення золотого запасу США (11 млрд. дол. у 1971 р.), в той час як доларові авуари за кордоном становили приблизно 20 млрд. дол. в офіційних установах і 30 млрд. дол. у комерційних банках. Золоте забезпечення долара стає недостатнім для можливостей викупу боргових зобов’язань у доларах. Новий етап у розпаді золотовалютного стандарту відзначає 1968 рік: з цього часу ціни на вільному ринку золота більше не підтримуються і коливаються вільно, відхиляючись від офіційного курсу долара 35 дол. за унцію. Конверсія долара в золото перестає забезпечуватись. У 1971 році США офіційно припиняють обмін долара на золото. Долар вирушає у “плавання”. З 1974 р. всі провідні валюти (долар, фунт, німецька марка, ієна, французький франк) вільно плавають. Бреттон-Вудська система розпадається. Постає проблема чергової реформи міжнародної валютної системи.