Джерела та аргументи протекціонізму

Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють політику свободи торгівлі та політику протекціонізму.

Свобода торгівлі (фритредство) –це політика мінімального державного втручання у зовнішню торгівлю, яка розвивається на основі вільних ринкових сил попиту та пропонування.

Протекціонізм –це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом застосування тарифних і нетарифних інструментів торгівельної політики.

Політика свободи торгівлі передбачає усунення торговельних обмежень, сприяння взаємовигідному поділу праці між країнами, внаслідок чого стає можливою реалізація порівняльних переваг, ефективне використання ресурсів, зростання добробуту країн. Свобода торгівлі стимулює конкуренцію і обмежує монопольну владу. Конкуренція змушує національних виробників за­стосовувати більш ефективні технології, знижувати витрати і ціни. Виграють не лише ефективні виробники, виграють і споживачі, які мають широкі можливості споживчого вибору. Тому Д. Рікардо намагався переконати англійський парламент відмовитись, від традиційної політики протекціонізму. Його зусилля не були марними: у 1840 р. Англія стала першою індустріальною країною, яка офіційно проголосила політику фритредерства. Наступні сімдесят років стрімкого еконо­мічного зростання зробили Англію найбагатшою країною світу.

Протекціонізм здатний звести нанівець вигоди від міжнародної спеціалізації. Якщо країни не можуть вільно обмінюватись товарами, для задоволення різноманітних потреб національних споживачів вони будуть змушені переміщувати ресурси з галузей з порівняльною перевагою у галузі, які її не мають, ефективне використання ресурсів стає неможливим. Виникає закономірне запитання: чому ж політика протекціонізму є такою поширеною, якщо переваги свободи торгівлі незаперечні? Для того, щоб зрозуміти витоки протекціонізму, потрібно в першу чергу проаналізувати процес розподілу доходів, який відбувається в країнах внаслідок спеціалізації та міжнародного обміну.

Скористаємось даними нашої моделі порівняльних переваг. Припустимо, що для виробництва зерна і вовни використовуються два фактори – земля та праця, причому у виробництві зерна інтенсивніше використовується земля, а виробництво вовни є більш трудомістким процесом. У країні А відносно надлишковим фактором є земля, в країні В – праця. Згідно з теорією Хекшера-Оліна в цьому випадку країна А буде спеціалізуватися на виробництві зерна, країна В – на виробництві вовни, відповідно складатимуться експортно-імпортні потоки між ними.

Як вплине торгівля на доходи власників факторів виробництва в обох країнах? Цей вплив буде залежати від часового періоду. У короткостроковому періоді зростають доходи власників факторів виробництва, які пов`язані з експортними галузями і скорочуються доходи в галузях, які конкурують з імпортом. Отже, внаслідок спеціалізації та торгівлі зростуть доходи власників землі в країні А. Оскільки зростає виробництво зерна, зростає попит на землю, зростає відповідно орендна плата і доходи землевласників. Одночасно зростає і попит на сільськогосподарських робітників, зростає їх заробітна плата. Виробники вовни країни А змушені скорочувати виробництво, оскільки імпортна вовна на тепер значно дешевша за вітчизняну. Попит на працю робітників, а також на сільськогосподарські угіддя падає, зменшуються доходи робітників та землевласників у цій галузі. Зворотні процеси відбуваються в країні В, де зростають доходи робітників та землевласників у виробництві вовни і скорочуються доходи землевласників та робітників у виробництві зерна.

На відміну від короткострокового періоду, у довгостроковому періоді ресурси здійснюють міжгалузеві переміщення. Вищі ставки заробітної плати у виробництві зерна в країні А будуть приваблювати туди додаткових робітників, в тому числі й тих, що втратили роботу у виробництві вовни. Зростання пропонування праці призведе до зниження ціни праці. Окрім того, також почнуть вирівнюватись ставки орендної плати за землю внаслідок перерозподілу угідь на користь вирощування зерна. У країні В, навпаки, кількість земель, зайнятих під зерном, буде скорочуватись, робітники будуть переміщуватись у виробництво вовни.

Таким чином, у довгостроковому періоді відновлюється порушена рівновага між попитом та пропонуванням ресурсів, рівень доходів поступово вирівнюється, але ставки заробітної та орендної плати не повертаються до початкового рівня умов автаркії. Це пояснюється тим, що скорочення виробництва вовни в країні А призвело до вивільнення значної кількості праці, оскільки це трудомістке виробництво, і невеликої кількості землі. А нарощування виробництва зерна потребувало, навпаки, багато землі і відносно небагато праці. В результаті в країні А утворюється надлишок праці та дефіцит землі. Оскільки ринковий механізм ліквідує дефіцити та надлишки, ціни факторів виробництва змінюються: рівень заробітної плати в цілому в економіці повинен знизитись, а ставки орендної плати – зрости. Відповідно в країні А після завершення пристосування ринку у довгостроковому періоді від спеціалізації та торгівлі виграють у доходах всі землевласники, а програють всі робітники, незалежно від того в якому виробництві ці ресурси зайняті. У країні В, навпаки, програють всі землевласники і виграють у доходах всі робітники.

