Основні засади громадянського суспільства.

Обов’язковою умовою формування правової держави є становлення і розвиток системи суспільних інститутів, які ототожнюються із громадянським суспільством.

Концепція громадянського суспільства формувалася у XVII-XVIII ст. Її основні положення знайшли відображення у працях Т. Гоббса і Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, а згодом – І. Канта, Г.Гегеля, Т. Пейна, Дж. Медісона, А.де Токвіля, К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Грамші, Ю. Габермаса, Дж. Кіна, Е.Арато.

Серед українських мислителів увагу проблемі формування громадянського суспільства в Україні приділяли М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Б. Кістяківський, В. Липинський, мислителі діаспори (Р.Шпорлюк, О. Мотиль, В. Ісаїв, Т. Кузьо) та сучасні українські науковці (І.Кресіна, В. Селіванов, А. Колодій, А. Карась, Г. Щедрова).

Громадянське суспільство – це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Доструктури громадянського суспільства входять його cуб’єктитаінститути.

Серед суб’єктів громадянського суспільства виділяються: 1) вільні та рівні індивіди, які об’єднуються на основі спільних інтересів; 2) добровільні асоціації, орієнтовані на вирішення певних громадських справ, які не може вирішити держава чи її органи; 3) вільна преса як засіб комунікації та самовиразу індивідів.

Суб’єкти громадянського суспільства формують його інститути, до яких відносять: 1) церкву, 2) приватні заклади освіти, 3) недержавні ЗМІ, 4) приватні корпорації і споживчі кооперативи, 5) добровільні громадські організації та об’єднання, серед яких особливе місце займають політичні партії.

Інститути громадянського суспільства функціонують у найрізноманітніших сферах суспільного життя. Серед них визначають:

1) економічну сферу, до якої входять приватні корпорації і споживчі кооперативи. Вони спираються на недержавну (індивідуальну і колективну) власність на засоби виробництва, свободу підприємницької, трудової і споживчої діяльності. Це є “фундамент” громадянського суспільства, наявність якого робить людину незалежною від держави.

2) соціальну сферу,представленунедержавними спільнотами (класовими, етнічними, демографічними (особливо сім’єю), професійними тощо).

3) політичну сферу,яку формують недержавні політичні інститути (політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації). Вони є основними засобами впливу громадянського суспільства на державу.

4) духовну сферу, – це окремі установи: школа, церква, культурно-мистецькі заклади.

Громадянське суспільство виконує ряд функцій:

- соціалізації, яка орієнтує індивідів на “суспільно-корисні справи”;

- поширення громадянської політичної культури, що сприяє зміцненню демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру;

- формування механізму самоорганізації людей для виконання суспільних справ;

- противаги владним структурам, недопущення узурпації влади.

Доознак громадянського суспільства відносять:

- існуваннявільної особистості;

- функціонування вільних ЗМІ та засобів масової комунікації, які впливають на формування громадської думки;

- діяльність приватних підприємств;

- мережу громадських організацій, захищених законом і незалежних від держави;

- накопичення соціального капіталу (солідарності, довіри, співробітництва).

Важливо розглянути особливості взаємодії держави і громадянського суспільства. Держава і громадянське суспільство – це свого роду антиномія, яка дозволяє здійснити розподіл цілісного суспільного організму на дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сфери – політичну і соціальну. Для держави характерні тенденція до централізації, впорядкування суспільного життя, переважання вертикальних та ієрархічних зв’язків. Натомість для громадянського суспільства властиві тенденції до децентралізації і свободи особи та домінування горизонтальних, невладних зв’язків.

Відмінності між державою і громадянським суспільством:

Загалом виділяють декілька моделей взаємовідносин громадянського суспільства і держави, які визначаються типом політичного режиму країни: демократичним, авторитарним або тоталітарним.

За демократичного політичного режиму у правовій державі громадянське суспільство виступає партнером держави. Воно здійснює вплив на державу через формування органів влади шляхом виборів, активною та самостійною діяльністю партій, ЗМІ та громадських організацій. Вони захищені законом від державного втручання у внутрішню сферу їх функціонування.

Розвинене громадянське суспільство можливе лише у державі, яка реагує на запити і потреби асоційованого громадянства, сприяє його розвитку, запобігає виникненню конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і співпраці, що, своєю чергою, сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і громадянським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчудження і політичного безсилля народу. Саме це продемонстрував досвід тоталітарних режимів XX ст., зокрема і в колишньому СРСР. Водночас, розвинені держави заходу демонструють перевагу громадянського суспільства над державою, хоча повинен зберігатись баланс у правах і можливостях держави та громадянського суспільства, їх рівність.

За умов авторитарного політичного режиму держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав’язує йому свою ідеологію. Як наслідок, зберігається автономія особи і суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки. Домінує одна політична партія. Проте громадянське суспільство істотно не впливає на процеси прийняття політико-правових рішень, формування органів державної влади тощо.

За тоталітарного політичного режиму громадянське суспільство взагалі відсутнє. За таких умов суспільство не здійснює політичного впливу на державну організацію. Це пояснюється необмеженим державним контролем над суспільним і приватним життям, коли держава стає власником всіх засобів виробництва, підпорядковує наявні громадські організації.

В умовах панування тоталітарного режиму не держава існує для людей, а люди для держави. Людина в тоталітарній державі перетворюється на “абсолютного громадянина”, а згодом – у підданого, безсилого і безпорадного перед апаратом насильства і примусу. Народ стає “масою” і набуває ознак “натовпу”. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі громадські організації створювались під егідою державно-партійного апарату та повністю йому підпорядковані. Вони виконували функцію своєрідного засобу контролю над діяльністю більш-менш орієнтованих на суспільно-політичні справи, активних громадян.