Систематизація українського права у ХVІІІ ст.

Чинні джерела права в Українській гетьманській державі були надзвичайно розмаїтими і невпорядкованими. Конгломерат правових норм, запозичених із правових систем Литви, Польщі, Німеччини, а в останній період – Російської імперії, не сприяв однотипності їх застосування відповідними державними органами.

Ідея систематизації національного права поступово проникала в середовище козацької старшини, з одного боку, а з іншого – видавалася привабливою і для російського уряду. Щоправда, кожна зі сторін у цьому процесі вбачала власні інтереси. Українська верхівка сподівалася на впорядкування саме чинного права, яке забезпечувало їм широкі права та привілеї. Російська влада виношувала іншу думку. Вона розраховувала провести таку систематизацію, яка відкрила би можливості для поширення на українські землі російського законодавства. З цією метою 1728 року з кращих українських правників було створено комісію, який доручалося розробити новий кодекс, узявши за основу норми чинного права.

З 1728 по 1743 роки у складі комісії працювали 49 осіб, які представляли різні верстви українського населення. Від духівництва до її складу входило 16 осіб, були представники військової знаті, козацької старшини, міщанства.

Наслідком роботи комісії стало укладання у 1743 році зводу законів «Права, за якими судиться малоросійський народ».

З метою апробації та затвердження він спершу був направлений до сенату, де пролежав без руху 16 років. У 1759 році проект повернули назад в Україну для доопрацювання і внесення змін. Однак у Гетьманщині звід не знайшов підтримки, насамперед, серед козацької старшини та був нею заблокований. Остання згадка про «Права..» датується 1763 року, коли на старшинській раді у Глухові в черговий раз розглядався проект кодексу. Козацька старшина не дійшла згоди між собою щодо його ухвалення, мотивуючи позицію тим, що «ми й так маємо найліпші закони, яки тільки може мати найшляхетніший та найвільніший народ у світі».

Комісія, що уклала Звід законів, розробила ще один збірник правових норм під назвою «Процес короткий приказной, виданий при резиденції гетьмана 1734 року серпня… дня». Автор невідомий.

«Процес короткий…» не став чинним джерелом права. Він складався зі вступу, 13 параграфів, короткого додатку та рекомендацій до порядку винесення вироків. То був своєрідний посібник для співробітників судових органів, який містив настанови працівникам суду для прийняття позову чи іншої заяви, підготування матеріалів до судового засідання, вказував на процесуальні правила ухвалення вироку та зобов’язував судову владу надавати сторонам витяги із судового рішення. Останнє було новацією для українського судочинства.

Судовий процес став об’єктом ще однієї кодифікаційної роботи, проведеної відомим українським правником Федором Чуйкевичем. Перед ним була поставлено завдання обґрунтувати необхідність повернення до старої судової системи, що діяла в період чинності Литовських статутів. Впродовж 1750 – 1758 років він провів приватну систематизацію і розробив збірник під назвою «Суд і розправа в правах малоросійських»

«Суд і розправа..» - був систематизованим витягом тих законів, які діяли як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні. В ній зібрано і впорядковано ті норми, що визначали привілейоване становище панівних суспільних верств у судовому процесі. Слід відзначити значну роль Ф. Чуйкевича у захисті судової автономії Гетьманщини, її незалежності від російської судової системи. Він послідовно і наполегливо заперечував необхідність оскарження рішень Генерального суду до царського сенату.

Ф. Чуйкевич увів до збірника незначну кількість норм цивільного права, що регулювали відносини у сфері земельної власності. У такий спосіб упорядник намагався обґрунтувати законність набуття старшинсько-шляхетською верхівкою права власності на землю. Особливого значення автор зводу надавав праву власності на землю за давністю придбання. При цьому розрізняв давність земську (підтверджену письмовими документами), що ставала власністю через 10 років користування, і глибоку давність, тобто займанщину (підтверджену показами свідків чи іншими непрямим доказами), що переходила у власність через 100 років.

