Право власності за Цивільним кодексом УСРР 1922 р.

1 січня 1923 року в Російській Федерації набув чинності Цивільний кодекс республіки. Рівно через місяць набув чинності аналогічний кодекс в Українській, який повністю відтворював структуру та зміст свого російського аналога. Навіть кількість статей була однаковою (435).

Поряд із державною власністю Цивільний кодекс УСРР допускав існування кооперативної та приватної власності на ненаціоналізоване та на інші види майна, не вилученого з цивільного обігу. Відтак узаконювалися такі види власності: а) державна (націоналізована і муніципалізована); б) кооперативна; в) приватна.

Приватна власність допускалася лише в певних, точно визначених межах, на певні предмети і за неодмінної умови суворого дотримання радянських законів. Так, особисте житлове приміщення чи будинок можна було продати лише один раз на три роки, а приватному підприємству заборонялося приймати на роботу більше 20 осіб.

Цивільний кодекс УСРР врегулював основні принципи на яких мали функціонувати державна, кооперативна і приватна форми власності. Держава всіляко заохочувала до розвитку перші дві, істотно звужуючи частку останньої в цивільному обігу.

Існування кількох форм власності вимагало свободи укладання договорів, яка визначалася статтями 26 – 43 Цивільного кодексу та спеціальним розділом - «Зобов’язальне право». Зрозуміло, що свобода договору обмежувалася інтересами держави, за якою державі дозволялося в односторонньому порядку розірвати «явно невигідний для неї договір». Кодекс зазначив, що зобов’язання виникають із договорів та інших законних підстав, указав на наявні види договорів, загальні і конкретні вимоги до кожного з них.