У життєдіяльності суспільства

Соціальна організація це специфічна формалізована та структурована група, яка має повноваження від суспільства на здійснення певної діяльності, ресурси (матеріальні і духовні ) і здійснює систему конкретних функцій.

Часто до визначення організації додають і такі риси як наявність органів управління та жорсткого розподілу функцій між членами. Проте, ці риси з'являються лише у високоформалізованих організаціях і можуть бути відсутніми у деяких з них. Кожна соціальна організація має відповідну завданням структуру, складається з певних елементів. Основними з них є:

- структура, в рамках якої впорядковуються взаємини між членами організації відповідно до їх соціальних ролей. В першу чергу це відносини влади та підкорення. Вони змінюються внаслідок обміну ресурсами та зміни характеру їх використання. Останній вид змін є важливим резервом розвитку організації. Це нововведення у розподілі, мотивації праці, формах соціального контролю, прийнятті управлінських рішень.

Формалізація структури організацій йде по шляху вироблення жорстких правил, регламенту, закріплених у нормативних документах, які визначають статусні ролі членів організації (директор - начальник підрозділу - виконавець - обслуговуючий персонал).

Неформальна структура організації базується на основі особистісних характеристик її членів, які визначаються взаєминами престижу, довіри. Такі відносини не фіксуються офіційними документами, а отже, можуть відносно легко руйнуватися та вимагають постійних зусиль учасників для їх підтримання.

Визначення формальної та неформальної структури організації та їх накладання одна на одну є однією з найважливіших проблем у прикладних дослідженнях. На власному досвіді студенти знають, що, наприклад, староста групи може бути лише формальним лідером. Паралельно до формальної в студентському колективі може сформуватись неформальна ієрархія, очолювана реальним лідером. Очевидно, що чим більше вони співпадають, тим згуртованішим та дієздатним є колектив;

- цілі надають сенсу існуванню організації. Вони визначаються функціональним призначенням організації;

- члени організації, її персонал, який повинен забезпечити виконання всіх соціальних ролей всередині організації. Всі члени організації повинні володіти відповідними до їхніх статусних ролей знаннями, вміннями, рівнем фахової підготовки, мотиваціями. При тому, для досягнення максимального організаційного ефекту потрібно вирішити ще й проблему оптимальної розстановки кадрів;

- технологія. Будь-яка організація повинна виробляти визначені матеріальні чи духовні цінності, здійснювати соціальні зв’язки. Для того енергія, сукупна дія її членів має розподілятися за певним алгоритмом в окремих технологічних операціях. Жодна з організацій не є самодостатньою, вона змушена до взаємодії з іншими організаціями, соціальними утвореннями.

У відповідності до виконуваних завдань та методів їх досягнення, створюються різнітипи організацій: добровільні асоціації, бюрократії, організації тотального типу (закриті організації).

Добровільній організації (за Н. Смелзером) властиві такі риси:

• вона створюється для захисту інтересів її членів;

• членство в ній є добровільним: його не присвоюють від народження, як наприклад громадянство, і воно не передбачає жорстких вимог, правил (як це спостерігається, наприклад, при службі в армії);

• такі організації не пов'язані з місцевими чи державними владними органами.

Добровільні асоціації розповсюджені у всіх сферах життя: економічній (товариства споживачів), науці (Філософське товариство України), відпочинку (Товариство мисливців і рибалок) і т.п. Країною добровільних асоціацій, до того ж дієвих та впливових, вважаються США, де за підрахунками експертів, більше 75% дорослих входять хоча б до однієї добровільної групи.

На базі добровільних асоціацій, внаслідок їх більшої інституалізації та формалізації можуть виникати складні бюрократичні організації. Прикладом можуть послужити профспілкові об’єднання.

Принципи діяльності організацій тотального типу діаметрально протилежні добровільним асоціаціям. Причинами їх виникнення є необхідність ізоляції певних груп людей від решти суспільства для:

• блага їх самих;

• з метою забезпечення специфічних потреб суспільства;

• захисту суспільства від деструктивних дій цих осіб.

