ТА ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЇЇ СКЛАДАННЯ

7.1. ЗАГАЛЬНІ ДАНІ ПРО ІНДИВІДУАЛЬНУ

ПРОГРАМУ РЕАБІЛІТАЦІЇ (ІПР)

При затвердженні «Індивідуальної програми реабілітації інваліда» 20.01.1992 р. № 16.01/47 була затверджена також і «Методика складання індивідуальної програми реабілітації інваліда». В цьому документі відмічається, що «реабілітація інвалідів – це процес і система заходів, спрямованих на відновлення і компенсацію порушених або втрачених здібностей до професійної, побутової, громадської діяльності і створення умов для їх інтеграції у суспільстві». Далі підкреслюється, що реабілітація є одним із найважливіших напрямків в охороні здоров’я населення, що вона має багатопрофільний і багатоетапний характер і залежить від багатьох факторів: реабілітаційного потенціалу інваліда, соціально-економічних особливостей регіону, географічних особливостей та ін.

Індивідуальна програма реабілітації передбачає заходи по відновленню психофізіологічних здібностей, соціального статусу та матеріального стану людини з тими чи іншими вадами здоров’я.

Згідно з класифікацією експертів ВООЗ розрізняють медичну, професійну і соціальну реабілітацію.

Медична реабілітація включає в себе комплекс лікувальних заходів, які спрямовані на відновлення порушених функцій організму, виявлення та активацію компенсаторних механізмів з метою забезпечення в майбутньому умов для повернення хворої людини до активного самостійного життя. До медичної реабілітації відносять усі види відновного лікування, включаючи лікування в умовах поліклініки (амбулаторії), стаціонару, санаторію, профілакторію, курорту, диспансерне спостереження, профілактичні заходи та різні хірургічні втручання і протезування.

Професійна реабілітація включає комплекс державних та суспільно-громадських заходів, що спрямовані на відновлення працездатності хворої людини і повернення її за особистими побажаннями до суспільно-корисної праці в доступних для неї умовах з метою досягнення нею матеріальної незалежності, самозабезпечення й інтеграції в суспільство. До професійної реабілітації відносять експертизу потенційної професійної працездатності, профорієнтацію, профпідготовку, професійно-виробничу адаптацію, обов’язкове раціональне та оптимальне працевлаштування, контроль за раціональністю працевлаштування та ходом професійно-виробничої адаптації.

Соціальна реабілітація включає заходи, які спрямовані на створення і забезпечення умов для соціальної інтеграції хворої людини (інваліда), відновлення її соціального статусу та спроможності до самостійної суспільної і сімейно-побутової діяльності. Соціальна реабілітація здійснюється шляхом соціального орієнтування, соціально-побутової адаптації, різноманітних видів патронажу та соціального обслуговування.

Психологічна реабілітація включає заходи, які спрямовані на вивчення особливостей особистості та вплив на неї психоемоційних порушень, що виникають у результаті порушення життєдіяльності та визнання індивідуума інвалідом, та на розробку психологічних методів впливу на інваліда: навчання психогігієнічним навичкам, орієнтації щодо повернення його до активної життєдіяльності на рівні, що адекватний його здібностям і можливостям.

Поряд з цим ряд авторів, у тому числі А. В. Іпатов, О. В. Сергієні, В. В. Марунич та ін. (2003), виділяють фізичну та соціально-економічну реабілітацію.

Під фізичною реабілітацією розуміють комплекс заходів, які містять у собі послідовне проведення лікувальної гімнастики і фізичної культури, дозованої ходьби, контрольованих та неконтрольованих фізичних тренувань та ін., які спрямовані на відновлення фізичної працездатності хворих.

Соціально-економічна реабілітація включає в себе заходи, які спрямовані на вирішення питань взаємовідношень між інвалідом і суспільством, між хворим (інвалідом) та сім’єю, пенсійного забезпечення з метою повернення хворому економічної незалежності і соціальної повноцінності.

