НАЙБІЛЬШ ВАЖЛИВІ ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ ВІДНОСНО РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ ТА ІНВАЛІДІВ В УКРАЇНІ

2.1. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ПРО РЕАБІЛІТАЦІЮ ХВОРИХ ТА ІНВАЛІДІВ

В Основному Законі України ― Конституція України ― написано, що всі громадяни незалежної України мають однакові права і обов’язки і рівні перед Законом.

У статті 46 Конституції України відмічається, що громадяни мають право на соціальний захист. При цьому соціальний захист включає право громадян України на матеріальне забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з обставин, що від них не залежать, а також у старості й багатьох інших випадках.

Таке право на соціальний захист гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, а також створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними, в тому числі і за пристарілими громадянами.

В цій же статті Конституції вказується, що пенсії й інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування людини, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого Законом країни.

В статті 49 Конституції задекларовано, що кожен громадянин має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

При цьому охорона здоров’я населення забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

У цій статті Конституції вказується, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. В Основному Законі підкреслюється, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безкоштовно і що мережа таких закладів не може бути скорочена. При цьому країна сприяє розвиткові лікувально-профілактичних закладів усіх форм власності.

Поряд із цим держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

2.2. ПИТАННЯ ПРО РЕАБІЛІТАЦІЮ В ЗАКОНІ

ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ'Я

У Законі України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (1992) вказується, що „кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

У 1992 році був прийнятий Закон «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Основні положення цього Закону визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

У статті 3 Закону приводяться тлумачення основних понять і термінів, що вживаються в законодавстві про охорону здоров’я:

― «Здоров’я – стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;

― охорона здоров’я – система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя;

― заклади охорони здоров’я – підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників;

― медико-санітарна допомога – комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями та реабілітацію хворих і інвалідів».

У цьому ж Законі відмічається, що одними з основних принципів охорони здоров’я є рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я; випереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров’я; багатоукладність економіки охорони здоров’я та інші.

У цьому державному документі підкреслюється, що громадяни України мають право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; на оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів охорони здоров’я, а також на можливість проведення незалежної медичної експертизи в разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього примусового лікування та в інших випадках, коли медичними працівниками обмежувались загальновизнані права людини.

У разі порушення права громадянина на охорону здоров’я державні та інші органи зобов’язані вжити необхідних заходів щодо поновлення порушених прав та відшкодування, якщо мало місце, заподіяної шкоди.

Держава організовує матеріально-технічне забезпечення державних закладів

охорони здоров’я та сприяє розвитку наукових досліджень у медичній галузі та впровадженню їх результатів у практику.

Згідно з цим Законом лікарсько-профілактична допомога поділяється на наступні види:

― держава гарантує надання громадянам України доступної соціально прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги (основний вид);

― консультація лікарів, проста діагностика і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги (ця допомога подається переважно за територіальною ознакою дільничними, сімейними або іншими лікарями загальної практики);

― спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична робота надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики;

― третинна (високоспеціалізована) лікувально-профілактична допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку в галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються.

У Законі вказується, що медичні працівники зобов’язані подавати першу медичну допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях.У випадках відсутності медичних працівників на місці першу невідкладну допомогу повинні подавати співробітники міліції, пожежної охорони, водії і інші. В зв’язку з цим вищеназвані працівники повинні володіти основами медичних знань і вмінням надання необхідної долікарської допомоги при гострих захворюваннях та травмах.

Цей Закон зобов’язує подання безкоштовної медичної допомоги громадянам в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, радіаційне, бактеріологічне, хімічне отруєння тощо).

Хворий має право знайомитися зі своєю історією хвороби та результатами свого обстеження, за винятком тих випадків, коли така інформація може завдати шкоди пацієнтові.

Слід зазначити, що громадянам України на період хвороби, яка призводить до тимчасової втрати працездатності, надається звільнення від роботи (листок непрацездатності) з виплатою у встановленому законодавством порядку допомоги по соціальному страхуванню. Експертиза тимчасової втрати працездатності здійснюється в лікувально-профілактичних закладах лікарем або комісією лікарів. Лікувально-консультативна комісія (ЛКК) в необхідних випадках визначає строки тимчасової непрацездатності, потребу та строки тимчасового переведення працівників у зв’язку з хворобою на іншу роботу, а також виносить рішення про направлення хворого на медико-соціальну експертну комісію для визначення інвалідності.