Слідом за Ф. Чуйкевичем приватну кодифікацію чинного права провів В. Кондратєв, упорядкувавши 1764 року збірник «Книга Статут і прочії права малоросійські»

Праця В. Кондратьєва була цінним посібником для практичного судді. Зазвичай, більшість запозичених джерел права друкувалася іноземними мовами, що утрудняло користування ними. Відтак з’явилася низка перекладачів.

Збірник складався з чотирьох частин. Окрім магдебурзького права, в ньому знайшли відображення артикули всіх розділів ІІІ Литовського статуту 1588 року.

Як окремі частини, так і весь збірник В. Кондратьєва не мали офіційного значення. Проте він був корисним для співробітників відновлених станових суддів. Він надав можливість суддям вільніше орієнтуватись у правових нормах Литовського статуту і джерелах магдебурзького права.

У 1767 році син генерального писаря Війська Запорізького О. Безбородько (1747-1799) уклав для депутата кодифікаційної комісії від Малоросійської колегії Д. Натальїна «Екстракт малоросійських прав». Книга містила витяги з основних прав українського народу, що стосувалися суспільно-політичних відносин.

В «Екстракті малоросійських прав» знайшли відображення різноманітні юридичні документи і правові джерела, починаючи від князівських договорів, грамот, указів та закінчуючи гетьманськими універсалами, імператорським законодавством і численною судовою практикою.

Збірник О. Безбородька складався із вступу та 16 розділів, до частини яких додано копії найважливіших законодавчих актів. Правові норми впорядковано залежно від предмета регулювання та галузей права. Переважна більшість розділів визначала правове становище шляхти, козацької старшини, духівництва, селян, іновірців.

«Екстракт малоросійських прав» 1767 року є важливим, хоч і нечинним джерелом права. Його положення дають можливість не тільки простежити за процесом розвитку окремих галузей права, а й усвідомити етапи соціально-економічного та політичного життя Гетьманщини.

Останнім із аналізованих кодифікаційних збірників 18 ст. став «Екстракт із указів, інструкцій та установ» 1786 року. Він з’явився в період ліквідації полково-сотенного адміністративно-територіального устрою та автономних органів управління Української гетьманської держави. Замість них на територію України поширювались чинність установи про заснування губерній 1775 року, відкрито намісництво і призначено новий апарат місцевих органів, що складався здебільшого з росіян.

Новопризначені представники органів місцевої адміністрації не були обізнані з формами, методами діяльності місцевого управління, не знали особливостей українського менталітету. Тому з’явилася потреба в узгодженні старої адміністративної практики з вимогами нового законодавства. Наслідком узгоджувальної роботи і стала поява збірника «Екстракт із указів, інструкцій та установ». Автор укладеного збірника невідомий.

48. Джерела права Західної України за доби імперії Габсбургів (кін. ХVІІІ – поч.. ХХ ст..)

Протягом майже 150 років від кінця ХIX і до початку ХХ століття українці перебували під владою двох імперій. 80% із них підлягали російському імператору – називалися малоросами, решта населяли імперію Габсбургів і називалися русинами. Австрія за формою державного устрою являла імперське утворення, що на 1800 рік становило близько 1/7 населення тогочасної Європи. Переважна більшість українців проживали в Галичині, південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, яка була захоплена Австрією після I поділу Польщі в 1772 році.

Патентом Марії Терезії 1775 року було визначено правове становище крайових станів Галичини. Доба абсолютизму скінчилася в Австрії внаслідок буржуазної революції в 1848-1849 роки прийняттям Конституції 25 квітня 1848 року та скликанням парламенту, але невдовзі революція була придушена.

Під тиском імператорської влади була прийнята нова октроювана Конституція, а для Галичини було проголошено Крайову конституцію 29 вересня 1850 року. Проте через рік ці дві конституції були скасовані і в Австрії до 1890 року знову запанував абсолютизм.

26 лютого 1861 року імператорським дипломом була надана нова Конституція. Війна Австрії із Пруссією 1866 року спричинила перебудову Австрійської імперії на принципово нову дуалістичну монархію, що складалася із рівноправного союзу двох держав: Австрійського цісарства і Угорського королівства. Офіційна назва Австро-Угорська монархія вперше була запроваджена цісарським розпорядженням 14 листопада 1868 року і залишалася такою до розпаду імперії в листопаді 1918 року.