У процесі реабілітації М. В. Коробов (1999) та інші виділяють три етапи: відновного лікування, соціалізації або ресоціалізації та соціальної інтеграції і реінтеграції.

Етап відновного лікування передбачає відновлення біомедичного статусу і спрямований на відновлення порушених функцій і здоров’я хворих та інвалідів. При цьому у більшості хворих та інвалідів реабілітація і закінчується на цьому етапі – настає відновлення життєдіяльності і хворий повертається до звичайної для нього діяльності.

Етап соціалізації або ресоціалізації передбачає відновлення особистісно-особистого статусу хворого і спрямований на розвиток, формування, відновлення або компенсацію особистісних соціальних навиків і функцій, звичайних видів життєдіяльності і соціально-рольових установок особи.

Етап соціальної інтеграції і реінтеграції спрямований на відновлення соціального статусу і включення або повернення хворого в звичайні умови життя.

Цей розподіл реабілітації на три етапи за М. В. Коробовим (1999) по своїй суті мало чим відрізняється від етапів реабілітації, які виділені експертами ВООЗ.

Етапи реабілітації відрізняються один від іншого метою та задачами, засобами та методами реабілітаційного впливу на особу з тими чи іншими вадами здоров’я. При цьому етапи реабілітації взаємно зв’язані один з одним і впливають на окремі ланцюги реабілітаційного процесу.

7.2. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Згідно з «Методикою складання індивідуальної програми реабілітації інваліда» основними принципами реабілітації є індивідуальність, ранній початок, етапність, безперервність, послідовність, спадкоємність і комплексність.

Індивідуальність реабілітації означає необхідність обліку конкретних умов і особливостей виникнення, розвитку і можливого перебігу захворювання та розв’язання інвалідності у даного індивідуума.

Ранній початок реабілітації ― запорука успішності всього реабілітаційного процесу. Наприклад: раннє виявлення і проведення лікування на початкових стадіях злоякісних пухлин приводить у переважній більшості до повного видужання хворого.

У медичній реабілітації розрізняють три фази: ранньої реабілітації, реабілітації хворого і реабілітації інваліда.

Безперервність передбачає організаційне і методичне забезпечення нерозривності єдиного процесу реалізації різноманітних реабілітаційних заходів. У той же час розривання таких заходів може негативно вплинути на процес реабілітації й різко знизити його ефективність.

Послідовність проведення реабілітації диктується особливостями перебігу захворювання індивідуума, можливостями його соціально-середовищного оточення та організаційними аспектами реабілітаційного процесу.

Спадкоємність етапів реабілітації полягає в урахуванні кінцевої мети наступного етапу при проведенні заходів попереднього етапу.

На сьогоднішній день виділяють наступні етапи реабілітації: експертна діагностика і прогнозування, формування і реалізація індивідуальної програми реабілітації, динамічний контроль за проведенням реабілітації та за віддаленими її результатами.

Комплексність реабілітації включає в себе облік на всіх етапах численних аспектів реабілітації: медичних, психофізіологічних, психологічних, психотерапевтичних, професійних, санітарно-гігієнічних, соціально-середовищних, економічних, правових, навчально-виробничих та ін. Але всі ці аспекти, що ґрунтуються на використанні біологічних і соціальних механізмів адаптації, зводяться, як було вказано раніше, до медичної, професійної та соціальної реабілітації. Наприклад, хворому з дитячим церебральним паралічем з геміпарезом одночасно проводяться: оперативне лікування (за необхідності), медикаментозне лікування, фізіотерапевтичне лікування, механотерапія, бальнеотерапія або грязелікування, одночасно навчання (для дітей шкільного віку) та ін.

7.3. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МЕДИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

На етапі медичної реабілітації основними завданнями є медико-експертна діагностика, відбір хворих на реабілітацію, припинення подальшого прогресування хвороби, профілактика ускладнень, відновлення або максимальна компенсація порушених патологічним процесом функцій.