У Законі підкреслюється, що медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм

людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров’ю пацієнта. Виняток становлять випадки, коли невтручання в період гострих станів призведе до більш тяжких наслідків для здоров’я, ніж таке втручання.

Такі ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обґрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю і здоров’ю хворого та застосовуються за згодою інформованого про їх можливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров’ю хворого.

Згідно з нашим законодавством, об’єктивно інформований і дієздатний хворий повинен дати згоду для вживання методів діагностики, профілактики та лікування.

У тих випадках, коли пацієнт не досяг 15-ти років чи був визнаний судом недієздатним або за фізичним станом не може повідомити про своє рішення (наприклад, у пацієнта мають місце порушення мови), медичне втручання можливе за згодою батьків або інших законних представників хворого). Пацієнти у віці від 15-ти до 18-ти років чи визнані судом обмежено дієздатними на таке медичне втручання повинні дати свою згоду. Крім цього, повинна бути згода батьків або інших законних представників.

У невідкладних випадках, коли є загроза для життя хворого, його згода або згода його законних представників на медичне втручання не потрібна.

Ці положення повинні враховуватися при проведенні медичної реабілітації. Якщо пацієнт (інвалід) не дає згоди на те чи інше медичне втручання (наприклад, проведення оперативного лікування), то ніхто не має права робити таке втручання. Медичні працівники повинні в таких випадках проводити роз’яснювальну роботу з хворим про необхідність показаного медичного втручання, яке дасть можливість підвищити пацієнту рівень його життєдіяльності.

У Законі відмічається, що громадяни в необхідних випадках забезпечуються протезами, ортопедичними коригуючими виробами та ін. При цьому група громадян, що мають певні пільги, забезпечується такими виробами безплатно або зі значним зниженням ціни.

Згідно з Законом, експертиза тривалої або постійної втрати працездатності (визнання громадянина інвалідом) здійснюється медико-соціальними експертними комісіями (МСЕК). Ці комісії встановлюють ступінь та причину інвалідності, визначають для інвалідів показані та протипоказані умови роботи, роботи і професії, доступні їм за станом здоров’я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком МСЕК та сприяють відновленню працездатності інвалідів. Висновки медико-соціальних експертних комісій про умови і характер праці інвалідів є обов’язковими для власників та адміністрації підприємств, установ і організацій.

У разі незгоди громадянина з висновками МСЕК на його вимогу проводиться альтернативна медико-соціальна експертиза. Альтернативна медико-соціальна експертиза в Україні здійснюється в Українському державному науково-дослідному інституті медико-соціальних проблем інвалідності (м. Дніпропетровськ) та в Українському державному науково-дослідному інституті реабілітації інвалідів (м. Вінниця).

У статті 55 Конституції України відмічається, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному громадянину гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Крім цього, кожний громадянин має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав до міжнародних судових установ та організацій.

Ця стаття Конституції дає право кожному громадянину в судовому порядку оскаржити неправомірні дії медичних працівників з питань несвоєчасного або неякісного надання медичних послуг. Конституція дає також право кожній людині країни в судовому порядку оскаржувати рішення МСЕК про визнання або невизнання її інвалідом.

У статті 56 Конституції підкреслюється, що кожен громадянин України має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, яка завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Ця стаття Конституції має пряме відношення і до керівників та медичного персоналу установ та лікувально-профілактичних закладів, що займаються наданням медичних послуг.

2.3. ПИТАННЯ РЕАБІЛІТАЦІЇ В ЗАКОНІ ПРО ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ЗАХИЩЕНОСТІ ІНВАЛІДІВ

У Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» приведено наступне тлумачення поняття «інвалід»: «Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі та захисті».