Рівень становища права в українських землях Австро-Угорщини доцільно визначати за 2 періодами: I період з 1772 року до кінця ХIХ ст. II період з моменту кодифікаційних робіт кінця XIX ст. до 1918 року. У перший період на території Галичини за виключенням державного продовжували діяти основні положення всіх галузей права попередньої польської доби, а саме джерелами права були:

1) Звичаєве право, особливо серед українських гірських народностей (гуцули, лемки, бойки тощо) та повсюди в сільській місцевості.

2) Головними збірниками норм цивільного і кримінального, процесуального та інших галузей права були об’єднані Малопольсько-Великопольські статути. На початку XVI ст. Ці статути були перекладені на староруську мову;

3) Поряд із статутами існували сеймові ухвали (постанови) Найдавніші з них відносили до середини XVI ст.;

4) Королівське законодавство: а) привілеї поділялися на індивідуальні і загальні. Останні мали розповсюджуватись на землю чи провінцію – земські привілеї або на територію всієї держави – генеральні привілеї; б) едикти – видавалися по справам віросповідання, по військовим питанням; в) декрети – видавалися по торговим та митним справам; г) ординації, що визначали організацію господарювання (роботу соляних копалень, порохівниць, лісозаготівель тощо)

Поряд із загальнодержавними законами місцеві правові норми для окремих земель, головним чином в сфері судочинства встановлювали місцеві сеймики Галичини. Ці постанови називалися лаудами і їм не потрібно було королівського затвердження. Ще з ХV ст. В складі Польщі взагалі і в Руському воєводстві рецептується німецьке магдебурзьке право, що постійно збагачувалось новими джерелами: ортити Магдебурга для міст, а також вікери, так звані статути, затверджені міськими радами. Німецьке право складало основу панських судів на селі.

У другий період з кінця XVIII ст. джерелами права в Австрійській монархії в тому числі в Галичині до 1918 року були звичаєве право, офіційне законодавство, міжнародні договори. До 1848 року, тобто до утворення парламенту єдиним законодавцем був монарх, який видавав: - патенти ( наприклад патент імператриці Марії Терезії від 13 червня 1775 року для Галичини під назвою "Про надання переваги шляхетству і духовенству". - дипломи ( наприклад цісарський диплом від 2 лютого 1861 року "Про надання нової конституції" - статути про утворення крайових органів самоврядування і про визначення компетенції місцевої адміністрації. . – ординації, якими імператор визначав виборчі права своїх підданих, наприклад Ординація від 1867 року.

Діяли як законодавчі органи рейхстаги, що видавали постанови, кодекси та уложення. Крім того джерелами права були акти місцевого значення, що видавалися в тому числі Галицькими та Буковинськими крайовими сеймами. Вони стосувалися розвитку культури, народної освіти, благочиння, меліорації тощо. Крайові сейми діяли в 1850, 1867 та 1918 роках. Патент від 17 лютого 1863 року продовжив право видання крайових законів та розпоряджень, а конституція 1869 року підтвердила видання "Вісника державних законів", указів та розпоряджень, санкціонованих монархом, мовами країв [6].

Усі законодавчі акти оприлюднювалися. Закони, видані монархом, розсилалися до губерній, ті, в свою чергу, до округів, а округи до доміній. Патентом від 4 березня 1849 року закони оприлюднювалися "Вісником законів державних", а з 1 жовтня 1849 року "Вісником законів крайових".

Державні законодавчі матеріали надсилалися вісником по усіх краях десятьма мовами. А "Вісники крайових законів" видавалися у кожній провінції тією мовою, якою розмовляли в краю [6].

В XIX ст. основними законами стають загальнодержавні конституції.

Перша була прийнята 25 квітня 1848 року; друга з 4 березня 1849 року до 31 грудня 1851 року; третя із 26 лютого 1861 року.; четверта з 21 грудня 1867 року до 1918 рік. Всі вони були октроюванні, тобто надані зверху монаршою владою. Крім того діяли ще крайові конституції. Для Галичини була видана цісарським патентом 29 вересня 1850 року. Того ж самого року була надана крайова конституція для Буковини. Пізніше вони були відмінені цісарським патентом від 31 грудня 1851 року.