У залежності від нозологічної форми захворювання та тяжкості і специфіки функціональних порушень розрізняють два варіанта реабілітації – курсової та безперервної. Курсова реабілітація проводиться в обмежений період часу (в основному при травмах та гострих захворюваннях). Тривалість курсу може коливатися від декількох тижнів і місяців до 1-1,5 року до того часу, поки не буде досягнуто оптимально можливе відновлення порушених функцій, а водночас соціально-побутової та професійної недостатності. Безперервна реабілітація показана переважно при хронічних захворюваннях. Безперервна реабілітація є довгим, а інколи постійним процесом медичної реабілітації, який продовжується доти, поки мають місце попередження ускладнень або зменшення тяжкості функціональних порушень. Така безперервність реабілітації досягається чергуванням реабілітаційних курсів у лікувально-профілактичних закладах та вдома (1–3 рази протягом року). Домашнє завдання корегується, перевіряється адекватність та правильність його виконання. Потім знову проводиться лікування у лікувально-профілактичному закладі.

Слід відзначити, що вирішення будь-якої практичної задачі відновлення здоров’я і соціального статусу людини може бути досягнуто при врахуванні всіх багатогранних соматичних, нервово-психічних, фізіологічних, психологічних проявів та їх взаємозв’язків. А тому мета медичної реабілітації зводиться до усунення, або послаблення наслідків хвороби чи травми, до повного або стійкого частково відновлення, або компенсації порушень у психічному, нервово-фізіологічному і анатомічному стані індивідуума.

Медичну реабілітацію проводять за рахунок коштів, які виділені на охорону здоров’я, фондів соціального страхування на випадок тимчасової непрацездатності, обов’язкового страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань та ін., а також за рахунок інших організацій та допомоги спонсорів.

На сьогоднішній день у комплекс медичної реабілітації входять наступні методи та способи:

– медикаментозне лікування;

– оперативне відновне лікування, що включає в себе реконструктивно-відновні та пластичні операції;

– фізичні методи та способи лікування: електролікування (ампліпульстерапія, гальванізація, дарсонвалізація, діадинамотерапія, індуктотермія, КВЧ-терапія, магнітотерапія, електростимуляція, електросон, електрофорез, УВЧ-терапія та ін.), світлолікування (інфрачервоне опромінення, лікування ультразвуком, ультрафіолетове опромінення та ін.), водо- та бальнеотерапія (ванни, душі, лікування мінеральними водами та водами з різними добавками, обливання), теплолікування (грязьові аплікації і ванни, парафінолікування, озокеритолікування), інгаляційна терапія (аерозоль- та аероіонотерапія та ін.), лазеротерапія, в тому числі лазерна та акупунктура, оксигенотерапія та ін.;

– лікувальна фізкультура;

– механотерапія;

– мануальна терапія;

– масаж;

– лікування за допомогою дієти;

– різні методи голкорефлексотерапії, в тому числі і рефлексотерапії;

– гомеопатичне лікування;

– фітотерапія;

– психотерапія (групова та індивідуальна, раціональна, соціальна, поведінкова та ін., аутогенне тренування, психоаналіз, заняття з близьким мікросоціальним оточенням (сім’я, близькі родичі, друзі тощо) з метою навчання правильному та спеціальному спілкуванню з хворим чи інвалідом та ін.);

– різні соціально-психологічні методи лікування: трудотерапія, терапія зайнятістю, терапія соціальним середовищем та ін. Серед цих методів лікування суттєве значення має трудотерапія, що підрозділяється на декілька підвидів: загальнозміцнювальна (тонізуюча), відновна та професійна, які спрямовані на відновлення тих, що були, та формування нових професійно важливих якостей і здібностей, а також трудових навичок;

– протезно-ортопедична допомога, яка включає в себе великий комплекс відновного (оперативного та консервативного) лікування, забезпечення хворих та інвалідів різними протезно-ортопедичними виробами: протези – пристрої, що заміщають відсутню частину кінцівки або іншої частини тіла і служать для заповнення анатомічного і косметичного дефекта; ортрези – пристрої, які надіваються на частину опорно-рухового апарату для покращання його функції, розгрузки і відновлення порушених функцій (бандаж, корсет, обтуратор, реклинатор, тутор, шина та ін.); ортопедичне взуття – спеціальне взуття, що призначається для корекції анатомічних і функціональних порушень внаслідок захворювань або травм нижніх кінцівок;

– у залежності від ступеня порушення ходьби та причини інвалідності проводиться забезпечення засобами пересування (ручні візки, мотовізки, автомобілі «Таврія» і ін.).

