Історія розвитку українського музейництва

Музеї — гордість і слава кожної нації, її еліти. Відомі музеї є культурними символами міст, на території яких розташовуються. Чи можна говорити, наприклад, про Париж, не згадавши Лувру, або — про Нью-Йорк, оминувши Метрополітен.

Попередниками сучасних музеїв України вважаються колекції рукописних книг у золотих і срібних, прикрашених дорогоцінним камінням окладах, художніх і ювелірних виробів, візерункових і мереживних, парчевих та атласних тканин, ікон і, пізніше, картин, які зберігалися у храмах ще за часів Київської Русі — в Десятинній церкві, Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі та ін. У XVIІ–XVIII ст. великі приватні збірки художніх творів розміщувалися у феодальних замках і маєтках — Я. Собеського в Жовкві, Синявських у Бережанському замку, Вишневецьких у замку у Вишнівці, галереї Сапег у Кодні, К. Розумовського в Батурині.

Музеї в Україні почали виникати в першій половині XIX ст. У цей час було відкрито кілька музеїв різних профілів, у т. ч. Миколаївський (1806 p.), Феодосійський (1811 p.), Одеський (1825 p.), Керченський (1826 p.), Музей старожитностей Катеринославської губернії (1849 p.). Основні фонди цих музеїв становили матеріали археологічних розкопок.

У першій половині XIX ст. в Україні виникають університетські музеї. У 1807 р. при Харківському університеті завдяки зусиллям громадського діяча В. Н. Каразіна відкрито кілька музеїв – Археологічний, Зоологічний, Мінералогічний, Музей образотворчих мистецтв. У 1834 –1837 pp. при Київському університеті завдяки його першому ректорові М. О. Максимовичу також було створено музеї: Старожитностей, Нумізматичний, Образотворчих мистецтв, Зоологічний та ін.

Розвиток музейної справи в Україні інтенсифікувався у другій половині XIX – на початку XX ст. Тоді було відкрито низку історичних, художніх та природничих музеїв: Херсонський музей старожитностей (1890 p.), Херсонський археологічний музей (1893 p.), Львівський історичний музей (1893 р.), у Чернігові – музей Архівної комісії (1897 р.) та музей українських старожитностей В. В. Тарнавського (1902 p.). Серед інших українських музеїв одним з найбільших був Полтавський природничий музей (1891 р.). У Севастополі 1869 р. відкрито музей Чорноморського флоту, 1905 р. – Музей героїчної оборони і визволення міста.

На базі приватних колекцій творів мистецтва в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст. організовано ряд художніх музеїв: у Харкові – перший в Україні міський художній музей (1886 p.), Києві – Міський музей старовини і мистецтв (1899 p.), Одесі – Міський музей красних мистецтв (1899 p.), Феодосії – картинну галерею творів І. К. Айвазовського, ним засновану. Художні галереї були відкриті у Миколаєві й Катеринославі.

Великі приватні музейні колекції мали В. Тарновський, Б. та В. Ханенки, М. Терещенко, Д. Яворницький, Д. Багалій, А. Петрушевич, В. Щавинський, П. Потоцький та ін. Всього в Україні на початку XX ст. було 36 музеїв, які належали різним відомствам, установам і приватним особам. На кінець 20-х років XX ст. їх уже налічувалося близько 100.

На західноукраїнських землях великим музейним центром стає місто Львів. Тут 1874 р. відкрито Міський промисловий музей, у 1887 р. – Музей Ставропігійського інституту; 1895 р. – Етнографічний музей Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка; 1904 р. – Археологічний музей «Народного дому», 1907 р. – Народний музей (тепер Львівська галерея мистецтв) та ін. В 1912 р. закладено Тернопільський краєзнавчий музей.

Значна теоретична робота з уніфікації методології, напрямів і завдань музейної діяльності була піддана широкому публічному обговоренню й науковому узагальненню на кількох археологічних з’їздах XIX — початку XX ст. та на Першій Всеросійській музейній конференції.

На початку XX ст. в Україні створюються меморіальні музеї. Так, 1904 р. у Ялті відкрито меморіальний музей А. П. Чехова. До 1917 р. в Україні не було жодного меморіального музею, присвяченого Т. Г. Шевченкові, І. Я. Франкові, Лесі Українці або іншим діячам української культури.

Щодо теорії музейної справи, то вона перебула ще в зародковому стані.