У статті 3 цього Закону відмічається, що інвалідність як міра втрати здоров’я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я. Це означає, що громадянин, у якого мають місце дефекти або захворювання, які обмежують його життєдіяльність, спочатку оглядається лікарями лікувально-профілактичних закладів. Після проведення необхідного лікування і відсутності від нього суттєвого ефекту та після ретельного обстеження хворі направляються на медико-соціальну експертну комісію (МСЕК), яка і виносить рішення про визнання або невизнання такої людини інвалідом.

У статті 5 вищенаведеного Закону написано, що порядок та умови визначення потреб у зв’язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертної комісії та з врахуванням здібностей до професійної та побутової діяльності інваліда. Враховуючи той факт, що інвалідність є не лише медико-біологічним, а й соціальним поняттям, при проведенні медико-соціальної експертизи та визначенні потреб інваліда необхідно оцінювати всі сфери життя людини (професійні, виробничі, побутові, психологічні, морально-етичні та ін.). Інвалідність призводить до зміни соціального статусу людини (зменшення об’єму виконуваної роботи, зниження кваліфікації або неможливість виконувати будь-яку суспільно корисну працю та ін.), а тому така людина потребує в першу чергу соціальної допомоги та реабілітації.

Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються йому у вигляді розробки та реалізації індивідуальної програми медичної та соціально-трудової реабілітації й адаптації. Розробка індивідуальної програми реабілітації здійснюється лікарями та реабілітологом медико-соціальних експертних комісій.

Індивідуальна програма реабілітації інваліда є обов’язковою для виконання державними органами, підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями.

У статті 6 цього Закону відмічено, що захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому, або в іншому порядку, встановленому законодавством України.

Це означає, що громадянин має право в судовому порядку оскаржувати рішення медико-соціальної експертної комісії про визнання чи невизнання його інвалідом, а також види і обсяги необхідного соціального захисту, викладених в індивідуальній програмі реабілітації.

У цій же статті Закону вказується, що службові особи та інші громадяни, які порушили права інвалідів, що викладені в Законі про соціальну захищеність інвалідів, несуть встановлену законодавством матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.

У статті 17 Закону підкреслюється, що держава забороняє всяку дискримінацію по відношенню до інвалідів: «Відмова в укладанні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу з мотивів інвалідності не допускається». Винятками з цього положення є наступні: 1) коли стан здоров’я інваліда перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб; 2) коли продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я інваліда.

Переведення осіб, які не є інвалідами, на іншу роботу або введення обмежень по роботі здійснюється за висновками лікувально-консультативної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичного закладу.

Відносно інвалідів питання про повне припинення ними трудової діяльності або припинення праці в окремих професіях та переведення їх на іншу роботу вирішується медико-соціальною експертною комісією. При незгоді інваліда з таким висновком первинної МСЕК він може оскаржити його в обласній медико-соціальній експертній комісії або в судовому порядку.

Для ілюстрації наводимо наступні випадки:

1) хворий В., 42 років, інвалідом не визнавався, працює майстром позмінно, захворів на гіпертонічну хворобу ІІ ст. З метою недопущення подальшого прогресування хвороби ЛКК медико-санітарної частини (МСЧ), що обслуговує підприємство, виносить рішення про заборону роботи в нічні зміни та звільнення його від додаткових навантажень. Адміністрація підприємства перевела його на роботу вдень та звільнила від додаткових навантажень;

2) хворий Г., 39 років, до інвалідності працював водієм великовантажної машини, в момент освідчення у МСЕК – автослюсар, протягом одного року визнавався інвалідом 3-ї групи внаслідок післятравматичного арахноїдіту з нечастими епілептичними нападами. За останні 5 місяців напади почастішали ― до 6―8 приступів на місяць. Лікування ефекту не дало. МСЕК винесла рішення про визнання його інвалідом 2-ї групи та заборонила йому працювати. Адміністрація підприємства звільнила його з роботи автослюсаря;

3) хворий Д., 48 років, газоелектрозварювальник, протягом одного року визнається інвалідом 3-ї групи по хронічному бронхіту з дихальною недостатністю І-ІІ ступеня. Після визнання інвалідом був працевлаштований слюсарем в умовах підвищеного запилення робочого місця. Через те, що така робота хворому протипоказана, МСЕК винесла рішення про переведення його на іншу роботу без шкідливих промислових факторів. Адміністрація по рекомендації МСЕК перевела інваліда на роботу слюсаря на видачі інструментів.