7.4. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ПРОФЕСІЙНОЇ

ТА СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Як було відзначено раніше, професійна реабілітація включає в себе експертизу потенційної професійної працездатності, профорієнтацію, профпідготовку, професійно-виробничу адаптацію, обов’язкове раціональне та оптимальне працевлаштування, контроль за раціональністю працевлаштування та ходом професійно-виробничої адаптації; а соціальна – заходи, що спрямовані на створення і забезпечення умов для соціальної інтеграції хворої людини (інваліда), відновлення її соціального статусу та спроможності до самостійної суспільної й сімейно-побутової діяльності.

Професійна орієнтація і професійне навчання спрямовані на забезпечення конкурентоспроможності хворої людини (інваліда) на ринку праці та її раціональне трудове працевлаштування. Таке працевлаштування може здійснюватись як на звичайних підприємствах з певними обмеженнями, так і в спеціально створених умовах праці на спеціальних підприємствах (наприклад, навчально-виробничих підприємствах Українських товариств сліпих та глухих), у спеціальних цехах, дільницях, на окремих робочих місцях на звичайних підприємствах, вдома.

Слід відзначити, що ефективність реалізації потенційних можливостей хворої людини (інваліда), що набуті в ході професійної реабілітації, багато в чому визначається якістю і повнотою проведення соціальної реабілітації, яка здійснюється шляхом соціального орієнтування, соціально-побутової адаптації, різноманітних видів патронажу та соціального обслуговування.

Соціально-побутові аспекти включають у себе питання забезпечення спеціальними технічними засобами, що полегшують побут інваліда і розширюють можливості його пересування, навчання, орієнтації, а також надання допомоги і догляду (в спеціалізованих стаціонарах або вдома). Важливого значення при цьому набуває проблема створення реабілітаційного містобудування і житлового середовища, адаптованих до специфічних особливостей інвалідів. У той же час самі інваліди повинні бути адаптовані до нових умов життя з тим чи іншим дефектом (навчання інвалідів навичкам поведінки в громадських місцях, користування транспортом, експлуатація побутових приладів, допоміжних технічних пристроїв та засобів тощо).

З професійною реабілітацією дуже тісно пов’язані соціально-правові аспекти реабілітації. Вони відображають організаційні механізми реалізації прав і пільг, які спрямовані на забезпечення соціальної захищеності інваліда (право на отримання пенсії, допомоги, спеціального автомобільного транспорту – автомобіль «Таврія», додаткової житлової площі тощо).

Підсумовуючи вищевикладене, потрібно відмітити, що при розробці індивідуальної програми реабілітації необхідний комплексний підхід і урахування всіх її етапів та аспектів з тим, щоб забезпечити всебічну інтеграцію хворого (інваліда) в суспільство. Метою такої інтеграції є максимальна реалізація його реабілітаційного потенціалу, розвиток здібностей інваліда з урахуванням конкретних потреб і забезпечення йому рівних з іншими членами людської спільноти можливостей.

7.5. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ВІДБОРУ ІНВАЛІДІВ

НА РЕАБІЛІТАЦІЮ

Питання відбору інвалідів на реабілітацію є складним. Так, на сьогоднішній день на реабілітацію відбираються переважно інваліди, у яких можливо поліпшити стан їхньої життєдіяльності. Під час огляду у МСЕК визначається контингент інвалідів для диференційованої розробки реабілітаційних заходів. Виділяють наступні контингенти:

– інваліди 3-ї групи, у яких можливе повне відновлення звичайного для даної особи стану життєдіяльності, в тому числі і працездатності, або неповне відновлення стану життєдіяльності, але зі збереженням часткової працездатності;

– інваліди 2-ї групи, у яких можливе повне або часткове відновлення звичайного для даної особи стану життєдіяльності;

– інваліди 1-ї групи, у яких можливе поліпшення стану життєдіяльності за рахунок часткової трудової та побутової реабілітації.