Захопивши в результаті першого поділу Польщі Галичину, Буковину та Закарпаття, австро-угорські загарбники встановили там кривавий колоніальний режим. Поряд із соціальним та політичним гнітом українське населення краю зазнавало жорстокої національної дискримінації. Українська мова грубо ігнорувалась в судах і адміністративних установах. Реорганізований в результаті розвитку капіталістичних відносин австрійський державний апарат використали польські поміщики і буржуазія для збереження свого панування над українськими та польськими народними масами.

Ще до проведення кодифікації цивільного права в 1763 році був затверджений в Австрії кодекс вексельного права. Він налічував усього 53 статті та охоплював ряд норм, що регулювали питання кредиту. Чинність цього кодексу в 1775 році була поширена на Галичину, де до того вексельні справи регулювалися звичаєвим правом.

Після скасування в Австрії кріпосного права у 1848 році відбулося пожвавлення як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі, й виявилась гостра потреба в розробці торгового кодексу, який був затверджений в 1862 році.[1;c.58]..Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу почалася робота над складанням цивільного процесуального кодексу, якому надано силу закону з 1781 року. В Галичині він став діючим з 1 травня 1782 року. Через деякий час цей кодекс був перероблений і введений в дію у 1796 році в Західній Галичині, а в 1807 році у Східній Галичині, діставши назву Галицького цивільного процесуального кодексу. За своєю структурою він поділяється на 43 розділи, має 617 ст., які регулювали всі стадії цивільного процесу, починаючи від позовної заяви і закінчуючи виконанням судового рішення.

У переважній більшості в австрійських краях зберігав силу Цивільний процесуальний кодекс 1781 року. Процес характеризувався незвичайною повільністю, тяганиною та дорожнечею суду і тому був фактично недоступний для трудящих.

Навіть буржуазні автори признавали, що "встановлення істини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя – повільним і непевним". У 1825 році був вироблений новий проект цивільного процесуального кодексу для всіх австрійських країв, але він не дістав затвердження з боку імператора. З цього проекту трохи пізніше були введені в дію тільки окремі його розділи (адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 року, патент про судочинство в безспірних справах 1854 року та ін..)[2;c.45].

Новий цивільний процесуальний кодекс був затверджений за проектом відомого австрійського процесуаліста Кляйна у 1895 році і введений в дію з 1898 року. Складається він з шести частин, які в свою чергу розпадаються на 602 статті. Цей кодекс у порівнянні з попереднім проголошував усність та гласність цивільного процесу та трохи прискорював розгляд судових справ.

Доповненням до цивільного процесуального кодексу було обширне (402 статті) положення про екзекуції 1896 року, в якому дуже детально було врегульовано порядок виконання судових рішень по цивільних справах і судових вироків по кримінальних справах в частині примусового стягнення грошових штрафів і судових витрат.

Кримінальному законодавству і судочинству в кодифікації надавалася пріоритетна увага. Це була сфера, що в найбільшому ступені стосувалась взаємовідносин підданих і державної влади. Кодифікаційні роботи почались з 1753 року і було створене Кримінальне уложення Марії Терезії, що також називався коротко "Терезіана" у 1768 році.

Цей кодекс складався з 104 статей та двох частин, з яких перша відносилась до процесуального, а друга – до матеріального права. Перша частина називалася "Про кримінальне судочинство", друга частина – "Про злочини, які підлягали кримінальному розгляду і покаранню".

Система покарань була дуже жорстокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, які були скасовані в 1776 році. Смертна кара продовжувала поділятися на особливо жорстоку – четвертування, спалювання, колесування і звичайну – повішення, відсіч голови. На другому місці були тілесні покарання, потім йшли публічні роботи, заслання, тюремне заключення. Заслання регламентувалося за зразком римського права: або у визначені місця або виключенням таких місць. Наступним покаранням могли бути штрафи, конфіскація майна – повна або часткова. Досить чітко регламентувалося звільнення від покарань за злочини, які здійснені в порядку необхідності. Однак цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріально-кримінального права, але був запроваджений у 1774 році в частині процесуального права, яке було дещо змінено на протязі найближчих років. Так, наприклад 10 серпня 1781 року було видано розпорядження, яке давало суддям право допускати як свідків жінок і євреїв.[2;c.45-46].