У статті 18 Закону про соціальний захист інвалідів відмічається, що підприємства (об’єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, що передбачені чинним законодавством.

Наприклад: для інвалідів може бути зменшена денна робоча норма, можуть бути введені додаткові перерви в роботі та ін.

У Законі (стаття 19) передбачені нормативи робочих місць, що призначені для працевлаштування інвалідів. При цьому нормативи робочих місць для інвалідів визначаються для всіх підприємств (об’єднань), установ і організацій (незалежно від форм власності та господарювання) в розмірі не менше чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих. Якщо на підприємстві працює від 15 до 25 чоловік, то встановлюється норматив у кількості одного робочого місця.

У статті 25 Закону вказується, що за інвалідами внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, які проходять професійну реабілітацію, у тому числі професійну підготовку і перепідготовку згідно з індивідуальною програмою реабілітації (у випадках, коли з моменту встановлення інвалідності минуло не більше одного року), зберігається середня заробітна платня за попереднім місцем роботи із урахуванням пенсії по інвалідності протягом строку, передбаченого індивідуальною програмою реабілітації. У таких випадках відшкодування витрат з урахуванням сплачених сум пенсій здійснюється підприємством (об’єднанням), установою і організацією, у період роботи на яких настала інвалідність.

В якості прикладу наводимо наступний випадок: хвора З., 38 років, освіта середня, основна професія - шліфувальниця, отримала виробничу спинномозкову травму, внаслідок якої була визнана інвалідом 3-ї групи, і їй було встановлено 40 відсотків втрати професійної працездатності 26 серпня 2004 року. Згідно з індивідуальною програмою реабілітації вона поступила на курси по підготовці бухгалтерів (з 1 вересня 2004 року по 30 червня 2005 року). На період навчання за нею була збережена середня заробітна платня. Цей середній заробіток згідно з Законом України «Про обов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, що призвели до втрати працездатності» (1999) з 2000 року був виплачений відповідним Фондом.

На сьогоднішній день прийнято доповнення до Закону про соціальну захищеність інвалідів, в якому встановлено, що інвалід має право переважного прийняття на навчання у вищі й середні навчальні заклади, якщо він набрав однакову кількість балів із здоровим абітурієнтом.

У статті 36 Закону про соціальну захищеність інвалідів підкреслено, що матеріальне, соціально-побутове і медичне забезпечення інвалідів здійснюється у вигляді грошових виплат (пенсій, допомог, одноразових виплат), забезпечення медикаментами, технічними й іншими засобами, включаючи автомобілі, крісла-коляски, протезно-ортопедичні вироби, друковані видання із спеціальним шрифтом, звукопідсилюючу апаратуру та аналізатори, а також шляхом надання послуг з медичної, соціальної, трудової

і професійної реабілітації, побутовому і торговельному обслуговуванню.

2.4.ПИТАННЯ РЕАБІЛІТАЦІЇ ІНВАЛІДІВ В «ІНСТРУКЦІЇ

ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ГРУП ІНВАЛІДНОСТІ»

Наказом міністра охорони здоров’я України № 183 від 7 квітня 2004 р. була затверджена інструкція про встановлення груп інвалідності. Основною відмінністю даної інструкції від попередньої є те, що встановлення групи інвалідності громадянам України проводиться МСЕК в залежності від обмеження їх життєдіяльності та необхідності для них соціальної допомоги та захисту.

В інструкції відмічається, що ступінь обмеження життєдіяльності є величина відхилення від норми діяльності людини. Ступінь обмеження життєдіяльності характеризується або поєднанням декількох найважливіших її критеріїв (обмеження самообслуговування, обмеження здатності самостійно пересуватися, обмеження здатності до навчання, обмеження здатності до трудової діяльності, обмеження здатності до орієнтації, обмеження здатності до спілкування, обмеження здатності контролювати свою поведінку).

Виділяють три ступеня обмеження життєдіяльності: помірно виражене обмеження, виражене обмеження та значне обмеження життєдіяльності. В залежності від ступеня виразності обмеження життєдіяльності встановлюють першу, другу та третю групи інвалідності.