Можливості реабілітації у кожної людини визначаються певними медичними, соціальними, біологічними та психологічними факторами:

а) медичні фактори:

– вираженість патоморфологічних змін в організмі,

– особливості перебігу основного (інвалідизуючого) захворювання (стабільний, прогресуючий та регресуючий),

– особливості перебігу та вираженість супутніх захворювань,

– ступінь функціональних порушень, що викликані основним та супутніми захворюваннями,

– можливостями компенсації з урахуванням стану компенсаторних систем організму,

– прогноз основного та супутніх захворювань,

– сучасні можливості лікування (оперативного, консервативного і т. д.),

– реґіонарні (місцеві) можливості для проведення медичної реабілітації;

б) соціальні фактори:

– ступінь порушення життєдіяльності (тяжкість інвалідності),

– рівень освіти,

– професійний маршрут та основна професія,

– регіональні (місцеві) можливості оптимального і раціонального працевлаштування інвалідів, їх професійна орієнтація, можливості професійного навчання та перенавчання;

в) біологічний фактор:

– вік хворого;

г) психологічний фактор:

– особливості особистості хворих.

При винесенні експертного рішення враховуються всі медичні, соціальні, біологічні та психологічні фактори кожного конкретного хворого. Ці ж фактори враховуються і при розробці індивідуальної реабілітаційної програми. З числа медичних факторів суттєве значення мають нозологічна форма захворювання, тяжкість функціональних порушень, що виникли в організмі, перебіг основного захворювання та його прогноз.

Так, наприклад, при стабільному та регресивному характері захворювання і сприятливому прогнозі захворювання медичні та соціальні заходи при проведенні реабілітації повинні бути спрямовані на часткову або повну реабілітацію інваліда. В той же час при ремітованому або прогресуючому перебігу захворювання і несприятливому прогнозі індивідуальна програма реабілітації повинна бути спрямована переважно на профілактику поважчання інвалідності.

Дуже важливими критеріями для диференційованого відбору інвалідів для реабілітації є також визначення у них ступеня тяжкості функціональних порушень, їх зворотність і рівень компенсаторних можливостей уражених органів та систем і стану компенсаторних систем.

Важливе значення в проведенні реабілітації мають реґіонарні можливості використання тих або інших форм медичної реабілітації: наявність спеціалізованих відділень, відділень реабілітації, місцевих санаторіїв, санаторіїв-профілакторіїв і т. д.

Особливої уваги при розробці ІПР потребують інваліди 3-ї групи. Їм призначаються конкретні заходи в залежності від віку, освіти, професійного маршруту та досвіду роботи в основній професії. Так, наприклад, інваліди 3-ї групи молодого віку, які не мають професії і які не можуть повернутися до своєї попередньої роботи, з урахуванням функціональних порушень та прогнозу захворювання повинні направлятись на перекваліфікацію, в тому числі в спеціалізовані навчальні заклади, що спеціально створені для інвалідів.

7.6. ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ

ПРОГРАМИ РЕАБІЛІТАЦІЇ ІНВАЛІДА

В індивідуальну програму реабілітації інваліда входять наступні блоки:

– анкетні дані;

– експертна діагностика і висновки відносно хворого;

– медична реабілітація;

– соціально-побутова реабілітація;

– професійна реабілітація;

– етапний епікриз.

З нашого погляду, на сьогоднішній день потрібно виділити такий блок як «психологічна реабілітація». Відсутність такого блоку пов’язана з тим, що в період прийняття положення про ІПР в медико-соціальних експертних комісіях були відсутні психологи. В останні роки в МСЕК відновлена посада психолога і його зобов’язали проводити психологічну реабілітацію інвалідів у цих комісіях та вносити пропозиції щодо їх психологічної реабілітації до ІПР.