Дослідження впливу міжнародної торгівлі на доходи власників ресурсів, зайнятих в експортних та імпортоконкуруючих галузях були здійснені у 1940-х рр. американськими економістами В.Столпером та П.Семюелсоном, які сформулювали теорему, справедливу за наступних припущень: наявність досконалої конкуренції, вільне міжгалузеве переміщення факторів виробництва, незмінність загального пропонування факторів виробництва.

Теорема Столпера-Семюелсона: у довгостроковому періоді розвиток зовнішньої торгівлі призводить до зростання доходів власників того фак­тора виробництва, який інтенсивно використовується в експортних галузях, і до зменшення доходів власників фактора виробництва, який інтенсивно використовується в галузях, що конкурують з імпортом.

Якщо врахувати, що у довгостроковому періоді змінюється не тільки попит, але й пропонування факторів виробництва – зростає запас капіталу, збільшується пропонування трудових ресурсів, розробляються нові родовища, залучиться до обробки нові землі, висновки будуть дещо іншими. Пропонування різних факторів зростає нерівномірно, що впливає на динаміку виробництва в різних галузях. Якщо країна експортує трудомістку продукцію, а імпортує капіталомістку і зростання пропонування праці випереджає зростання пропонування капіталу, спостерігатиметься розширення виробництва в експортних галузях. Зростання експортного виробництва може відтягти на себе частину капіталу, зайнятого в імпортоконкуруючому виробництві. Наслідком стане скорочення виробництва і доходів у капіталомісткому виробництві.

У 1950-х рр. англійський економіст Т.Рибчинський довів теорему співвідношення між зростанням пропонування факторів та нарощуванням обсягів виробництва.

Теорема Рибчинського: зростання пропонування одного з факторів виробництва призводить до збільшення обсягів виробництва і доходів у тій галузі, де цей фактор використовується відносно більш інтенсивно, і до скорочення виробництва і доходів галузі, де цей фактор використовується менш інтенсивно. Теорему Рибчинського ілюструє випадок так званої “голландської хвороби”: коли у 1970-х рр. Голландія почала розробку родовищ природного газу в Північному морі, то швидке нарощування обсягів видобування газу супроводжувалося переміщенням в цю галузь ресурсів з галузей обробної промисловості, що спричинило скорочення обсягів їх виробництва і експорту.

Для галузей, які скорочуються внаслідок міжнародної спеціалізації, виникає не лише проблема втрати доходів, але й інших втрат, наприклад, пов`язаних безробіттям, необхідністю перекваліфікації робіт­ників, їх переїзду в інші регіони країни, зміною всього способу життя. Зрозуміло, що у власників ресурсів у цих галузях заявляється економічний інтерес захисту свого добробуту, звідси – вимоги протекціонізму, захисту від іноземної конкуренції. Міжнародна конкуренція в умовах вільної тор­гівлі завжди вирівнює доходи (заробітну плату, норму прибутку, ренту) з альтернативною вартістю виробництва того чи іншого товару. Захист від іноземної конкуренції перешкоджає цій тенденції, дозволяє захищеним галузям отримувати доходи, які перевищують альтернативну вартість праці, землі і капіталу.

Економічний інтерес захисту як правило, має прихований характер – виробники галузей, що постраждали, замасковують власну зацікавленість, посилаючись на державні інтереси. Ефект особливих інтересів був розкритий французьким економістом XVIII ст. Ф.Бастіа, який у памфлеті “Петиція виробників свічок” представив звернення до парламенту виробників засобів освітлення: “Ми страждаємо від нестерпної конкуренції з боку іноземного суперника, який поставлений, на нашу думку, у більш ви­грашні умови при виробництві світла, ніж ми. Він цілковито заполонив світлом наш національний ринок за неймовірно низькими цінами. Як тільки він заявляється, наша торгівля завмирає..., і галузь вітчизняної промис­ловості... миттєво опиняється у скруті. Цей конкурент... Сонце. Ми благаємо: видайте закон, щоб зачинили всі вікна, отвори та щілини, крізь які сонячне світло звичайно проникає в наші оселі, завдаючи тім самим збитків прибутковому виробництву, яким ми здатні облагодійствувати країну”. Отже, власні економічні інтереси, певних виробників штовхають їх до пошуку будь-яких аргументіву вимогах протекціоністського захисту.