(Детально інструкція наведена в п’ятому розділі підручника).

2.5. НАЙБІЛЬШ ВАЖЛИВІ ПИТАННЯ РЕАБІЛІТАЦІЇ

В ЗАКОНІ ПРО РЕАБІЛІТАЦІЮ ІНВАЛІДІВ В УКРАЇНІ

В 2005 році був прийнятий Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні». Цей Закон визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров’я зі стійким розладом функцій організму, функціонування системи підтримання інвалідами фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності.

У Законі підкреслюється, що основними завданнями законодавства України з питань реабілітації інвалідів є:

― створення умов для усунення обмежень життєдіяльності інвалідів, відновлення і компенсації їх порушених або втрачених здатностей до побутової, професійної та суспільної діяльності;

― визначення основних завдань системи реабілітації інвалідів, видів і форм реабілітаційних заходів;

― розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування;

― регламентування матеріально-технічного, кадрового, фінансового, наукового забезпечення системи реабілітації інвалідів;

― структурно-організаційне забезпечення державної соціальної політики по відношенню до інвалідів і дітей-інвалідів;

― сприяння залученню громадських організацій інвалідів до реалізації державної політики у цій сфері.

Цей Закон поширюється на всіх громадян України, що визнані інвалідами, дітей-інвалідів, іноземців, що набули статусу біженців в Україні, а також інвалідів із числа іноземців та осіб без громадянства які на законних підставах перебувають в Україні і мають право на реабілітацію згідно з законами України або іншими міжнародними договорами.

У Законі вказується, що державна політика в сфері реабілітації інвалідів зводиться до наступного:

― забезпечує координованість системи реабілітації, реалізується через своєчасність, безперервність та комплексність відновлюваних заходів і методик, а також доступність технічних та інших засобів реабілітації і виробів медичного призначення, реабілітаційних послуг, відповідність їх змісту, рівню та обсягу фізичних, розумових, психічних можливостей і стану здоров’я інваліда, дитини-інваліда;

― регламентує правові, економічні, соціальні умови надання інвалідам, дітям-інвалідам реабілітаційних послуг з урахуванням їх функціональних можливостей, потреби у виробах медичного призначення, технічних та інших заходів реабілітації;

― гарантує матеріально-технічне, фінансове, кадрове і наукове забезпечення системи реабілітації;

― визначає умови для відновлення або здобуття трудових навичок, отримання освіти, професійної перепідготовки і працевлаштування з урахуванням функціональних можливостей осіб з інвалідністю, сприяння виробничій діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів;

― забезпечує реабілітаційним установам незалежно від відомчого підпорядкування, типу і форми власності рівні умови для здійснення реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів;

― формулює вимоги до об’єктів соціальної інфраструктури та інформації для створення безперешкодного доступу до них інвалідів шляхом усунення природних, комунікаційних і архітектурних перешкод;

― сприяє участі громадських організацій, у тому числі і громадських організацій інвалідів, у формуванні й реалізації державної політики у цій сфері.

Державне управління системою реабілітації здійснюється центральними та місцевими органами виконавчої влади (у сферах праці і соціальної політики, охорони здоров’я, освіти та науки, культури, фізичної культури і спорту, будівництва та архітектури та інші центральні органи виконавчої влади).

Центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень координують діяльність місцевих органів влади у здійсненні реабілітаційних заходів, організовують розробку та виконання цільових державних програм, запроваджують правові, економічні та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність реабілітаційних установ і забезпечують розвиток їх мережі, сприяють міжнародному співробітництву.

Місцеві органи місцевої влади (самоврядування) в межах своїх повноважень здійснюють керівництво підприємствами, установами, закладами системи реабілітації інвалідів, аналітично - прогнозовану діяльність, визначають тенденції розвитку і вплив демографічної, соціально-економічної, екологічної ситуації, інфраструктури виробничої та невиробничої сфер, ринку праці на стан інвалідності населення, формують напрямки взаємодії різних ланок системи реабілітації інвалідів, стратегічні напрямки її розвитку, узагальнюють світовий і вітчизняний досвід у цій сфері.

Розділ 3