Після 1917 р. в умовах політики українізації, відносного підвищення уваги уряду до проблем освіти, охорони пам’яток музейного будівництва, масового краєзнавчого руху і широкої аматорської ініціативи зі створення музейних осередків на місцях спостерігалося значне зростання музейної мережі.

Влітку 1919 р. в Україні було створено нові музеї — Черкаський, Вінницький, Нікопольський, Уманський та ін. У тому ж році відкрито Картинну галерею в Полтаві; 1920 р. засновано Одеський державний художній музей, 1922 р. — Київську картинну галерею. Збільшилася кількість історичних і художніх музеїв.

Першими історико-культурними заповідниками було оголошено стародавнє місто Ольвія разом з некрополем на Миколаївщині (1924 р.) і Києво-Печерську лавру (1926 p.).

У 1920–1930-х роках в Україні засновано ряд літературно-меморіальних музеїв. Серед них — Музей-заповідник на могилі Т. Г. Шевченка в Каневі (1926 p.), Музей-заповідник М. В. Гоголя у Великих Сорочинцях (1928 р.) та Музей В. Г. Короленка у Полтаві (1928 p.).

З 1920–1930-х років зростає увага до теорії і методики музейної справи. Діяльність музеїв урізноманітнюється й активізується; постійно вводиться в практику музейної справи культурно-освітня діяльність. Широкого розмаху набула науково-дослідна робота музеїв. Варто виокремити видання щоденних збірників, програм, методичних розробок, каталогів і путівників.

Велике значення для розвитку музейної справи в цей період мав Перший музейний з'їзд (1930 p., Москва). З одного боку, на з'їзді обговорювалися конструктивні питання організації екскурсій, ведення різних видів музейної роботи. З іншого боку — з'їзд вирізнився зростанням ідеологічного пресингу на музейних працівників, боротьби з «буржуазними» проявами у музейній діяльності, публічного таврування сотень визначних працівників музейної сфери України та поширенням сталінських репресій.

Значної шкоди українському музейництву завдала друга світова війна. Частина колекцій була вивезена вглиб СРСР і не повернулася до музеїв України. Під час воєнних дій загинули від бомбардувань і пожеж Чернігівський музей з його славетними збірками козацько-гетьманської старовини, Дніпропетровський музей запорізької минувшини, Харківський археологічний музей, Полтавський музей з його чудовим будинком, повним мистецьких та історичних скарбів. У повоєнні роки відбудовано зруйновані музеї, частково повернуто вивезені колекції, зібрано нові експонати, створено нові експозиції. Станом на 1950 р. в Україні працювало 137 музеїв.

Варто зазначити, що у ці роки створено також нові історичні, краєзнавчі, художні, літературно-меморіальні музеї. Серед літературно-меморіальних: Музей Ю. А. Федьковича у Чернівцях (1945 p.), Музей І. П. Котляревського в Полтаві (1952 p.), музеї Т. Г. Шевченка (1962 p.), М. Т. Рильського (1966 p.), музей І. Я. Франка в Нагуєвичах (1946 p.), Музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному на Волині (1949 p.). Серед художніх музеїв — Закарпатська картинна галерея в Ужгороді (1948 p.), Державний музей Українського декоративного мистецтва у Києві (1954 p.), Донецький художній музей (1960 р.) та ін.

У 1960–1990-ті роки великого поширення набули народні музеї, які створювалися з ініціативи Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, окремих наукових установ чи науковців, ентузіастів-аматорів і працювали на громадських засадах.

На початок 1986 р. в Україні налічувалося 7 924 громадські музеї, 396 з них здобули почесне звання «народний». З 470 райцентрів 387 мали краєзнавчі громадські музеї. У громадських музеях України — близько 2 200 тис. оригінальних експонатів...».

Створення нових музеїв — як державних, так і народних, триває в умовах існування незалежної Української держави. Вперше в історії українського музейництва правдиво висвітлено національно-визвольні змагання українського народу за свою державність в 1914–1945 pp., державотворчу діяльність ЗУНР, видання товариств «Просвіта», «Рідна школа», «НТШ», відомості про Організацію Українських Націоналістів, події 1939–1941 pp. на західноукраїнських землях, про діяльність Української Повстанської Армії, голодомор в Україні 1933 p., геноцид під час сталінських репресій тощо.