Одним з найбільш вагомих аргументів є необхідність забезпечення національної оборони, національної безпеки. 3 цим аргументом найчастіше виступають стратегічні галузі – енергетика, машинобудування та ін., наполягаючи на необхідності самозабезпечення країни відповідною продукцією на випадок надзвичайних обставин або війни. Це аргумент не стільки економічного, скільки по­літичного характеру, який застосовується з метою одержання пріоритетного статусу певними галузями. Але досягнення самозабезпеченості за допомогою торговельних обмежень породжує значні суспільні втрати від високих цін на продукцію захищених галузей. Неефективність національних виробників у цих галузях в кінцевому рахунку буде оплачена з кишені покупців їхньої продукції. З точки зору суспільної вигоди більш доцільними у таких випадках є прямі державні субсидії виробникам, які дозволяють точно встановити „ціну їх захисту“. Цей аргумент може застосовуватись практично всіма галузями, оскільки всі галузі певною мірою працюють на оборону. Сільське господарство надає продовольство для армії, взуттєва та швейна промисловість обмундирування і т.д. Отже, цим аргументом при потребі може скори­статися будь-який виробник, представляючи власний інтерес як національний, проте в кінцевому рахунку тільки розвиток міжнародного обміну, більш тіс­ні взаємозв’язки між країнами здатні значною мірою зняти пресинг мотивів національної оборони.

Аргументом політики протекціонізму може виступати необхідність забезпечення національної економічної безпеки, економічної незалежності. В першу чергу, цей аргумент стосується країн, які спеціалізуються на виробництві одного товару, який становить основу експорту країни, і коливання цін світового ринку на нього створює ризик втрат для економі­ки країни в цілому. Наприклад, в експорті Куби переважав цукор, в експорті Кувейту – нафта, економіки цих країн внаслідок спеціалізації надзви­чайно залежать від кон’юнктури світового ринку. З метою усунення такої залежності, забезпечення багатоопорності в економіці прихильниками політики протекціонізму пропонується введення торговельних обмежень для захисту інших галузей економіки, які не мають порівняльних переваг. Світовий досвід показує, що ця проблема не стосується розвинених країн, а країни, що розвиваються, мають незначні шанси щодо забезпечення конкурентоспроможності інших галузей, особливо обробної промисловості: витра­ти диверсифікації виявляються для них надто високими.

Спорідненим аргументом є аргумент захисту молодих галузей. В сучасних умовах розвиненої та жорсткої кон­куренції на світовому ринку молоді галузі мають незначні шанси стати ефективними і конкурентоспроможними. Але в ізоляції від світової кон­куренції вони не зможуть порівнювати національні витрати виробницт­ва з міжнародними. Безперечно, що молоді галузі потребують захисту до того часу, коли вони зможуть набути порівняльних переваг. Але протекціо­ністські торгівельні обмеження – не кращий спосіб досягнення цієї мети. У цьому випадку також більш доцільними є прямі субсидії таким галузям.

Протекціоністські вимоги частішають, коли економіка вступає у фазу рецесії чи депресії. Якщо при цьому імпорт країни перевищує її експорт, чистий експорт стає від'ємною величиною і за інших рівних умов призводить до ще більшого спаду. Вимоги торгівельних обмежень на імпорт в даному випадку виглядають як захист рівня виробництва і зайнятості в країні. Зростання імпорту дійсно може призво­дити до скорочення зайнятості в анти імпортних видах виробництв, але в той же час створюються нові робочі місця, пов'язані з обслуговуванням імпорту, перевезенням, продажем імпортної продукції тощо. В цілому коливання рівня зайнятості по компоненту чистого експорту є досить незначними і не потребують протекціоністського захисту.

При застосуванні протекціоністських торговельних обмежень на імпорт завжди потрібно враховувати, що експорт однієї країни пов'язаний з імпортом іншої. Скорочуючи імпорт, країна намагається вирішувати власні проблеми за рахунок торговельного партнера, його дії у відповідь зрозумілі, а загальним наслідком стане скорочення міжнародної торгівлі. Країна, яка скорочує імпорт, зрештою постане перед проблемою скорочення власного експорту, що неминуче вплине на обсяги національного виробництва, зайнятості і доходу. Протекціоністська політика торговельних обмежень не є ефективним антициклічним, антикризовим заходом порівняно з фіскальною або монетарною політикою.

Вимоги митного захисту можуть аргументуватися необхідністю захисту від демпінгу, від дешевої іноземної робочої сили та іншими причинами. Але якою б не була аргументація, вона в усіх випадках піддається ефективній критиці, оскільки історичний досвід розвитку світового співтовариства переконливо доводить, що тільки вільна торгівля забезпечує економічне зростання.