Творець категорії “тотальні установи” Е. Гофман виділив кілька їх типів:

1. установи для людей, яким потрібна постійна допомога (інваліди, хворі, люди похилого віку);

2. карні заклади (тюрми, концентраційні табори);

3. військові казарми, закриті учбові заклади;

4. монастирі та інші заклади, в які люди йдуть від суспільства, найчастіше з релігійних причин.

Нові члени таких установ приймаються, як правило, тільки після проходження через певні ритуали, що допомагає їм порвати з минулим життям і підкоритися специфічним вимогам закладу, сприйняти його субкультуру. Організації тотального типу прагнуть до максимального, всеохоплюючого контролю над своїми членами, чим, до певної міри обмежують їх свободу, нівелюють індивідуальність. В цьому одночасно і сила, і слабкість тотальних організацій.

Бюрократії можуть розглядатись як найпоширеніший в індустріальному суспільстві тип соціальних організацій. Високий рівень систематизації на основі раціональності дозволяють їм ефективно досягати цілей, поставлених суспільством перед ними.

Ідеальному типу бюрократії (за М. Вебером) властиві:

1. розподіл праці;

2. ієрархія влади;

3. спеціальне приміщення, офіс;

4. формалізована процедура фахової підготовки функціонерів;

5. штат співробітників - фахівців;

6. правила, якими регулюється режим їх роботи;

7. лояльність кожного співробітника до організації.

Все це дозволяє окремим членам організації координувати свої дії, створює організаційний ефект, який полягає в тому, що результат спільної дії членів групи завжди буде вищим, ніж сума результатів їх індивідуальних розрізнених зусиль. Однак, для досягнення цього ефекту в повній мірі організація повинна створювати дійсно оптимальні умови для роботи своїх членів, прикладати зусилля для подолання дисонансів, дисфункцій, котрі неминуче в ній виникають.

Дисфункції в роботі організацій можуть виявлятися у тому що:

- форма організації не відповідає новим завданням. В процесі творення української держави обгрунтованими та закономірними є прагнення до ліквідації залишків радянської системи організації держави, створення її нової форми, проте саме існування держави, як однієї з основних соціальних організацій, ніким не заперечується. Виходом з такої ситуації є модифікація форми цієї соціальної організації, заміна віджилої на таку, яка б повніше відповідала новим завданням;

- організації бракує ресурсів, які повинні знаходитись у її розпорядженні для виконання свого призначення. Держава через брак матеріальних, фінансових засобів нарощує дефіцит бюджету, провокує інфляцію, конфіскує різними методами заощадження громадян, змушує їх працювати в кредит. Складнішою є ситуація, коли відчувається нестача ресурсів духовного порядку, перш за все довіри, авторитетності, лояльності членів організації, чи тих, хто підпадає під її вплив, до самої організації, або її керівних органів. Вихід з такого становища - пошук ресурсів для забезпечення життєздатності організації із застосуванням прийнятних для суспільства засобів. Одним із варіантів може бути зміна її керівництва, вироблення нової ідеології і т.п.

- в організації виникають кадрові проблеми через брак належно підготовлених фахівців або надлишкову бюрократизацію, тобто утворення надлишку функціонерів, або невизначеність їх обов'язків, що заважає організації належно функціонувати. Варто відзначити: парадокс виявляється у тому, що обидва ці взаємносуперечливі, на перший погляд, явища практично завжди співіснують. Апарат бюрократизується і розростається власне тоді, коли йому не вистачає фахівців. Ця проблема може бути вирішена лише шляхом постійного контролю за роботою співпрацівників, певним чином організованою конкуренцією між ними, постійною ротацією та оновленням кадрів. Бюрократизація має ще і негативний соціально-психологічний елемент, який буде проаналізовано пізніше.

Очевидно, що упередження та подолання дисфункцій соціальних організацій, забезпечення оптимального режиму їх функціонування можливе шляхом налагодження ефективного управління ними з боку як суспільства в цілому, так і їх керівних структур.