Слід відзначити, що індивідуальна програма реабілітації первинно визнаних інвалідами, з нашого погляду, повинна розроблятися лікарями МСЕК спільно з лікарями лікувально-профілактичних закладів. Це обумовлено тим, що в ІПР повинні передбачатися перерлічені нами раніше наступні принципи: індивідуальність, безперервність, послідовність, спадкоємність та комплексність. В основному ці принципи повинні здійснюватися паралельно з урахуванням їх взаємозалежності.

При огляді хворих лікарі повинні визначитись у видах лікування (оперативне, консервативне), а також потрібно визначити (як і в акті огляду) показані та протипоказані умови праці, так і конкретні трудові рекомендації, а для осіб молодого віку – рекомендації на придбання професії з метою покращення життєдіяльності.

Блок «анкетні дані» повинен включати наступні дані про інваліда: прізвище, ім’я та по - батькові, вік, освіту, професію (спеціальність або вид заняття), місце роботи, адресу місця проживання та місця роботи. Така інформація необхідна для подальшої експертної діагностики та висновків, а також при проведенні контролю за ходом виконання ІПР.

Блок «експертна діагностика і висновки» повинен містити в собі інформацію про клініко-функціональний діагноз, прогноз захворювання, соціально-середовищну характеристику і професійний статус інваліда.

Клініко-функціональний діагноз повинен містити інформацію про нозологічну форму основного і супутніх діагнозів, ускладнення основного та супутніх захворювань, а також ступень функціональних порушень в організмі, що викликані цими хворобами.

В соціально-середовищній характеристиці відображається рівень матеріального забезпечення інваліда (рівень прибутків, заробітна плата, розмір пенсії, допомога фондів, окремих осіб чи організацій тощо), житлово-побутові умови (відповідність прийнятим нормативам житлової площі, поверх, забезпеченість квартири і самого інваліда комунальними послугами, пристосованість житла до особливостей функціональних порушень, що мають місце у інваліда), стан соціальних зв’язків інваліда (взаємовідносини в сім’ї, в трудовому колективі, в найближчому побутовому оточенні, віддаленість місця роботи інваліда та стан транспортної інфраструктури), соціально-правова поінформованість інваліда (про права і обов’язки хворої людини в зв’язку з інвалідністю, про основні положення пенсійного законодавства країни).

При описуванні професійного статусу інваліда відображаються дані про професійний маршрут до та після встановлення інвалідності (у відповідності до записів у трудовій книжці), рівень кваліфікації (розряд, категорія, вчений ступінь, вчене звання, посада на час встановлення інвалідності тощо), умови і характер роботи, що виконується, режим праці та відпочинку.

На підставі результатів експертної діагностики проводиться визначення клінічного і трудового прогнозу захворювання (реабілітаційний потенціал – визначення динаміки захворювання, працездатності, соціально-середовищного та професіонального статусу інваліда. Результати експертної діагностики є основою для винесення медико-експертного рішення про потреби в різних видах реабілітації, пріоритетності її медичних, соціальних і професійних аспектів, а також встановлення етапності в проведенні реабілітаційних заходів.

Наприклад, хворий В., 18 років, освіта 8 класів середньої школи, не працює, діагноз «Віддалені наслідки перенесеного в дитинстві поліомієліту у вигляді парезу лівої нижньої кінцівки, з вкороченням її до 9 см, та порочному положенні стопи». В даному випадку хворий повинен бути направлений на оперативне лікування в спеціалізований стаціонар, а потім до спеціального середнього навчального закладу для здобуття професії у відповідності до його стану здоров’я, а потім повинен бути раціонально працевлаштований.

У блок «Медична реабілітація» необхідно включати перелік необхідних заходів, які спрямовані на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму, а також подальший розвиток здібностей інваліда і поліпшення стану його життєдіяльності в цілому.