У своїй структурі і систематизації правопорушень "Терезіана" наслідувала традиції германського права. В ній менше залишалося справ, які судді вирішували, виходячи із своїх міркувань, а не із закону. Крім загальних правопорушень, що вміщувались в першій частині кожна стаття другої частини описувала кожний вид злочину, конкретно визначала які докази потрібно для того, щоб порушити справу по даному звинуваченню, до яких допитів слід відноситися позитивно, які можуть бути пом’якшуючі або обтяжуючі обставини. Вводилося точне визначення поняття і класифікація злочинів. Ці злочини поділялися на публічні і проти приватних інтересів.

Обмежувалася церковна юрисдикція. Все менше мали право розглядати справи церковні суди. Вперше було вказано такі види правопорушень, які були здійсненні шляхом друкування в газетах, журналах (карикатури). Патентом від 23 лютого 1786 року імператор Йосип II затвердив Загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, яка детально регулювала порядок розгляду судами справ.

У багатонаціональній Австрії тривалий час не було єдиної правової системи. Але вже у XVIII ст. були зроблені спроби по об’єднанню цивільного права різноманітних австрійських країв. На західноукраїнські землі було поширене австрійське законодавство, яке, хоч і мало ряд феодальних пережитків, але в основному відповідало інтересам пануючого класу. За його допомогою австрійські правлячі кола через відповідні органи державного апарату, насамперед суд та прокуратуру, забезпечували своє панування на цих землях.

Кодифікація права була в деякій мірі була використана пануючими класами для закріплення свого становища та в боротьбі проти нових сил для збереження підвалин феодального ладу. Але разом із тим кодифікація мала і позитивні сторони, зокрема джерела діючого права в Україні поповнилися новими нормативними актами в окремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейське і кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин в Австро-Угорщині також привів до перегляду старих та створення нових кодексів, хоча вони зберегли цілий ряд середньовічних феодальних положень.

Галичина неодноразово була місцем випробування нових цивільного, цивільно-процесуального, кримінального та інших кодексів, дія котрих згодом поширювалась на всі інші австрійські так звані коронні краї.

Найважливішими австрійськими кодексами, що діяли в Галичині були: цивільний 1811 року, кримінальний 1787 року зі змінами і доповненнями 1852 року та 1855 року, цивільно-процесуальні 1781 та 1895 року, кримінально-процесуальний 1873 року.

49. Зібрання малоросійських прав 1807 р.: основні положення.

«Зібрання цивільних законів, чинних у Малоросії» — останній з численних проектів кодифікації (упорядкування та узгодження) цивільних законів, які діяли на Лівобережній Україні. Розроблений 6-м віданням 2-ї експедиції Комісії для складання законів (1804—07). Групу, яка опрацьовувала право лівобережних губерній (Чернігівська губернія та Полтавська губернія) очолював український правознавець Ф.Давидович.

У Зібранні систематизовано правові норми, що регулювали майнові та сімейно-шлюбні відносини. Джерелами для нього слугували норми звичаєвого права, Литовські статути (1529, 1566, 1588), «Саксонське зерцало» (збірник германського права 13 ст.), ті чи ін. норми яких застосовувалися на українських землях упродовж 16—18 ст. Поділявся на 3 ч., викладені в 5 книжках: 1) правові норми, що визначали право- та дієздатність особи, порядок взяття шлюбу, майнові та особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей; 2) право зобов’язань, тобто те, що стосується осудності, виявлення волі, договорів та зобов’язань, які з них випливають; 3) правові норми, що регулювали майнові відносини, відносини власності, способи її набування, спадкові відносини, поземельне право, строк давності тощо. Зібрання було складено російською мовою. Офіціально затверджено не було.

50. Характеристика джерел права, чинних в українських губерніях Російської імперії (ХІХ ст.).