У залежності від нозологічної форми захворювань, тяжкості функціональних порушень, перебігу захворювання та інших факторів призначають ті чи інші методи лікування.

При направленні хворого на МСЕК для вирішення питань медико-соціальної експертизи та реабілітації та реабілітаційних заходів лікар медико-профілактичного закладу визначає в формі 88-у види, форми і об’єми консервативних та оперативних методів лікування, що проводились інваліду раніше та їх ефективність. Згідно з «Положенням про МСЕК» усі хворі, що вперше оформлюють інвалідність, представляються на комісію лікуючим лікарем або зав. відділенням і в таких випадках, разом із заповненням форми 88-у, ці лікарі беруть участь в обговоренні з лікарями МСЕК подальшої медичної реабілітації хворих.

При формуванні блоку «Медична реабілітація» ІПР визначається порядок реабілітаційних заходів та контролю за їх виконанням.

Наприклад: хворий З., 36 років, освіта вища, інженер, не працює. Визнаний інвалідом 2-ї групи по діагнозу «Наслідки перенесеної поєднаної травми лівої нижньої кінцівки з хибним суглобом в області стегна і вираженим порушенням ходьби та черепно-мозкової травми з післятравматичним арахноенцефалітом у вигляді помірного лікворо-гіпертензійного синдрому, лівосторонньої пірамідної недостатності та легкого астенодепресивного синдрому». В цьому випадку в першу чергу необхідно проводити оперативне лікування хибного суглоба лівої нижньої кінцівки, а потім проводити лікування наслідків перенесеної черепно-мозкової травми. При цьому контроль за проведенням реабілітаційних заходів відносно результатів реабілітації хибного суглоба необхідно встановити через 6 місяців.

У блоці «Соціальна реабілітація» проводиться формування прикладної програми, що передбачає надання конкретних видів, форм соціальної допомоги і послуг, за допомогою яких можлива адаптація інваліда до соціального середовища. Поряд з цим у цій же програмі передбачається створення безбар’єрного середовища (реконструкція містобудівного середовища і житла, формування сприятливого соціально-психологічного клімату у суспільстві та ін.).

Вибір методів професійної реабілітації ґрунтується на визначенні необхідності проведення професійної орієнтації, професійного навчання чи перепідготовки та наступного оптимального і раціонального працевлаштування. Ця дуже відповідальна робота повинна проводитись лікарями МСЕК. Вони повинні визначити характер роботи (розумова, фізична), її режим (тривалість, додаткові навантаження, перерви, темп, змінність та ін.), показані та протипоказані санітарно-гігієнічні умови праці, робоча поза та ін.

Визначення виконавців блоку «Соціальна реабілітація» слід проводити з урахуванням тих, що склались, та впровадження нових організаційних форм і методів реабілітації на території проживання інваліда.

Для вирішення питань надання інваліду необхідних видів реабілітаційної допомоги, які не можуть бути йому надані за місцем проживання, слід організувати направлення інваліда у відповідні установи й організації інших регіонів (центри реабілітації інвалідів, клініки, науково-дослідні установи тощо).

Розробка індивідуальних програм реабілітації інвалідів, їх впровадження, наступний контроль і коректування вимагають зусиль, взаємозв’язку виконавців, відповідальних за результати роботи. У зв’язку з цим необхідно визначити виконавців конкретних заходів, термін їх реалізації, а також джерела фінансування з зазначенням об’ємів фінансових витрат.

Згідно з «Положенням про індивідуальну програму реабілітації» координувати діяльність по розробці і реалізації ІПР інваліда повинні органи медико-соціальної експертизи.

Етапний епікриз є завершальним розділом програми реабілітації і містить етапний висновок про хід виконання програми реабілітації, ефективність заходів, причини їх невиконання чи неповного виконання і визначає шляхи сучасної корекції з урахуванням змін психосоматичного, соціально-середовищного і професійного статусів інваліда, а також соціально-економічних умов і можливостей реалізації ІПР.